Італійський фарватер епохи Мелоні

1. Епоха?

Із 2011 року в Італійській Республіці змінилося вісім прем’єрів за одинадцять років. Жоден із них не репрезентував праві політичні сили. Із часів арешту Берлусконі головами уряду були або понадпартійні технократи, або євроорієнтовані лівоцентристи. Проте восени 2022 року відбувся перелом: саме тоді Джорджа Мелоні стала Головою Ради Міністрів Італії та першою жінкою на цій посаді за всю історію держави.

Тривалість урядування Мелоні вже перевищила середню майже утричі. Лише з 1946 року (рік проголошення республіки) до 2022 року Італія мала 67 урядів. Середня тривалість одного становить близько року і двох місяців. Нескінченні урядові тяганини настільки звичні для італійської держави, що на означення цього існує навіть окремий термін — instabilità governativa cronica (хронічна урядова нестабільність).

На такому тлі понад трирічне правління єдиного й відносно стабільного кабінету є беззаперечною аномалією; а крім того, дедалі більше тяжіє зватися епохою.

Уперше з 1945-го владу в Італії взяли ультраправі. Й уперше взагалі — перемогою на демократичних виборах. Вона, італійська осінь 2022 року, передвістила те, що нині зветься європейським правим поворотом.

Але чи є життя після виборів? Який шлях уже пройшов італійський уряд? Яким іде нині, а який лише прокладає? Занурмося в ретроспективу унікальних трьох років італійської історії. І, звісно, спробуємо підкріпити цим ґрунт і для нашої політичної саморефлексії.

2. Як маргінали перемогли?

Перемога «Братів Італії» (Fratelli d’Italia, FdI) на парламентських виборах 2022 року стала не просто сенсацією, а справжнім політичним вибухом. Партія з неофашистським корінням, здавалося би, була просто приречена залишатися у вічних аутсайдерах. Погляди правоконсервативного населення Італії давно й повно покривалися стабільними та могутніми блоками: передовсім «Вперед, Італіє!» Берлусконі (FI), але згодом і «Лігою» Сальвіні (LpSP). Останні кілька урядів у країні взагалі були або ліводемократичними, або технократичними. То яким же чином маргінали взяли гору?

Корінням «Брати Італії» ростуть із «Італійського соціального руху» — неофашистської організації, створеної одразу після Другої світової й розпущеної у 1995 році. Це особливо ніхто не приховує, оскільки пломінь на емблемі FdI є саме стилізованим символом цього руху, до якого в молодості належала й Джорджа Мелоні. Після розпуску цей рух не зник, а переформатувався в партію «Національний альянс», яка 2007 року об’єдналася з блоком Берлусконі «Вперед, Італіє!» у мегапартію «Народ свободи». Об’єднання це було, щоправда, доволі формальним і заснованим на протистоянні лівим силам; усередині ж натомість панувала глибока фрагментація. Із 2008 по 2011 рік партія була правлячою.

Уже 2012 року відбувається судовий процес над Берлусконі, і розкол відтепер стає неминучим. Колишня міністерка у справах молоді Джорджа Мелоні разом із кількома своїми соратниками оголошує про вихід із блоку. А ще через рік, у 2013-му, після винесення вироку й позбавлення Берлусконі сенаторського мандату, внутрішньопартійні протиріччя доходять до кипіння, і «Народ свободи» остаточно розпадається. Унаслідок цього відроджується «Вперед, Італіє!», а колишні члени «Нацальянсу» на чолі з Мелоні стають «Братами Італії».

Під час парламентських виборів 2013 року «Брати» зустрічають у правоцентристському блоці на чолі з Берлусконі. За результатами вони отримали 9 мандатів у Палаті депутатів Італії, але жодного місця в Сенаті. У 2014 році до Європарламенту партія не пройшла.

На наступні вибори 2018 року партія також ішла єдиним фронтом із «Лігою» та FI. Проте й на них чекати суттєвої підтримки було ще важко: лідерами електоральних уподобань були антисистемні гіганти у вигляді «Руху П’яти Зірок» (M5S) і «Ліги»; причому інтереси цільової правої публіки покривала якраз остання. Але й за таких умов FdI таки досягли певних сприятливих результатів, отримавши 32 мандати в Палаті депутатів та цілих 20 у Сенаті. Наступного року партія отримала 5 місць у Європарламенті. Після Брекситу додалося ще одне, і вже в такому складі «Брати» зустріли 2022 рік.

Виникає основне питання: як за чотири роки з відносно маргінальної політсили можна стати безумовним лідером суспільної думки?

Причина перша — позаурядовість. Як було зазначено, Італія звикла до партійних фрагментацій і постійної зміни коаліційних конфігурацій. 2018–2022 роки стали періодом особливого загострення та пошуку міжпартійних компромісів. Але за дивним збігом, серед усіх лавіювань і багатовекторних ігор, й аж при трьох урядах «Брати Італії» не увійшли в жоден. Перший уряд Конте сформували M5S та «Ліга»; другий — M5S, Демократична Партія (PD) та «Віва, Італія»; урешті-решт, навіть при технократі Драґі FdI лишилися за бортом. Це сформувало для них унікальний імідж єдиної великої й послідовної несистемної сили. Наодинці цей фактор, звісно, гарантом перемоги не був. Але з нього виникають наступні причини…

Причина друга — падіння правих гігантів. FI Берлусконі просто поступово розтратила свій вплив як стара й вичерпана політична сила. А от із «Лігою» ситуація цікавіша: низка рішень Матео Сальвіні, — спершу ввійти в уряд з M5S, потім розвалити його, після чого влитися у когорту Драґі, — стала фатальною для його антисистемного амплуа. Унаслідок таких метань «Брати» почали поступово акумулювати навколо себе правий електорат, виглядаючи силою більш принциповою й адекватною та менш опортуністичною. А як наслідок — чеснішою зі своїм електоратом.

