Дипломатичний парадокс Парагваю: чому Асунсьйон залишається «останнім бастіоном» Тайваню?

Колективна памʼять нації здатна диктувати політичні рішення, які приймають усупереч будь-яким прагматичним розрахункам. Для Парагваю, чия історія затьмарена травматичним досвідом боротьби з гігантськими сусідами, дипломатичне протистояння в Азії викликає глибокий емоційний резонанс: у ньому вбачається знайома боротьба меншого актора проти домінуючої сили. Саме на цьому фундаменті антикомуністичної солідарності та спільному баченні загроз понад півстоліття тому виникло це унікальне транстихоокеанське партнерство. Однак сьогодні підтримка Тайваню перетворилася на один із найскладніших дипломатичних викликів.

У XXI столітті ідеологічна близькість зіткнулася з жорстокими законами глобального ринку. За статус єдиної південноамериканської держави, в якої зберігається офіційна лояльність Тайбею, Асунсьйон змушений платити колосальну ціну. Поки сусідні країни Латинської Америки активно користуються перевагами багатомільярдних інвестицій КНР, парагвайські виробники залишаються офіційно відрізаними від найбільшого у світі ринку збуту своєї аграрної продукції. Ця втрачена вигода щорічно гальмує економічне зростання, викликаючи дедалі більший опір та вимоги перегляду зовнішньополітичного курсу.

Дипломатична політика Парагваю вирізняється винятковою стійкістю, що потребує окремого аналізу. Це зумовлює необхідність проаналізувати чинники, які дозволяють політичним елітам країни й надалі відкидати заклики до переорієнтації на Пекін, попри їхню активну присутність у політичному дискурсі під час останніх загальних виборів. Водночас актуальним залишається питання стійкості цього зовнішньополітичного курсу в умовах подальшого посилення китайського впливу.

Як виник союз

Коли у 1957 році було встановлено офіційні дипломатичні відносини, уряди Тайваню та Парагваю мали чимало спільних рис. Обидві країни, керовані авторитарними режимами, обʼєдналися проти Пекіна під час холодної війни. Парагвайський режим Альфредо Стресснера та уряд Чан Кайші на Тайвані мали спільного ворога – комунізм. Країни зобовʼязалися «вживати необхідних заходів, щоб зупинити» комуністів і покласти край «підривній діяльності» задля зміцнення «спільної безпеки вільного світу». Ідеологічна близькість таким чином стала фундаментом для створення союзу держав, розділених тисячами кілометрів.

Однак співпраця між ними виходила за межі формальної дипломатії. Парагвай приєднався до створеної Чан Кайші Світової антикомуністичної ліги, що закріпило їхні відносини як елемент глобальної мережі антикомуністичних режимів. Спадщина тієї епохи досі закарбована в ландшафті Асунсьйона, де авеню імені Чан Кайші з китайським парком та статуєю тайванського лідера нагадує про часи, коли Тайбей був одним із головних військових та ідеологічних патронів країни.

Президент Парагваю Альфредо Стресснер і президент Тайваню Єн Цзякан під час візиту до Тайбея, 1975. Taiwan Today

Що важливо, на початковому етапі підтримка Тайваню не супроводжувалася відчутними економічними втратами та сприймалася як раціональний вибір, оскільки КНР ще не відігравав вагомої ролі в регіоні.

Кінець холодної війни підірвав ідеологічну основу союзу, однак самі відносини не припинилися. Падіння диктатури в Парагваї у 1989 році відбулося без зміни ключових політичних еліт і збереженням влади партією Колорадо, тому зовнішня політика країни майже не змінилася. Відносини з Тайванем продовжилися як усталена практика.

Глобальний контекст суттєво змінився після резолюції Генеральної Асамблеї ООН №2758, коли більшість держав визнали Китай, включно зі США. Тайвань втратив своє місце в організації та опинився у статусі de facto держави. У цих умовах кожен дипломатичний союзник став для нього критично важливим, адже саме через такі відносини він зберігає свою міжнародну присутність і легітимність на світовій арені. У відповідь на зміну свого становища Тайвань поступово трансформував підхід до зовнішньої політики. Відносини з партнерами дедалі більше будувалися на «дипломатії чекової книжки», що передбачала використання фінансової допомоги, кредитів та інфраструктурних проєктів для збереження союзників.

