PER ASPERA – AD ASTRA I THINK TANK

Ranked Best New Think Tank by 2020 Global Go To Think Tank Index

Гагаузький урок для України: як (не)треба врегульовувати конфлікти

Гагаузький урок для України: як (не)треба врегульовувати конфлікти

Гагаузи – один з найзагадковіших народів Бессарабії. Поєднання тюркської мови та православної віри, кочівницьких традицій та культури землеробства, балканського колориту та напівлегенд про далекосхідне коріння породжують десятки теорій походження цього малочисельного, але безперечно самобутнього народу.

Сьогодні ми привідкриємо завісу таємничості та розглянемо Гагауз Єрі (Землю Гагаузів) – автономне територіальне утворення на півдні Молдови. У цій статті ми поговоримо про те, як після майже 5 років фактичної незалежності Гагаузія змогла мирно повернутись до складу Молдови, чим закінчилась реінтеграція регіону та як маленька автономія намагається грати роль суб’єкта міжнародних відносин.

Війна, якої вдалось уникнути: історія гагаузької автономії

1988–92 роки – один з найважчих періодів новітньої історії Республіки Молдова: боротьба за політичну та економічну самостійність від СРСР, пошук національної ідентичності, початок глибокої економічної та соціальної кризи 90‑х, а також війна з самопроголошеною Придністровською Молдовською Республікою, на стороні якої виступили збройні сили Російської Федерації. Описуючи увесь цей вир історичних для Молдови подій дослідники схильні згадувати існування самопроголошеної Республіки Гагаузія лиш побіжно, адже збройного конфлікту тут не було, регіон зрештою реінтегрували, а тому й проблем начебто не повинно бути.  Утім, чи дійсно це так?

Для того, щоб зрозуміти природу гагаузького сепаратизму та його наслідки для сучасної Молдови повернемось у 1988 рік, адже саме тоді у найбільшому гагаузькому місті Комрат було засновано дискусійний клуб місцевої інтелігенції, котрий згодом переріс у національний рух за самостійність – «Гагауз халки» («Гагаузький народ»). Метою діяльності руху було проголошено протидію уніонізму (рух за приєднання Молдови до Румунії) та політики румунізації, котру на той час реалізовувала провідна молдовська національна політична сила – «Народний фронт».

У 1989 році під лозунги «зупинимо об’єднання з Румунією» та «ні дискримінації» «Гагауз халки» провів з'їзд представників гагаузької народу, на якому оголосили про створення Гагаузької Автономної РСР у складі Молдовської РСР, котра вже через рік була переформатована у повністю незалежну Республіку Гагаузію.

Мітинг гагаузьких активістів у м. Комрат, 1989 р. Написи на транспарантах: «ні дискримінації», «ми за єдність усіх народів» та «вимагаємо створення Гагаузької Автономної РСР». Н И. Зенин/РИА Новости

Та чи дійсно гагаузи зазнавали дискримінації, а відокремлення було єдиним можливим варіантом для захисту прав народу? Якщо говорити про можливі ризики для гагаузів через об'єднання Молдови та Румунії, то такі страхи дійсно були небезпідставними. В історичній свідомості гагаузів відносно свіжою була пам'ять про репресії та насильницьку асиміляцію після приєднання Бессарабії до Румунії у 1918 році. Саме тому ідея уніоністів, підтримувана «Народним фронтом», звучала як пряма загроза для гагаузів. Утім, ці ризики були лише ймовірними, або, точніше кажучи, малоймовірними через неможливість реального об'єднання. Уніонізм хоч і був на зламі 80-90-х популярним серед населення Молдови, але лише через те, що йшов у парі з ідеєю про незалежність від СРСР. Після 1991 року, молдовське суспільство почало більше схилятись до менш радикальних ідей та наполягати на розбудові власної державності.