Причина третя — падіння M5S. Крах «Руху п’яти зірок» — політсили з абсолютно протилежного табору — також удало зіграв на руку Мелоні. Створений ще у 2008 році як черговий антисистемний проєкт, орієнтований на більш молоду авдиторію — із часом він заплямував себе нескінченними закулісними інтригами, утративши свою антисистемність і ставши частиною істеблішменту. Неминучими стали внутрішній розкол руху і втрата довіри мільйонів своїх виборців. FdI дуже вміло зрозуміли необхідність перехоплення конкурентної авдиторії, при цьому «перепакувавши» протест із хаотичної в правоконсервативну обгортку та запропонувавши альтернативний порядок замість безсенсовного бунту.

Причина четверта: Джорджа Мелоні. Ну і, звісно, особисті якості Джорджі Мелоні відіграли далеко не останню роль у перемозі на виборах 2022 року: без неї партійний зліт не став би настільки стрімким. Перш за все, Мелоні дуже вдало себе спозиціонувала. Здавалося би: її стать, відсутність значного технократичного досвіду та неофашистський бекґраунд мали остаточно поховати всі шанси на врядування. Натомість образ харизматичної лідерки, протиставлений надто «порожньому» Драґі й поваленим атлантам-конкурентам, дав їй силу. Мелоні грала на внутрішніх національних сентиментах і гордості італійців без протиставлення Євросоюзу, як це робила «Ліга». Кажете, суверенітет? У рамках єдиної спілки. Національний інтерес? Без виходу з євроспільноти. Ультраправий соціальний консерватизм? Зате без упадання в економічні крайнощі.

Публічний образ Мелоні виграв усюди, ставши водночас прийнятним середньому італійському виборцеві, не токсичним для бізнесу та зрозумілим для партнерів по Євросоюзу.

Проте вирішальним фактором перемоги «Братів» у 2022 році стала психологія середнього виборця. Середній виборець просто-напросто втомився. Вибори проводилися після пандемії, економічної нестабільності, початку війни в Україні, постійних урядових криз та при мультипартійному кабінеті технократів. Часи наступили інакші та складні. Вони потребували іншого підходу: без «експертного менеджменту», популізму, простих рішень, міжпартійних лавіювань і подачок. І Мелоні вдалося дати те, що просили: бачення стабільності та суттєвих змін без радикальних кроків і розривів.

І ось вибори сталися, одразу спричинивши вибух: річ у тім, що Італія традиційно була країною чітко політично розділеною. Урбанізована, індустріалізована та багата північ завжди схилялася до правих партій, які обіцяли підтримку бізнесу; сільський, гірський та бідний південь голосував за лівоцентристські сили. Мелоні на виборах 2022 року репрезентувала себе кандидатом для усіх, опускаючи так зване questione meridionale (південне питання), і неочікувано «взяла» південь, укотре зламавши усталену політичну традицію. Варто відзначити, що важливим для південних італійців питанням завжди була неконтрольована нелегальна міграція. Ставлення ультраправої Мелоні до міграції було доволі передбачуваним і стало одним із наріжних каменів її кампанії. Але про це, звісно, мова піде згодом.

Уже за два роки, улітку 2024 року, відбулися вибори до Європарламенту, які мали стати проміжним «зрізом довіри». Унаслідок них відбулася ще одна сенсація, оскільки «Брати» не лише не втратили голосів, а й отримали майже на 3% більше. Загальний результат був таким: майже 29% і перше місце по країні.

Проте успіх був відносним і не давав жодних гарантій. «Брати» не склали абсолютної більшості в жодній із палат парламенту, що означило необхідність домовлятися про коаліцію.

3. Клаптикова коаліція

Дивуватися такому станові речей не потрібно. Навпаки, для Італії він доволі природний. Існування італійської урядової системи без коаліцій уявити просто неможливо: із 1946 року жодна партія не мала більшості в котрійсь із палат парламенту. Більше того, специфіка виборчої системи до Сенату по суті унеможливлює існування однопартійної гегемонії. Нинішніми союзниками Мелоні по коаліції є: «Ліга» Сальвіні, «Вперед, Італіє!» Берлусконі-Таяні та невеликий парламентський блок «Ми — помірковані» Мауриціо Лупі. Останній блок міністерських портфелів немає, але для загальної парламентської підтримки він важливий. Загальна картина розподілу 25 міністерських портфелів (включно із прем’єрським) між партіями на час написання статті наступна: FdI — 10 міністрів (і прем’єр); «Ліга» — 5 міністрів; FI — 5 міністрів; незалежних/технократів — 5 міністрів.

Цікаво, що буквально недавно в правій коаліції встиг трапитися невеликий, але доволі показовий розкол: 3 лютого 2026 року колишній член «Ліги» Роберто Ванначі офіційно заснував нову партію «Національне майбутнє» (Futuro Nazionale). Зараз партія займає лише три місця в Палаті депутатів й одне у Європарламенті; міністерських портфелів не має. Ванначі ставиться до урядового курсу доволі опортуністично, будучи скептиком і в питаннях допомоги Україні. FN створена з явним прицілом на вибори й загрожує перейняти частину виборців «Ліги» й «Братів Італії», але поки що рейтингів їй успішних не малюють. Хоча, як уже показала практика, маргінальні партії часами здатні вириватися далі всіляких прогнозів.

