Доктрина Донро або реінкарнація доктрини Монро

Як колись сказав відомий американський письменник ХХ ст. Вільям Фолкнер “Минуле ще не мертве – воно навіть не стало минулим”. І от здавалося б, доктрина Монро вже давно мала б стати просто історією, але ні, її логіка ще досі жива і продовжує формувати політику США навколо питань Латинської Америки.

Під час прес-конференції Дональда Трампа після проведення операції у Венесуелі (військова та правоохоронна місія Сполучених Штатів від 3 січня 2026р. із захоплення лідера Венесуели Ніколаса Мадуро під назвою «Операція «Абсолютна рішучість»» або мовою оригіналу Operation Absolute Resolve) президент Сполучених Штатів презентував світові “новий” концепт – “Доктрину Донро”. За його словами він оновив доктрину Монро – сформульовану президентом Джеймсом Монро у 1823 році зовнішньополітичну концепцію, яка проголошувала неприпустимість подальшої європейської колонізації та політичного втручання європейських держав у справи Західної півкулі. У міру посилення Сполучених Штатів ця доктрина поступово трансформувалася з принципу стримування європейського впливу на обґрунтування особливої ролі США у Західній півкулі. І от саме цю історичну традицію Дональд Трамп, за його словами, оновив, представивши світові її нову версію – “Доктрину Донро. Це може означати, що під цим концептом він вбачає розширені повноваження США діяти в Західній Півкулі в односторонньому порядку. У новій Стратегії Національної Безпеки 2025 року прямо зазначено, що відтепер США будуть “керуватися та застосовувати “Trump Corollary” (Трампівське доповнення) до доктрини Монро”. І от постає питання, що являє собою Доктрина Донро та короларій Трампа, і що тепер це означає для так званих “конкурентів поза півкулею” та країн Латинської Америки?

В першу чергу важливо зазначити, що як за свого першого терміну, так і зараз  Дональд Трамп демонструє світові відхід від політичного порядку, який сформувався у США в 1970–1980-х роках та набув домінування у 1990-х і на початку 21 століття. Цей порядок, відомий як neoliberal order (або неоліберальний устрій), ґрунтувався на політичному та двопартійному консенсусі щодо пріоритетності вільного ринку, економічної лібералізації, вільної торгівлі та обмеження державного втручання в економіку. Він сприяв формуванню глобалізованої системи, в якій США відігравали провідну роль, а спільні правила регулювали торгівлю, майнові відносини та врегулювання міжнародних конфліктів. Проте криза цього порядку, що особливо проявилася у 2010-х роках, створила передумови для політичного піднесення Дональда Трампа та його критики ключових засад попереднього консенсусу. Тому тепер адміністрація Трампа пропонує нам нове бачення світу.

У грудні 2025 року Білий дім оприлюднив свій звіт зі стратегії національної безпеки, який має на меті кодифікувати перехід Сполучених Штатів до нового політичного устрою. Важливо те, що цей звіт охоплює всі нюанси американського націоналізму – передусім принцип “Америка вище за все”, а також те, що Анатоль Лівен, письменник, журналіст та політичний аналітик британського походження назвав американським антитезисом – ідею “Don't Tread on Me”, що дослівно перекладається як «Не наступай на мене», однак в політичному контексті передає ідею: «Не зазіхай на мою свободу».  На відміну від “America First”, яке визначає пріоритетність американських національних інтересів, “Don’t Tread on Me” підкреслює принцип недоторканності американського суверенітету, свободи та права самостійно визначати власну політику без зовнішнього втручання. У концепції Лівена ці два принципи розглядаються як взаємодоповнювальні складові американського націоналізму: перший визначає, чиї інтереси мають бути пріоритетними, тоді як другий – які межі зовнішнього впливу на Сполучені Штати є неприйнятними. 

