Франція між викликами та можливостями реалій “America First”
Результати президентських виборів у США в листопаді 2025 року змусили європейські столиці готуватися до нової хвилі потрясінь у трансатлантичних відносинах. Другий термін Дональда Трампа приніс із собою не лише політичну непередбачуваність, а й глибокий стратегічний виклик для давніх союзників США.
Франція, яка історично коливається між голлістською незалежністю та атлантичною солідарністю, несподівано знаходить у принципі “America First” своєрідний подарунок. Нарешті з'являється переконливий аргумент на користь стратегічної автономії, про яку Емманюель Макрон говорив роками, але яка досі зустрічала скепсис серед європейських партнерів.
Розгляньмо цей парадокс крізь призму глибших трансформацій міжнародної системи. Адже те, що відбувається зараз, - це не просто чергова адміністративна зміна у Вашингтоні, а симптом фундаментальної кризи післявоєнного порядку, де американські гарантії безпеки більше не можуть сприйматися як даність.
Емануель Макрон та Дональд Трамп під час першого терміну Президента США, 2018. Kevin Lamarque / Reuters
Між трансатлантичною солідарністю та стратегічною автономією
Ще до повернення Дональда Трампа до влади французька зовнішня політика існувала в умовах постійного балансування між двома векторами. З одного боку, трансатлантичне партнерство, яке за президентства Джо Байдена означало часткове повернення до звичних багатосторонніх механізмів та координації із союзниками. З іншого - ідея європейської стратегічної автономії, яку президент Макрон послідовно підтримував, апелюючи до необхідності для ЄС діяти самостійно в критичних питаннях безпеки й економіки.
Перший президентський термін Дональда Трампа лише підсилив французькі аргументи на користь останнього. Для Парижа це був справжній шок: різкі заяви щодо НАТО, вихід США з Паризької кліматичної угоди, розрив ядерної угоди з Іраном та початок протекціоністських економічних заходів, зокрема запровадження додаткових мит на товари з Китаю, ЄС та інших країн. У 2019 році Емманюель Макрон навіть констатував «смерть мозку» Північноатлантичного альянсу, вперше публічно поставивши під сумнів довгострокову надійність американського лідерства у сфері безпеки.
Цей скепсис поділяли й інші представники французької політичної еліти. Як слушно зауважив Бенжамен Аддад, тенденція до односторонності Вашингтона є не винятком, а довготривалим трендом:
«Вже Барак Обама говорив про поворот до Азії, ми бачили протекціонізм і односторонність під час першого терміну Дональда Трампа, але це продовжилося і під час терміну Джо Байдена. Закон про зниження інфляції, ухвалений в односторонньому порядку на шкоду нашим економікам, криза з підводними човнами, AUKUS, або ж вихід з Афганістану без консультацій з європейцями - усе це свідчить про одну й ту саму тенденцію. Тому ми маємо взяти власну долю у свої руки і зберегти стратегічну автономію».
Париж традиційно позиціонував себе як міст між Сполученими Штатами та Європою - «надійний і відданий союзник» НАТО, за словами Емманюеля Макрона, але водночас союзник, який вимагатиме поваги й взаємності. «Франція завжди була поруч із США - від часів Лафаєта до сьогодні - і ми в праві розраховувати на те саме ставлення», - наголошував президент у березні 2025 року.
Прихід Дональда Трампа лише загострив цю дилему. Коли він відкрито поставив під сумнів зобов’язання США за статтею 5 НАТО, для європейців це прозвучало як сигнал, що Америка більше не готова автоматично гарантувати їхню безпеку. У відповідь Франція та Німеччина ініціювали консультації щодо прискореного формування європейської оборонної політики. Першим кроком став саміт НАТО у Гаазі в червні 2025 року, де під жорстким тиском Вашингтона союзники погодилися підняти оборонні витрати до 3,5% ВВП до 2035 року. На перший погляд це виглядало як «справедливий розподіл тягаря». Але за цією вимогою ховається інша, менш очевидна логіка. Трамп не просто хоче, щоб європейці більше витрачали на оборону, він очікує, що ці гроші підуть на закупівлю американського озброєння. Таким чином, зростання оборонних бюджетів може перетворитися не на інвестицію у власний європейський ОПК, а на крок до більшої залежності від американських поставок. Саме це і підкреслює президент Макрон, коли говорить про необхідність автономії європейського оборонно-промислового комплексу: або Європа починає сама закривати власні потреби, або вона платить мільярди, але не отримує справжньої стратегічної незалежності.
