Колоніальна спадщина чи геополітична стратегія: для чого Франції Нова Каледонія

Нова Каледонія – це віддалений архіпелаг у Тихому океані, що вже півтора століття перебуває під французьким контролем. Питання його статусу давно вийшло за межі внутрішньої французької дискусії, дедалі частіше вплітаючись у ширші дебати про деколонізацію, право на самовизначення та трансформацію постколоніального порядку в ХХІ столітті. Водночас наполегливе прагнення Парижа зберегти контроль над архіпелагом змушує задуматися не лише про історичну відповідальність, а й про сучасні стратегічні інтереси Франції в Індо-Тихоокеанському регіоні.

Якою була еволюція відносин між колишньою колонією та метрополією? Що саме сьогодні підживлює напруження? Які сценарії врегулювання виглядають реалістичними? І головне: які інтереси Парижа стоять за спробами втримати архіпелаг у своїй сфері впливу?

Історія, яка не завершилася

Нова Каледонія була заселена народом канаків, корінним меланезійським населенням, понад 3000 років, аж доки Франція не захопила архіпелаг у 1853 році. Від початку французька присутність мала колоніальний характер, оскільки територія використовувалася як місце заслання, а її соціальна та демографічна структури зазнавали глибоких трансформацій. Послідовні хвилі імміграції з Європи та Азії, а також руйнівний вплив завезених хвороб, системної дискримінації та масового позбавлення землі поступово маргіналізували канаків. І вже до 1963 року корінне населення стало меншиною. 

Колоніальна адміністрація інституціоналізувала нерівність, зокрема через систему примусових робіт та дію Code de l’indigénat – набору законів і правил, які фактично закріплювали нижчий правовий статус корінних жителів французьких колоній. Цей режим зберігався до його скасування після Другої світової війни. У 1957 році, за кілька років до надання Новій Каледонії статусу заморської території Франції, усі канаки формально отримали французьке громадянство. Утім реальна участь корінного населення в управлінні архіпелагом залишалася мінімальною.

Із 1960-х років колоніальна нерівність почала трансформуватися у відкритий політичний конфлікт. На тлі соціально-економічної маргіналізації канаків зародилися націоналістичні настрої опору, які згодом переросли в протистояння між профранцузькими силами, переважно європейського походження, та прихильниками незалежності, об’єднаними навколо Канацького соціалістичного фронту національного визволення (FLNKS). Мобілізація канацького населення стала відправною точкою так званих «Подій» (Les Événements) – серії жорстоких політичних, соціальних та етнічних конфліктів 1984-1988 років, які поставили Нову Каледонію на тонку межу громадянської війни.

У цей період лідер канацького руху Жан-Марі Чибоу намагався заручитися зовнішньою підтримкою, тому 2 грудня 1986 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію, яка підтвердила невід’ємне право народу Нової Каледонії на самовизначення та незалежність і включила архіпелаг до переліку несамоврядних територій. Це збіглося з приходом до влади в Парижі уряду Жака Ширака, який зайняв жорстку позицію щодо збереження Нової Каледонії у складі Республіки, що призвело до нарощення військової присутності на архіпелазі та обмеження повноважень територіального уряду. Кульмінацією протистояння стали криваві події на острові Увеа у квітні-травні 1988 року, що глибоко сколихнули французьке суспільство та були переломним моментом на шляху до політичного врегулювання.

Йдеться про укладені того ж року Матіньонські угоди, які передбачали розподіл владних повноважень між ворожими до одне одного громадами, економічну підтримку розвитку канацьких провінцій та відтермінування питання незалежності на 10 років. Після закінчення цього терміну в 1998 році було підписано Нумейську угоду. Вона заклала основу для поступової деколонізації через розширення автономії і, що найголовніше, передбачала серію референдумів про самовизначення під кінець її чинності, тобто до листопада 2018 року. 

Референдуми без згоди: самовизначення в глухому куті

Дія Нумейської угоди добігала кінця, і здавалося, що Нова Каледонія нарешті наблизилася до вирішальної точки у визначенні свого майбутнього статусу. Із 2018 по 2021 рік на архіпелазі відбулися три референдуми про незалежність, кожен із яких мав стати кроком до остаточного рішення про майбутнє території. Однак після закінчення 30-річного терміну дії угод про статус території без остаточного результату стало очевидно, що сам механізм голосувань не гарантує політичної згоди. Формально всі три плебісцити завершилися поразкою табору незалежності, але фактично вони лише зафіксували глибину розколу.

Перші два голосування показали тенденцію, яку Парижу було важко ігнорувати. Значна й дедалі впливовіша частина канаків підтримувала незалежність, досягнувши 47% у другому референдумі. Це було сигналом, що питання самовизначення не зняте з порядку денного, а лише відкладене політичною формулою Нумеа. Третій референдум утім став точкою, де процедура почала працювати проти довіри. Канацькі виборці бойкотували голосування після відмови міністра заморських територій Франції відкласти його через пандемію, і 12 грудня 2021 року перетворилося на фактично одностороннє голосування переважно прихильників єдності з Францією. За офіційними даними, понад 96% висловилися проти незалежності, але явка склала лише 42%, оскільки канацьке населення майже не брало участі.