Парагвай став одним із головних бенефіціарів, перетворивши свою лояльність у прямі фінансові ресурси. Хоча ці вливання часто супроводжувалися корупційними скандалами та не принесли системного розвитку, вони мали значення для лояльності з боку політичної верхівки. Оскільки потужність Китаю зростала, а Тайваню ставало дедалі важче конкурувати, останній зосередився на зміцненні звʼязків із парагвайською елітою та акцентуванні на статусному вимірі відносин.

На початку XXI століття стрімке посилення мʼякої сили Китаю змінило баланс сил у Латинській Америці. Пекін став важливим економічним актором регіону, пропонуючи масштабні інвестиції, кредити та доступ до свого ринку, що змусило багато країн переглянути відносини з Тайванем на користь нових можливостей.

У міру того, як Тайвань втрачав дипломатичних союзників, значення Парагваю для нього суттєво зростало. Він залишається одним із найбільших і найбільш довгострокових партнерів Тайбея, а також фактично його останньою дипломатичною опорою в Південній Америці. У таких умовах кожен союзник набуває особливої ваги. Водночас стратегія Китаю щодо Асунсьйона спрямована на подальшу дипломатичну ізоляцію Тайваню, адже втрата навіть одного партнера в регіоні розглядається як серйозне послаблення його міжнародного статусу.

Ціна вірності

Проблема полягає в тому, що у ХХІ столітті дипломатична вірність Парагваю Тайбею перетворилася на обтяжливий вибір. Якщо в епоху холодної війни цей союз не ніс втрат, то сьогодні країна відірвана від основних потоків іноземних інвестицій і кредитування.

Китай стрімко перетворився на одного з ключових економічних акторів у Латинській Америці, пропонуючи країнам регіону ряд вигод у межах ініціативи «Один пояс, один шлях». Водночас ці можливості супроводжуються умовою: встановлення відносин із Пекіном передбачає розрив дипломатичних звʼязків із Тайванем у межах політики «одного Китаю». У результаті Латинська Америка стала ареною цієї конкуренції. Починаючи з 2007 року, Коста-Рика, Панама, Домініканська Республіка та Сальвадор змінили дипломатичне визнання на користь Китаю. У кожному випадку вирішальну роль відігравало поєднання економічних вигод і зростання вартості збереження відносин із Тайванем.

Для Парагваю ця вартість є цілком відчутною і отримала назву «Taiwan cost». Дані свідчать, що країна щорічно втрачає понад 1% ВВП у вигляді не отриманих інвестицій і кредитів. Загалом держави Центральної Америки та Карибського басейну, які визнають Тайвань (Парагвай, Гватемала, Беліз, Гаїті та ін.), у середньому отримують менше фінансових ресурсів порівняно з тими, хто встановив відносини з Китаєм. 

Найбільш критично ці втрати проявляються в аграрному секторі, який є основою економіки Парагваю. Китай є найбільшим у світі споживачем сої та яловичини, однак через відсутність дипломатичних відносин цей ринок залишається закритим для країни. У результаті більшість вигод від цієї торгівлі отримують країни-посередники, тоді як сам Парагвай зазнає збитків.

Цей дисбаланс створює внутрішню напругу. У 2020 році в Сенаті розглядалася ініціатива встановлення дипломатичних відносин із Китаєм. Хоча вона не була ухвалена, її підтримали 16 із 41 сенатора, включно з представниками партій, повʼязаних з аграрним сектором. Аграрне лобі Парагваю дедалі гучніше заявляє, що ціна підтримки стає нестерпною.  Влада спробувала зменшити цей тиск, підписавши угоду, що відкрила ринок Тайваню для парагвайської яловичини та свинини. Експорт справді зріс у девʼять разів, але навіть після цього його обсяги залишаються дуже невеликими і не можуть зрівнятися з можливостями, які дає китайський ринок.

Парадокс у тому, що навіть без офіційних відносин Китай уже відіграє важливу роль в економіці Парагваю. У 2024 році він забезпечував близько третини імпорту країни, тоді як торгівля з Тайванем залишається дуже обмеженою. Фактично економічні звʼязки Парагваю з Китаєм уже є більш значущими, ніж з Тайванем.

Інвестиції Тайваню також залишаються незначними – близько 4 млн доларів на рік, що є несуттєвим для економіки обсягом близько 27 млрд доларів. Хоча допомога зросла, вона все одно не може зрівнятися за масштабами з допомогою та інвестиціями КНР у сусідні країни. Для порівняння, у 2010-2019 роках Китай інвестував у Латинську Америку в середньому 14 млрд доларів щорічно, з яких Парагвай  фактично нічого не отримав.

