Китайська стратегія економічного та дипломатичного впливу на Близькому Сході в умовах конкуренції зі США

Протягом останніх двох десятиліть Китай поступово перетворився на одного з найвпливовіших позарегіональних гравців на Близькому Сході. Пекін послідовно розбудовував комплексну стратегію, що охоплює торгівлю, енергетику, інфраструктуру, технології, дипломатію та обмежену військову співпрацю. Китай надає перевагу економічним важелям замість військової присутності, щоб не нести безпекових зобов'язань. Така стриманість дозволяє конвертувати економічний вплив у політичний капітал без ризиків прямого втручання в конфлікти. Однак, попри поширену тезу про «відступ» Китаю у 2025 році, аналітики фіксують радше поглиблення його економічної присутності на тлі обережної політичної лінії. Кількість двосторонніх візитів високого рівня у 2025 році навіть зросла приблизно до 25–30 порівняно з 15–20 роком раніше.

Енергетична безпека як стрижень стратегії

В основі китайських інтересів у регіоні лежить енергетична безпека. У 2022 році приблизно 53% китайського імпорту сирої нафти надходило саме з Близького Сходу. У 2023 році загальний нафтовий імпорт КНР оновив історичний рекорд, перевищивши 11,3 млн барелів на добу. Саудівська Аравія традиційно виступає одним із головних постачальників нафти до Китаю. Попри санкції США, Іран залишається значним експортером нафти до КНР, часто з суттєвими знижками. Диверсифікацію джерел постачання Пекін розглядає як страховку від надмірної залежності від окремих постачальників. Наприкінці 2025 року голова МЗС Ван Ї під час регіонального турне пообіцяв поглиблювати співпрацю в нафтогазовій сфері та інноваційних галузях. Саме тому стабільність судноплавних маршрутів регіону має для Китаю стратегічне значення

Ван І, член Політбюро Центрального комітету Комуністичної партії Китаю та міністр закордонних справ, разом з міністром закордонних справ Саудівської Аравії Фейсалом бін Фарханом Аль Саудом проводить п'яте засідання Політичного підкомітету Спільного комітету високого рівня Китай – Саудівська Аравія в Ер-Ріяді, Саудівська Аравія, 14 грудня 2025 року. /Міністерство закордонних справ Китаю

Торгівля та інвестиції: Китай як головний економічний партнер

Сьогодні Китай виступає найбільшим торговельним партнером країн Перської затоки. У 2024 році товарообіг між Близьким Сходом та Китаєм сягнув близько 257 млрд доларів, уперше перевищивши сукупну торгівлю регіону зі США, Великою Британією та єврозоною. Ще у 2020 році КНР витіснила Європейський Союз із позиції головного партнера Ради співробітництва арабських держав Перської затоки. Загальна вартість китайських будівельних та інвестиційних угод у регіоні досягла 39 млрд доларів у 2024 році - найбільший показник серед усіх регіонів світу. За півтора десятиліття торгівля Затоки з Китаєм подвоїлася, перевищивши 300 млрд доларів. У 2024 році держави регіону приєдналися до розширеного формату BRICS+, що засвідчило стратегічне перевизначення регіону. Привабливість Китаю аналітики повʼязують із політикою невтручання та довгостроковими інвестиціями без політичних умов, типових для Заходу.

Останніми роками співпраця помітно перемістилася у високотехнологічні сектори, тобто електромобілі, штучний інтелект та аерокосмічну галузь. Зокрема, китайські компанії Baidu та WeRide запустили проєкти безпілотного транспорту в ОАЕ та Саудівській Аравії. Спільний багатоцільовий супутник інженери двох сторін навіть вивели на орбіту, що символізує глибину технологічної кооперації.