Саме через цю призму можна розглядати положення нового звіту. Документ засуджує глобалізм, вільну торгівлю та зовнішню допомогу, відкидає державне будівництво та закликає членів НАТО витрачати більшу частину свого ВВП на оборонні витрати. У звіті попереджається, що Сполучені Штати більше не «несуть на собі вічно глобальні тягарі», які не мають прямого зв'язку з їхніми «національними інтересами».

Але разом із цими гаслами про “невтручання” США до проблем, що не мають зв’язку з їх національними інтересами стоїть Латинська Америка. За новою стратегією Сполучених Штатів Вашингтон може зменшувати увагу до інших стратегічних регіонів, якщо вони не становлять безпосереднього інтересу для США, тоді як Західна півкуля залишається простором, від якого Сполучені Штати не мають наміру відмовлятися. Адміністрація Трампа регіонально зосереджується на Західній півкулі в новій NSS (National Security Strategy), а її національний фокус залишається на Китаї. Ці два стратегічні виміри поєднуються, створюючи наратив, у якому «конкурент не з півкулі» не може суттєво впливати на справи Західної півкулі, що наштовхує нас на думки про те, що Доктрина Монро знайшла своє своєрідне продовження у політиці Дональда Трампа, яка після викрадення президента Венесуели Мадуро з Каракасу 3го січня 2026 року була охрещена самим президентом США, як доктрина Донро.

І навіть якщо порівнювати політику попередніх адміністрацій щодо країн Латинської Америки, то можна припустити, що там завжди мала місце політика запобігання потенційним проблем для Сполучених Штатів. Зокрема, йшлося про недопущення повного контролю країн регіону над власними ресурсами та стримування зростання антиамериканських настроїв. Однак сьогодні, під час другої каденції Трампа, питання Латинської Америки розглядаються, як внутрішні. Тепер Сполучені Штати ставлять в пріоритет посилення контролю над Латинською Америкою, а особливо країнами Карибського басейну. І подібне бачення ролі США чітко відображене в заяві Дональда Трампа під час конференції 3 січня цього року: «Домінування Америки в Західній півкулі більше ніколи не буде поставлене під сумнів».

Венесуела

Проте, з огляду на останні події, ми бачимо, що доктрини – це одна справа, зовсім інша – вигода. Якщо відкинути риторику та подивитися на регіон Латинської Америки з більш прагматичним підходом, за офіційними заявами про “домінування Америки” випливає послідовна архітектура інтересів. А саме: нафтова, геополітична і, як не дивно, виборча.

Для того, щоб зрозуміти причину нападу адміністрації США на Венесуелу, достатньо відкрити вищезгадану NSS 2025. В стратегічному блоці підрозділу А документ проголошує: «Після років занедбаності Сполучені Штати знову підтвердять і забезпечать виконання доктрини Монро, щоб відновити американську першість у Західній Півкулі, а також захистити нашу батьківщину і наш доступ до ключових географічних зон у регіоні» – і також додає, що США «заборонять конкурентам поза півкулею  розміщувати сили або інші загрозливі можливості, чи  контролювати стратегічно важливі активи». Це є офіційним стратегічним обґрунтуванням операції Absolute Resolve 3 січня 2026 року, коли американські збройні сили захопили президента Венесуели Ніколаса Мадуро прямо в його резиденції в Каракасі. Напад на Венесуелу був зумовлений не тільки  цілями навести лад у регіоні відповідно до існуючої міжнародної системи, а й підкріплювався економічним інтересом та бажанням заволодіти великою кількістю природних ресурсів. Попри вагомі аргументи проти Мадуро, що стосуються порушення прав людини, так само лунали гучні заяви про активний кокаїновий наркотрафік всередині країни й «постачання» великих потоків мігрантів до США. Звинувачення виявилися правдивими лише частково. Відповідно до свідчення Управління ООН з наркотиків і злочинності (UNODC), Венесуела не є основним виробником даного типу наркотиків та потоки мігрантів є набагато меншими, аніж у тої самої Мексики або Колумбії.

