THINK TANK

І....PER ASPERA – AD ASTRA


THINK TANK

І....PER ASPERA – AD ASTRA


США vs КНР: хто переможе в Південно-Китайському морі?

США vs КНР: хто переможе в Південно-Китайському морі?

Конфлікт у Південно-Китайському морі триває вже понад 50 років. І за цей час він вийшов далеко за межі територіального протистояння регіональних держав, ставши одним із ключових елементів боротьби за статус єдиної наддержави між Сполученими Штатами та Китаєм. Ситуація, що склалася у цьому регіоні, є принципово важливою для обидвох суперників, оскільки зачіпає питання їхньої сили та можливості здійснювати вплив на глобальному рівні. Поступка одного означає перемогу іншого. Як наразі складається ця боротьба і чи свідчить нездатність Вашингтона стримувати китайський експансіонізм у Південно-Китайському морі про кінець епохи американського домінування?

У 1958 році уряд Китайської Народної Республіки оприлюднив Декларацію щодо територіального моря Китаю, яка містить нібито законне обґрунтування претензій Китаю на ряд островів у межах так званої історичної «Лінії дев’яти пунктирів». Разом із двома основними архіпелагами – Парасельським і Спратлі – та поодинокими островами Пекін мав би отримати й 11  млрд барелів нафти та 5,4 трлн метрів кубічних природнього газу.

Сімома лініями відмічена територія Південно-Китайського моря, яку Пекін вважає своїми територіальними водами.

Сімома лініями відмічена територія Південно-Китайського моря, яку Пекін вважає своїми територіальними водами.

Починаючи з 2012 року, Китай створював форпости на спірних територіях, а саме 20 баз на Парасельських островах і 7 баз на островах Спратлі, а також здійснював регулярні рейди так званої Берегової охорони поблизу атола Скарборо-Шол, які з того часу не припиняються.

А втім, справжня цінність цієї території полягає не в ресурсах, а в стратегічному положенні, яке вона займає. Тут можна перефразувати знаменитий вислів Г. Маккіндера й цілком справедливо сказати, що той, хто володіє Південно-Китайським морем, володіє стратегічним морським торговим шляхом, через який щоденно проходить величезна кількість товарів вартістю у $3,37 млрд. А це, до речі, третина всіх морських перевезень у світі. Більше того, Китай отримав можливість покращити свій оборонний (а можливо й наступальний) потенціал, за допомогою мілітаризації окупованих островів. Наразі вони грають роль китайських форпостів, що знаходяться в безпосередній близькості до держав Південно-Східної Азії, серед яких основні союзники США поза НАТО. Отже, в ситуації, що склалася, Китай сьогодні має декілька важелів впливу, які за потреби можуть бути використані ним проти сусідніх країн.

Теоретично, з огляду на значний силовий потенціал та наявність власної глобальної безпекової парасольки, Сполучені Штати є чи не єдиною державою, яка могла б стримувати китайську експансію в Південно-Китайському морі. Однак реальна ситуація є протилежною через низку причин.

1.    США вже втратили найбільш сприятливий момент для стримування експансіонізму Китаю

Китай поступово, починаючи з 70-тих років, захоплював контроль над островами в Південно-Китайському морі, застосовуючи нібито невійськові судна (рибальські човни та кораблі Берегової охорони Китаю), що в дійсності були морськими збройними формуваннями. Така замаскована анексія означала, що США не мали приводу для військового втручання.

Коли ж Китай все-таки підтвердив свої претензії на групи островів у Південно-Китайському морі (а саме на регіональному форумі АСЕАН у Ханої в 2010 р.), Сполучені Штати вже були втягнені у військові операції на Близькому Сході та в Центральній Азії (Ірак, Афганістан), а також вели активну боротьбу з тероризмом. Враховуючи ці обставини, регіон Південно-Східної Азії не був основним занепокоєнням Вашингтона.

Адміністрація Обами взяла курс на азійський напрям зовнішньої політики в 2012 році. Її метою було стримування Китаю, але її наслідки виявилися протилежними — в результаті американського тиску китайська політика набула більш агресивних рис. Китай почав запуск нових інфраструктурних проєктів, інвестував у ВПК, будував штучні острови в Південно-Китайському морі та стрімко збільшував військову присутність на них.

Точку неповернення було пройдено. Момент для виваженого стримування китайських амбіцій, коли Вашингтон міг дозволити собі регулярну військову присутність у регіоні без ризику розгортання повномасштабної військової конфронтації з Китаєм, було втрачено.

Китай ефективно проводить політику «fait accompli» та здійснює активну мілітаризацію Південно-Китайського моря

Наразі Пекін успішно проводить політику «fait accompli», тобто вживає дії, що порушують міжнародно-правові норми, для створення ситуації, коли питання територіальної приналежності спірних островів сприймається як доконаний факт, який неможливо змінити. Китайські військові сили користуються вже розвиненою інфраструктурою на окупованих островах, що робить подальшу мілітаризацію Південно-Китайського моря не надто складним завданням.