Франція намагається сформувати спільне бачення серед країн ЄС, наголошуючи, що стратегічна автономія не означає відмову від союзу зі США, а радше зменшення критичних залежностей і забезпечення здатності діяти тоді, коли союзник відсутній або ухвалює рішення всупереч спільним інтересам. Саме тому Париж просуває ідею паралельного нарощування оборонних програм ЄС, інтеграції військових можливостей через спільні навчання, створення елементів командування й розвитку власної військової індустрії, зберігаючи НАТО як рамку колективної безпеки, але домагаючись посилення європейського голосу всередині Альянсу, зокрема через розширення ролі європейського командування.
Президент Франції Шарль де Голль та президент США Дж. Кеннеді, 1961
Лідерська позиція Франції тут не випадкова. Стратегічна автономія завжди була наріжним каменем її оборонної політики, що ґрунтувалася на глибокій недовірі до американської гегемонії та відданості національному суверенітету, проявом чого стала незалежна ядерна сила стримування. Ще доктрина де Голля-Міттерана задала цей вектор, і хоча президенти Франсуа Олланд й Емманюель Макрон у своїй практиці схилялися до атлантизму, вони ніколи не відмовлялися від ідеї стратегічно автономної Європи навіть попри скепсис з боку Німеччини чи країн Центральної та Східної Європи, які воліли покладатися на американські гарантії НАТО, радше ніж на “надмірні” амбіції Парижа.
Цей довготривалий інтелектуальний і політичний пошук отримав новий імпульс із початком повномасштабної російсько-української війни та особливо після рішень США, які призвели до призупинення військової допомоги Києву. Побоювання щодо неспроможності України чинити подальший опір і ризик нової ескалації з боку Росії спровокували дипломатичний наступ Франції та ЄС, що трансформувався в коаліцію держав, готових збільшувати військову підтримку попри позицію Вашингтона, а також у дискусію про нову безпекову місію в Україні та механізми довгострокових гарантій. Саме в цьому контексті Макрон уперше припустив, що французький «ядерний щит» міг би за певних умов бути поширений на решту Європи, - ще донедавна немислима ідея, яка тепер обговорюється як спосіб заспокоїти східноєвропейських союзників на тлі сумнівів у готовності США реально захищати континент. У такому контексті особливого значення набуває ініційована в ЄС програма “Re-Arm Europe” з колективним інвестуванням 800 мільярдів євро в оборону, зокрема через спільні боргові інструменти Єврокомісії, а також ширша стратегія економічного й технологічного суверенітету, яку просуває Париж: від створення європейського виробництва мікрочипів до забезпечення енергетичної безпеки, щоб континент не залишався заручником примх ані США, ані Китаю.
Геоекономіка та глобальні партнери
Торговельна політика Трампа в 2025 році перетворилася на справжній виклик для ЄС. Уже з 1 лютого США запровадили 10% тариф на весь імпорт із Китаю та 25% на товари з Канади й Мексики, а згодом пригрозили санкціями проти європейського експорту. У квітні напруга лише зросла. Під час переговорів між Трампом та Урсулою фон дер Ляєн було досягнуто так званої «асиметричної угоди», яка встановила 15% мита на більшість товарів ЄС, включно з автомобілями, зобов’язала Брюссель закупити американських енергоносіїв на 750 мільярдів доларів і скасувала десятиліттями чинну практику нульових тарифів у фармацевтичній торгівлі в рамках СОТ.
У Парижі ця угода була сприйнята як прояв європейської слабкості: прем’єр-міністр Франції Франсуа Байру заявив, що ЄС фактично капітулював перед погрозами Дональда Трампа щодо постійного підвищення мит, назвавши домовленість, укладену в Шотландії, «чорним днем» для Європейського Союзу:
«Це чорний день, коли альянс вільних народів, об’єднаних для утвердження своїх спільних цінностей і захисту своїх спільних інтересів, змирився з покірністю».