Карикатура: Bill Bramhall X January 5 2026

NSS 2025 не приховує свого прагматизму: документ закріплює, що США більше не ставитимуть в пріоритет демократичні реформи чи соціальні цінності у роботі з іноземними державами. Натомість – виключно те, що підтримує американське процвітання і безпеку. З цього випливає, що Венесуела стає ідеальною мішенню за всіма пунктами: її значення для США пов’язане з нафтовими ресурсами, впливом Китаю, Ірану та Росії, а також стратегічним значенням Карибського басейну.  

У контексті цього питання варто звернути увагу на природний потенціал Венесуели, яка володіє одними з найбагатших ресурсних запасів у світі. Лише одна венесуельська нафта, яка налічує близько 303,221 мільярдів барелів, що більш ніж вп'ятеро перевищує запаси США, може перетворитися на важіль впливу. Окрім величезних запасів нафти, країна тримає близько 73% від всіх запасів природного газу Південної Америки. Хоча великі американські нафтові компанії наразі обережно ставляться до відкритого повернення на венесуельський ринок, вони й надалі залишаються пов’язаними з цим напрямом, розглядаючи можливість отримання відновленого та менш обмеженого доступу до венесуельських нафтових ресурсів. Важливо, що коли Дональд Трамп вступив на посаду в 2017 році, його перший держсекретар Рекс Тіллерсон раніше обіймав посаду генерального директора ExxonMobil з 2006 по 2016 рік, що лише підкреслює тісний зв’язок між керівництвом зовнішньої політики США та корпоративними інтересами в енергетиці. Під час правління колишнього лідера Венесуели Уго Чавеса, який наклав жорсткі умови контролю та провів націоналізацію видобутку  національної нафти, та сама компанія ExxonMobil та ще декілька покинули Венесуелу.

Ресурс на основі останньої оновленої інформації та приблизні резерви такі: Нафта: 303,221 мільярдів барелів, природній газ: 5,551 мільярдів кубометрів, залізо: 14,68 мільярдів тонн.

Інший аспект, чому США настільки важливо отримати контроль не тільки над всіма ресурсами, а саме над нафтою – це зміцнення долара на світовому ринку. З часів краху Бреттон-Вудської системи, що покладалася на обмінну вартість долара до золота, США було не вигідно втратити свою прив’язку до сировинного активу. Для того щоб долар і надалі виконував функцію світової валюти, потрібно було створити нову матеріальну основу, здатну підтримувати глобальний попит. Цей механізм дозволить США зберегти монетарне домінування попри торговельний дефіцит, змушуючи імпортерів нафти накопичувати долари й реінвестувати їх у фінансові ринки США.

Що стосується протистояння з Китаєм, не можна ігнорувати їхні спроби посилити вплив у Латинській Америці через приєднання до власної фінансової системи юаню, що створює значну конкуренцію долару. За останні роки Китай поступово втрачав свої активи у Венесуелі. Якщо у період 2010–2013 років Венесуела отримувала в середньому близько 47% нових кредитних ліній Китаю в Латинській Америці, то вже у 2014–2017 роках цей показник знизився до приблизно 18%. Китай надавав країні стільки, щоб утримати їх на плаву, але не достатньо, щоб повністю розкрити свій потенціал. Коли Венесуела опинилась у фінансовій скруті, Китай не зміг отримати ані повернення позик, ані обіцяних поставок нафти. При цьому Китай не намагався захопити жодних венесуельських активів навіть тоді, коли стало очевидно, що країна не може відновити платежі – натомість Пекін просто відмовився від подальших інвестицій. Зростання китайської ролі у ланцюгах постачання критичної сировини Вашингтон сприймає як загрозу, хоча значною мірою саме санкційна політика США змусила Венесуелу почати орієнтуватися на китайський ринок.

