PER ASPERA – AD ASTRA

I THINK TANK


PER ASPERA – AD ASTRA

I THINK TANK


Чому геополітичне протистояння у Східному Середземномор’ї – це більше, ніж про нафту?

Чому геополітичне протистояння у Східному Середземномор’ї – це більше, ніж про нафту?

Із середини літа цього року в Східному Середземномор’ї розгорнулося масштабне греко-турецьке протистояння, яке стало причиною формування навколо них двох протиборчих альянсів та небаченої мілітаризації регіону. У конфлікт уже так чи інакше залучені Єгипет, Лівія, Ізраїль, Кіпр, а також Франція, США та ЄС.

Східне Середземномор’я історично має важливе стратегічне значення для країн регіону, що обумовлено як транспортними й політичними чинниками, так і наявністю потенційно багатих покладів нафти й газу на континентальному шельфі. А з їх відкриттям регіональні держави активно включилися в боротьбу за освоєння дорогоцінних енергоресурсів. Однак дії як грецької, так і турецької сторін яскраво демонструють, що енергетична залежність – далеко не єдиний фактор, що змушує країни йти на відкриту конфронтацію.

Чому ж греко-турецьке протистояння посіло центральне місце в боротьбі за ресурси Східного Середземномор’я? Яких цілей прагне досягти Туреччина шляхом розширення свого впливу в регіоні? І чому не всі конфлікти в сучасному світі пояснюються нафтовим чинником? Про засади греко-турецького протистояння та зростання ролі Анкари в Східному Середземномор’ї читайте в матеріалі.

Історична пам’ять – справа тонка

Туреччина та Греція, що сьогодні стали головними антагоністами в Східному Середземномор’ї, мають складну історію взаємин, що тягнеться з часів Візантійської імперії. Уже в часи приходу до влади молодотурків країною прокотилася хвиля геноцидів, від яких впродовж 1914-1923 рр. постраждали, наряду з вірменами та ассирійцями, від 350 тис. до 1,7 млн понтійських греків, що проживали на території історичного Понту на північному-сході Малої Азії біля узбережжя Чорного моря.

Однак турки також мають за що ненавидіти греків, адже Греція була однією з країн-переможниць, які окупували Туреччину після Першої світової війни. У 1919-1922 рр. тривала греко-турецька війна за звільнення Східної Фракії та районів Анатолії від грецької окупації. Тоді ж Туреччина була вимушена підписати Севрський договір 1920 року та пізніше Лозаннський договір у 1923 році, який і визначив сучасні кордони країни. З-поміж іншого, Анкара зобов’язалася передати грецькій стороні ряд островів в Егейському морі, а разом із ними – і континентальний шельф.

Незважаючи на це, територіальні спори за окремі острови й скелі між державами продовжуються й нині, оскільки досі відсутня міжнародна угода, яка б остаточно врегулювала це питання. Більше того, із критикою Лозаннського договору протягом останніх місяців активно виступає турецький лідер Реджеп Таїп Ердоган, який переконаний, що угода порушує права Туреччини на розподіл ресурсів Егейського моря. Незважаючи на це, у короткостроковій перспективі виходу Анкари з договору очікувати не варто, адже країна змушена діяти в рамках наявного міжнародно-правового порядку для того, щоб не втратити таких ключових партнерів, як ЄС та США.

Територіальні спори в Егейському морі, що пов’язані з невизначеністю виключних економічних зон та розташування численних грецьких островів близько до турецької території, є одним із головних елементів конфронтації між Анкарою та Афінами

І без того історично складні греко-турецькі відносини остаточно погіршилися після втручання Туреччини в конфлікт на Кіпрі в 1974 р. та створення невизнаної Турецької Республіки Північного Кіпру. Проблемними також є питання утримання біженців на турецькій території та повернення найбільшій із культових споруд візантійської спадщини Ая-Софії статусу мечеті.

Читайте також: Ая-Софія та ісламізація Туреччини: як Ердоган змінює державу Ататюрка

Після нормалізації відносин у 2000-х та на початку 2010-х рр., що багато в чому завдячує політиці «нуль проблем із сусідами», яку провадив колишній прем’єр Ахмет Давутоглу, середина 2010-х рр. відкрила ще одну болючу рану в греко-турецьких відносинах. У цей період починається активне дослідження шельфу Східного Середземномор’я, на якому знаходять поклади нафти й газу. Цікаво, що в цьому випадку суперечливими діями, що не сприяли дружнім взаєминам, відзначилися обидві сторони.

