Індо-пакистанський конфлікт крізь призму війни в Україні
Збройні сили Індії 6 травня оголосили про початок військової операції «Сіндур» проти осередків ісламістських бойовиків на території Пакистану у відповідь на терористичний акт у Пахалгамі, Кашмір. Ракетні удари по пакистанському регіону Азад Кашмір змусили Ісламабад діяти у відповідь, що спричинило ескалацію між двома ядерними державами.
Конфлікт набув ознак активної фази війни на кілька днів, створивши реальну загрозу стабільності регіону та всього світу. Проте вже 10 травня, за посередництва США та арабських країн, вдалося досягти припинення вогню, що зупинило гарячу фазу конфлікту на невизначений термін.
Чергове загострення між ядерними державами — Індією та Пакистаном — продемонструвало модель тривалого конфлікту без перспектив мирного врегулювання. Україна повинна уважно стежити за перебігом індо-пакистанського протистояння як за потенційною моделлю співіснування з Росією у наступні десятиліття.
Першопричини конфлікту
22 квітня в індійській частині Кашміру стався один із найжорстокіших терактів за останні роки, внаслідок якого загинули кілька десятків людей. Подія стала каталізатором чергової ескалації між Нью-Делі та Ісламабадом: сторони обмінялися ракетними ударами, атаками дронів-камікадзе та провели локальні зіткнення на Лінії контролю (LoC), що розділяє спірний регіон Кашмір. У певний момент виникла загроза переростання конфлікту в новий цикл повномасштабної війни (як це вже відбувалося чотири рази, включно з Каргільським конфліктом 1999 року). Втім, завдяки посередництву США та арабських монархій, сторони змогли досягти режиму припинення вогню, хоча його реалізація була поступовою.
Причини індо-пакистанського конфлікту мають два виміри — міжконфесійний і територіальний (Кашмір). Перший полягає в протистоянні послідовників ісламу та індуїзму, яке виникло після поділу Британської Індії на дві незалежні держави у 1947 році. Під час розподілу територій між новоствореними Індією та Пакистаном постало питання справедливого переділу з урахуванням релігійного складу населення. Наприклад, якщо у західній частині Пенджабу проживала переважна більшість мусульман, то ця територія відходила до Пакистану, і навпаки.
Процес поділу та прагнення засновника Пакистану Мухаммада Алі Джинни створити незалежну державу для мусульман зустріли спротив з боку Індійського національного конгресу, що заклало основу для тривалого протистояння. Із приходом до влади в Індії націоналістичної партії «Бхаратія джаната парті» (БДП), міжконфесійне напруження як усередині країни, так і за її межами посилилося. Варто згадати, що чинний прем’єр-міністр Індії свого часу прямо або опосередковано заохочував насильство проти мусульман, що призвело до Ґуджаратських заворушень 2002 року, коли Моді був головним міністром цього штату. Аналогічні релігійні переслідування мають місце і в Пакистані, а Міжвідомча розвідка Пакистану підтримує терористичні угруповання на території Індії, одне з яких і організувало нещодавній теракт у Кашмірі.
Не менш важливим чинником конфлікту є територіальна суперечка за Кашмір. Кашмірський конфлікт виник у 1947 році, коли після розділу Британської Індії князівство Джамму і Кашмір, населення якого переважно мусульманське, приєдналося до Індії за рішенням індуїстського махараджі Харі Сінгха. Це викликало невдоволення Пакистану, який вважав, що Кашмір мав увійти до його складу. Відтоді спалахнули кілька війн, загинули тисячі людей, мільйони стали біженцями, а регіон опинився в стані затяжної нестабільності. Сьогодні Кашмір залишається поділеним, із високим рівнем мілітаризації, порушенням прав людини та постійною загрозою нових зіткнень.
Індо-пакистанська модель
Чи можна порівнювати індо-пакистанський конфлікт із війною Росії проти України? На перший погляд — ні. Природа цих конфліктів суттєво різниться: Індія не ставить за мету знищення або анексію Пакистану, на відміну від Москви, яка веде відкриту агресію з метою ліквідації української державності. У російсько-українській війні відсутній міжконфесійний елемент, натомість спостерігається культурно-історичне заперечення самого існування української мови, ідентичності та нації. Проте обидва конфлікти мають територіальний характер. Основна відмінність — у масштабах: Індія та Пакистан ведуть суперечку за окремий регіон — Кашмір, тоді як Росія намагається повністю анексувати українські території й заперечує право України на суверенітет.
Індо-пакистанський конфлікт можна розглядати як умовну модель майбутнього співіснування України та Росії після можливого досягнення режиму припинення вогню. Така модель передбачає відсутність довготривалого миру, періодичні збройні сутички на лінії розмежування, обстріли з використанням ракет і дронів, а також жорсткі позиції сторін, які унеможливлюють компроміси щодо ключових питань конфлікту.
Варіант тимчасового призупинення активної фази російсько-української війни можливий у разі виснаження ресурсів Росії та відсутності суттєвих зрушень на лінії фронту, за умови продовження військово-технічної допомоги Україні з боку США та Європи. Це може стати неминучою перспективою вже через кілька років. Невідомо, чи буде режим припинення вогню зафіксований якимись угодами чи меморандумами, або ж бойові дії самі собою заморозяться при зниженій інтенсивності боїв на лінії зіткнення. При цьому періодично можуть спалахувати кризи із застосуванням ракет і ударних БПЛА.