Режим Делсі Родрігес, призначеної виконувачки обов'язків президента, незважаючи на засудження захоплення Мадуро, почав активну співпрацю з американським енергетичним сектором. Родрігес провела серію зустрічей з директором ЦРУ Джоном Реткліффом та міністром енергетики США Крісом Райтом, обговорюючи умови стабілізації країни в обмін на доступ до ресурсів. Результатом цього стала часткова реформа закону про органічні вуглеводні. Закон передбачав лише часткову реформу, а не повну зміну моделі. За режиму Мадуро, всі видобуткові процеси проводилися за посередництва  PDVSA (ісп. Petróleos de Venezuela, S.A.) – державного холдингу, який володів більшістю запасів природних ресурсів у Венесуелі. За часів Уго Чавеса, ця компанія була перетворена у інструмент впливу: замість кваліфікованих менеджерів, посади займали вірні режиму люди, а замість витрат на розвиток видобутку компанія фінансувала соціальні програми.

Через ембарго США та деградацію сектору видобуток впав з 3,2 млн барелів у 1998 році до приблизно 1,3 млн у 2018-му - ще до запровадження США масштабних нафтових санкцій у 2019 році. Водночас санкції, запроваджені проти PDVSA у 2017 році, а згодом і нафтові санкції 2019 року, додатково прискорили падіння виробництва. Через брак новітнього обладнання та нестачу грошей, PDVSA практично стала нездатною самостійно вести видобуток.

Видобуток нафти у Венесуелі з 1998-2025 Annual Statistical Bulletin 2026

Після падіння режиму Мадуро, до країни повертаються приватні компанії США. Крім вищезгаданих ExxonMobil, до країни повернулися гіганти нафтової індустрії Chevron та ConocoPhillips. Це стало можливим завдяки дозволу на повний операційний контроль над видобутком через прямі контракти із роялті до 30% для Міністерства нафти Венесуели. Ключовим фактором для бізнесу США став перехід на міжнародні стандарти захисту інвестицій та арбітраж. Попри те, що відновлення видобутку потребуватиме значного часу, а тим паче грошей, можна припустити, що у разі проведення США воєнної кампанії проти Ірану подальше зростання обсягів видобутку, а особливо експорту нафти, сприятиме додатковому зміцненню першості Сполучених Штатів у цьому секторі. За деякими прогнозами, сумарний видобуток трьох країн становитиме приблизно 17,7–17,8 млн барелів на день, що становить близько 17% світового видобутку. Венесуельська нафта проходить переробку у США і від інших країн. До прикладу, Мексиканська компанія Pemex нещодавно отримала нове надходження до свого підприємства «Deer Park» у місті Х’юстон, Техас. Обсяг отриманої сировини залишається комерційною таємницею, відомо що сам завод має потужність переробки 340,000 барелів на добу. Європейські гіганти, такі як Shell та Repsol також розпочали переговори про відновлення постачання, з переробкою за участі США.

Куба

Якщо Венесуела стала першою зупинкою доктрини Донро, то Куба – наступна в черзі. Відомий кубинський опозиціонер у вигнанні, Марсель Феліпе, який очолює Американський музей кубинської діаспори, в лютому надав декілька коментарів The New York Times, де згадав свою зустріч з американськими дипломатами. Він процитував слова уряду США про те, що   “Куба має звільнитися від режиму до кінця 2026 року”. 

 Але перш ніж говорити про геополітичні наміри, варто поглянути на те, в якому стані перебуває сам острів. Оскільки в цьому випадку доктрина працює через такий самий механізм – нафтове придушення.

З часів початку першої каденції колишнього президента Венесуели Уго Чавеса (1999-2013 роки) Куба критично залежала від венесуельської нафти в обмін на кубинських лікарів, військових радників і співробітників спецслужб. У 2024 році на Кубу експортували нафти та нафтопродуктів на суму близько 600 мільйонів доларів. 

