2026 у міжнародній політиці: прогноз від аналітичного центру ADASTRA
Позавчора у нас вийшла стаття стосовно головних подій року, що минув. Хоч часто й кажуть, що прогнози - справа невдячна, але сьогодні редакція вирішила зазирнути в рік новий та подумати стосовно того, які процеси можуть бути визначальними для року 2026. Автори редакції у внутрішньому опитуванні визначили деякі тренди, що, на нашу думку, будуть актуальні поготів.
Відмова Сполучених Штатів від міжнародних зобов’язань та подальший відхід від світових справ
Дональд Трамп / АР
На нас очікує тривалий процес формування багатополярної або нової біполярної світової системи, який може прискоритися внаслідок поступового відходу Сполучених Штатів від ролі «світового жандарма». Китайська Народна Республіка, ймовірно, продовжить поступове розширення власного впливу на міжнародну систему, однак повне перебрання Пекіном ролі США в міжнародних інституціях видається малоймовірним. Важливими будуть процеси всередині США: економічна ситуація, настрої серед правлячої верхівки, їхня взаємодія між собою. Поведінку адміністрації Д. Трампа визначають також майбутні вибори до Конгресу, що мають відбутися восени 2026 року. Аби здобути перевагу, республіканцям потрібні перемоги й успіхи як всередині США, так і на міжнародній арені. Одночасно з цим спостерігаємо зростання популярності ідей “America First” серед виборців, які втомилися від «нескінченних війн» та витрачання ресурсів на безпеку інших країн.
Це лише посилює інтерес Д. Трампа до посередництва в конфліктах, адже образ миротворця стає одним із інструментів мобілізації електорату, оскільки мирне врегулювання для суспільства означає зменшення витрат на фінансування інших країн. Економічним підґрунтям відходу від світових справ є необхідність обслуговування величезного державного боргу та пріоритет реіндустріалізації власної економіки. У найближчому майбутньому це проявлятиметься через перехід до транзакційної дипломатії, де союзи й партнерства оцінюються виключно з погляду прямої вигоди. Варто очікувати скорочення фінансової підтримки міжнародних організацій (ООН, ВООЗ), погроз виходом або їх практичну реалізацію, жорсткіших вимог до союзників по НАТО щодо збільшення їхніх оборонних бюджетів та уникнення прямого військового втручання у конфлікти, які не загрожують безпосередньо національній безпеці США.
Так, 2026 рік має великі шанси стати роком остаточного зсуву балансу сил у міжнародній системі. Сполучені Штати продовжать курс на концентрацію на внутрішніх проблемах і політику стримування щодо Китаю, що означатиме подальше скорочення їхньої практичної участі в управлінні регіональними кризами. Вашингтон і надалі зміщуватиме фокус на Латинську Америку. США дедалі рідше братимуть на себе роль активного гаранта безпеки, обмежуючись двосторонніми форматами співпраці та точковими діями там, де це напряму стосується їхніх стратегічних інтересів. Це не означає повного виходу з регіонів, але Вашингтон діятиме лише там, де є пряма, швидка вигода для американської економіки, залишаючи вакуум влади, який заповнюватимуть регіональні гравці.
Поглиблення трансатлантичного розколу
Проблема полягає в зростанні розбіжностей між США та ЄС у питаннях економіки й безпеки. Ба більше, акцент дедалі більше зміщується на безпекову архітектуру. Вашингтон займається агресивним економічним протекціонізмом, а Європа перестає сліпо слідувати у фарватері Вашингтона. Різниця у поглядах на Китай теж посилює розкол: Вашингтон прагне жорсткого розриву, тоді як Берлін і Париж схиляються до м’якшої політики зниження ризиків. Кризові моменти у відносинах на вісі Вашингтон-Брюссель прослідковуються вже у вигляді відсутності єдиної позиції щодо мирного врегулювання російсько-української війни, тарифних обмеженнях.