Згідно з опитуваннями суспільної думки, опублікованими на сайті газети Politico, рейтинг правлячої партії за трирічний проміжок часу з моменту виборів коливається незначним чином, проте незмінно залишається найвищим у країні. До 2022 року загальна тенденція була іншою: амплітуда довіри до правлячих партій коливалася між великим схваленням на початку й настільки ж великим розчаруванням ближче до кінця терміну.

Урядова строкатість, звісно, є причиною для певних політичних різноголось: зокрема, лічені тижні до нового 2026-го року були затьмарені великим скандалом щодо законопроєкту про військову допомогу Україні. Подібні проєкти в попередні роки ухвалювалися без зайвих пертурбацій (із початку повномасштабного вторгнення їх було 12), проте наприкінці 2025-го віце-прем’єр і лідер «Ліги» Матео Сальвіні наполягав на утриманні від продовження допомоги, аргументуючи це можливим «підживленням української корумпованости» й «безсенсовністю військової допомоги у припиненні війни». Тим не менш, 29 грудня 2025 року стало відомо, що уряд у цілому проєкт сформував. Щоправда, порівняно з попередніми, він зазнав певні зміни з переорієнтуванням на товари для цивільного вжитку та обладнання для захисту від повітряних та кібератак. Станом на дату написання статті 13-й «пакет допомоги» досі знаходиться на стадії урядового декрету і схвалення парламенту ще не отримав.

Кажучи загалом і незважаючи на суперечності, кабінет Мелоні працює, й урядова коаліція стійка й стабільна. Це відбувається за рахунок кількох речей, найважливішою з яких є ідеологічна однорідність. Усі партії, які складають уряд, так чи інакше правої спрямованості, що дозволяє вільніше й зрозуміліше шукати внутрішні компроміси. Ті ж кабінети Конте чи Драґі були політично поляризованими, а отже, підвищено крихкими. Наступна важлива риса — це перевага сил євроатлантичного курсу (FdI та FI), які втримують і кількісно переважають євроскептичну, опортуністичну і проросійську «Лігу». Тло, із яким прийшли до влади «Брати Італії», ми вже розглянули. Тож погляньмо на два інших коаліційних блоки.

Чим є «Ліга»?

«Ліга за Сальвіні прем’єра» є партією правопопулістського й протестного типу. Раніше вона була сецесіоністським рухом «Ліга Півночі», але у 2013 році переформатувалася у загальноіталійську. Ще задовго до повномасштабного вторгнення «Ліга» вважалася партією відкрито проросійського спрямування й  мала зв’язки з президентом Росії Путіним. На просторах Інтернету вистачає спільних фотографій Сальвіні та Путіна уже після 2014 року, а також показових знімків Сальвіні у футболках із принтами у вигляді стилізованих світлин Путіна. Окрім цього, «Ліга» — партія, відверто євроскептична, що неодноразово ставало приводом для криз. Згідно з опитуваннями, рейтинг партії стабільно коливається у межах 7–9%.

Чим є «Вперед, Італіє!»?

Колишня партія Берлусконі, раніше одіозна та проросійська, останніми роками кардинально змінила свою позицію. У теперішніх кризах FI схильна безумовно підтримувати проукраїнський курс Мелоні на противагу скептичним заявам Сальвіні. Нинішній лідер партії — віцепрем’єр і МЗС Італії Антоніо Таяні, приміром, відкрито заявив, що блокування допомоги Україні з боку «Ліги» несе для Італії «серйозні труднощі». Попри всю одіозність, FI ніколи не була євроскептичною силою. Її колишню позицію доцільніше порівнювати з Fidesz Орбана чи Smer Фіцо: особливий італійський шлях, опозиційний Брюсселеві, близький до російського, але без сецесії з Євросоюзу.

До 2023 року партія була по суті персоналістською, лобіюючи інтереси Сильвіо Берлусконі. Зсув у партійному курсі та поступове віддалення від Росії почали відстежуватися ще у 2018–2019 роках, коли FI дистанціювалася від «Ліги» в урядах Джузеппе Конте. У 2021 році політсила підтримала уряд Маріо Драґі — політика явної євроатлантичної формації. Остаточним розворотом у поглядах для FI стала смерть Берлусконі у 2023 році. Тоді партію очолив Антоніо Таяні, і з тих пір вона незмінно голосує за усі пакети допомоги Україні, будучи фактором стримування для небезпечної й популістської «Ліги». Згідно з опитуваннями, рейтинг партії теж стабільно коливається у межах 7–9%.

Отже, уряд стійкий і здатний ухвалювати рішення, хоча подекуди вони вимагають  компромісів. Тож якою дорогою він веде країну?

4. Обіцянки, кризи, урядовий курс

Політика економічна та екологічна

В економіці програма Джорджі Мелоні була орієнтованою на порозуміння з підприємцями, і ключовим інструментом для цього була податкова політика. У кампанії-2022 FdI обіцяли для бізнесу кінець фіскальній непередбачуваності, яка десятиліттями сковувала йому руки. У практичному вимірі це означало відмову від негайного впровадження загального пропорційного податку — ідеї, успадкуваної з правого дискурсу, але «замороженої» свідомо через несумісність із існуючою складною й фрагментованою податковою структурою Італії. Замість цього уряд після приходу до влади пішов шляхом поступового розширення спрощеного оподаткування для самозайнятих і малого бізнесу, а також для  спроби кодифікувати податкове право так, аби мінімізувати простір для довільних тлумачень із боку фіскальних органів.