Щодо іншого пояснення бажання гагаузів відділитися, яке часто наводять, а саме – мовна дискримінація останніх, то вона була надто перебільшена. Попри експлуатування гагаузькими лідерами теми «тотальної румунізації», реальна картина була дещо іншою. Так, у серпні 1989 року  було прийнято закон «Про функціонування мов на території Молдовської РСР», у якому були прописані наступні гарантії захисту російської та гагаузької мов:

·       російська мова визнавалась мовою міжнаціонального спілкування;

·       комунікація з органами державної влади, діловодство та освіта мали б здійснюватися молдовською та російською мовами, а в населених пунктах, де більшість становили гагаузи, – ще й гагаузькою.

При цьому, згідно зі статтею засновника та лідера «Гагауз халки» Степана Булгара, після проголошення Гагаузької Автономної РСР Кишинів пропонував створити гагаузьку національно-культурну автономію, що зрештою мало б задовольнити головну вимогу гагаузів – створення умов для захисту та розвитку гагаузької культури й мови. Гагаузька сторона дану пропозицію відхилила, продовжуючи наполягати на створенні територіальної автономії, тобто більш широкої автономії з політичними та адміністративними повноваженнями.

Таким чином, можна зробити висновок, що гагаузький сепаратизм був спричинений не реальними утисками та дискримінацією, а страхом перед можливими проблемами молодої молдовської держави, які перекинуться на їхню автономію, та інтересами гагаузьких еліт, котрі ці страхи підігрівали та залюбки використовували для реалізації власних амбіцій.

Дізнавайтеся більше: Між Сходом і Заходом: зовнішньополітичні орієнтири Республіки Молдова

Проте варто зазначити, що олію у вогонь міжнаціональної ворожнечі підливали й представники «Народного фронту Молдови», а особливо націоналістичне крило фронтистів та радикальних уніоністів на чолі з прем’єром Мірчею Друком. Так, восени 1990 року Друк організував «похід на Гагаузію» – марш молдовських націоналістів‑волонтерів з метою зірвати сепаратистські вибори в Гагаузії. В умовах високої етнічної напруги подібні силові акції не лише закріплювали образ «агресивних молдовських націоналістів», але й цілком могли стати початком збройного конфлікту. Ескалації протистояння вдалось уникнути, адже обидві сторони змогли поступитися. Значну роль у провалі «походу» зіграли бойовики з Придністров'я та радянські війська, адже саме їхня опозиція змусила загони Друка відступити.

Після безуспішної спроби силового вирішення гагаузького питання Кишинів був змушений майже повністю переключитись на Придністров'я, де вже у листопаді 1990 року розпочались перші збройні зіткнення з сепаратистами. Отримавши перевагу в часі, гагаузькі лідери розпочали активно укріплювати свою владу: було обрано президента, сформовано парламент та міністерства, а також засновано власні збройні сили – батальйон спеціального призначення «Буджак».

Прапор самопроголошеної Республіки Гагаузія у 1990-1992 рр.

Тим не менш, з 1993 року влада Гагаузії поступово починає йти на переговори з Кишиневом з метою врегулювання конфлікту та остаточного вирішення статусу регіону. Але для чого, здавалося б, успішно реалізованому сепаратистському проєкту відмовлятись від самостійності та погоджуватись на перемовини з «кишинівськими агресивними націоналістами»?

Першою та головною причиною відкату гагаузької державності стала відсутність достатнього економічного підґрунтя для самостійного існування.  На відміну від того ж Придністров'я, котре після відокремлення мало у розпорядженні відносно розвинену промисловість, Гагаузія була відсталим аграрним регіоном, основною спеціалізацією якого були вівчарство, виноробство, вирощування тютюну та килимарство. Відсутність промислового виробництва унеможливлювало побудову навіть мінімально життєздатної економіки, що автоматично перетворювало весь проєкт «Гагаузія» на невигідний.