Окуповані острови виступають у ролі військово-морських та авіабаз, оснащених сучасною інфраструктурою, наприклад, злітними смугами. Це дозволяє Китаю розміщувати авіацію, авіаносці, ракетні комплекси та радіолокаційні станції поза межами материкової частини країни.

2.    Розстановка сил у Південно-Китайському морі свідчить про втрату стратегічної позиції США

Китай порушив баланс сил у Південно-Східної Азії, що склався після завершення Другої світової війни та полягав у встановленні американського порядку в регіоні. Йому вдалося це зробити не лише за рахунок нарощування військово-морських сил, а й за допомогою так званих рейдів, що здійснюються «невійськовими» суднами, справжньою метою яких є підтвердження територіальних претензій Китаю та захист островів, на яких реалізуються китайські інфраструктурні проєкти, від загроз з боку В’єтнаму та Філіппін.

США втратили стратегічну перевагу в Південно-Китайському морі, глобально важливому логістичному об’єкті, де свобода судноплавства є життєво необхідною умовою для економіки та енергетичної безпеки союзників Вашингтона в Азійсько-Тихоокеанському регіоні (Південної Кореї, Японії, Австралії, Таїланду, Сінгапуру, Малайзії). Беручи до уваги те, що Китай фактично контролює ці шляхи, оскільки вони проходять через Південно-Китайське море, за потреби він може безперешкодно перекрити доступ цих держав до стратегічної Малаккської протоки.

Через Малаккську протоку проходить третина всіх товарів у світі.

Через Малаккську протоку проходить третина всіх товарів у світі.

Для ефективного стримування Китаю Сполученим Штатам необхідно встановити постійну військову присутність у Південно-Східній Азії. На відміну від Близького Сходу, тут вони мають лише одну військово-морську базу на Малаккській протоці (Сінгапур), інші ж знаходяться задалеко (в Японії, Кореї та Гуамі) для здійснення негайних ударів у відповідь. В’єтнам і Філіппіни навряд чи дозволять використовувати їхні місцеві бази, враховуючи сьогоднішній стан відносин між цими державами (детальніше в пункті 5). Окрім цього, за рахунок високотехнологічного ракетного арсеналу Китай може вразити будь-яку американську військову базу у Східній та Південно-Східній Азії.

Адмірал Філіп Девідсон, який стоїть на чолі Індо-Тихоокеанського Командування ЗС США, стверджує, що Вашингтон втрачає лідерські позиції в Південно-Китайському морі, оскільки Китай втримує контроль над ним за всіх можливих сценаріїв, якщо тільки не буде розпочата повномасштабна війна зі Сполученими Штатами Америки. Американська присутність в морі обмежується проведенням операцій із забезпечення свободи судноплавства в рамках Конвенції ООН з морського права 1982 року, яку США, до речі, не ратифікували. З огляду на обмежену сферу повноважень, які надаються державі, що здійснює ці операції, вони не можуть стати інструментом для зупинення процесу насипання та мілітаризації штучних островів, який здійснює Пекін.

Справедливо буде сказати, що наразі КНР забезпечує ефективне стримування США. Наприклад, у березні 2020 року, коли Сполучені Штати регулярно надсилали військово-морські та повітряні сили до Південно-Китайського моря, Китай провів масштабні військові навчання із застосуванням надводних бойових кораблів, підводних човнів та винищувачів у цій акваторії. У такий спосіб він продемонстрував повну готовність національних військово-морських сил до оборони «суверенних» китайських територій.

За даними Воєнного коледжу США, до 2030 року Китай матиме в регіоні більше 430 надводних кораблів і 100 підводних човнів, тобто вдвічі перевищить кількісний склад американського флоту. До того ж, США не мають швидкісних ударних катерів, на відміну від Китаю. Ці малогабаритні наступальні кораблі, оснащені  протикорабельними ракетами, використовуються в берегових зонах та здатні здійснювати оборону проти більших суден. Тому, хоча наразі США й утримують статус домінантної держави у Світовому океані, спірні території в Південно-Китайському морі є непідступними для американських кораблів у мирний час.

3.    США не наважаться на масштабну конфронтацію, оскільки ціна за війну з КНР буде надто високою

Китай мав достатньо часу (щонайменше двадцять років) для того, аби навчитися на помилках інших. Під час моделювання можливого американо-китайського конфлікту в майбутньому, він використовував уже відомі сценарії. Наприклад, Пекін виніс важливий урок із війни в Перській затоці (1990 – 1991 рр.). Оскільки китайські державні діячі усвідомлювали, що вірогідний конфлікт зі США відбудеться за цією аналогією, тобто за участю багатонаціональних сил та з подібною наступальною тактикою, КНР заздалегідь почав активно інвестувати у свою обороноздатність.