Окрім того, держава оголосила податкові «перемир’я» та реструктуризації заборгованостей, які критикувалися опозицією, але стали ефективними для вирішення хронічних конфліктів із бізнесом, що тягнулися роками й паралізовували інвестиційну активність. Влада показала, що більше не прагне нескінченно «закручувати гайки», але зацікавлена у відновленні лояльності та співпраці.

На зовнішній арені Мелоні послідовно уникала конфронтації з фінансовими ринками, ЄЦБ й Єврокомісією, усвідомлюючи, що для італійського бізнесу європейські кредити й ресурси життєво важливі. Підтвердженням цього стала її політика щодо PNRR — Європейської постковідної програми відновлення італійської економіки: попри передвиборчі натяки на можливий перегляд її умов, уряд обрав шлях переговорної корекції, а не відкритого саботажу. Для бізнесу це означило збереження прогнозованості інвестиційного середовища й сигнал, що влада не поставить під сумнів фундаментальні економічні зобов’язання Італії.

Одночасно у своїй агітації Мелоні активно використовувала риторику захисту національного виробника й стратегічних активів у межах наявних інструментів — цей механізм зветься golden power (назва закріплена в італійському законодавстві). Golden power надає урядові право блокувати, обмежувати або ставити умови для корпоративних угод у стратегічних секторах, якщо в угодах є загрози нацбезпеці чи економічному суверенітету. Держава при цьому не націоналізує компанії, але виступає арбітром і захищає ключові активи від поглинань конкурентами або ризикових продажів. Це створило подвійний ефект: із одного боку, уряд підтвердив готовність втручатися в разі економічних загроз, із іншого — це не створює передумов для дирижизму чи масштабних інтервенцій, яких бізнес традиційно боїться. Такий урядовий підхід виявився доволі зручним, тому значна частина підприємницьких асоціацій досить швидко перейшла від скепсису до обережної співпраці.

Проте якщо у сфері економіки обіцянки та дії Мелоні відповідали одне одному, то екологічна політика стала для неї полем великих компромісів. Перед виборами FdI відкрито критикувала «зелений радикалізм» Євросоюзу, зокрема Green Deal, подаючи його як загрозу італійській промисловості та домогосподарствам. Проте після перемоги на виборах така жорстка риторика помітно зм’якла. Уряд не відмовився від екологічних зобов’язань, але наполіг на поступовому переході. Підтримку відновлюваних джерел енергії уряд веде без агресивного демонтажу традиційних. Особливу вагу в цій системі має газ, важливий як «перехідне паливо». Позиція кабінету щодо заборон і регуляцій викидів у транспортному секторі — помірна.

Політика соціальна, міграційна і трудова

Одним із каменів соціального спотикання стала ухвала італійським урядом у серпні 2023 року рішення про значну економію витрат по програмі соцвиплат «Громадянський дохід» (Reditto di Cittadinanza). Ця програма була представлена урядом Італії в 2019 році, хоча ще з 2017 року їй передувала інша — «Дохід для інклюзії». Офіційне урядове формулювання представляє «Громадянський дохід» як «активний захід… спрямований на боротьбу з бідністю, нерівністю та соціальною ізоляцією». Проблема останньої була особливо гостра на півдні країни.

Програма була доволі широкою за охопленням та обсягом бюджетних витрат на соцзабезпечення. У 2021 році 1,6 мільйона сімей (3,8 мільйона осіб, 4,5% домогосподарств) отримували допомогу, середній розмір якої становив 578 євро на місяць. Понад 2,5 мільйона отримувачів проживали на півдні країни, 1 мільйон — на півночі й у центрі. Обсяг допомоги складав до 780 євро для одиноких людей та до 1300 євро для сімей з двома дітьми. Упровадження цієї програми стало значним фактором стабілізації ситуації під час та після пандемії COVID-19, коли сильно зріс рівень безробіття. Загалом, із 2019 по 2023 рік держава витратила на цю програму 34 мільярди євро (1,6% ВВП, 3,9% державних видатків).

У серпні 2023 року руки уряду дотягнулися до RdC. Програма підпала під серйозну ревізію: платежі були скорочені з 8 до 5 мільярдів євро, а кількість їхніх отримувачів — на 40%. RdC замінили «Чек на інклюзію» (AdI) для вразливих верств населення та «Підтримка навчання та праці» (SFL) для працездатних. Остання при цьому надається лише за умови реального професійного навчання, що стимулює громадян працевлаштовуватися. Таке урядове рішення одразу викликало гострий протест із боку лівих політичних сил й профспілок. Профспілка CUB навіть подала через це проти Італії колективну скаргу до Єврокомітету з соціальних прав. Станом на час написання статті, позов досі знаходиться в суді, судові тяжби тривають, конкретні терміни винесення вироку прогнозувати важко.

Настільки кардинальний перегляд системи державної благодійності уряд представив як частину політики «відповідальності та активності» — ідеї, що допомога повинна стимулювати працевлаштування малозабезпечених верств населення, а не «підсаджувати» їх на «голку» державних виплат.

Щодо інших аспектів трудової політики уряду, то, звісно, вона виразилася, наприклад, у значному зниженні рівня безробіття по країні: за два роки правління Мелоні рівень безробіття в Італії впав з 7,8% до 6%, що стало найнижчим рівнем з часів кризи 2008 року. Окрім того, протягом перших двох років роботи уряду кількість зайнятих зросла на 830 тисяч  осіб, при цьому більшість нових робочих місць базується на стабільних безстрокових контрактах (800 тисяч осіб). Рівень безробіття серед молоді знизився з 18% до 15%. Жіноча зайнятість досягла рекордного рівня — 53,4% наприкінці 2023 року.

