Інфраструктурний альянс з Японією: Індія змінює формат діалогу з Вашингтоном
Переговори між Нью-Делі та Вашингтоном, які ще навесні 2025 року подавалися як майже готовий прорив у двосторонніх відносинах, зайшли в глухий кут. Білий дім підійшов до Індії з логікою однобічного контракту, де американська сторона очікувала, що Нью-Делі стане ринком збуту для надлишкової агропродукції та дорогих енергоносіїв. Взамін пропонувалися не стільки технологічні трансфери чи спільні індустріальні проєкти, скільки загальні обіцянки стратегічної співпраці. Для Вашингтона це була стандартна схема, перевірена на ЄС та Японії, однак в індійському випадку вона наштовхнулася на зовсім іншу політичну реальність.
Для Моді поступки у сфері аграрного ринку означали б політичне самогубство: фермери є ядром його електоральної бази, і будь-які спроби відкрити ринок під американський експорт загрожували хвилею протестів. Не менш чутливим був й енергетичний аспект. США наполягали на закупівлях зрідженого газу за цінами, що суттєво перевищували умови постачання з Росії, Катару та Ірану. Прийняти цю вимогу означало б не лише підвищити витрати для індійської економіки, а й поставити під сумнів логіку багатовекторної енергетичної безпеки, яку Моді будував останнє десятиліття.
Остаточним сигналом розриву стало скасування фінального раунду переговорів 27 серпня. Для Вашингтона це був уже звичний інструмент тиску, для Нью-Делі доказ того, що США досі схильні трактувати Індію як молодшого партнера, а не як самостійний центр сили. Власне це й стало кульмінацією: моделі, що працюють із ЄС чи Японією, у південноазійському контексті вже не діють. Індія продемонструвала готовність не приймати умови, які підривають її внутрішню стабільність і стратегічні інтереси.
Японський вектор як відповідь
Уже за кілька днів після зриву переговорів із Вашингтоном Нарендра Моді вирушив до Токіо. Японський вектор став підтвердженням здатності Індії вибудовувати власні стратегічні альянси на умовах рівності, без ризику опинитися в ролі молодшого партнера.
Сам факт цього візиту одразу після американського провалу став потужним сигналом: Індія здатна швидко переводити дипломатичні поразки у стратегічні здобутки. У столиці Японії було підписано пакет домовленостей на $68 млрд інвестицій до 2035 року, не ситуативні контракти, а довгострокова фінансова ставка на індійську економіку.
Сектори, які охоплюють ці угоди, прямо відповідають на виклики глобальної конкуренції з Китаєм. Інвестиції в напівпровідники та рідкісноземельні метали створюють основу для технологічного партнерства, якого Нью-Делі так і не отримав від США.
Особливу вагу має космічний вимір, як-от співпраця між ISRO та JAXA, що відкриває шлях до спільних місій та створює можливості в змаганні з Китаєм у сфері космосу. А інтеграція японських технологій швидкісних поїздів Shinkansen формує для Індії образ країни, здатної вийти на інфраструктурний рівень найрозвиненіших країн.
Спільні проєкти в рамках QUAD зміцнюють альянс як практичний механізм противаги Пекіну. При цьому символізм зустрічей Моді з впливовими фракціями правлячої Ліберально-демократичної партії Японії демонструє, що угоди мають підтримку поза межами нинішнього уряду. Це гарантує сталість партнерства навіть у випадку зміни політичної конфігурації в Токіо.
Північно-Східна Індія як стратегічний вузол
Північно-Східна Індія (NER) довгий час сприймалася як віддалена периферія з проблемами етнічних конфліктів, слабкою інфраструктурою та мінімальною інтеграцією в загальнонаціональні економічні ланцюги. Сьогодні ж вона має перспективу стати стратегічним вузлом, де перетинаються інтереси Індії, Японії та країн АСЕАН, де інвестиції переростають у нову архітектуру Південної та Південно-Східної Азії, де Індія поступово закріплює себе як альтернативний центр до китайських проєктів.