Проблема Вашингтона в тому, що попри володіння інформацією про військовий потенціал Китаю, він не впевнений щодо природи намірів Піднебесної.

Можливо, амбіції Пекіна зупиняться після встановлення контролю над деякими «споконвічно» китайськими територіями в Південно-Китайському морі. У такому випадку, початок військового конфлікту буде невиправданий для Сполучених Штатів, адже знищення 27 озброєних до зубів островів вимагатиме великих витрат та неминуче призведе до війни між двома наддержавами. За цього сценарію Китай розпочне багатовимірну атаку: на морі, у космосі, у кібер-просторі. Це матиме руйнівні наслідки як для США, так і для всього світу.

До того ж, з огляду на політику Дональда Трампа «Америка передусім», США навряд чи поквапляться виконувати зобов’язання перед своїми союзниками, які є сторонами територіального спору в Південно-Китайському морі, якщо тільки КНР першою не піде в наступ.

4.    США втрачають лояльність деяких союзників в АТР

Американський ізоляціонізм та китайське посилення вплинули на відносини Сполучених Штатів із їхніми партнерами в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Наприклад, згідно з даними цьогорічного опитування, майже половина населення держав-членів АСЕАН не впевнені в тому, що США здатні підтримувати регіональну безпеку. Окрім цього, більше третини респондентів вказували на зменшення впливу Вашингтона в регіоні за адміністрації Трампа. Більшість громадян Таїланду, Малайзії, Брунею, Індонезії, Лаосу, Камбоджі та М’янми віддали б перевагу Китаю, якщо б перед ними постало питання вибору союзника.

АСЕАН, регіональна організація, метою якої, з-поміж іншого, є гарантування безпеки в Південно-Східній Азії, програє Китаю в питанні приналежності островів у Південно-Китайському морі, оскільки він використовує фінансові та економічні важелі тиску на окремі країни. Діючи за принципом «розділяй і володарюй», Пекін успішно зменшує колективну силу держав-членів АСЕАН під час переговорів. Враховуючи те, що в цій організації рішення приймаються на основі консенсусу, Китай може маніпулювати спільною позицією її членів, маючи при цьому вплив лише на одного з них.

Так, Китаю вже вдалося схилити Філіппіни на свій бік завдяки інвестуванню в інфраструктурний проєкт популістського лідера цієї країни Родріго Дутерте. У травні 2019 року між сторонами була укладена угода на $2 млрд, що передбачає побудову промислової зони на місці колишньої американської військово-повітряної бази Кларк, а також залізничного сполучення між цією зоною та колишньою американською військово-морською базою Субік-Бей. З високою імовірністю Пекін зможе в майбутньому зайняти місце Вашингтона, в основному, за рахунок підкупу авторитарних лідерів країн Південно-Східної Азії, адже в обмін на інвестиції, він не вимагає попереднього здійснення політичних й економічних реформ, як це роблять західні держави та міжнародні фінансові інституції.

Висновки

У тому, що Сполучені Штати програли КНР у Південно-Китайському морі, не залишається сумнівів. Причина здачі американських позицій у Південно-Східній Азії наразі зрозуміла. Оскільки експансіоністські дії Китаю не створюють пряму небезпеку національній безпеці США, хоча й ставлять у загрозливе становище їх союзників, Вашингтон обмежується лише демонстративними кроками «для галочки», спрямованими виключно на підтримку свободи судноплавства в регіоні.

Поразка Сполучених Штатів у цьому регіоні, звісно, не означає кінець американського домінування, принаймні поки що. Нездатність стримувати Китай дійсно не найкращим чином відзначається на репутації США, але не гірше, ніж це було у випадку війни у В’єтнамі, війни в Іраку або ж виходу американських збройних сил із Сирії.

Вибір Вашингтона на користь початку відкритої конфронтації з Китаєм, третьою за силовим потенціалом державою, без достатніх на те причин, був би прекрасним кейсом в рамках теорії нераціонального вибору в міжнародних відносинах. Але, реальність інша. На сьогодні Сполучені Штати залишаються першою державою у світі за силовим потенціалом, і це стосується не лише традиційної «жорсткої сили». І у випадку військового конфлікту з Китайською Народною Республікою, американська сторона одержала б перемогу, хоча й надто високою ціною.

Тим не менш, ізоляціонізм Сполучених Штатів, з-поміж іншого, сприятиме швидкій трансформації світового порядку на біполярну модель, коли потенціали двох наддержав стануть тотожними. Війна ще не програна, але з кожною такою поразкою США, ситуація змінюватиметься на користь Китаю.

Авторка – Анна Гармаш, експертка з Південної Азії Аналітичного центру «ADASTRA»