Ситуація ще більше загострилася під час пандемії COVID-19, коли Китай використовував вакцини як мотивацію для розриву відносин із Тайванем, що було сприйнято як форма політичного тиску. Серед владних еліт Парагваю почали лунати розмови про зближення з Пекіном. Для Парагваю союз із Тайванем перетворився на предмет гострого внутрішнього протистояння між групами інтересів, що ставлять під сумнів доцільність подальшої лояльності.

Чому союз зберігся

Якщо розглядати відносини Парагваю та Тайваню лише крізь призму торговельного балансу, цей союз здається ірраціональним. Проте логіка виживання Асунсьйона в міжнародній системі будується на факторах, які неможливо виміряти лише тоннами сої чи доларами інвестицій.

Зовнішня політика Парагваю протягом десятиліть формується вузьким і надзвичайно згуртованим колом еліт, зосереджених навколо партії Колорадо. Така конфігурація дозволяє зберігати курс попри економічну ціну. У цій системі співпраця з Тайванем приносить елітам специфічні вигоди. Ідеться про так звані «дискреційні ресурси», тобто фінансування проєктів, які мають високу політичну видимість і можуть бути використані для внутрішнього іміджу.

У період 2019-2023 років Тайбей виділив Парагваю $150 млн. Хоча офіційно ці кошти спрямовані на охорону здоровʼя, освіту та житло, інсайдери часто називають ці фонди «урядовими касами для дрібних витрат» (англ. petty cash). Ці ресурси інтегруються безпосередньо в політичну систему: Тайвань фінансує будівлі держустанов, спонсорує президентські кампанії (через гранти на покриття організаційних витрат) та організовує щорічні візити для провідних законодавців. Це створює ситуацію, де отримувачі допомоги не мають жодних стимулів змінювати курс, оскільки особисті вигоди від Тайваню переважують гіпотетичні мільярди від Китаю.

Фінансова підтримка Тайваню є максимально адресною: майже всі кандидати у президенти отримують пожертви на виборчі кампанії та гранти на організаційні витрати. Такий підхід перетворює дипломатію на систему особистих зобовʼязань, де статус «пріоритетного партнера» важить для еліт більше, ніж загальні економічні вигоди від Пекіна.

Додатково тут важливу роль відіграє фактор статусу. Після завершення холодної війни парагвайські еліти змістили акцент з антикомунізму на ідею «історичної дружби». Тайвань майстерно підтримує цей наратив, надаючи парагвайській верхівці виняткову увагу та символічні вигоди. За цей час сформувалася ціла система «постійних запрошень» для політиків, військових та бізнесменів, що створює глибокі персональні звʼязки. Навіть на нижчих рівнях парагвайські дипломати та молоді лідери отримують доступ до якісної освіти та тренінгів, що формує довгострокову симпатію до острова.

Колишній президент Парагваю Маріо Абдо Бенітес переглядає історичні фото зустрічі свого батька з президентом Тайваню Єн Цзяканом, 2018. Ministry of Foreign Affairs, ROC (Taiwan)/ X.

До того ж, відносини з Тайванем дозволяють Парагваю займати унікальну позицію в міжнародній системі. Для такої невеликої країни, як Парагвай, що історично перебуває в тіні сусідів , міжнародний престиж має значення. Як єдина країна Південної Америки, що визнає Тайбей, Парагвай отримує рівень дипломатичної уваги та поваги, який Пекін ніколи не запропонує дрібному сировинному постачальнику. Окрім того, цей союз також спирається на історичну памʼять парагвайців. Травматичний досвід Війни Потрійного альянсу (1864-1870 рр.), в якій країна втратила до 90% чоловічого населення, сформував бачення загрози з боку великих держав. Боротьба Тайваню з Китаєм почала сприйматися як знайома історія: «багато парагвайців бачать Тайвань як Давида, що протистоїть Голіафу». Цей емоційний звʼязок активно підживлює співпрцю цих невеликих країн.