«Один пояс, один шлях» і портова інфраструктура

Ініціативу «Один пояс, один шлях» Пекін інтегрував у національні стратегії розвитку регіону, зокрема із саудівською програмою «Vision 2030». До знакових мегапроєктів ініціативи належать місто Neom, нові аеропорти та залізничні мережі. Морський компонент стратегії Китай вибудовує через модель «промисловий парк-порт»*, що поєднує логістичні вузли з індустріальними зонами. У межах цієї моделі ключовими морськими хабами визначено порти Халіфа в ОАЕ, Дукм в Омані, Джизан у Саудівській Аравії та Порт-Саїд у Єгипті. У 2016 році китайська COSCO Shipping уклала 35-річну концесійну угоду щодо терміналу в порту Халіфа вартістю близько 738 млн доларів. Цей термінал у Абу-Дабі став регіональним центром глобальної портової мережі Китаю. У розвиток оманського порту Дукм та повʼязаної спеціальної економічної зони Пекін разом з Азійським банком вклав близько 10,7 млрд доларів. Оманські порти Китай особливо цінує тому, що вони розташовані поза вузькою та вразливою Ормузькою протокою.

Ланцюг індустріальних парків і портів аналітики описують як «підкову», що тягнеться від Перської затоки через Аравійське й Червоне моря до Середземноморʼя. Перший транш у термінал Халіфа компанія COSCO інвестувала на рівні близько 300 млн доларів. Утім, реалізація проєктів просувається нерівномірно: одні з них набрали обертів, інші фактично загальмували.

*Модель «промисловий парк-порт» - китайський підхід до інфраструктури, за якого морський термінал розбудовується разом із прилеглою індустріальною зоною, щоб повʼязати транспортні потоки з виробництвом і ланцюгами постачання.

«Цифровий шовковий шлях»: технологічний вимір

Окремим виміром експансії став «Цифровий шовковий шлях»  що це є технологічною складовою BRI. Цю концепцію Пекін офіційно оприлюднив ще у 2015 році, зробивши акцент на оптоволокні, мережах 5G, дата-центрах, розумних містах і застосунках штучного інтелекту. За останні роки цифрові проєкти в країнах Перської Затоки помітно прискорилися, вбудовуючись у національні програми розвитку. Компанія Huawei очолила цю експансію через угоди з регіональними операторами, як-от Zain KSA та STC. Alibaba Cloud, зі свого боку, розгорнула потужні дата-центри в Абу-Дабі та Дубаї, орієнтуючись на локалізацію даних. Китайські хмарні провайдери дедалі частіше перемагають західних конкурентів завдяки нижчим цінам, інтеграції ШІ та відповідності місцевим вимогам. Так, рішення Huawei продемонстрували здатність скоротити час діагностики в саудівській лікарні на 40% завдяки локалізованим арабомовним моделям.

Паралельно Китай активно експортує технології розумних міст, зокрема системи розпізнавання облич та міського відеоспостереження. За кілька років такі технології Пекін поширив більш ніж у десяти країнах регіону. В Іраку компанія Huawei навіть навчала місцевий персонал із питань кібербезпеки. Якщо американські фірми стикаються із посиленою перевіркою щодо управління даними, то китайські користуються підтримкою міждержавних угод. Тож саме технології аналітики називають головною ареною американсько-китайської комерційної конкуренції в країнах Перської Затоки.

Військово-технічна співпраця

Поступово Китай розширив свою оборонну присутність, підтримавши, зокрема, розвиток саудівського виробництва дронів. Понад 80% китайського оборонного експорту на Близький Схід у 2016–2025 роках припало на держави Перської Затоки. Найбільшим покупцем стала Саудівська Аравія, за якою йдуть потім ОАЕ та Катар. Між 2017 і 2022 роками саудівці отримали 50 безпілотників Wing Loong-2. У березні 2026 року сторони уклали угоду на близько 5 млрд доларів щодо локального виробництва дронів Wing Loong-3 приблизно 48 апаратів на рік. Це зробило б Саудівську Аравію першим у світі замовником цієї платформи з власною лінією зі складання дронів.

 Свій оборонний експорт Пекін, за оцінками, переважно спрямовує на держави, що зберігають гарні відносини зі США та мають значні бюджети на закупівлю озброєнь.

Джерело: https://www.washingtoninstitute.org/policy-analysis/arms-sales-and-middle-east-another-arena-great-power-competition

Окрім держав Перської затоки китайські дрони закуповували також Єгипет і Марокко, що підкреслює регіональний масштаб експансії. Попри ці успіхи, китайські системи здебільшого доповнюють, а не замінюють західну техніку. До Пекіна держави регіону часто звертаються саме тоді, коли США відмовляються постачати певні озброєння. Втім, безпековим гарантом регіону й надалі залишаються Сполучені Штати, що обмежує глибину військового партнерства з Китаєм. У відносинах з Іраном Пекін свого часу допомагав налагодити виробництво протикорабельних ракет і постачав навігаційну систему BeiDou подвійного призначення.