Такий удар по європейським виробникам і політичний сигнал про нерівність у відносинах став для Парижа ще одним доказом, що без диверсифікації економічних зв’язків і розвитку власної промислової політики континент залишатиметься заручником рішень Вашингтона.
Не менш складним є і китайський напрям. Париж і Пекін мають глибокі розбіжності в інтересах у галузі торгівлі та інвестицій, не кажучи вже про протилежні погляди на демократію та міжнародний порядок, заснований на правилах. Попри це Китай почав позиціонувати себе як передбачуваний партнер, обіцяючи стабільність і вигідні угоди, поки Вашингтон “руйнує довіру” своїх союзників. Пекін активізував дипломатичну діяльність у Європі у вигляді інвестиційних форумів, обіцянок не переривати торговельні ланцюги, акцентів на спільних зусиллях проти зміни клімату.
Цей епізод чітко показав, що для Франції у відносинах з КНР ключове - балансування. З одного боку, Париж підтримує єдність Заходу в питаннях, де Китай кидає виклик міжнародному праву - від придушення прав людини до дедалі агресивнішої риторики щодо Тайваню та мілітаризації Південно-Китайського моря. З іншого, Макрон продовжив лінію “ні табору США, ні табору Китаю” у їхньому суперництві. Франція разом з країнами Європейського Союзу оновила стратегію щодо КНР: зменшення залежності (особливо в критичних технологіях та сировині), але без повного розриву діалогу. Таким чином, ключова ідея Парижа полягає в тому, щоб зберегти простір для маневру, аби Європа не стала заручником нової холодної війни. Важливо, що погіршення відносин США-ЄС через політику Трампа тільки підсилило дискусію про стратегічну автономію щодо Китаю: якщо раніше тиск Вашингтона схиляв Європу до жорсткішої лінії проти Пекіна, то тепер деякі європейські столиці, зокрема Париж, обережніше ставляться до перспективи відкритого протистояння з Китаєм без гарантованої підтримки США.
У цьому ж азійському контексті особливої ваги набуває Індо-Тихоокеанський регіон. Франція прагне не допустити перетворення ЄС на розмінну монету в суперництві США та Китаю. Тому Париж посилює співпрацю з іншими центрами сили - Індією, Японією, Австралією - і розвиває концепцію «вільного та відкритого Індо-Тихоокеанського регіону» разом із союзниками. У квітні 2025 року Франція та Індія підписали контракт на постачання палубних винищувачів Rafale M, що стало сигналом поглиблення оборонного партнерства. Паралельно Париж активізує координацію з Японією та Австралією, зміцнюючи свою роль гаранта безпеки в Індійському океані, де Франція має заморські території. Такі партнерства з “регіональними полюсами” стали частиною нової стратегії Парижа: розбудова глобальної мережі союзництва поза монополією США, щоб у багатополярному світі мати більше точок опори й важелів впливу.
На африканському континенті Франція також змушена переосмислювати свою роль. Якщо за Байдена США хоча б допомагали в боротьбі з тероризмом у Сахелі, ділячись розвідданими й логістикою та протидіючи ПВК «Вагнер», то за Трампа американський інтерес до Африки майже зник. Це залишило європейців сам-на-сам із кризами, що для Парижа стало сигналом остаточно переглянути африканську стратегію.
Починаючи ще з 2022-2023 років, Франція скорочувала військову присутність у Малі, Буркіна-Фасо та Нігері через хвилю антифранцузьких настроїв і переворотів, але тепер змушена компенсувати втрату американської підтримки більш мультинаціональним підходом: місіями ЄС, залученням Африканського союзу й ООН, а також співпрацею з новими центрами сили - Туреччиною, державами Перської затоки, навіть Китаєм. Це покликано урівноважити зростання впливу Росії, яка через проксі-структури, зокрема ПВК «Вагнер», використала вакуум, що утворився після відходу західної коаліції.