Рівень середньої заробітної плати в країні досі не може оговтатися після пандемії. І хоча систематично підвищення номінальних зарплат відбувалися, вони ніколи не могли компенсувати інфляцію. Прогнози OECD передбачають на 2026 рік помірне зростання номінальної заробітної плати (~2,2 %). Інфляцію це знову перекриє лише частково. Таке становище з доходами загрожує закономірним зростанням еміграції, протестів та труднощів із профспілками. А з останніми в уряду й так ситуація доволі сумнівна: вимоги представників трейд-юніонів при ухваленні бюджетів зазвичай ігноруються, інтересу співпрацювати з ними в держави мало. Проте влада слідкує за розбіжностями: і якщо CUB, CGIL та UIL займають жорстку антивладну позицію, то CISL готова до співпраці й перемовин. Ліві та профспілкові організації, до речі, останнім часом звітують про утиски права на страйк і протест, пов’язуючи це із політикою та указами Матео Сальвіні. До прикладу, останні масштабні протести проти війни у Газі характеризувалися подекуди надмірним використанням сили.

Як уже було згадано, ключовим елементом передвиборчої агітації Мелоні була жорстка міграційна політика. 

Тож якими були обіцянки? Чи справдилися вони? Які дії провів уряд на такому принциповому для себе фронті за понад три роки?

Перед виборами FdI обіцяли своїм виборцям політику «закритих дверей» для нерегулярної та нелегальної міграції: зокрема серед обіцянок були контроль середземноморських кордонів, заходи проти гуманітарних місій благодійників (які, за словами FdI, сприяли нелегальній міграції на човнах), складна інтеграція нелегальних мігрантів у суспільство й швидке їх видворення з країни.

Одразу після приходу до влади активніше запрацювали механізми репатріації нелегальних мігрантів, були створені законодавчі рамки, які робили перебування в країні без документів складнішим; діяльність деяких благодійних організацій, що рятували мігрантів на морі, була ускладнена. Зокрема, на них почали накладати державні санкції й погрожувати конфіскацією суден.

У 2023 році до країни на човнах потрапили понад 17 тисяч мігрантів. Із певною періодичністю на південних берегах Італії стаються корабельні аварії, у яких гинуть і діти. Одна з таких, що сталася у лютому 2023 року поблизу портового міста Кротоне, змусила реагувати саму прем’єрку. Мелоні назвала необхідність посиленого контролю берегів країни «моральним обов’язком», аби подібні інциденти не повторювалися.

За даними аналітичних центрів, частина міграційних потоків змінилася: із 2023 до 2024 року відбулося приблизно 60% зниження нелегальних прибуттів уздовж деяких маршрутів. Цей ефект частково приписують політичним заходам Мелоні та зовнішньому співробітництву (наприклад, угодам із сусідніми країнами). Але загальна міграційна ситуація лишалася складною, і кількість прибуттів періодично зростала залежно від сезону та інших глобальних факторів.

Проте паралельно з жорсткою позицією стосовно нелегальної міграції, уряд активно займається лібералізацією законних каналів для трудової міграції з третіх країн. Населення країни старіє. У 2024 році в Італії було зареєстровано на 281 тисячу більше смертей, ніж народжень, а загальна чисельність населення зменшилася на 37 тисяч — до 58,93 мільйона осіб. Усвідомлюючи складність такої демографічної кризи, у тому числі безробіття, кабінет Мелоні залучає до країни сторонню робочу силу. Зокрема за 2023–2025 роки було ухвалено урядове рішення про надання віз більш, ніж 450 тисячам мігрантів. У 2026 році планується видача ще для 165 тисяч, а до 2028 року загальна кількість нових робочих віз має сягнути майже 500 тисяч.

На міжнародному рівні Італія також принципово виступає за регулювання міграції. Наприклад, у 2024 році Мелоні разом із прем’єрами Данії та Нідерландів Метте Фредеріксеном та Діком Схоофом започаткувала так звані «міграційні сніданки», які стали неформальним форумом обговорення міграційних проблем поза офіційним Брюсселем. Наприкінці грудня 2025 року Італія стала однією з 19 європейських країн, що після такого сніданку звернулися до Єврокомісії з метою посилення міграційної політики спілки.

Серед цікавого варто зазначити контакти з Албанією й спробу переадресувати частину обробки мігрантів за межі Італії, побудувавши там табори для їх утримання. Проте італійські суди кілька разів блокували такі ініціативи, вказуючи на порушення законодавства про права людини. Апеляційний суд Рима виніс такі вироки щонайменше тричі.

Підсумовуючи цей великий розділ, коротко огляньмо політику уряду Мелоні щодо сімейної політики, ЛГБТ та абортів. У своїй політичній агітації Мелоні активно використовувала свою католицьку віру, наголошуючи на пріоритеті «традиційної сім’ї» та неодноразово виступаючи проти запровадження одностатевих шлюбів і розширення прав одностатевих пар на усиновлення. Водночас існуючі цивільні союзи скасуванню не підлягали. Адміністративні рішення уряду щодо обмежень у реєстрації дітей у сім’ях одностатевих партнерів, а також законодавча ініціатива про криміналізацію сурогатного материнства за кордоном спричинили критику правозахисників і хвилю протестів із боку лівих сил.

Щодо абортів уряд формально підтвердив незмінність закону №194/1978, який гарантує право на переривання вагітності до 90-го дня, однак підтримував сторонні ініціативи щодо розширення ролі про-лайф організацій у консультаційних центрах та акцентував політику «підтримки материнства», що викликало дискусії про потенційні непрямі обмеження доступу до абортивних процедур.