Останніми роками союз із Тайванем став для Парагваю квитком до «вищої ліги» відносин із США. Вашингтон, прагнучи стримати Китай в Латинській Америці, почав активно винагороджувати Асунсьйон за його вірність. У межах стримування впливу Китаю Вашингтон почав активніше підтримувати союзників Тайбея, зокрема через ухвалення у 2020 році TAIPEI Act. Це підкріплюється і високими політичними контактами: у 2019 році державний секретар Майк Помпео відвідав Парагвай, щоб відзначити його вірність Тайваню, а у 2025 році Держсекретар США Марко Рубіо підписав з Парагваєм оборонну угоду SOFA, яка дозволяє американським військовим тимчасово перебувати в країні для спільних навчань та гуманітарних місій, наголосивши на зростаючій ролі Парагваю як регіонального лідера у сфері безпеки. Співпраця у трикутнику Асунсьйон-Тайбей-Вашингтон забезпечує Парагваю безпекові вигоди та доступ до американських лідерів, що було б неможливо за умови звичайної торгівлі з КНР.

Попри згуртованість еліт, економічна реальність починає тиснути на цей союз. Ціна дипломатичної лояльності Парагваю стрімко зростає. Попередня державна адміністрація звернулася до Тайбея із запитом на інвестиції в розмірі 1 млрд доларів, проте ці кошти не були виділені. Хоча Парагвай офіційно продовжує підтримувати Тайвань, такий розрахунок стає дедалі складнішим. На тлі ескалації напруженості у Тайванській протоці та економічних успіхів сусідніх країн від торгівлі з КНР, традиційна політика Асунсьйона опиняється перед можливістю перегляду.

Як вплинули вибори

Новим етапом дискусії про зміну позиції Парагваю можна вважати загальні вибори 2023 року. Окрім традиційних тем для виборців, таких як корупція та безпека, певну увагу привернули й дипломатичні відносини з Тайванем. Поєднання послідовного посилення економічної присутності КНР в регіоні та зменшення дипломатичного визнання Тайваню закладає сумніви серед підприємців та опозиційних партій щодо раціональності тайванського вибору.

Під час передвиборчої кампанії кандидат від панівної партії Колорадо Сантьяго Пенья висловлював прагнення до зміцнення звʼязків з Тайванем, продовжуючи традиційну політику партії. Його основні опоненти займали протилежну позицію: Ефраїн Алегре, який вважався претендентом на перемогу, в інтервʼю Reuters спочатку заявив, що у разі перемоги визнає комуністичний Китай, та аргументував це торговими перевагами.

и

За декілька тижнів до виборів він зайняв більш поступливу позицію. Кандидат наголосив на недостатності інвестицій з Тайваню та зазначив, що « це не означає, що нам обовʼязково треба мати [дипломатичні] відносини з КНР, проте ми не можемо ігнорувати національні інтереси». Соціал-демократ Парагвайо Кубас, який посів третє місце на виборах, підтримував подібні ідеї, аргументуючи це інтересами виробників агропродукції. Спільним у всіх цих кандидатів було те, що вони прагнули зберегти відносини з Тайванем, водночас визнаючи необхідність торговельних відносин з материковим Китаєм.

Незважаючи на прогнози щодо інтенсивної виборчої боротьби, Пенья переміг із суттєвою перевагою, закріпивши за своєю партією президентське крісло ще на 5 років. Одним з чинників такого великого відриву можна назвати розкол коаліції після виходу Кубаса, який продемонстрував неочікуваний успіх, отримавши майже чверть голосів. Прийшовши до влади, Пенья продовжив просувати співпрацю з офіційним Тайбеєм як у фінансовому, так і політичному плані.

Відносини на сучасному етапі

Парагвай відіграє важливу адвокаційну роль для свого азійського союзника. Сантьяго Пенья виступив на останній сесії Генеральної асамблеї ООН із закликом надати місце Тайваню з «міркувань справедливості», зберігши традицію, якої дотримуються парагвайські лідери під час щорічних поїздок до Нью-Йорка. Контакти між країнами перебувають на високому рівні: у 2024 році Пенья відвідав Тайбей, ставши першим іноземним лідером, з яким новообраний президент Тайваню Лай Цінде провів зустріч. Візит Лая до Асунсьйона, який мав відбутися того ж року, було скасовано через проблеми з транзитом. США відмовилися надавати дозвіл борту номер один на дозаправку, що хронологічно збіглося з  напругою між Вашингтоном та Пекіном під час торговельних переговорів.