У цьому контексті Африка стає для Парижа не лише сферою постколоніального впливу, а й тестом на його здатність виступати глобальним лідером. Ігнорування Африки Д. Трампом може означати зменшення міжнародної підтримки у врегулюванні криз, тож на тлі американської байдужості Франція мусить брати на себе більшу відповідальність, розширюючи коло партнерів і вкладаючи ресурси у регіон. Таким чином, економічна протекціоністська політика Вашингтона, загострення конкуренції з Китаєм та відхід США з Африки підштовхують Париж до активнішого пошуку альтернатив - і у вигляді власної промислової політики, і через розбудову глобальної мережі партнерств.
Лідерство та ризики
Близький Схід став одним із перших напрямів, де Франції довелося реагувати на спад американської передбачуваності. Після авіаударів США по ядерних об’єктах Ірану Париж, який протягом багатьох років був учасником ядерної угоди й відстоював ідею переговорів як способу запобігання поширенню зброї, опинився перед фактом можливої нової війни. Хоча Вашингтон пояснював атаку необхідністю зупинити ядерну програму Тегерана, французьке МЗС висловило глибоку стурбованість ризиком регіональної ескалації. На екстреному засіданні Ради Безпеки ООН Франція закликала всі сторони до стриманості, одночасно консолідуючи європейську позицію: Лондон, Берлін і Париж спільно вимагали від Ірану не виходити з ДНЯЗ і не починати гонитву за ядерною зброєю у відповідь. Паралельно Макрон активізував двосторонню дипломатію, провівши переговори з Ізраїлем, Саудівською Аравією та ОАЕ, де пропонував французьке посередництво для деескалації й недопущення регіональної війни. Таким чином, Франція поступово перетворюється на ключового кризового менеджера там, де США залишають небезпечні вакууми.
Але головні ризики криються не лише за межами Європи, а й всередині самого ЄС. Вашингтон може свідомо чи несвідомо грати на відмінностях інтересів між європейськими країнами. Деякі держави Східної Європи досі більше довіряють «американському щиту», ніж обіцянкам європейської солідарності, і тому готові йти назустріч вимогам Дональда Трампа, наприклад, збільшувати оборонні витрати через закупівлю американської техніки. Інші можуть використати момент для відновлення відносин із Росією. Деякі країни регіону, особливо Угорщина, вже виходять за рамки узгодженої риторики ЄС. Так, Будапешт вимагав виключення російських олігархів зі санкційних списків, блокував черговий енергетичний пакет заходів і навіть пропонував реінтеграцію Росії в європейську економіку як основу майбутнього мирного порядку. Щоб уникнути внутрішньої фрагментації, Франція змушена проводити інтенсивні консультації з Берліном і тісно співпрацювати з Польщею та країнами Балтії.
Не менш важливими є внутрішні соціально-економічні виклики. Оборона, енергетика, промисловість - усюди потрібні масштабні інвестиції, і Париж, окрім власних проблем, мусить підтримувати ще й спільні проєкти ЄС. Збільшення оборонного бюджету може створювати ризик соціального невдоволення, адже для французів пріоритетними залишаються питання інфляції, пенсій, зростання доходів та вартості життя. Це створює дилему для французького керівництва - як зберегти суспільну підтримку при одночасному зростанні оборонних зобов’язань.
Вразливість посилює й внутрішня політична нестабільність. Після вотуму недовіри 8 вересня 2025 року уряд Франсуа Байру подав у відставку у зв’язку з відмовою парламенту схвалити його план жорсткої економії на €44 млрд, який мав скоротити дефіцит та стримати державний борг, що сягнув близько 114% ВВП. Це залишило країну без чіткого бюджетного курсу, а призначення Себастьяна Лекорню супроводжувалося новою хвилею протестів по всій країні. На цьому тлі відбувається ослаблення центристських сил та зростання впливу радикальних таборів, що ускладнює пошук стабільних більшостей у парламенті. Це означає, що будь-яке рішення про збільшення оборонних витрат ухвалюватиметься в умовах гострої соціальної та політичної напруги.