Політика зовнішня й оборонна

Всупереч багатьом сміливим заявам щодо італійського суверенного курсу, на гребені яких «Брати Італії» прийшли до влади, з самого початку свого мандату Джорджа Мелоні відмовилася від їх реалізації. Із важливих міжнародних питань — України, Європейського Союзу, трансатлантичних відносин — вона пішла протоптаними слідами Маріо Драґі. Мелоні змогла заручитися дружніми стосунками з Урсулою фон дер Ляєн та спозиціонувала себе надійним співрозмовником із Євросоюзом. Така близькість забезпечила їй певну поблажливість із боку Брюсселя, який нині критикує Італію доволі неохоче: країна наче й залишається під санкціями за недотримання певних законів, але далі кількох штрафів вони не заходять.

Звісно, оглядаючи зовнішньополітичну активність уряду Мелоні, неможливо оминути увагою її відносини з двома американськими президентськими адміністраціями: Джозефа Байдена і Дональда Трампа. Після приходу Джорджі Мелоні до влади восени 2022 року Вашингтон спочатку ставився до неї з обережністю через праву ідеологію, але ключовим фактором швидкої нормалізації відносин стала чітка проукраїнська й євроатлантична позиція. Уже в перші місяці прем’єрства Мелоні публічно підтвердила, що Італія залишиться в лінії НАТО та ЄС щодо підтримки України, дистанціювавшись від своїх скептичних партнерів по коаліції (насамперед, звісно, Сальвіні).

Наприкінці липня 2023 року Мелоні вперше офіційно відвідала Білий Дім. Це була перша двостороння зустріч із Джо Байденом, у ході якої адміністрація США фактично легітимізувала Мелоні як надійного союзника. Після переговорів обидві сторони наголосили на спільній підтримці України «стільки, скільки буде потрібно», захисті суверенітету й міжнародного права. Байден публічно подякував Мелоні за «сильну і послідовну» позицію Італії щодо війни, що зняло більшість початкових сумнівів Вашингтону. У подальшому прямі двосторонні контакти між Байденом і Мелоні були менш публічними, але їхня лінія залишалася стабільною: Мелоні неодноразово підкреслювала, що розкол Заходу був би фатальним і для України, і для Європи.

Повторний прихід до влади Дональда Трампа заздалегідь звіщав зміни в усталений ланцюжок трансатлантичних відносин. Обговорити їх особисто у січні 2025 року, ще до інавгурації, відрядилася й Джорджа Мелоні, відвідавши Трампа у його резиденції в Мар-а-Лаго. Тоді вона стала третім політиком, що здійснив подібний вояж.

Уже тоді, після перших похвал, образ Мелоні в новій системі речей почав вимальовуватися: ідеологічно близька Трампові, екстравагантна і симпатична жінка — здається, саме таку людину президент США жадає бачити посередником із «євробюрократами», над якими він так давно, систематично та уїдливо іронізує. Тому не дивно, що протягом наступних місяців Мелоні була облещена багатьма хвалебними епітетами, будучи й «прекрасною молодою жінкою», і «неймовірним лідером», і «дуже успішним та шанованим політиком».

У квітні 2025 року Мелоні й Трамп зустрілися вже в Овальному кабінеті, де обговорили дипломатію, торгівлю, оборону, міграцію та війну в Україні. Трамп визнав Італію «одним з найтісніших союзників» і прийняв запрошення відвідати Рим. Мелоні ж, у свою чергу, наголосила на необхідності єднання Заходу як єдиної цивілізації.

У червні 2025 року на саміті НАТО в Гаазі Мелоні прямо звернулася до Трампа з думкою про необхідність застосування проти Росії «такої ж рішучості», яка була застосована Штатами у дванадцятиденній війні з Іраном. Надалі, а особливо після саміту в Анкориджі, відносини Трампа й Мелоні почали показувати ознаки делікатного зсуву: італійська прем’єрка, звісно, і надалі підтримує теплий публічний тон стосовно Вашингтону. Проте відмова від деяких ініціатив Трампа (як, наприклад, «Ради миру») виглядає, тим не менш, доволі промовисто. А в січні цього року висловлювання Трампа про солдатів НАТО в Афганістані навіть викликали різку критику з боку Мелоні, що показало межі її лояльності. Особливо коли йдеться про інтереси власної та європейської безпеки.

Але не Вашингтоном, звісно, єдиним. Риторика стосовно співпраці з Китаєм також виявилася суттєво переглянутою: у грудні 2023 року Італія офіційно покинула «Один пояс — один шлях», відмовившись продовжувати дію меморандуму про співпрацю, підписаного ще у 2019 році. Так відбувся зсув від синооптимізму до більш обережної й консонуючої з позиціями ЄС та США політики щодо Пекіна як одночасного партнера і стратегічного конкурента.

Проте зовсім згодом у італійського уряду виникли сумніви через загрозу торговельної війни з Китаєм. Це змусило Рим діяти активно й переглядати колишню співпрацю. У липні 2024 року Мелоні поїхала в Пекін, де зустрілася зі своїм візаві Лі Цяном та китайськими бізнесменами. Наслідком тієї поїздки стало підписання трирічного плану співпраці щодо реалізації економічних угод і пошуку нових форм співробітництва (наприклад, у виробництві електромобілів та відновлюваної енергетики). Під час тієї ж поїздки Мелоні прямо розкритикувала економічну підтримку КНР для Росії, назвавши це приводом для «великого тертя» між Римом та Пекіном.