Так, Туреччина розпочала геологорозвідувальні роботи, які, у тому числі, зачіпали територію континентального шельфу Кіпру, що неабияк обурило офіційні Афіни, які розглядали такі дії як незаконні. Натомість Греції вдалося в 2019 р. досягти підписання угоди з Кіпром та Ізраїлем про будівництво нового газопроводу зі Східного Середземномор’я до Європи. За планом, газопровід EastMed буде проходити від Ізраїлю до грецького острова Крит та до материкової Греції, а потім до Італії. У результаті цих домовленостей, Туреччина опинилася «за бортом» розподілу енергетичних ресурсів Східного Середземномор’я.

Дипломатична боротьба за Середземне море

Регіональне напруження посилилося наприкінці минулого року, коли 27 листопада 2019 р. Туреччина та Уряд національної єдності в Тріполі (Лівія) підписати угоду про делімітацію морського кордону. Відповідний договір швидко охрестили «новим винаходом у міжнародних відносинах», адже до цього спільного турецько-лівійського кордону попросту не існувало. Головною метою турецької сторони було прагнення змусити інші країни регіону – Грецію, Ізраїль, Єгипет, Кіпр, а також Європейський Союз – рахуватися з думкою Анкари при розподілі континентального шельфу й прокладанні трубопроводів у регіоні.

Більше в статті: Туреччина і Лівія: новий союз, що змінить Східне Середземномор’я

Кроку у відповідь з боку офіційних Афін довелося чекати більше пів року. 10 червня 2020 р. Греція та Італія підписали угоду про визначення виключних економічних зон, що стало першим подібним договором для Афін та сприяло подальшому розширенню відповідних переговорів із іншими регіональними акторами – Єгиптом, Ізраїлем та Кіпром. У свою чергу, для офіційного Рима угода стала визнанням Італії як одного з важливих гравців в Східному Середземномор’ї.

Уже 6 серпня міністри закордонних справ Греції та Єгипту підписали угоду про розмежування виключних економічних зон, яка вже 17 серпня була ратифікована єгипетською стороною, а через тиждень пройшла процедуру схвалення в грецькому парламенті. Угода є, насамперед, спробою офіційних Афін здобути дипломатичну перемогу в боротьбі за розподіл ресурсів у Східному Середземномор’ї та забезпечити ефективне використання покладів вуглеводнів дружніми країнами. До числа останніх, звичайно, не входить Туреччина, на адресу якої лунають звинувачення в бажанні встановлення регіональної гегемонії.

Турецько-лівійська та греко-єгипетська угоди, що були укладені з різницею у вісім місяців, є взаємовиключними, оскільки прагнуть розмежувати один морський простір. Офіційні Анкара та Афіни бажають визнання власної угоди як єдиної, що відповідає міжнародному праву. Так, зокрема, міністр закордонних справ Греції Нікос Дендіас назвав турецько-лівійську угоду абсурдною, адже в ній нехтується існуванням Криту. Натомість уже в серпні, коли в Каїрі було підписано аналогічний договір, проти якого так протестували Афіни 8 місяцями раніше, міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу наголосив на тому, що угода Греції з Єгиптом є нікчемною, адже порушує права й континентальний шельф не лише Туреччини, але й Лівії.

На карті показано межі греко-єгипетської (червоним) і турецько-лівійської (синім) морських економічних зон, які є взаємовиключними

Після укладання успішних домовленостей з Італією та Єгиптом, які до того ж отримали схвалення ЄС та США, Греція посилила свої зусилля в переговорах з Ізраїлем, позиція якого щодо питань розподілу ресурсів Східного Середземномор’я, довгий час залишалася відносно нейтральною. Вранці 13 серпня міністр закордонних справ Греції Нікос Дендіас прибув до Ізраїлю, де провів зустріч із прем’єр-міністром Беньяміном Нетаньягу. Офіційним результатом візиту стало спрощення режиму подорожей для ізраїльтян в умовах карантину, проте одним із негласних завдань грецького представника було залучитися підтримкою Тель-Авіва та не допустити його зближення з Анкарою щодо східносередземноморського питання. Тим не менше, укладання греко-ізраїльської угоди про делімітацію морських кордонів поки що залишається не більше, ніж майбутньою перспективою.