Referendum question: “Do you want New Caledonia to gain full sovereignty and become independent?”

Вартим уваги тут є і персональний вимір. Міністром, який відмовився переносити референдум, був Себастьян Лекорню, до якого в канаків особливе ставлення. На початку минулого року ірредентистські сили відмовилися зустрічатися з президентом Франції Емманюелем Макроном, тому що С. Лекорню в якості тодішнього міністра оборони був у складі його делегації. У вересні цього року основний альянс FLNKS, який підтримує незалежність, різко засудив призначення його прем’єр-міністром, звинувативши в ініціюванні «ворожих дій, що призвели до нинішнього хаосу» в Новій Каледонії. 

Після 2021 року діалог фактично зупинився. Дія ключових положень Нумейської угоди добігала кінця, виникла правова невизначеність щодо подальшого статусу території, і саме це швидко перетворилося на проблему не лише для місцевої політики, а й для Парижа. У 2022-2023 роках Франція наполягала, що процес Нумеа завершено й треба переходити до нового «постреферендумного статусу», тоді як FLNKS відмовлявся визнавати результат 2021 року й говорив про незавершене самовизначення. У підсумку Нумейська угода врешті втратила свою чинність, а нового конституційного рішення так і не знайшлося.

Постреферендумна криза

Розчарування результатами референдумів і відсутність перспективи повноцінного діалогу поступово штовхали частину каледонського суспільства до радикалізації. У 2021-2023 роках на архіпелазі регулярно спалахували локальні акції протесту, які однак ще не мали масштабу загальнонаціональної кризи. Перелом настав навесні 2024 року, коли Париж, втомившись від безплідних переговорів, вирішив перейти до односторонніх дій.

Французький уряд ініціював зміну виборчого законодавства, розширивши право голосу на місцевих виборах для всіх жителів, які прожили в Новій Каледонії понад десять років. Формально це подавалося як крок до нормалізації політичної системи, проте фактично означало вирівнювання політичних прав французьких переселенців і зменшення частки канаків в електораті. 

Реакція була миттєвою. У травні 2024 року протести, що почалися в столиці Нумеа, швидко охопили інші регіони архіпелагу й переросли в найбільший спалах насильства з кінця 1980-х років. Радикально налаштовані групи атакували державні установи, підпалювали підприємства, відбувалися масштабні сутички з поліцією. 

Наслідки виявилися надзвичайно важкими, особливо для економіки архіпелагу. Нова Каледонія залишається вузькоспеціалізованою, де близько 90% експорту припадає на нікель та пов’язані продукти, і водночас значною мірою залежить від фінансових трансферів із Франції та ЄС. Після початку заворушень найбільші нікелеві заводи та шахти призупинили роботу, авіасполучення неодноразово переривалося, туристична галузь практично завмерла. За оцінками уряду, прямі матеріальні збитки сягнули близько 2,2 млрд євро, що еквівалентно приблизно 10% ВВП території.

Соціальні наслідки виявилися не менш критичними. Понад 10 тисяч людей втратили роботу або основне джерело доходу, що є колосальною цифрою для спільноти з населенням близько 270 тисяч осіб. Різке зростання безробіття супроводжувалося підвищенням цін на продовольство. На цьому тлі розпочався відтік населення за кордон, протягом року після травня 2024-го понад 10 тисяч мешканців виїхали до Франції або Австралії. Для невеликої острівної території це означало відчутну втрату людського капіталу, насамперед лікарів, учителів та інженерів, спричинивши додатковий тиск на систему охорони здоров’я та соціальних послуг.

Стратегія Парижа завершилася провалом. Спершу під впливом насильства, а згодом і після розпуску Національних зборів у червні 2024 року Емманюель Макрон фактично заморозив конституційну поправку, що стосувалася виборчого корпусу. Однак це не розв’язало проблему, а лише відклало її. Конфлікт навколо виборчих прав став центральним вузлом усіх подальших переговорів. Ситуацію ускладнили й урядові кризи в Парижі, що втілилися в безпрецедентно швидкій зміні прем’єр-міністрів. Для Нової Каледонії це мало прямі наслідки, оскільки будь-який новий статус потребує конституційних змін й ухвалення закону, а отже й стабільної більшості в обох палатах. Роздрібнений парламент та ослаблений президентський центр виявилися малоефективними в просуванні складних децентралізаційних реформ на тисячі кілометрів від Парижа.