У листопаді 2025 року Лі Цян знову зустрівся з Мелоні. На цей раз — у Йоганнесбурзі, на саміті G20. Зустріч, як звітують уряди, минула плідно: сторони вчергове підтвердили бажання розширити двосторонню й різногалузеву співпрацю. Словом, тут традиційне точкове співробітництво, обережність і діалог.

Дійсним каменем спотикання й розколу для зовнішньополітичного курсу Мелоні стало близькосхідне питання. На початку 2023–2024 років італійський уряд тримав традиційно проізраїльську позицію, відображаючи загальноєвропейську тенденцію. Проте згодом тон Риму значно покритичнішав: виступаючи на Генасамблеї ООН у вересні 2025 року, Мелоні заявила, що «Ізраїль перейшов межу», порушив гуманітарні норми та спричинив «вбивство цивільних» у Газі, оголосивши й про підтримку санкцій ЄС проти Ізраїлю. Тоді ж Італія уперше заявила про готовність розглянути визнання Палестинської держави, але лише за умови звільнення всіх заручників і неприсутності ХАМАС у майбутніх урядових процесах.

Також у жовтні 2025 року на саміті миру в Шарм-ель-Шейху Мелоні оголосила, що Італія готова «внести свою лепту» у відновлення спокою в Газі, включно з можливим розгортанням миротворців ООН за вимогою Ради Безпеки. У гуманітарних питаннях Італія послідовно фінансувала ініціативи ООН щодо допомоги палестинцям, включно з десятками мільйонів євро для ініціативи «Food for Gaza», що викликало незадоволення з боку ізраїльських політсил.

Війни в Газі для уряду Мелоні стала одним із найскладніших внутрішньополітичних викликів: у 2024–2025 роках по всій Італії регулярно проходили масові пропалестинські демонстрації, які з часом ставали дедалі масштабнішими. Особлива напруженість була восени 2025 року, коли в Римі, Мілані, Болоньї та Неаполі десятки тисяч людей виходили на вулиці з вимогами негайного перемир’я, припинення постачання зброї Ізраїлю та визнання Палестини. Частина протестів переросла в сутички з поліцією, блокування транспортних вузлів і портів, що додало уряду немалих проблем.

Враховуючи особливу історію співвідносин Риму та Ватикану, завершити цей блок варто коротким оглядом нинішнього стану речей.

У рамках офіційних аудієнцій Мелоні відвідувала обох Пап. Її перша велика й публічна аудієнція з Франциском відбулася 11 січня 2023 року, усього кількома місяцями після того, як вона обійняла посаду голови Ради Міністрів. Зустріч тоді зачепила широке коло питань: міграцію, італійське соціальне становище, політику щодо сім’ї та демографії, освіту, молодіжну політику, стан ЄС та війну в Україні. Через два роки, у лютому 2025, прем’єрка навістила Франциска під час важкої хвороби. Після смерти понтифіка у квітні вона з вдячністю вшанувала його пам’ять у промові до італійського парламенту, хоча при житті між ними були серйозні розбіжності.

Після обрання у травні 2025 року більш консервативно налаштованого Лева XIV, існують доволі вагомі перспективи діалогу й скорочення дистанції. Наприклад, важливою подією стала телефонна розмова 20–21 травня 2025 року, у якій Папа підтвердив готовність Святого Престолу надати Ватикан у якості майданчика для переговорів щодо миру в Україні, за що Мелоні йому публічно дякувала. Після неї, 2–3 липня 2025 року, відбулася офіційна аудієнція, де Мелоні й Папа особисто обговорили Газу та Україну, підтвердивши важливість добрих відносин між Італією та Святим Престолом. Після того й загалом контакти залишаються прагматично-партнерськими: попри окремі розбіжності, уряд із Ватиканом ідеологічно близький; підтримується регулярний і дипломатичний діалог.

Ну й насамкінець, коротко про сферу оборони. Після приходу до влади Мелоні повністю підтвердила зобов’язання Італії в НАТО і взяла курс на поступове доведення оборонних видатків до 2% ВВП, що вже є суттєвим зламом порівняно з багаторічною італійською практикою фінансування оборони за залишковим принципом. Уряд робить ставку не на масовість армії, а на її модернізацію та високі технології: це і авіація (купівля нових F-35), і флот, і ППО, й інші спільні європейські оборонні програми. Італія знаходиться у тісній кооперації із США та Великою Британією. Країна досі багато експортує (авіація виробництва Leonardo, кораблі виробництва Fincantieri), торгуючи передусім із партнерами по НАТО, країнами Близького Сходу (Катар, Єгипет, Кувейт) та Азії. У 2023–2024 роках уряд продавав зброю й до Ізраїлю, але після недавньої ревізії поглядів робити це припинив. Загалом різких змін експортної політики порівняно з попередніми урядами не відбулося.

Щодо України – як відомо, Мелоні зберегла й посилила лінію Драгі. Нові пакети військової допомоги ухвалюються, незважаючи на скепсис частини коаліції. Ключова відмінність у цьому — поява на порядку денному важчих, більш точних і «чутливих» систем ППО, насамперед участь у передачі SAMP/T (спільно з Францією), боєприпасів до неї та іншого обладнання для протиповітряної й протиракетної оборони. За Мелоні підтримка була пролонгована на кілька років уперед, а її політична формула залишається незмінною: «стільки, скільки потрібно».