Гра м’язами

Водночас занепокоєння Греції ситуацією в Східному Середземномор’ї почало зростати у зв’язку з нещодавнім відновленням геологорозвідувальних робіт Туреччини неподалік від грецьких островів Кастеллорізо та Родос, що знаходяться надзвичайно близько до турецької території. 21 липня Анкара направила сейсмологічне судно до острова Кастеллорізо (турецькою – Меіс), положення якого є визначальним у питанні визначення виключної економічної зони Греції; у відповідь на такий крок Греція привела свої ВМС у повну бойову готовність. Хоча за посередництва Німеччини сторони погодилися на деескалацію та взаємні поступки, після підписання греко-єгипетської угоди президент Реджеп Таїп Ердоган оголосив про відновлення геологічної розвідки та відправлення в район дослідного судна Oruç Reis у супроводі кораблів турецьких ВМС.

Грецький острів Кастеллорізо, що став каменем спотикання у визначенні економічних зон, розташований лише в 2 кілометрах від турецької території

У подальшому напруження в регіоні посилилося вже зусиллями Греції: 26 серпня Афіни оголосили про розширення своєї виключної економічної зони з 6 до 12 морських миль. Даний аспект проблеми є достатньо спірним, оскільки згідно з положеннями Конвенції ООН з морського права, яку підписала Греція, проте стороною якої не є Туреччина, країни можуть претендувати на 12-мильну зону від узбережжя та, відповідно, на континентальний шельф. Однак з огляду на те, що численні грецькі острови розташовані надзвичайно близько до турецької території, Греція погодилася обмежитися 6 милями для того, щоб не провокувати збройний конфлікт із Анкарою.

Наступним кроком офіційних Афін стало відправлення на Кастеллорізо контингенту військових, що було сприйнято Туреччиною як відверта провокація, адже за домовленістю острів має залишатися демілітаризованою зоною. У відповідь на появу грецьких військових на Кастеллорізо, 6 вересня Туреччина розпочала 5-денні військові навчання спільно з Турецькою Республікою Північного Кіпру, які отримали назву «Середземноморський шторм» та які стартували вчасно для того, щоб підкреслити невід’ємність прав Анкари й турецького Кіпру на участь у розподілі ресурсів Егейського моря.

Унаслідок цих подій сьогодні дві країни-члени НАТО опинилися фактично не межі можливого військового зіткнення, яке є найбільш реальним із 1995 р., коли через суперечку навколо спірного острова Імія/Кардак США довелося направити в регіон військовий флот, щоб врешті схилити сторони до діалогу. Більше того, окрім безпосередніх сторін протистояння, до мілітаризації регіону також уже долучилися Франція, яка провела спільні військові навчання з Грецією й направила до регіону військові літаки, та Єгипет. А зважаючи на підтримку Афін з боку Ізраїлю та ОАЕ можна зробити припущення, що це ще не межа військової присутності в регіоні.

На захисті «Блакитної Батьківщини»

Але що ж стоїть за прагненням Туреччини посилити свою вагу в Східному Середземномор’ї? Свого часу батько-засновник Турецької Республіки Мустафа Кемаль Ататюрк чітко окреслив євроорієнтований вектор зовнішньополітичного розвитку держави, на шкоду історичним зв’язкам Туреччини зі Сходом. У ХХІ столітті на зміну євроінтеграційним прагненням прийшла ідея «повернення до історичних витоків», встановлення регіонального лідерства на Близькому Сході та відновлення втрачених зв’язків із землями колишньої Османської імперії, що дістала концептуальне вираження в доктрині «стратегічної глибини» Ахмета Давутоглу.

Читайте також: Нова зовнішня політика Туреччини: передумови, особливості та уроки для України

Натомість східносередземноморські прагнення Анкари помилково вважають такими, що не мають свого історичного контексту та не дістали концептуального оформлення. Перше з цих тверджень спростовується наявністю тривалих розбіжностей у позиціях сторін щодо питань належності острівних територій в Егейському морі та визначення виключної економічної зони Греції, кіпрською проблемою, а також історичними травмами – геноцидом понтійських греків, підписанням Лозаннського договору та статусом (колишніх) православних святинь на території Туреччини.