По-друге, Гагаузія була неспроможна навіть за гострої необхідності вести будь-які військові дії. У той час як Придністров'я знаходилось під надійною обороною 14-ї російської армії, Гагаузія мала сподіватись винятково на новостворений батальйон, котрий на піку активності налічував не більше 600 осіб. Безперечно, згадуючи «похід Друка» можна зауважити, що в разі небезпеки Гагаузія могла розраховувати на підтримку придністровських бойовиків та російських військових. Утім, попри ефективність такої підтримки у протистоянні погано організованій юрбі націоналістів, у разі проведення спланованої операції спецслужбами та збройними силами Молдови, Гагаузія скоріш за все не мала б достатньо часу на мобілізацію своїх союзників, а тому мусила б розраховувати лише на власні незначні сили.

Більше за темою: Роль Росії на пострадянському просторі

По-третє, за період з 1991 по 1994 роки у політичній верхівці Молдови відбулись значні зміни, за результатами яких до влади прийшли більш лояльні до гагаузів сили: уряд очолив антиуніоніст Андрій Сангелі, парламент –прихильник діалогу з сепаратистами Петро Лучинський, а більшість у парламенті за результатами виборів 1994 року сформували партії, котрі підтримували ідею надання Придністров'ю та Гагаузії статусу територіальних автономій.

Такий розклад сил відкривав вікно можливостей для реінтеграції регіону на умовах Комрата, що безперечно влаштовувало лідерів сепаратистів, особливо враховуючи нежиттєздатність самопроголошеної Гагаузької Республіки через відсутність економічного та безпекового фундаментів державності.

Перемовини між центральною владою та регіоном тривали трохи більш як пів року йзакінчились у 1994 році прийняттям закону «Про особливий правовий статус Гагаузії». Згідно з положеннями документу регіон отримував право:

·       самостійно вирішувати питання власного політичного, економічного й культурного розвитку;

·       брати участь у здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики Республіки Молдова з питань, що стосуються інтересів Гагаузії;

·       вийти зі складу держави за умови втрати Молдовою незалежності.

До складу автономно-територіального утворення Гагаузія увійшли 3 міста та 30 сіл із загальним населенням близько 150 тис осіб (5% населення Молдови) та площею майже 2 тис км² (5,4% площі).

Автономно-територіальне утворення Гагаузія на карті Молдови

Незавершена реінтеграція

Створення автономії стало важливим кроком, котрий мав би запустити процес реінтеграції регіону та остаточно врегулювати молдовсько-гагаузький конфлікт. Утім, і в Кишиневі, і в Комраті сприйняли реінтеграцію як доконаний факт, проігнорувавши необхідність визначення правових механізмів подальшого співіснування та, що найголовніше, ліквідації ліній розлому в суспільстві.  

Наслідки незавершеної реінтеграції ми спостерігаємо і сьогодні. Час від часу між центром та автономією спалахують все нові й нові конфлікти, причиною котрих є відсутність чіткого розподілу повноважень. Зазвичай кожен з подібних конфліктів відбувається за наступним сценарієм: Гагаузія звинувачує Кишинів в обмеженні прав автономії – центральна влада звинувачує гагаузів у сепаратизмі – для деескалації сторони йдуть на певні мінімальні поступки, але проблему не вирішують.

Для того щоб розірвати це замкнене коло у 2015 році було створено робочу групу депутатів Парламенту Молдови та Народних зборів Гагаузії. Завданням групи стала розробка законопроєктів, котрі мали б гармонізувати молдовське законодавство відповідно до закону про Гагаузію 1994 року. За результатами її діяльності було представлено так званий «пакет гагаузьких законів» – три законопроєкти, котрі визначали місце Гагаузії в адміністративно-територіальному устрої Республіки Молдова, а також унеможливлювали внесення правок у закон «Про особливий статус Гагаузії».  

Про співпрацю України та Молдови читайте тут: Асоційоване тріо: гуртом і в ЄС легше йти

Попри важливість даних законопроєктів для вирішення однієї з причин постійних гагаузько-молдовських суперечок, Парламент Молдови всіляко гальмував процес їхнього розгляду. Пролежавши у шухляді майже 5 років «гагаузький пакет» все ж був прийнятий наприкінці 2020 року (прийнято 2 із 3 законів). Безперечно, говорити про повне приведення законодавства Молдови у відповідність до автономного статусу Гагаузії ще рано. Але перші кроки у цьому напрямі було здійснено, хоч аж через 26 років після створення автономії.