Регіон перетворюється на матеріальне ядро індійської політики Act East – курсу, що ставить за мету пов’язати країну з динамічними економіками Південно-Східної Азії. Розбудова транспортних і логістичних коридорів у NER дає змогу обійти китайські маршрути: як глобальний Belt and Road Initiative (BRI), так і регіональний China-Myanmar Economic Corridor (CMEC). Делі отримує власний сухопутний вихід до АСЕАН без залежності від китайських інфраструктурних проєктів.
Завдяки японським інвестиціям через Act East Forum розгортається масштабне оновлення регіону, будуються дороги й мости, розвивається цифрова інфраструктура, запускаються культурні та освітні програми. Для місцевих громад це означає можливість зрівнятися в розвитку з іншими штатами Індії, що раніше було майже недосяжним. Японська присутність інтегрує NER до ширшої азійської економічної архітектури.
Для Бангладеш нова інфраструктура відкриває транзитний коридор до Індії та далі до Південно-Східної Азії. Для Бутану, який не має прямого виходу до моря, NER стає дорогою до портів Індійського океану. Тобто проєкт має мультиплікативний ефект: він одночасно зміцнює позиції Індії серед сусідів і формує нові регіональні ланцюги залежності, які вигідні саме Делі.
Навіть попри політичний хаос у М’янмі будівництво коридорів не зупиняється. Інфраструктура створюється з розрахунком на момент, коли регіон стабілізується, і тоді готові дороги, мости та цифрові мережі одразу почнуть працювати. Це рідкісний випадок у регіональній політиці: вкладення робляться не під сьогоднішню кон’юнктуру, а під передбачувану стратегічну картину майбутнього.
У NER стикаються дві великі геополітичні рамки: індійська Act East Policy та японсько-американська концепція Free and Open Indo-Pacific (FOIP). Для Індії це шанс показати, що вона здатна закріплювати її у вигляді конкретних транспортних, енергетичних і культурних коридорів. Для Японії – можливість вивести FOIP із площини декларацій у реальну інфраструктурну географію.
Інструменти тиску з обох боків
Зрив «великої угоди» не означав остаточного розриву між Індією та США. Радше обидві сторони перейшли до демонстративного підняття ставок, використовуючи класичний арсенал торгово-політичного тиску, щоб перевірити межі поступливості одне одного. США намагаються показати, що мають важелі впливу через торгівлю та союзників у регіоні. Індія демонструє, що може обходитися без американських енергетичних чи торговельних преференцій, використовуючи альтернативні канали з Китаєм, Росією чи навіть у межах азійських інституцій. У результаті ця конфронтація є радше спробою переформатувати рамку відносин – примусити опонента рахуватися з «червоними лініями» і визнати нові правила гри.
По-перше, були оголошені 50-відсоткові тарифи на індійський експорт текстилю, фармацевтики та ІТ-послуг, на три галузі, які забезпечують левову частку валютних надходжень Індії. Це одразу створило ризик ланцюгової реакції – Європейський Союз, який часто синхронізує торговельну політику з США, почав обговорювати дзеркальні заходи. По-друге, Білий дім пожвавив відносини з Пакистаном, ідеться не лише про військову допомогу Ісламабаду, а й про включення його до проєктів регіональної безпеки, що підважує стратегічні позиції Делі. Фактично це класичний сигнал: якщо Індія не грає за американськими правилами, у Вашингтона є альтернатива на субконтиненті.
Відновлення авіасполучення з Китаєм після кількох років обмежень засвідчує готовність Індії відкрити економічний канал із Пекіном попри прикордонну напруженість. Цей крок також став сигналом для Вашингтона – Нью-Делі демонструє власну стратегічну лінію, не зважаючи на позицію адміністрації Трампа.
Незважаючи на західні санкції, Індія суттєво збільшила закупівлі нафти та вугілля з РФ, отримуючи критично важливі ресурси за зниженими цінами. Це свідчить про прагнення Індії зберігати стратегічну автономію, навіть якщо це викликає роздратування у США.
Особливо вартий уваги дипломатичний маневр із блокуванням вступу Азербайджану до ШОС. Цей крок фактично збігся з американською стратегією стримування Туреччини та продемонстрував, що Індія здатна ситуативно діяти в унісон із Вашингтоном навіть на тлі конфліктних моментів. Таким чином, стратегічна автономія Нью-Делі не означає автоматичного протистояння зі США.