США вдаються до решорингу – перенесення виробництв у державу, також через субсидії переманюють європейський бізнес за океан, спричиняючи деіндустріалізацію ЄС. У майбутньому це виллється у торговельні суперечки, спроби ЄС блокувати ініціативи США щодо втягування НАТО в Індо-Тихоокеанський регіон та політичну риторику європейських лідерів про необхідність «стратегічної автономії» від Вашингтона.
Мілітаризація Європи: автономність системи оборони, нарощування обороноздатності
Навчання Eurocorps / EU / EPA
Після ряду шокових моментів останніх років Європа вимушено активізується й працює над реалізацією регіональної безпеки на рівні ЄС і перетворюється на військового гравця через екзистенційну загрозу з боку РФ та усвідомлення ненадійності американської «безпекової парасольки». Цей тренд підтверджується безпрецедентним збільшенням оборонних бюджетів та реалізацією чималої кількості відповідних програм (Польща витрачає понад 4% ВВП, Німеччина запустила фонд Zeitenwende на 100 млрд євро), а також розширення виробничих ліній концернів Rheinmetall, Thales, SAAB та BAE Systems. У найближчому майбутньому ми побачимо інституціоналізацію європейської оборони: створення спільних проєктів, таких як система ППО « Європейський небесний щит» (ESSI), спроби формування посади єврокомісара з питань оборони та поступове зростання ролі безпекового чинника в політиці і функціонуванні ЄС.
Амбітною ціллю буде спроможність проводити автономні операції без залучення США. Німеччина і Франція, які раніше не могли дійти згоди з питань безпекової політики ЄС, тепер під тиском обставин мають прийняти реальність і необхідність нарощувати обороноздатність усього Союзу. Для Франції це можливість закріпити за собою давно бажану роль безпекового гаранта та лідера ЄС у цій галузі. Для Німеччини це все ще залишається викликом,оскільки на фоні зростання ролі Парижа Берлін може втрачати політичне й економічне лідерство, що позначиться на регіональному порядку загалом.
Тиск Сполучених Штатів у Венесуелі
США намагаються відновити контроль над енергетичними ресурсами Венесуели та витіснити звідти вплив Китаю та РФ, використовуючи тактику «батога і пряника». Вашингтон переходить до реалізації «Доктрини Монро 2.0» – політики нульової толерантності до присутності ворожих військових блоків у Західній півкулі.
Підставою залишається потреба стабілізувати світові ціни на нафту та замістити російську важку нафту на ринку. Також Вашингтон стурбований міграційним тиском на свої кордони, викликаним економічним колапсом та перманентною політичною кризою у Венесуелі.
Спроби «купити» лояльність режиму Мадуро через послаблення нафтових санкцій в обмін на демократизацію і проведення чесних виборі (стратегія останніх років адміністрації Байдена) були відкинуті адміністрацією Трампа. Погрози вторгнення перетворюються з риторики на примусову дипломатію. Питання полягає в тому, чи будуть вони реалізовані на практиці. У найближчому майбутньому Вашингтон, ймовірно, продовжуватиме посилювати тиск на Венесуелу, апелюючи до застосування сили. Проте замість повномасштабного наземного вторгнення (яке є ризикованим і дорогим), США скоріш за все застосовуватимуть тактики контролю й блокування на морі. Південне командування США (SOUTHCOM) здійснюватиме патрулювання карибського узбережжя Венесуели з метою перехоплення суден тіньового флоту, що постачають зброю режиму або вивозять контрабандну нафту. Це може фактично відрізати режим від зовнішнього підживлення. Водночас США тиснутимуть на режим Мадуро, щоб не допустити ескалації територіального конфлікту з Гаяною за регіон Ессекібо, який міг би дестабілізувати весь регіон, де працюють американські корпорації (ExxonMobil). Також є підстави розглядати реалізацію сценаріїв, які раніше були здебільшого кулуарними (на кшталт пропозицій Еріка Прінса) – використання великих приватних військових компаній за підтримки розвідки США для проведення операцій всередині країн. У разі реалізації військової спецоперації Вашингтон може вдатися до точкових ракетних ударів по військовій інфраструктурі біля кордону з Гаяною, обґрунтовуючи це «захистом союзника» та виконанням оборонних угод.