Утім, набагато більш серйозною проблемою за невідповідність законодавства є неінтегрованість населення Гагаузії в інформаційний простір Молдови та розкол з приводу зовнішньополітичного курсу країни. Гагаузи здебільшого не володіють молдовською мовою, не довіряють молдовським медіа та цивілізаційно тяжіють до Росії, про що свідчать результати соціологічного дослідження, проведеного Інститутом публічних політик у 2015‑16 роках (див. табл. нижче).

Відсоток гагаузів, котрі…

Джерело: Opinion Poll: Integration of the population in Găgăuzia and Taraclia

Відмінною від офіційного зовнішньополітичного курсу Молдови є і позиція гагаузів щодо євроінтеграції. У гагаузьких новинах зближення з ЄС часто подається як один з варіантів об'єднання з Румунією, а також посягання на «споконвічні братські зв’язки» гагаузів та росіян. Європесимізм гагаузів досяг свого піку напередодні підписання угоди про асоціацію між Молдовою та Європейським Союзом у 2014 році. Саме тоді влада Гагаузії ініціювала та провела референдум щодо визначення зовнішньополітичного вектору розвитку Молдови: вступ до Митного союзу (Росія-Білорусь-Казахстан) чи вступ до Європейського Союзу. Згідно з результатами, котрі оприлюднила гагаузька влада, 97% гагаузів обрали вступ до Митного союзу.

Наразі проблема розколу в суспільстві не вирішується: комунікація з регіоном відбувається лише у формі конфлікту та взаємозвинувачень, а спроби «зрозуміти Гагаузію» робляться лише напередодні виборів. Усе це робить Гагаузію ідеальним полігоном для російської пропаганди, котра здатна насадити буквально будь-який потрібний Кремлю наратив, що у свою чергу несе небезпеку для Молдови.

«Зовнішня політика» Гагаузії

Та поки Кишинів не поспішає налагоджувати довірливу комунікацію з регіоном, Комрат все активніше вибудовує відносини з іноземними державами, намагаючись навіть грати роль самостійного актора міжнародних відносин.

Одним з найважливіших зовнішньополітичних орієнтирів Гагаузії традиційно є Москва. Лідери Гагаузії регулярно відвідують Росію, зустрічаються з її високопосадовцями, запрошують російських депутатів до Комрата, налагоджують контакти з областями та республіками Росії, визнають кремлівські маріонеткові режими (самопроголошені Придністров’я, Абхазію та Південну Осетію) тощо. Зі свого боку, Кремль фінансує Гагаузію як через федеральне агентство «Россотрудничество», тобто відкрито, так і приховано через підтримку передвиборчих кампаній проросійських кандидатів.

Щодо проросійських кандидатів, то на виборах у Гагаузії стабільно простежується наступна тенденція: чим більше кандидат проросійський, тим більшого успіху він досягає. Так у 2015 р. на виборах башкана (глави) Гагаузії з результатом 91% перемогла Ірина Влах, головними лозунгами якої були «Росія – наш стратегічний партнер» і «російські регіони будуть допомагати кожному району Гагаузії!». Правило щодо проросійськості поширюється і на загальнонаціональні вибори: на президентських виборах 2020 року впевнену перемогу (95%) здобув проросійський кандидат від соціалістів Ігор Додон, а на нещодавніх парламентських виборах – Блок комуністів та соціалістів (81%).