За президентства Пеньї між країнами також було запроваджено безвізовий режим та пільгові мита для низки парагвайських товарів (зокрема позицій з агросектору), що стало подальшою імплементацією Угоди про вільну торгівлю, укладеної у 2018 році. Результатом цього стало значне зростання експорту парагвайського мʼяса. Попри це, величезний ринок та споживання КНР залишаються привабливішими варіантами для фермерів.

Швидке зростання інвестицій КНР призвело до того, що держави регіону змінюють свою позицію, ставлячи економічні інтереси вище за ідеологічні: за останнє десятиліття чотири країни обрали торгівлю з континентальним Китаєм замість острівного, що перетворило Парагвай на єдину в Південній Америці країну з протайванською позицією. Такий статус створює як можливості для диверсифікації торгівлі та дипломатичних відносин, так і внутрішній тиск.

Деякі політики панівної партії вказують на можливість потенційної співпраці з КНР. Під час інтервʼю CNN у 2025 році міністр економіки Парагваю Карлос Фернандес Вальдовінос заявив про готовність підписати торговельну угоду з Пекіном в рамках загальної угоди з МЕРКОСУР. Чинний очільник МЗС Парагваю Рубен Рамірес Лескано незадовго до свого призначення припускав можливість встановлення контактів з КНР, щоправда, за умови збереження відносин з Тайванем.

Пекін намагається схилити парагвайську еліту до дипломатичного визнання, фокусуючись насамперед на парламентарів — як із партії «Колорадо», так і з опозиційного табору. Раніше схожу тактику лобіювання Китай уже відпрацював у Центральній Америці. Іноді такі дії є занадто зухвалими: в 2024 році спеціального представника КНР, який прибув до країни на зустріч ЮНЕСКО, оголосили персоною нон грата. Замість участі в культурній конференції він вирушив прямо до Конгресу Парагваю. Під час візиту китайський представник заохочував законодавців до встановлення відносин з подальшими торговими преференціями.

Зараз Пекін концентрується на організації візитів парагвайських народних обранців до КНР, демонструючи їм інфраструктурні досягнення, яких не вистачає латиноамериканській державі. Важливо, що хоч ці заходи насамперед розраховані на опозицію, до прийомів також долучають представників парламентської більшості та журналістів.

Найбільша організація фермерів країни «Сільська організація Парагваю» неодноразово зазначала переваги торгівлі з материковим Китаєм. До прикладу, голова організації вказав на необхідність диверсифікації експорту мʼяса за рахунок виходу на великі ринки, зокрема китайський.

Незважаючи на відсутність дипломатичних відносин, парагвайська продукція все ж потрапляє на китайський ринок через посередників. Попри заяви Пекіна про відсутність імпорту сої з Парагваю, Асунсьйон стверджує протилежне. Це підтвердив як сам президент, так і його пресслужба.

Оскільки Парагвай не має виходу до моря, йому необхідно перевозити продукцію до портів Атлантики річками. Це призводить до того, що парагвайська продукція потрапляє до КНР під маркуванням інших країн, що суттєво зменшує прибутки для місцевих фермерів. 

Позиція США

Незважаючи на дотримання принципу «одного Китаю», США зберігають політичну підтримку острівної країни. Представники американської адміністрації неодноразово позитивно відгукувалися про вектор тих країн регіону, які підтримують дипломатичні відносини з Тайванем. Парагвай не став винятком: за адміністрації Джо Байдена інтенсивність контактів з країною хоч і знизилася, проте політика схвалення продовжилася.

Під час другої каденції Дональда Трампа співпраця з Парагваєм фокусується передусім на безпековому вимірі, що спричинено особливою увагою Білого дому до боротьби з наркоторгівлею у Західній півкулі. Що цікаво, після інавгурації Трампа в 2025 році жодна новина чи пресреліз Державного департаменту про контакти з Парагваєм не містили згадок про Тайвань.

Відповідно до своєї Стратегії національної безпеки Штати прагнуть поглиблювати економічні та безпекові звʼязки з іншими країнами, наголошуючи на перевагах торгівлі з Америкою. Окрема увага приділяється протидії конкурентам поза Західною півкулею, оскільки, з точки зору Держдепу, їхні економічні інвестиції несуть з собою додаткові загрози. Внаслідок таких змін для американської дипломатії питання визнання КНР стає більш комплексним.