Дипломатія посередника. Від Перської затоки до Палестини

Найгучнішим дипломатичним кроком Китаю стало посередництво у відновленні відносин між Саудівською Аравією та Іраном у березні 2023 року. Ця угода засвідчила зростання впливу Пекіна в Затоці й сигналізувала про певне передбачення послаблення позицій США. Свою нормативну вагу Китай додатково нарощує через майданчики BRICS та Шанхайської організації співробітництва. У липні 2024 року Пекін організував підписання угоди про єдність між палестинськими рухами ФАТХ і ХАМАС. Так звану «Пекінську декларацію» підписали представники чотирнадцяти палестинських фракцій. Цим кроком Китай прагнув закріпити образ відповідальної держави та лідера Глобального Півдня. Критики, однак, наголошують, що сам факт переговорів важив для Пекіна більше, ніж їхній практичний результат. Реальної ваги ця ініціатива так і не набула, адже передумовою її успіху лишалося припинення вогню в Газі.

Іран - вісь зручності та її межі

Окремий вектор стратегії Китай вибудовує навколо Ірану. У березні 2021 року сторони підписали 25-річну угоду про всеохопне стратегічне партнерство. Першим цю ідею ще у 2016 році запропонував сам Сі Цзіньпін під час візиту до Тегерана. За повідомленнями, документ передбачав залучення китайських інвестицій обсягом близько 400 млрд доларів в енергетику, банки, телекомунікації та транспорт Ірану. Натомість Тегеран зобовʼязувався забезпечувати стабільні постачання енергоносіїв до КНР. На практиці ж реальні інвестиції залишалися значно скромнішими за анонсовані суми. Водночас, попри партнерство, нових збройових угод між країнами після 2015 року практично не зафіксовано. Двостороння торгівля у 2024 році становила близько 13,4 млрд доларів із помітним профіцитом на користь Китаю. Дедалі більшу частку іранської нафти Пекін купує зі знижками та в розрахунках за юань, що посилює економічну залежність Тегерана від Китаю та закріплює асиметричний характер двосторонніх відносин.

Війна 2026 року, Ормузька протока та виклик нафтоюаню

На початку 2026 року регіон сколихнула нова війна за участю Ірану, Ізраїлю та США. У військово-політичному вимірі

 Китай залишився здебільшого маргінальним гравцем. Угода 2023 року щодо нормалізації відносин Ер-Ріяда й Тегерана не витримала випробування конфліктом. Під час кризи Іран фактично перекрив Ормузьку протоку, через яку проходить близько пʼятої частини світових постачань нафти. За низкою повідомлень, прохід суден Тегеран пропонував в обмін на оплату транзиту в юанях. Водночас частина видань застерігає, що офіційного підтвердження привʼязки проходу до розрахунків у китайській валюті юаню немає. Платіжну інфраструктуру для таких операцій Китай роками вибудовував через систему CIPS та цифрову платформу mBridge. Лише у березні 2026 року через mBridge, за оцінками аналітиків, пройшло понад 55 млрд доларів торговельних розрахунків.

До платформи mBridge свого часу долучилася й Саудівська Аравія, що раніше не поновила формально свого «нафтодоларового» зобовʼязання. На тлі війни ОАЕ навіть попередили про можливий перехід до розрахунків за нафту в юанях  у разі дефіциту доларової ліквідності. Усе це аналітики тлумачать як симптом поступової ерозії петродоларової системи на тлі послаблення безпекової «парасольки» США. Попри це, більшість експертів вважають, що найближчим часом нафтоюань** навряд чи витіснить долар, формуючи радше багатополярну валютну систему. Під час кризи Сполучені Штати, своєю чергою, нарощували власний експорт нафти, частково компенсуючи перебої постачання.

**Нафтоюань (петроюань) - практика розрахунків за нафту в китайських юанях замість долара США, розглядається як інструмент послаблення доларового домінування у світовій торгівлі енергоносіями.