Політична дестабілізація Європи. Продовження гібридних провокацій РФ проти ЄС
Політична мапа Європи стає дедалі строкатішою через успіх праворадикальних, популістських і антиглобалістських сил на тлі соціально-економічних труднощів і безпекових викликів. Зростання таких настроїв послаблює інституційну єдність і спроможності ЄС через відсутність єдність у позиціях. Підставами стали тривала міграційна криза, яку Брюссель не був здатен ефективно вирішити, та економічна стагнація, викликана високими цінами на енергоносії через розв’язану Росією війну проти України.
Іншим фактором є хвиля перемог правопопулістських сил під час останніх виборчих циклів 2024-2025 рр. Прикладом слугують успіх партій на кшталт «Альтернативи для Німеччини», «Національного об’єднання» у Франції чи «Партії свободи» у Нідерландах, «Австрійської партії свободи» в Австрії, прихід до влади Р. Фіцо в Словаччині, повернення на політичну верхівку А. Бабіша в Чехії, перемога на президентських виборах націонал-консерватора Кароля Навроцького, традиційна діяльність В. Орбана, успіхи антиглобалістів на виборах до Європарламенту. Тенденції свідчать про те, що європейські виборці дедалі більше сумніваються в єдиній політиці Брюсселя.
Таке явище має місце не в останню чергу через інформаційну, пропагандистську діяльність Москви й інші гібридні дії з їхнього боку. Очевидним наслідком є зростання євроскептицизму та його прояв на всіх рівнях. У майбутньому це й надалі проявлятиметься через блокування загальноєвропейських рішень (використання права вето Угорщиною чи Словаччиною), посилення контролю на внутрішніх кордонах Шенгенської зони, саботаж зеленого курсу та зростання євроскептичної риторики. І якщо зараз Будапешт залишається найбільшим користувачем права вето, що часто може ставати зручною позицією і для інших, то надалі буде дедалі складніше передбачити поведінку як держав-членів ЄС, так і інших акторів регіону.
Росія, продовжуючи вести агресивну війну, у подальшому може масштабувати тактику гібридних провокацій проти країн Європи. При цьому, спираючись на досвід тестування таких тактик протягом останніх років (пошкодження кабелів у Балтиці, диверсії на залізницях, кібератаки, порушення повітряного простору через застосування безпілотників, створення штучного міграційного тиску на кордонах з ЄС), Москва спостерігатиме за реакцією Європи та шукатиме межі «червоних ліній» 5-ї статті НАТО, не перетинаючи їх. Суть провокацій полягає у створенні атмосфери незахищеності, тому подальшому варто очікувати повторення та збільшення кількості провокацій.
Подальше зростання ваги і ролі Китаю
Глава КНР Сі Цзіньпін / Bloomberg
Китай і надалі підтримуватиме чинну систему міжнародних відносин, оскільки саме в її межах він здатний забезпечувати стале економічне зростання та внутрішньополітичну стабільність. Водночас Пекін продовжить вибіркове розширення власного впливу в окремих сферах, уникаючи «перевантаження» надмірними глобальними зобов’язаннями та не відходитиме від бажаної й проголошеної ролі лідера Глобального Півдня, використовуючи для цього вже існуючі формати “Один пояс, один шлях”, BRICS+, боргові пастки тощо. Традиційна стратегія Китаю у вигляді економічної і технологічної експансії без втручання у внутрішні справи залишатиметься основою.
Окремо можливе посилення ролі регіональних держав у відповідних частинах світу та поступове зростання їхнього значення в міжнародній системі: до таких акторів можна віднести Туреччину, Індію, Бразилію, Японію, монархії Затоки тощо, які зможуть використовувати конкуренцію між Китаєм та США для підвищення власної суб’єктності.
На цьому тлі Китай нарощуватиме свій тиск у Східній Азії. Йдеться про системне збільшення провокацій навколо Тайваню: військові навчання, демонстрацію сили на морі та в повітрі, дипломатичний і економічний тиск. Паралельно зростатиме напруга у відносинах між Китаєм і Японією, що проявлятиметься у військовій активності поблизу спірних районів та жорсткішій риториці з обох боків.