Відносини Сантьяго Пеньї з адміністрацією Трампа розвиваються з позитивною динамікою: товарообіг країн збільшується, в той час як політична підтримка Асунсьона посилюється. Парагвай підтримує зовнішньополітичний курс США щодо багатьох питань, у тому числі щодо конфлікту в Секторі Гази та Венесуели, а також став одним з трьох латиноамериканських членів Ради миру (разом з Аргентиною та Сальвадором).

Зустріч Державного секретаря США Марко Рубіо з президентом Парагваю Сантьяго Пенья на полях саміту «Ради миру», 2026. United States Embassy in Paraguay

Тенденція до посилення торгових відносин почалась ще за адміністрації Байдена: у 2023 році було дозволено експорт парагвайської яловичини до США (який має поки невеликий потенціал через значні обсяги власного американського виробництва). Повернення Трампа до Білого дому та його торгова політика суттєво не вплинули на позитивні тенденції. За каденції Трампа також було скасовано запроваджені адміністрацією Байдена санкції проти Орасіо Картеса, який був президентом з 2013 по 2018 рік та наразі є головою партії Колорадо. Нерідко саме його називають політичним наставником Сантьяго Пеньї.

Збереження тайванської лінії має двопартійну підтримку на Капітолійському схилі. Американські конгресмени під час контактів з парагвайською стороною схвально відгукуються про зовнішню політику Парагваю, наголошуючи на перспективах співпраці з острівним Китаєм. Підтримка існує і в законодавчому полі: на розгляді Комітету з закордонних справ перебуває законопроєкт United States-Taiwan Partnership in the Americas Act, спрямований на протидію китайській політиці щодо дипломатичної ізоляції Тайваню.

Відкритим залишається питання потенційної реакції США на визнання Парагваєм КНР, особливо на тлі непростих відносин з Пекіном. Поки консервативна адміністрація Сантьяго Пеньї перебуває на чолі держави, такий крок є неможливим, проте прихід опозиції до влади може зробити його реальним. Асунсьйону доведеться зважати на подальші відносини Вашингтона та Пекіна, особливо з посиленою увагою Штатів до континенту.

Висновки

Збереження дипломатичних відносин між Парагваєм та Тайванем у XXI столітті є наслідком балансування між прагматичними інтересами політичних еліт та геополітичними реаліями. Історично антикомуністична солідарність була успішно трансформована Тайбеєм у механізм, завдяки якому керуюча партія Колорадо регулярно отримує ресурси для зміцнення внутрішніх позицій. Крім того, лояльність Тайваню перетворилася на ключовий інструмент забезпечення прихильності та безпекової підтримки з боку США, що особливо важливо в умовах посиленої уваги адміністрації Трампа до Західної півкулі.

Проте економічна ціна такого вибору невпинно зростає. Відсутність прямого доступу до китайського ринку провокує гостре невдоволення впливового аграрного лобі, змушеного збувати продукцію через посередників із суттєвими фінансовими втратами. Незважаючи на спроби адміністрації Сантьяго Пеньї компенсувати ці збитки за рахунок збільшення тайванських квот на експорт мʼяса або преференцій на ринку США, ці заходи визнаються недостатніми порівняно з масштабами потенційної співпраці з КНР.

Окремим стратегічним викликом для Асунсьйона є питання регіональної торговельної інтеграції. Збереження офіційного дипломатичного визнання Тайваню неминуче створюватиме фундаментальні перешкоди для укладення та реалізації торговельних угод з Пекіном. Оскільки базовою умовою повноцінної економічної співпраці з боку континентального Китаю неухильно залишається дотримання політики «одного Китаю» та розрив звʼязків із Тайбеєм, спроби парагвайського керівництва утримати «два вектори» ризикують заблокувати не лише власні економічні перспективи, а й ширші торговельні ініціативи в регіоні.

Зрештою, подальша доля Парагваю як останнього офіційного партнера Тайваню в Південній Америці залежатиме від здатності Сполучених Штатів та Тайбея пропонувати реальні фінансові й безпекові альтернативи китайській експансії. Поки консервативними елітами утримується влада, різкий розрив відносин є малоймовірним. Однак під тиском дедалі більшого економічного впливу Пекіна та гострої необхідності повноцінної інтеграції в глобальні торговельні процеси, збереження поточного статус-кво вимагатиме від парагвайського уряду більших політичних зусиль та компенсацій.

Автори — Жирівська Юлія, Галіаскаров Микита та Асєєва Маргарита, учасники RMSS III аналітичного центру ADASTRA

Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!