Відповідь США та структура конкуренції

Сполучені Штати відреагували на китайську експансію активізацією комерційної дипломатії. Турне Дональда Трампа державами Затоки у травні 2025 року принесло заявлені інвестиційні зобовʼязання близько 2 трлн доларів, хоча обсяг конкретних угод оцінювали ближче до 700 млрд. Напередодні візиту Вашингтон послабив обмеження на експорт передових напівпровідників до регіону. У ході поїздки адміністрація наголосила на комерційній дипломатії та технологічних мегаугодах, а не лише на безпеці й нафті. Загалом держави Затоки сприймають Китай передусім як транзакційного партнера***, тоді як із США їх повʼязує глибший стратегічний альянс. Саме тому регіональні столиці балансують між Вашингтоном і Пекіном, поглиблюючи звʼязки з обома центрами сили.

У 2026 році Трамп відвідав Пекін, прагнучи заручитися підтримкою Сі Цзіньпіна у питанні Ірану. Цей візит засвідчив парадокс -  у близькосхідній кризі Вашингтон шукав важелів саме через Пекін, який має найбільший вплив на Тегеран. За повідомленнями джерел, Китай раніше схилив Іран прийняти умови квітневого припинення вогню, діючи обережно й уникаючи прямих зобовʼязань.

Джерело: https://www.washingtoninstitute.org/policy-analysis/trumps-china-trip-implications-middle-east-and-beyond

***Транзакційний партнер - це держава, відносини з якою будуються передусім на конкретних комерційних угодах і взаємній вигоді, а не на довгострокових безпекових чи політичних зобовʼязаннях.

Виклики та обмеження китайської стратегії

Попри фінансові успіхи, китайська стратегія має вагомі структурні обмеження. Регіональні гравці дедалі більше вимагають від Пекіна чіткіших позицій і конкретних зобовʼязань, а не лише торговельних обіцянок. Сам вплив Китаю поки що залишається переважно економічним, а не стратегічним за своєю природою. Щоб закріпити статус провідної держави, Пекіну, на думку аналітиків, доведеться розвивати дипломатичні інструменти та механізми врегулювання криз. Стале лідерство в регіоні потребує глибшого залучення до питань безпеки та підтримки регіональної стабільності. Водночас Китай свідомо тримається лінії на уникнення безпекових зобовʼязань попри розширення економічного впливу. Така подвійність прагнення бути всюди й водночас ні в що не втягуватися, це ризикує виявитися нестійкою в міру загострення геополітичних протиріч у регіоні.

Вплив на регіональний порядок

Поступове зближення Близького Сходу з Китаєм послаблює вплив США та змінює традиційні альянси. Втім, своїм посередництвом Пекін прямо не кидав виклику ролі США як головного гаранта безпеки. У низці випадків китайські ініціативи навіть опосередковано відповідали американським інтересам у регіональній стабільності. Держави Затоки, що перетворюються на самостійну «середню силу», балансують між обома полюсами сили, поглиблюючи звʼязки з кожним. Війна 2026 року оголила вразливість безпекової «парасольки» США над інфраструктурою Затоки. Саме тому подальша конфігурація регіону значною мірою залежатиме від того, як Вашингтон і Пекін поділять вплив над технологічною та безпековою трансформацією Близького Сходу.

Висновки

Підсумовуючи, на Близькому Сході розгортається складна, багаторівнева конкуренція двох наддержав. Китай впевнено домінує в економічній, торговельній і технологічній площинах. Натомість безпекову й військову першість США поки що зберігають. Події 2025 року закріпили за Китаєм статус потужного економічного партнера та медіатора, але аж ніяк не архітектора регіональної безпеки.

Китайська модель невтручання приваблює місцевих еліт, проте стале лідерство вимагає глибшого залучення до врегулювання конфліктів. Криза 2026 року наочно оголила межі стратегії «бути всюди, але ні в що не втягуватися». Для України цей досвід демонструє, як торговелько-технологічні важелі поступово конвертуються у геополітичний вплив у конкуренції наддержав.

Автор — Марія Гірняк, керівниця програми "Азійські студії" аналітичного центру ADASTRA.

Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!