Невідворотність співпраці
Індія поступово стає для США тим, чим Китай був у 2000-х – ключовим промисловим майданчиком і постачальником критичних ресурсів. У 2024 році Індія забезпечила близько 6% світового експорту рідкісноземельних металів, поступаючись лише Китаю, М’янмі та Австралії. Водночас США імпортують понад 78% рідкісноземів із Китаю, що робить диверсифікацію критичною – обсяг у 50-70 тис. тонн на рік з індійських копалень уже становить стратегічний інтерес для Вашингтона. Індія також входить до найбільших світових виробників титану (понад 500 тис. тонн щороку) та графіту (820 тис. тонн у 2023 р.), без яких неможливе виробництво батарей, електромобілів і військової техніки.
Перенесення промислових ланцюгів із Китаю посилює тренд. У 2024 році прямі іноземні інвестиції в індійський сектор електроніки перевищили $9 млрд, із яких понад третина американського походження. Apple, наприклад, уже виробляє понад 14% iPhone у Індії, а до 2026 року планує довести цей показник до 25%.
США у 2024 році стали найбільшим торговим партнером Індії з товарообігом $120 млрд. Із них $77 млрд припадає на індійський експорт, причому близько 40% – фармацевтика та IT-послуги. Індійські компанії, як-от TCS, Infosys і Wipro, генерують понад 60% своїх глобальних доходів у США, а ринок дженериків із Індії покриває майже 30% американських потреб у ліках.
Проєкт India-Middle East-Europe Corridor оцінюється у $20-25 млрд інвестицій лише на першому етапі. Він передбачає модернізацію портів Мумбаї та Мундра, будівництво залізничних ліній через Саудівську Аравію та ОАЕ, а також інтеграцію з грецьким портом Пірей. Потенціал вантажопотоків становить 100-120 млн тонн на рік, що в грошовому вираженні може дати понад $100 млрд щорічного обороту. Для США це реальний спосіб знизити вплив китайсько-турецького Middle Corridor, який у 2024 році вже обробляв близько 35 млн тонн вантажів. Для Індії ж IMEEC є інструментом закріплення статусу ключового транзитного вузла між Європою та Азією зі скороченням часу доставки товарів із 35-40 днів до 20-22.
Навіть при тарифних війнах та геополітичних суперечках цифри показують, що розрив між США та Індією коштував би обом занадто дорого. Для Делі це втрата майже п’ятої частини експорту та критичних інвестицій. Для Вашингтона – посилення залежності від КНР у рідкісноземах і втрата потенційного виробничого тилу. Таким чином, попри конфліктну риторику відхід від співпраці для обох сторін неможливий.
Історична довіра до Японії
Японсько-індійські відносини мають глибший історичний фундамент, ніж партнерство Індії зі США. Іще наприкінці ХІХ століття Токіо став прихистком для індійських борців за незалежність. У 1899 році саме в Японії знайшли підтримку перші антиколоніальні гуртки емігрантів. Під час Другої світової війни Токіо відкрито підтримав Субхаса Чандру Боса та Індійську національну армію, чим закріпив образ союзника в боротьбі за самостійність. Цей бекграунд і досі формує символічний шар довіри, якого бракує у відносинах із Вашингтоном.
Починаючи з 1958 року, коли Японія надала Індії перший офіційний кредит на суму ¥18 млрд (приблизно $50 млн на той час), Токіо став головним донором індійської інфраструктури. Лише у ХХ столітті загальний обсяг японської допомоги перевищив $50 млрд. Це були проєкти будівництва доріг, мостів, електростанцій, а також знаменитий метрополітен у Делі, профінансований у 1990-х через кредити JICA. Сьогодні Японія лишається найбільшим двостороннім кредитором Індії. Сукупні зобов’язання перевищують $30 млрд, з яких близько 40% спрямовано в транспорт і логістику.
На відміну від США, які сприймаються як держава зі своєю власною глобальною ієрархією, Японія для Індії є партнером без імперського бекграунду. Релігійно-культурні зв’язки (передусім через буддизм) та подібність досвіду модернізації в азійських реаліях формують сприйняття Токіо як «свого» серед індійських еліт. Саме тому японські інвестиції не розглядаються як нав’язування умов, а як співфінансування розвитку.