На початку 2026 року після венесуельської операції Куба втратила 90% свого пального, також населення перебуває під блекаутами тривалістю понад 20 годин на добу. Причиною є те, що цього ж місяця США вперше з часів Карибської кризи запровадили ефективну морську блокаду держави (аналітики цю подію називають Карибською кризою 2026), перехоплюючи танкери і погрожуючи тарифами будь-якій країні, яка наважиться постачати острову нафту.

Але хто стоїть за цією стратегією? Якщо у Венесуелі це Дональд Трамп і нафта, то на Кубі – Марко Рубіо і його особиста історія. Держсекретар США, син кубинських емігрантів, людина, яка виросла в Маямі серед спогадів про втрачену батьківщину і розповідей діда про героїв кубинського спротиву, – саме він є одним з головних архітекторів американського тиску на острів. Тому сьогодні, коли він керує зовнішньою політикою наймогутнішої держави світу, мрія відродити політичний режим за американським зразком набула реальних перспектив. І саме тут можна звернути увагу на цікаву паралель: якщо президент Дональд Трамп ставить за найвищу мету зовнішньої політики США відродження доктрини Монро, то Рубіо фактично відродив у новому контексті доктрину "дозрілого плоду" Джона Квінсі Адамса 1823 року: ідею про те, що Куба неминуче потрапить в орбіту США. Тільки тепер замість часу стоїть нафтова блокада разом з дедлайном до кінця року.

Стратегічна логіка доволі примітивна та цинічна: основний акцент робиться не на прямому військовому вторгненні, а на економічному й ресурсному тиску, який має послабити режим і сприяти його падінню. Водночас сценарій військового втручання повністю не виключається.  Антиурядові протести на острові зросли до 229 випадків у березні. Причиною протестів стали передусім погіршення повсякденних умов життя: через дефіцит пального посилилися тривалі відключення електроенергії по 12 і більше годин на день, виникли перебої з транспортом і водопостачанням, а нестача пального ускладнила постачання продовольства та призвела до його дефіциту.  На сходах Гаванського університету пройшли студентські демонстрації, а в місті Морон натовп атакував офіс Комуністичної партії. Для країни, де публічні протести є не дуже поширеним явищем, така реакція стала показовою – і Трамп так само не міг цього не помітити. На тлі загострення внутрішньої ситуації особливого значення для американської політики щодо Куби набуває Флорида, де проживає близько 61% усіх американців кубинського походження, а район Маямі є найбільшим осередком кубинської діаспори у США. Саме з Флоридою тісно пов’язана політична кар’єра Марко Рубіо – сина кубинських іммігрантів, який тривалий час представляв штат у Сенаті. Тому не випадково саме його Трамп визначив ключовим представником своєї політики щодо Куби:  “Вони хочуть укласти угоду. Тому я поставлю туди Рубіо і подивимося, що з цього вийде. Куба готова через 50 років”.

Рубіо – це перший флоридський держсекретар, який працює на першого флоридського президента. І для нього повалення соціалістичних диктатур Західної півкулі –  це не просто кар'єрний проєкт, а особиста місія. Проте в цьому криється так само неабияка суперечність: якщо нафтова блокада спровокує нову хвилю біженців до берегів Флориди, то саме Марко Рубіо постане обличчям гуманітарної катастрофи. Тобто його ж найвища місія здатна загнати його в глухий кут.

Однак цілком зводити цю політику лише до особистих мотивів було б помилкою – її реальні межі визначаються структурними факторами, передусім зовнішньоекономічними зв’язками Куби. Головним партнером країни традиційно залишається Росія, однак ці відносини поступово слабшають. Однією з причин є виснаження останньої війною та міжнародною ізоляцією. Натомість географічна близькість США відкриває можливості для ефективніших і дешевших економічних зв’язків. Тим часом Росія, перебуваючи під санкціями з 2022 року, не здатна повною мірою забезпечити Кубу доступом до фінансових ресурсів, інвестицій та стабільних ринків збуту. У цьому контексті зовнішньополітичні чинники, зокрема баланс між Росією та США, дедалі більше визначають економічні перспективи Куби.