У такій ситуації сторони можуть погодитися на технічні домовленості щодо співіснування, як-от «Договір про води Інду» між Пакистаном та Індією. Він дозволяє Індії обмежено використовувати західні річки для гідроенергетики та іригації без зміни основного потоку, а для Пакистану є критично важливим, адже забезпечує 80% зрошувальних потреб, підтримуючи сільське господарство. Призупинення Індією дії договору у 2025 році через теракт у Кашмірі спричинило значну ескалацію конфлікту. Проте після початку реалізації режиму припинення вогню Нью-Делі відновило водопостачання до Пакистану. В українсько-російському контексті наразі вдалося досягти домовленостей лише щодо окремих гуманітарних питань, як-от обміни полоненими. Але очікувати на ширший прогрес, подібний до індо-пакистанського прикладу, наразі не варто, оскільки Росія досі не визнає Україну повноцінним суб’єктом міжнародних відносин.
Спільною рисою обох конфліктів є відсутність повного дипломатичного врегулювання. Жодні структури ООН, міжнародні організації чи держави не змогли знайти план вирішення проблеми Кашміру чи зупинити збройну агресію Росії проти України. Індія виступає проти будь-якого посередництва у конфлікті з Пакистаном, а Москва навіть не розглядає можливості початку реальних переговорів щодо завершення війни в Україні. Перемовини у Стамбулі були радше імітацією задля збереження контактів із тодішнім президентом США Трампом. Таким чином, у найближчі десятиліття врегулювання російсько-українського конфлікту виглядає малоймовірним — як і індо-пакистанського з 1947 року. Ці конфлікти характеризуються короткими періодами миру та довгими періодами напруження, до чого Україні слід готуватися, беручи до уваги також ізраїльський досвід.
Важливою особливістю останньої фази активного протистояння Індії та Пакистану стало масове використання ударних дронів-камікадзе — прямий наслідок досвіду російсько-української війни. Усі країни сьогодні уважно вивчають тенденції сучасної війни в Україні, аби адаптувати найефективніші тактики до власних умов. Індія застосувала дрони SkyStriker від Alpha Design (розроблені з Elbit Systems, Ізраїль) із радіусом дії 100 км і боєголовкою 5–10 кг для ударів по «терористичних таборах» у Пакистані 7–9 травня. Пакистан, за даними India Today, використав турецькі дрони Bayraktar TB2, YIHA та Songar для атак на індійські міста, зокрема цивільний аеропорт у Джамму. Індійська ППО «Sudarshan Chakra» (на базі С-400) збила понад 600 пакистанських дронів, а також один F-16 і два JF-17. Пакистан зафіксував уламки, ймовірно, турецького YIHA-III, збитого в Амрітсарі.
Обидві сторони зіткнулися з нестачею сучасних боєприпасів для дронів, що вплинуло на припинення ескалації. Досвід України, де дрони частково замінили артилерію, спонукав Індію модернізувати свій парк БПЛА — за допомогою ізраїльських Heron і американських MQ-9 Reaper. Пакистан отримав додаткові дрони від Туреччини. Високотехнологічний характер бойових дій в обох випадках стримувався обмеженими запасами та застарілим стратегічним мисленням генералітету.
Пакистан повідомив про збиття п’яти індійських винищувачів і одного безпілотника Heron. Згідно з офіційними заявами, під час повітряного бою, що тривав понад годину за участі 125 винищувачів, були знищені три Rafale, один МіГ-29 і один Су-30МКІ. Пакистан використав китайські винищувачі J-10C із ракетами «повітря-повітря» PL-15E (дальність 145 км), а також, ймовірно, JF-17. Повітряний бій став наймасштабнішим і найтривалішим в історії сучасної авіації. Американські офіційні особи підтвердили збиття принаймні двох літаків J-10C. Індія не підтвердила ці втрати, однак заявила про збиття пакистанського F-16 і двох JF-17, а також про удари дронами SkyStriker по авіабазі Камра. Бої точилися на відстані до 160 км без перетину кордонів.
Попередні підсумки
Протягом усієї активної фази конфлікту Пакистан ефективно вигравав інформаційну війну, оперативно демонструючи власні досягнення та наслідки індійських ударів. Натомість Нью-Делі приховувало втрати та блокувало опозиційні медіа у соцмережах. Сучасна війна змушує боротися і в інформаційному просторі. Україна на початку повномасштабної агресії змогла вдало вибудувати комунікаційну стратегію, що консолідувала підтримку Заходу.
Контрастом став приклад Ізраїлю, який після атаки ХАМАС 7 жовтня зазнав значних іміджевих втрат через перебіг бойових дій у Секторі Гази — аж до ризику міжнародної ізоляції, попри підтримку з боку США. Нова інформаційна реальність, спричинена розвитком соцмереж, стала ключовим чинником у регіональних конфліктах — від України до чотириденної війни Індії з Пакистаном.
Нині індо-пакистанський конфлікт тимчасово заморожений до чергового загострення. Україна не зацікавлена у війні між Індією та Пакистаном, зокрема через залежність від пакистанських постачань боєприпасів та загрозу посилення Китаю — союзника Росії. У подібній моделі протистояння ролі переможців і переможених відсутні, бо жодна зі сторін не здатна досягти вирішальної переваги. Така ж ситуація спостерігається у війні проти України. Отже, вже зараз потрібно готуватися до тривалого протистояння, зміцнюючи обороноздатність і суспільний опір агресору, усвідомлюючи, що такі конфлікти не зникають за 10, а іноді й за 80 років.
Автор – Антон Ганоцький, Research Fellow Аналітичного центру ADASTRA
Підтримайте подальший вихід статей ставши патроном ADASTRA.