Ескалація в Південно-Китайському морі та ситуація навколо Тайваню
Кінець 2025 року відзначився черговим зростанням напруги в Тайванській протоці: 29 грудня Народно-визвольна армія Китаю (НВАК) розпочала одні з наймасштабніших військових навчань навколо Тайваню. Навчання, ймовірно, стали відповіддю на попереднє погодження Вашингтоном одного з найбільших пакетів військової допомоги Тайбею на суму $11,1 млрд.
Попри те, що подібні дії з боку Пекіна вже стали звичними, ці навчання привернули особливу увагу з кількох причин. По-перше, йдеться про одні з наймасштабніших маневрів НВАК довкола острова: вони охоплюють сім окремих секторів, які фактично повністю блокують Тайвань і впритул наближаються до його територіальних вод. По-друге, навчання сигналізують про зміну риторики китайського керівництва щодо Тайваню. Операція під назвою «Справедлива місія» передбачає відпрацювання повномасштабної блокади острова, а вперше офіційно було заявлено, що навчання спрямовані на стримування зовнішнього втручання. Це лише посилює припущення про їх реактивний характер у відповідь на американську військову допомогу та нещодавні заяви прем’єр-міністерки Японії щодо можливого втручання Токіо у разі силових дій Пекіна проти Тайбея.
Паралельно навчання відбуваються на тлі триваючих чисток у вищому командному складі НВАК. У жовтні 2025 року командувача Східного театру воєнних дій Лінь Сяня – відповідального за операції навколо Тайваню – було заарештовано за звинуваченням у «серйозних порушеннях дисципліни та закону». Напередодні навчань на цю посаду було призначено Яна Чжибіня, якого одночасно підвищили до звання генерала.
Таким чином, Індо-Тихоокеанський регіон входить у 2026 рік у стані нової хвилі напруженості, посиленої неоднозначними заявами Пекіна щодо можливого захоплення Тайваню до 2027 року. Подальший розвиток ситуації значною мірою залежатиме від динаміки діалогу між Вашингтоном і Пекіном. Повідомляється, що у 2026 році США та КНР планують до чотирьох зустрічей на рівні глав держав та близько десяти – на рівні міністерств.
Особливу увагу привертає запланована на березень 2026 року перша зустріч Дональда Трампа та Сі Цзіньпіна. З огляду на другорядну роль тайванського питання під час їхньої попередньої зустрічі на саміті АТЕС у жовтні 2025 року, залишається відкритим питання, чи буде статус Тайваню порушено цього разу. Водночас рівень напруги та стратегічна важливість проблеми для обох сторін залишають простір для потенційного діалогу між Вашингтоном і Пекіном щодо майбутнього острова.
Розширення і інституціоналізація «альтернативних» груп та «Вісі автократій».
Зустріч Владіміра Путіна та Кім Чен Іна у 2024 році в Москві / Vladimir Smirnov via Getty Images
Формується стійкий антизахідний альянс, членами якого є Іран, КНР, Північна Корея та РФ (відомий як CRINK). Інколи до них ще відносять режими військових хунт Сахелю та спроби розширення BRICS+. Суть процесу полягає у створенні механізмів виживання під західними санкціями. Проявами є поглиблення військово-технічної співпраці між цими режимами (снаряди КНДР та дрони Ірану для РФ) та спільне ідеологічне бажання переглянути світовий порядок. План BRICS+ щодо створення альтернативних платіжних систем для обходу SWIFT, звучить нереалістично в найближчому майбутньому, але, попри це, не менш амбітно. Держави розширюють практику використання національних валют у торгівлі, спільних військових навчань, консолідують позиції в ООН. Розширення БРІКС за рахунок багатих на ресурси країн слугуватиме інструментом контролю над світовими цінами на сировину та продовольство. BRICS+ вже охоплює понад 40% населення світу, контролює понад 40% енергоносіїв та генерує до 40% світового ВВП.