Що далі?

Як ми вже зрозуміли, нова доктрина не є завершеною стратегією адміністрації президента, це радше набір імпульсивних політичних рішень. Адміністрація використовує майже всі відомі їм інструменти: силовий тиск, ресурсний інтерес та абсолютне ігнорування вже усталених інституцій, аби досягти бажаного, але справа в тому, що після операції, проведеної у Венесуелі, нову Доктрину, а відповідно і Нову стратегію національної безпеки, можна звести до 3 простих слів: “інакше буде гірше”. Суверенітет тепер має бути замінений терпимістю. Інші країни повинні покірно прийняти гегемонію Сполучених Штатів. А як ні – зіткнуться з їхньою військовою могутністю.

Випадок Венесуели продемонстрував нам, що нова траєкторія розвитку подій у Західній півкулі не передбачає ні консолідацію нового порядку, ані швидкої стабілізації регіону. Навпаки, сукупність усіх зазначених вище факторів указує тільки на те, що нестабільність та політична невизначеність будуть лише рости, а США будуть надавати пріоритет забезпеченню свої стратегічних інтересів.

Про це може свідчити досвід Венесуели, адже він дозволяє нам поставити під сумнів трактування операції США виключно як інструменту зміни режиму. Адже усунення глави держави саме по собі не означає трансформації політичного режиму, оскільки останній визначається не лише конкретним лідером, а й сукупністю політичних інститутів, еліт, силових структур та механізмів розподілу влади. У випадку Венесуели після усунення Ніколаса Мадуро Сполучені Штати не вдалися до негайної передачі влади представникам опозиції, адже інші високопосадовці режиму, зокрема міністр внутрішніх справ Діосдадо Кабельо та міністр оборони Володимир Падріно Лопес, залишилися недоторканими. Таким чином, значна частина політичної та інституційної структури попереднього режиму продовжила функціонувати. Незважаючи на те, що першого було названо в початковому обвинувальному акті США проти Мадуро та його дружини, а другого – в окремому обвинувальному акті США, також за торгівлю наркотиками. Це не було недоглядом. Це відображає свідоме рішення зберегти внутрішній баланс режиму та уникнути виникнення вакууму лідерства. 

Таким чином, венесуельський кейс дозволяє припустити, що метою американської операції було не стільки класичне розуміння regime change (зміна режиму), яке передбачає демонтаж існуючої політичної системи та формування нової влади, скільки встановлення контролю над її подальшою трансформацією. Такий підхід передбачає збереження інституційної наступності за одночасної зміни зовнішньополітичної та економічної орієнтації держави. Показово, що адміністрація Трампа зробила ставку на співпрацю з Делсі Родрігес, оскільки її уряд забезпечував необхідну Вашингтону політичну та адміністративну наступність, водночас створюючи можливості для перегляду відносин Венесуели зі Сполученими Штатами, передусім в енергетичній сфері.

У цьому контексті стає очевидною розбіжність між риторикою щодо необхідності зміни політичної ситуації у Венесуелі та практичними діями США після усунення Мадуро. Якщо зміна лідера справді розглядалася як засіб досягнення демократичної трансформації, логічним наступним кроком мала б стати передача влади силам, які представляють альтернативу попередньому режиму. Однак фактичний вибір Вашингтона на користь співпраці з представницею самого попереднього керівництва свідчить про те, що на цьому етапі пріоритетами стали стабільність, керованість та забезпечення стратегічних інтересів США, а не негайна демократична зміна режиму.

Однак водночас із цим риторика Вашингтона свідчить, що Венесуела – лише перший епізод у намаганнях США відродити Доктрину Монро та забезпечити захист своїх стратегічних інтересів. Одразу після операції Дональд Трамп назвав потенційні наступні напрямки тиску: Колумбію, Кубу та Мексику. Це вказує на ширший задум – переформатування всієї Західної півкулі як виключної сфери впливу США.