У сучасному дискурсі Нарендра Моді неодноразово наголошував, що союз із Японією це союз двох рівних цивілізацій. Для нього партнерство з Токіо доказ того, що Індія може вибудовувати довгострокові альянси без ризику бути зведеною до ролі молодшого брата.
Дилема Вашингтона
Союз Індії з Японією посилює антикитайську архітектуру в Індо-Тихоокеанському регіоні, але водночас підриває монополію Вашингтона на визначення правил гри. У 2024 році Токіо пообіцяв інвестувати в Індію $68 млрд до 2035 року, тоді як американський портфель прямих інвестицій становить близько $60 млрд. Баланс зміщується: японська присутність уже виглядає масштабнішою та довгостроковішою, ніж американська.
США відтак опинилися перед вибором: або зберігати контроль і ризикувати втратити Індію, або прийняти нову конфігурацію, де Нью-Делі діє як автономний центр сили. У будь-якому разі союз із Японією робить Індію менш залежною від американської підтримки, а отже змінює всю архітектуру Індо-Тихоокеанського партнерства.
Плановані індійські заводи з японськими технологіями напівпровідників безпосередньо знижують глобальну залежність від Китаю, який контролює понад 60% виробництва ключових компонентів. Оборонна співпраця в межах QUAD закріплюється на практиці: регулярні навчання «Малабар», спільне виробництво морських патрульних літаків, переговори про постачання японських субмарин. Для США це вигідно, Китай отримує ще один фронт стримування, а витрати для Вашингтона при цьому мінімальні.
Утім що глибше синхронізуються Токіо та Нью-Делі, то менше Індія потребує американського посередництва. У 2024 році товарообіг Індії та Японії перевищив $20 млрд, і важливо не число, а характер: японські інвестиції не супроводжуються вимогами жорсткої лібералізації ринку. На відміну від Вашингтона, Токіо надає технології та капітал без політичних «червоних ліній». Для Делі це критично, він отримує розвиток без залежності від одного центру сили.
Американська пропозиція, сформована за зразком угод із ЄС, передбачає відкриття аграрного ринку та закупівлю LNG за завищеною ціною в обмін на гарантії безпеки. Такий підхід дедалі менше відповідає сучасним реаліям. За оцінками МВФ, у 2025 році Індія вийде на третє місце у світі за номінальним ВВП (близько $4,3 трлн), випередивши Німеччину та Японію. Країна з таким масштабом апріорі не може погодитися на роль підрядника, тим більше на політику, що загрожує внутрішній стабільності.
Моді натомість демонструє, що Індія здатна самостійно вибудовувати регіональні контури. Розвиток Північно-Східної Індії як «воріт до ASEAN» у поєднанні з японськими інфраструктурними проєктами показує: Нью-Делі не залежить від американських схем інтеграції. За останні п’ять років товарообіг Індії з країнами АСЕАН зріс на 40% і перевищив $110 млрд. Участь у QUAD для Індії не символ лояльності до Вашингтона, а інструмент підтвердження статусу рівноправного гравця, здатного зміцнювати коаліцію без зовнішнього диктату.
Висновки
Індія вже використовує японський вектор і розвиток Північно-Східної Індії як переговорний козир у відносинах із Вашингтоном. Її меседж простий: Делі не погодиться на роль придатку чи сателіта. Він претендує на статус рівноправного центру сили, що визначає правила у власному регіоні.
NER стає полігоном, де глобальні концепції на кшталт Free and Open Indo-Pacific і Act East Policy набувають матеріальної форми у вигляді портів, доріг, цифрових мереж і освітніх програм. Це робить Індію не лише учасником чужих стратегій, а й архітектором нової азійської інфраструктури.
Конфронтація зі США виглядає радше тактичною паузою, ніж початком системного розриву. Відновлення співпраці неминуче, але вже на нових умовах, із визнанням Індії як автономного полюса світової архітектури, який може одночасно грати в антикитайській коаліції та відстоювати власні червоні лінії.
Автор – Олександр Колісніченко, молодший аналітик аналітичного центру ADASTRA.
Підтримайте аналітичний центр ADASTRA – інвестуйте в незалежну аналітику майбутнього!
Фото на прев'ю: https://japan.kantei.go.jp/101_kishida/diplomatic/202409/21india.html