Саміти ШОС та BRICS слугують майданчиками для демонстрації того, що такі формати співпраці спроможні й перспективні, а економічна основа – запорука стабільності й розширення співробітництва на перспективу в інших сферах. Хоча навряд чи відбуватиметься військова чи політична координація в рамках тих самих ШОС та BRICS найближчим часом, оскільки через географічне охоплення і регіональні контексти (напружені відносин між Індією і Китаєм, наприклад), вони ризикують втратити свої напрацювання й наявні вигоди.
Загострення конкуренції на ринку рідкоземельних металів
Можна констатувати появу нової «золотої лихоманки» XXI століття, де боротьба точиться за літій, кобальт, нікель та рідкісноземельні елементи, необхідні для «зеленого переходу», високотехнологічного виробництво та ВПК. Найбільшою підставою для прогнозування зростання конкуренції є фактична монополія Китаю, який контролює переробку до 90% критичних мінералів світу. Західні країни усвідомили цю стратегічну вразливість. Крім того, спостерігаємо підвищений інтерес Сполучених Штатів Америки до питання рідкісноземельних ресурсів, що частково пояснює їхню залученість до міжнародних процесів і конфліктів (Україна, ДР Конго). У майбутньому конкуренція може проявлятися і через «ресурсний націоналізм», коли країни Латинської Америки та Африки будуть намагатися націоналізовувати родовища або забороняти експорт сировини, наполягаючи на інвестиціях у переробку на місцях, аби створити повні цикли виробництва на континентах і примножити власну вигоду, а не прибутки іноземних компаній і держав.
Також очікується «війна обмежень», подібна до запроваджених Китаєм лімітів на експорт галію, графіту, германію, сурми; та інтенсифікація боротьби за доступ до надр Арктики та Африки, зокрема, через проєкт коридору Лобіто в Анголі та Замбії за підтримки США та ЄС для вивозу міді та кобальту в обхід Китаю. Водночас Китай прагне посилити присутність і контроль над видобутком літію в Латинській Америці. Також очікується початок перших комерційних, хоч і суперечливих, спроб глибоководного видобутку корисних копалин у Тихому океані.
(Не) мирні процеси на Близькому Сході
Президент США Дональд Трамп і президент Єгипту Абдель Фаттах ас-Сісі на першому етапі угоди про припинення вогню в Газі між Ізраїлем і Хамасом, Шарм-ель-Шейх, Єгипет, 13 жовтня 2025 року. (REUTERS/Evelyn Hockstein)
Те, яким виявиться 2026 рік для Близького Сходу, вирішуватиметься значною мірою в Палестині. Міра можливої регіональної дестабілізації прямо залежатиме від того, чи вдасться вирішити основні складні питання: роззброєння ХАМАС, повоєнне урядування в Газі, анексія Західного Берега ріки Йордан. Якщо сторонам не вдасться досягнути мирного врегулювання, це може означати не лише відновлення кривавої бійні в Секторі Гази, а й поновлення взаємних атак між Ізраїлем та угрупованням «Ансаралла» в Ємені, між Ізраїлем та Іраном тощо. Тиск таких обставин міг би непередбачувано впливати на решту регіону: ускладнювати вкрай крихку ізраїльсько-сирійську нормалізацію, спровокувати дестабілізацію в Іраку, Лівані, Єгипті. Цьогорічний удар Ізраїлю по столиці Катару продемонстрував, що географія цієї дестабілізації може бути на диво широкою. Такий сценарій призвів би й до подальшого посилення тенденції до дистанціювання регіональних держав від так званого Заходу.
Натомість якщо цього складного врегулювання в Секторі Гази таки вдасться досягнути, це може призвести до помірної стабілізації в регіоні – принаймні порівняно з минулими 2023, 2024, 2025 роками. Звісно, це не означає, що за такого сценарію в наступному році повністю зникла б можливість зіткнень між Ізраїлем та Іраном з його проксі-силами, чи що це значно знизило б ймовірність внутрішньополітичної катастрофи в Сирії. Втім масштаби таких подій могли б бути меншими, а загрози – більш передбачуваними та концентрованими. Очікується, що саудівсько-іранська нормалізація продовжиться.