Водночас концептуальне оформлення східносередземноморської політики Анкари є значно менш відомим, ніж неоосманізм Давутоглу, який уже став класичним. Тим не менше, «морська» стратегія Туреччини була сформована ще в 2006 році турецьким адміралом Джемом Гюрденізом і отримала назву «Блакитна Батьківщина» (Mavi Vatan); сьогодні ж доктрина переважно асоціюється з іменем адмірала Джихата Яйджи, який також став ідеологом делімітації морського кордону з Лівією. Увагу широкої громадськості зазначений концепт привернув у 2019 році, коли фоном для виступу Р.Т. Ердогана перед студентами військового університету стала карта морських просторів Туреччини, що покривають 462 км2, у тому числі охоплюючи деякі грецькі острови в Егейському морі.

Виступ президента Р.Т. Ердогана на фоні карти із зображенням зони морських інтересів Туреччини привернув увагу до східносередземноморських амбіцій Анкари

Доктрина «Блакитної Батьківщини» передбачає захист Туреччиною своїх морських просторів у Чорному, Середземному та Егейському морях. На думку керівництва республіки, це є можливим при збільшенні впливу Анкари в регіоні, зокрема шляхом розширення військової присутності. З огляду на це, Туреччина не лише активізувала військові навчання, але й у перспективі планує побудувати власну військову базу на турецькій території Кіпру, а також стати володаркою авіаносців. Другим важливим аспектом є налагодження взаємовигідного партнерства з країнами, що також мають вихід до згаданих водних просторів. Втілити цей принцип можна за рахунок зростання ваги Анкари в лівійському конфлікті та розширення співпраці з Урядом національної єдності, зокрема через підписання угоди про делімітацію кордону. Крім того, у згадану схему вписується й бажання налагодити зв’язки із Сирією, а також спроби нормалізації взаємин із Ізраїлем. Натомість відносини з іншими країнами – Грецією, Кіпром та Єгиптом – поки що лишаються напруженими; цілком можливо, що це пов’язано з різним трактуванням сторонами потенційного «взаємовигідного партнерства».

Насамкінець, не останню роль у концепції «Блакитної Батьківщини» грає енергетичний фактор. Поки що Туреччина не може похвалитися енергетичною незалежністю, про яку мріє, натомість лишаючись залежною від поставок природного газу з Росії, з якою її також пов’язують проєкти «Блакитний потік» та «Турецький потік». Оскільки Анкара активно імпортує енергоресурси, вона приділяє особливу увагу диверсифікації енергетичних поставок. Будь-які власні нові запаси забезпечать більшу енергетичну безпеку Туреччини, а в разі відкриття великого родовища ситуація в регіоні може радикально зміниться.

Розвідка енергоресурсів у Східному Середземномор’ї ускладнюється невизначеністю меж виключних економічних зон країн; при цьому основним є кіпрське питання

Східне Середземномор’я вважається особливо перспективним регіоном у цьому контексті, однак негативним фактором є конфлікти з сусідніми країнами. Без сумніву, будівництво EastMed суперечить планам Туреччини, оскільки, з одного боку, може постраждати роль Анкари як транзитера російського газу до країн Європи; з іншого боку, республіка є претендентом на розподіл запасів вуглеводнів у Східному Середземномор’ї на рівні з іншими державами, проте на максимально вигідних для себе умовах.

Тим не менше, Реджеп Таїп Ердоган продовжує яскраво демонструвати, що його уряд не звик класти всі яйця до одного кошика. Незважаючи на безсумнівну важливість потенційних нафтогазових родовищ на середземноморському шельфі, Туреччина також активно досліджує території в Чорному морі на предмет покладів вуглеводнів. Результатом такої стратегії стало відкриття найбільшого газового родовища, про що лідер країни оголосив особисто 21 серпня цього року. І хоча існує певний скептицизм із приводу реальності планів уряду щодо початку експлуатації родовища до 2023 р., факт залишається незмінним – відкриття покладів природного газу на чорноморському шельфі позитивно впливає на втілення в життя завдань і цілей енергетичної дипломатії країни.

Відкриття родовища газу в Чорному морі, де Туреччина не має територіальних суперечок із жодною з країн, може стати ключем до енергетичної незалежності Анкари

І один у морі воїн?

Як наслідок цих подій, можна виділити два головних елементи, що впливають на ситуацію та розстановку сил у Східному Середземномор’ї.