Передвиборча агітаційна листівка чинної глави Гагаузії Ірини Влах

Іншим важливим напрямком є співпраця з Туреччиною, котра з кожним роком стає все більш важливим партнером Гагаузії:

·                саме Туреччина є найбільшим імпортером гагаузьких товарів (25,9%). Цікаво, що на другому місці серед найбільших торгових партнерів знаходиться Румунія, котра імпортує близько 20% товарів, а Росія посідає лише третю сходинку з показником 12%;

·                Анкара є одним з найбільших донорів регіону – станом на сьогодні Туреччина профінансувала 7 інфраструктурних проєктів на загальну суму більше 11 млн євро, а також низку менших культурних та соціальних програм. За обсягами грантової допомоги Гагаузії Туреччина поступається лише ЄС;

·                спостерігається досить висока інтенсивність політичних контактів. Глава Гагаузії регулярно проводить зустрічі з послом Туреччини в Молдові та відвідує з робочими візитами Анкару. Важливою подією для гагаузько-турецьких відносин став візит Президента Туреччини Раджепа Ердогана до Гагузії у 2018 році, котрий став певним офіційним підтвердженням важливості гагаузького напрямку для турецької зовнішньої політики. Така увага до Комрата з боку чинної турецької влади пояснюється важливістю неї представити Анкару як лідера тюркомовного світу.

Виступ президента Туреччини Р. Ердогана в Комраті, 2018 рік. Presidency of the Republic of Turkey

Окрім російського та турецького вектора, Комрат реалізує і, власне, гагаузький напрям своєї «зовнішньої політики». Так, з 2006 року в столиці автономії кожні 3-5 років проходить Світовий конгрес гагаузів, котрий об’єднує представників закордонних діаспор гагаузів з 20 держав світу. Метою даного заходу є збереження гагаузької ідентичності закордонних громад, популяризація туризму в Гагаузії та обмін культурними надбаннями.

Висновки для України

Розглядаючи «гагаузький кейс», неодноразово ловиш себе на питанні, а які уроки Україна має вивчити, щоб не повторити молдовських помилок при реінтеграції Криму та Донбасу?

І тут можна сказати наступне. По-перше, реінтеграцію потрібно починати з людей. Надати певній території особливий статус набагато легше, аніж знищити міфи, що є причиною розподілу на «нас» та «них». Гагаузія є наочним прикладом того, як після отримання автономії та повернення до складу держави, населення регіону не перестало жити в умовах відірваності від інформаційного простору Молдови. Причинами цього є незнання мови, недовіра до національних медіа, а також домінування російських наративів. Наслідком існування такого розколу є постійні намагання Комрата протиставити себе Кишиневу, особливо в питаннях зовнішньої політики.

Таким чином, молдовський досвід говорить про те, що задля реальної, а не формальної реінтеграції, у першу чергу необхідно вибудовувати комунікацію з жителями регіону, долучати їх до дискусії щодо вирішення питань загальнонаціонального масштабу та просувати власні наративи, котрі об’єднуватимуть суспільство.

Читайте також: Цілі Російської Федерації в російсько-українській війні

По-друге, ні в якому разі не можна вважати реінтеграцію завершеною, допоки не будуть вирішенні усі проблемні питання. Демонстрація швидкої перемоги нічого не вартуватиме, якщо після неї народи чи суспільні групи знову повернуться до конфлікту, але тепер вже через незрозумілі правила подальшого співіснування. Для Гагаузії такими проблемними питаннями стали визначення місця автономії в системі адміністративно-територіального устрою країни та розподіл повноважень з центром. Ігнорування даної проблеми протягом майже чверті століття стало причиною низки конфліктів, що поглибило взаємну недовіру між центром та регіоном.

Для того щоб не допустити подібної ситуації в Україні, необхідно відразу пропрацювати низку питань, котрі обов’язково виникнуть після повернення Криму та Донбасу, наприклад:

·       що робити з документами, котрі були видані під час окупації;

·       як власникам повернути своє майно, котре було конфісковано окупаційною владою;

·       чи зможуть чиновники, котрі працювали в адміністрації самопроголошених республік, продовжувати свою кар’єру в українських органах державної влади.

По-третє, Молдові, як й Україні, слід стати найбільшим та найважливішим партнером для своїх «проблемних» регіонів. Взаємовигідна співпраця має закріпити успіхи реінтеграції, зробивши взаємодію з іноземними державами набагато менш важливою за співпрацю з центром та іншими регіонами країни.

Автор – Станіслав Ковальчук, експерт із Центрально-Східної Європи Аналітичного центру ADASTRA