У Парижі добре розуміють, що «вікно можливостей» для закріплення стратегічної автономії може бути коротким. Міжнародна ситуація здатна швидко змінитися - як через чергові вибори у США, так і в інших центрах сили. Тому французька дипломатія працює з небувалою інтенсивністю, діючи водночас у режимі кризового менеджменту та стратегічного планування. Це не стільки радикальна зміна зовнішньополітичних пріоритетів, скільки різке пришвидшення їхньої реалізації, продиктоване переконанням, що інакше Європа знову опиниться в залежності від зовнішніх факторів.
Висновки
Повернення Дональда Трампа стало для Парижа не стільки моментом докорінної зміни курсу, скільки прискорювачем і «матеріалізатором» уже наявних пріоритетів. Якщо до 2025 року стратегічна автономія часто лишалася політико-інтелектуальним конструктом, то за умов нових потрясінь у трансатлантичних відносинах вона почала втілюватися на практиці: більше спільних оборонних програм ЄС, інтеграція військових спроможностей, інвестиції у власний ОПК та технології, посилення європейського голосу в НАТО. Інакше кажучи, пріоритети Франції не змінилися за суттю — вони стали більш конкретними.
Макрон на 75-ому саміті НАТО. AFP-JIJI
По-перше, Франція у 2025 році продемонструвала, що здатна поєднати трансатлантичну солідарність і європейську автономію. Якщо раніше ці два вектори виглядали як взаємовиключні, то нині вони дедалі більше стають взаємодоповнюючими. НАТО лишається рамкою колективної безпеки, але саме Париж доводить, що Європа має тримати власні інструменти дії на випадок, коли союзник поводиться непослідовно. Звідси й логіка французької дипломатії: підштовхування союзників до збільшення оборонних витрат, формування коаліційної підтримки України, розмови про можливе поширення французької ядерної парасольки. Усе це свідчить, що головним завданням Парижа стає збереження спроможності діяти самостійно, не руйнуючи, а підкріплюючи трансатлантичну єдність.
По-друге, геоекономічний вимір оголив слабкості ЄС і водночас дав Франції аргументи для просування економічного суверенітету. «Асиметрична угода» з Вашингтоном, яку в Парижі назвали «чорним днем», стала символом того, що навіть найближчий союзник готовий жорстко нав’язувати власні інтереси. Французька відповідь - це розвиток індустріальної та технологічної політики від мікрочипів і критичної сировини до енергетики. Тут же формується і ширша стратегія зовнішніх партнерств: балансування з Китаєм через скорочення залежностей без розриву діалогу, розбудова індо-тихоокеанських альянсів з Індією, Японією та Австралією, а також перезавантаження відносин із Африкою на основі економіки й освіти, а не військового патерналізму. Таким чином, Париж бачить свою роль у тому, щоб зробити ЄС самостійним гравцем глобальної економіки, здатним витримати і тиск США, і конкуренцію з Китаєм.
По-третє, нове лідерство Франції формується не у вакуумі, а під постійним тиском зовнішніх і внутрішніх ризиків. На Близькому Сході Париж дедалі частіше виступає кризовим менеджером там, де США залишають вакуум, а всередині ЄС стикається з розбіжностями як урядовими, так і суспільними.
Таким чином, можна виокремити три опорні пріоритети зовнішньої політики Франції станом на 2025 рік:
- Європейська безпека
- Геоекономічний суверенітет
- Глобальна мережа партнерств
Чи вистачить Парижу ресурсу та часу на їхнє успішне втілення - це відкрите питання. «Вікно можливостей» може виявитися коротким, а ризики - значними. Проте, якщо Франції вдасться утримати баланс між союзницькою лояльністю і самостійною спроможністю, саме 2025 рік може увійти в історію як момент, коли Франція остаточно закріпила за собою статус ядра європейського лідерства в багатополярному світі, де силу дедалі частіше ставлять вище за правила.
Авторка: Катерина Воліна, молодша дослідниця дослідницької програми "Європа" аналітичного центру ADASTRA
Підтримайте аналітичний центр ADASTRA – інвестуйте в незалежну аналітику майбутнього!
Фото на прев'ю: CARLOS BARRIA \ REUTERS