З одного боку, Туреччина наважилася кинути виклик регіональній системі міжнародних відносин та поставила під сумнів той порядок, який тією чи іншою мірою шкодив її інтересам. Хоча це обумовлено переважно такими факторами, як зростання впливу Анкари як глобального гравця, не можна ігнорувати й зовнішньополітичні обставини, а саме поступове зменшення уваги США до справ у Східному Середземномор’ї, що спостерігається після приходу до влади адміністрації Дональда Трампа. Крім того, це вже не перший конфлікт Туреччини з іншим членом НАТО: пам’ятаємо, що Анкара має достатньо стримані відносини з Вашингтоном, що передусім зумовлено надмірною, на думку останнього, військово-технічною співпрацею республіки з Росією.

Більше за темою: Від НАТО до Росії: метаморфози зовнішньої політики Туреччини

З іншого боку, у Східному Середземномор’ї починає формуватися негласний антитурецький альянс, який ставить за мету обмежити зростаючий вплив Анкари в регіоні та вигідно розподілити потенційно багаті поклади вуглеводнів без залучення турецької сторони. Сьогодні цей союз формується у двох трикутниках – Греція-Кіпр-Ізраїль та Греція-Кіпр-Єгипет, у яких центром сили виступає Греція, хоча насправді міжнародну підтримку офіційних Афін забезпечують також ОАЕ, Франція, ЄС та дещо меншою мірою США. Натомість на боці Туреччини стоїть лише Катар, із яким республіка активно розвиває військово-технічну співпрацю; підтримка Лівії та Росії в даному аспекті не є визначальною, адже уряд у Тріполі є малопотужним актором, а Москва, здається, цього разу надає перевагу принципу невтручання. У результаті формування згаданого антитурецького блоку та відсутності значимої зовнішньої підтримки Туреччина опиняється в ізольованому становищі, будучи вимушеною самостійно вирішувати кризу з Грецією.

Російсько-турецьке зближення та бажання проводити самостійну зовнішню політику в Східному Середземномор’ї робить відносини Анкари з Вашингтоном як ніколи прохолодними

Вірогідно, Р.Т. Ердоган готовий до діалогу, про що говорять його заяви про необхідність пошуку компромісу та взаємовигідного (можливо – рівнозначного) розподілу вод Егейського моря, що сприяло б побудові двосторонніх відносин за принципом win-win. Однак різні інтереси країн, що перетинаються між собою, поки що не дозволяють їм сісти за стіл переговорів; щонайменше, Анкара прагне обговорити питання Егейського моря, у той час як для Афін принциповим є припинення «незаконної» присутності Туреччини, у тому числі її військових кораблів, у Східному Середземномор’ї. Пасивні зусилля США та невдалі спроби НАТО з деескалації ситуації залишають місце посередника вакантним. Поодинокі спроби Німеччини з примирення сторін так і не стали успішними, натомість ЄС, думку його Греція прагне схилити на свій бік, зайняв нерішучу позицію й скоріше перебуває в режимі вичікування.

Також читайте: Оповідь про «смерть мозку НАТО»: до чого тут Туреччина?

Не дивлячись на всі негаразди, ситуація для Туреччини поки виглядає відносно сприятливою, якщо звісно не враховувати остаточний крах політики «нуль проблем із сусідами», яка давно відсувається на задній план порядку денного в країні. Успішна коронавірусна дипломатія Ердогана, зміна статусу Ая-Софії, відкриття великого родовища газу в Чорному морі та збільшення ваги в регіональній системі безпеки шляхом розширення співпраці з Лівією і Катаром – це лише деякі з досягнень держави за останні пів року.

Хорошим знаком є і вагання ЄС в питанні запровадження антитурецьких санкцій на вимогу Греції, адже це свідчить про принциповість для Брюсселя добрих відносин із Туреччиною, розбрат із якою, як мінімум, загрожує новою кризою біженців, яка боляче вдарить по ослабленій в умовах пандемії європейській економіці. Більше того, ескалація греко-турецьких відносин має позитивний вплив і на внутрішню ситуацію в країні, де почали обговорювати можливість проведення дострокових парламентських і президентських виборів на хвилі зрослої популярності чинного глави держави.

Насамкінець, дії Туреччини в контексті протистояння з Грецією свідчать про те, що Анкара вже давно не йде у фарватері власних європейських амбіцій чи планів Вашингтона. Навпаки, правління Ердогана робить країну цілком самостійним актором регіональної і глобальної політики, який не підкоряється чужим вказівкам, а змушує інших рахуватися з його інтересами.

Авторка – Ірина Запорізька, експертка з країн Африки та Азії Аналітичного центру «ADASTRA»