Також можна із впевненістю стверджувати, що в будь-якому випадку наслідки останньої руйнівної війни в Газі будуть довготривалими, і прояви цих наслідків ми спостерігатимемо у 2026 році зокрема. З огляду на масштаб воєнних злочинів, здійснених обома сторонами в ході ескалації, а також з огляду на безпрецедентно високу увагу світової спільноти до цієї проблеми, ізраїльсько-палестинський конфлікт продовжить глобалізуватися. Це може втілюватися у актах насильства по всьому світу, подібно до нещодавнього теракту в Сіднеї.
Регіоналізація економіки та міжнародних відносин
Давно помітний тренд відходу та завершення епохи гіперглобалізації дедалі частіше сигналізує про посилення протекціоністських та ізоляціоністських ідей, але не так на національному, як на регіональному рівні. Геополітичні виклики останніх років лише прискорили ці процеси. Вразливість логістики стала очевидною під час пандемії COVID-19 та стала особливо чутливим наслідком конфліктів у регіонах: російсько-українська війна, ескалація на Близькому Сході, де найбільш важливі морські торговельні шляхи (Ормузька та Баб-ель-Мандебська протоки, загалом Червоне море) стають небезпечними і ставлять під загрозу світову торгівлю, включно з постачанням енергоносіїв, традиційна проблематичність Малаккської затоки та Тайванської протоки теж є фактором, що спонукає до зміни підходів. Безпека в цьому випадку стала важливішою за економічну ефективність. У майбутньому це може призвести до формування замкнених техно-економічних кластерів. Замість єдиного глобального ринку, що регулюється правилами СОТ, сформуються три-чотири відносно автономні макрорегіони (техно-економічні блоки/кластери), які конкуруватимуть між собою (наприклад, Північноамериканський, Європейський, Азійський, здебільшого китайськоцентричний).
На фоні економічних і геополітичних викликів держави масово стають прихильниками ідеї решорингу – перенесення виробництв, що раніше розміщувалися в інших державах за принципом вигідних умов і здешевлення процесу, до країни походження компанії. Також компанії вдаються до ніршорингу – процесу перенесення виробництв ближче до ринків збуту (наприклад, з Китаю до Мексики чи Туреччини). Мексика поступово витіснить Китай з позиції головного торговельного партнера США.
Вашингтон заохочує і навіть наполягає на тому, щоб американські корпорації переносили критичні виробництва (мікрочіпи, фармацевтика) з Азії на власну територію або в дружні країни Латинської Америки. Про регіоналізацію може свідчити й перехід до торгівлі в національних валютах сторін, до чого часто вдаються саме Китай, Росія, підсанкційні режими з метою обходження західної платіжної системи SWIFT. Масовість цього формату і лояльність до нього з боку більшості держав Азії, Африки та Латинської Америки лише підсилює тренд.
Не менш важливою є інформаційна складова та явище сплінтернету (роздроблення інтернету), яке набуває обертів. Залежно від локального контексту формуються цифрові стандарти, що дедалі частіше утворюють інформаційну бульбашку з потрібним наповненням навколо кожного регіону, таким чином підсилюючи вплив і просуваючи ідеї регіоналізації.
У сукупності окреслені тенденції свідчать про те, що 2026 рік стане не стільки роком різких зламів, скільки періодом закріплення вже запущених процесів трансформації світового порядку. Відхід США від ролі універсального гаранта безпеки, зростання автономності Європи, посилення ролі Китаю та регіональних держав, регіоналізація економіки й загострення гібридних протистоянь формуватимуть більш фрагментовану, нестабільну, але водночас більш конкурентну міжнародну систему. У таких умовах ключовим викликом для держав і міжнародних інституцій стане здатність адаптуватися до нової реальності, зберігаючи баланс між безпекою, економічною доцільністю та політичною суб’єктністю.
Ця стаття написана за допомогою опитування редакції аналітичного центру та представляє думку, сформовану в ході цього опитування.
Підтримайте аналітичний центр ADASTRA – інвестуйте в незалежну аналітику майбутнього!