У випадку Колумбії, однак, можливості силового сценарію виглядають обмеженими. На відміну від Венесуели, йдеться про демократично обраного президента, що робить будь-яке пряме втручання політично токсичним навіть для союзників США. Це змушує Вашингтон використовувати альтернативні інструменти – передусім електоральний вплив. Підтримка лояльних кандидатів на виборах дозволяє досягати бажаного результату без відкритого застосування сили. Таким чином, погрози щодо Колумбії виконують радше функцію стримування і сигналу, ніж реального плану інтервенції.

Отже, у регіональному вимірі це формує парадокс. З одного боку, США зберігають безпрецедентну військову перевагу і здатність до примусу. З іншого – відсутність легітимності та союзницької підтримки різко знижує довгострокову результативність цієї сили. Країни Латинської Америки дедалі більше сприймають таку політику не як гарантію безпеки, а як загрозу суверенітету, що стимулює їх до пошуку альтернативних партнерів і балансування між великими державами. У цьому контексті Куба і Венесуела можуть стати не стільки об’єктами стабілізації, скільки вузлами тривалої геополітичної напруги.

Економічний вимір також підриває життєздатність цієї стратегії. Контроль над територією більше не означає автоматичного контролю над ресурсами. Інфраструктурні обмеження, інвестиційні ризики та ринкові умови роблять швидке освоєння таких ресурсів малоймовірним. У випадку Венесуели це особливо очевидно: навіть за формального доступу до нафти її ефективне використання потребує часу, технологій і стабільності, яких наразі немає. Адже попри те, що країна володіє найбільшими у світі доведеними запасами сирої нафти – близько 303 млрд барелів, – значна їх частина представлена надважкою нафтою Орінокського нафтоносного поясу, видобуток і переробка якої потребують спеціалізованих технологій та значних капіталовкладень. За даними Управління енергетичної інформації США (EIA), розвиток венесуельського нафтового сектору протягом останнього десятиліття стримували недостатнє фінансування, відсутність кваліфікованих технічних кадрів, обмежені іноземні інвестиції та деградація інфраструктури. Зокрема, значна частина нафтопроводів є застарілою, а потужності з переробки нафти функціонують значно нижче від номінальної потужності. Тому навіть розширення доступу до венесуельської нафти не означає можливості її швидкого перетворення на додаткові обсяги експорту.

Важливо також уникнути спрощеного уявлення про хаотичність дій американського уряду. Попри імпульсивну риторику, у них простежується певна логіка. Венесуела стала першим актом ширшої стратегії, мета якої – перетворити Західну півкулю на ексклюзивний геополітичний простір США, обмеживши присутність Китаю, Росії та Ірану. Ця стратегія спирається на три ключові елементи: контроль над ресурсами, витіснення зовнішніх гравців та вплив на внутрішні політичні процеси в країнах регіону.

Саме тут постає головне питання: “Чого очікувати світові, зокрема Латинській Америці, від Сполучених Штатів?”. Доктрина Монро 1823 року була спрямована на захист молодої республіки від зовнішнього втручання. Натомість сучасна “доктрина Донро” означає принципово інший підхід: не захист, а експансію; не ізоляціонізм, а неоімперіалізм, замаскований під гаслом “America First”.

Отже, найбільш вірогідний сценарій – це не формування стабільної сфери впливу, а затяжний період нестабільності, де силові інструменти не дають довгострокового результату. США зберігатимуть здатність діяти жорстко, але дедалі частіше стикатимуться з обмеженнями цієї сили. У підсумку це означає не консолідацію гегемонії, а її поступове розмивання – як у Західній півкулі, так і на глобальному рівні.

Автори — Галайчук Анна, Леонович Марія та Гапетченко Вікторія, учасники RMSS III аналітичного центру ADASTRA

Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!