5. Подальші виклики і плани

Перш за все, для італійського уряду 2026 рік є роком глобальної підготовки до 2027-го — року парламентських виборів. Переобрання уряду вже було поставлене під сумнів після проміжних місцевих виборів, де у кількох регіонах, зокрема в Тоскані, Кампанії та Пульї, лівоцентристські сили вийшли із правими на певний паритет чи взагалі отримали перевагу. 2026-й залишається останньою передвиборчою можливістю виконати свої обіцянки, реалізувати внутрішні реформи та зовнішньополітичні зобов’язання. Однак небо над урядом точно не безхмарне. 22–23 березня у країні пройшов загальноіталійський конституційний референдум, присвячений масштабній реформі правосуддя: планувалося розділити кар’єрний шлях суддів та прокурорів (який нині єдиний, тобто судді можуть ставати прокурорами й навпаки), у зв’язку із цим розділити Вищу раду правосуддя (верховний судовий орган) на два окремі органи, змінивши процедуру виборів, а також створити Вищий дисциплінарний суд для нагляду за дисциплінарними провадженнями. Такий референдум декларувався як частина ширшого курсу на укріплення інституцій, який уряд просував у 2025 році. Багато критиків натомість звинувачували уряд у намаганні взяти під контроль прокуратуру через, по суті, підпорядкування останньої виконавчій гілці влади. Проте референдум провалився: за нього проголосували лише 46% італійців, і то переважно з традиційно правої Півночі. Багато з виборців голосували виключно через неприйняття політики Мелоні. Але вона продовжує свій курс, частиною якого також, наприклад, є пропозиція про прямі всенародні вибори прем’єр-міністра: вона, щоправда, нині лише на стадії обговорень, але її ухвала, звісно, була б найпопулярнішому політикові Італії дуже й дуже на руку.

Наприкінці грудня, на тлі протестів профспілок і все­італійських страйків, і з великими внутрішньоурядовими суперечками було ухвалено бюджет на 2026 рік. Він, звісно, одразу ж підпав під гостру критику: Демократична партія, наприклад, назвала його «помилковим і орієнтованим на жорстку економію», зазначивши, що він не вирішує головні проблеми — високу вартість життя, черги у сфері  охорони здоров’я та низький імпульс економічного зростання. Інші сили критикували підвищення військових витрат у відповідь на вимоги США та підвищення акцизів на дизельне паливо, що, на думку опонентів, суперечило передвиборчим обіцянкам Мелоні. Сама ж Мелоні охарактеризувала цей бюджет як  складний і серйозний, враховуючи неманеврене для країни положення. Для неї важливо зберегти фіскальну передбачуваність для економічних акторів і громадян, балансуючи при цьому між дисципліною й соціальною підтримкою.

Урешті, бюджет ухвалили. Порівняно з минулим роком відбулися суттєві зміни. Перш за все, податкові. Найпомітніша — зниження другої ставки податку на доходи фізичних осіб, що має підвищити чистий дохід середнього класу. Проте для певних секторів податки зросли, зокрема, це регіональний корпоративний податок IRAP, а також удвічі зріс так званий податок Тобіна на операції з акціями. Бюджет також передбачає зниження дефіциту до 2,8% ВВП, порівняно із 3% у минулорічному проєкті, що має допомогти Італії повністю вийти з процедури надмірного дефіциту ЄС у 2026 році. Також передбачено додаткові збори на банки та страхові компанії (приблизно €4,4 млрд) для фінансування частини нових урядових заходів.

Робити будь-які прогнози щодо зовнішньої політики, -- звісно, справа завідомо невдячна і невдачна. Проте мала амплітуда коливань зовнішньополітичної лінії уряду впродовж трьох років дає підстави припустити, що тут особливих сюрпризів не готується. Перед виборами Мелоні продовжуватиме утримувати свій образ стабільної лідерки трансатлантичної спільноти, збереже роль посередниці між Європою та Трампом, обережно продовжить співробітництво з Китаєм. Незмінність курсу підтримки України взагалі поки під сумнів не ставиться. Під питанням, певно, лишається лише подальша позиція щодо Гази.

6. Підсумки

Уряд Мелоні — найстабільніший за останні десятиліття італійської історії, і тепер його точно не назвеш короткочасним політичним експериментом. Він став спробою правих сил інституціоналізувати нову норму для італійської політики: поєднати консервативну риторику і прагматичний євроатлантизм; жорсткі методи щодо соцдопомоги й відкритість для бізнесу; популізм і співпрацю з ЄС; внутрішню жорсткість з обережною зовнішньою адаптивністю. Цей уряд довів, що при всій силі протидії усталеної десятиліттями італійської системи навіть у ній можна утримувати стабільність. І хоча сутичок, незгод і спотикань усередині коаліції вистачає, хоча існує загроза зміни конфігурації перед майбутніми виборами, компроміс поки що переважає.

Зовнішньополітичний курс Риму демонструє прагнення зберегти стратегічну надійність у межах НАТО та ЄС без відмови від власних економічних інтересів та від провідної ролі Італії як середземноморського посередника. Підтримка України, балансування між США та Європою, обережна політика стосовно Китаю й Близького Сходу створюють образ уряду, що зважливо синтезує ідеалістичну ідеологію з реаліями геополітики.

І, так, схоже, це вже епоха. Але питання тут в іншому: чи стане вона довгостроковою моделлю для Італії? Або ж їй суджено залишитись лише яскравим, але одиноким поблиском?

Ось такі вони: Джорджа Мелоні, її партія й уряд, заяви й дії, перемоги ій помилки, обіцянки й прорахунки. Звісно, мірилом їх у будь-якому випадку залишаться досвідчені смаки італійських виборців; таке тривале схвалення з боку цієї мінливої авдиторії, утім, уже видається достатньо показовим. Хоча хтозна, як ще здригнеться ця політично турбулентна країна в тіні величного Везувія.

Автор - Іван Соломаха, молодший дослідник програми "Європейські студії" аналітичного центру ADASTRA

Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!