Буживальська угода – ставка на довіру для Нової Каледонії

Після року глибокої кризи французька влада зробила нову спробу врегулювати ситуацію політичними засобами. Президент Емманюель Макрон, визнавши безвихідь попереднього курсу, ініціював спеціальний саміт із новокаледонськими лідерами. У липні 2025 року в Буживалі поблизу Парижа зібралися делегації прихильників незалежності й табору лоялістів, а також представники французького уряду. Десятиденний марафон переговорів завершився 12 липня 2025 року. Сторони підписали Буживальську угоду, що окреслила принципи майбутнього статусу Нової Каледонії.

Цей документ важливий не лише як спроба відновити єдність суспільства після травневого насильства, а і як безпрецедентна для французької традиції конституційна інновація. Угода пропонує створити «Державу Нової Каледонії» (État de Nouvelle-Calédonie) у складі Франції – гібрид, що передбачає збереження архіпелагу під суверенітетом Франції, але водночас визначає його як окреме державне утворення у конституційному ладі з розширеною автономією. 

Новим є також введення каледонського громадянства, що створює систему подвійного громадянства. Якщо раніше мешканці архіпелагу були лише громадянами Франції, то тепер громадяни Франції, які постійно проживають у Новій Каледонії, зможуть отримати додатковий статус громадянина Нової Каледонії. Даний статус стане обов’язковою умовою для участі в місцевих виборах і референдумах. У дійсності це спосіб заспокоїти канаків щодо збереження їхнього політичного впливу.

Окрім того, архіпелаг має набути власної конституційно-правової системи всередині французької держави. Передбачається ухвалення власного Основного закону (loi fondamentale), який має розробити та ухвалити Конгрес Нової Каледонії, обраний у 2026 році. Так само угода відкриває простір для створення власних символів й атрибутів, адже в перспективі місцева влада зможе ініціювати зміну офіційної назви території, прапора та гімну, щоб відобразити новий статус і сформувати окрему каледонську ідентичність, не розриваючи юридичних зв’язків із Республікою.

На рівні повноважень угода наслідує модель, закладену Нумейською угодою, й обіцяє поступову передачу більшої компетенції, зокрема в зовнішніх справах. Водночас Франція первинно зберігає контроль над обороною, юстицією, безпекою та валютою, хоча ці повноваження теоретично можуть перейти Новій Каледонії наступним місцевим конгресом. Архіпелаг матиме право відкривати власні представництва за кордоном, укладати деякі угоди й брати участь у міжнародних організаціях, узгоджуючи кроки з Парижем. Фактично йдеться про часткову суб’єктність у міжнародному праві, при цьому валютна політика зберігає чіткий характер залежності, адже валютою все ще залишається французький тихоокеанський франк (Change Franc Pacifique). 

Сам механізм передачі повноважень сформований у такий спосіб, аби зняти страхи обох таборів, проте в той же час він закладає бомбу сповільненої дії. Передача суверенних компетенцій відбудеться лише за умови схвалення кваліфікованою більшістю в новому складі Конгресу (не менше 36 із 54 депутатів). Цей запобіжник враховує політичну поляризацію, оскільки нині в місцевому парламенті баланс майже паритетний. За збереження подібної рівноваги жоден табір не зможе одноосібно проштовхнути повний трансфер суверенних функцій без хоча б часткової згоди опонентів, і це тлумачиться як гарантія для профранцузької меншості проти курсу на негайну незалежність.

Економічний блок угоди прямо показує, чому для Франції ця територія є не лише питанням власного іміджу. Париж визнає стратегічну цінність новокаледонського нікелю та гарантує підтримку розвитку галузі, зокрема шляхом забезпечення пріоритетного доступу ЄС до цих ресурсів без мит. На тлі оцінок про 20–30 % світових запасів нікелю в надрах архіпелагу це виглядає як спроба переорієнтувати експорт, адже наразі головним покупцем руди та нікелю був Китай. Франція розраховує змістити фокус у бік європейського ринку й залучити інвестиції для модернізації галузі, паралельно запускаючи програми відновлення інфраструктури, насамперед електропостачання, щоб металургія могла працювати без перебоїв. 

Буживальська угода є компромісом, що скаладається з поступок для обох сторін. Для канаків і FLNKS важливим здобутком є сама поява державності, хай і в межах Франції, а також визнання права на власну національну ідентичність. У тексті угоди немає слова  «незалежність», однак використано формулювання «емансипація» та «прогресивна деколонізація», що підкреслюють логіку поступового виходу з колоніального статусу без де-юре розриву з Францією. Для лоялістів також закладені принципові запобіжники. Не передбачено обов’язкового референдуму про незалежність у найближчому майбутньому, а угода фокусується на автономії в рамках Республіки, відкладаючи питання повного суверенітету на невизначений термін.

Водночас документ містить поступки, які здатні знову розпочати дискусії на тему виборчого корпусу. Пропонується «розмороження» обмеженого виборчого списку для корінних жителів, а також розширення доступу до голосування. За оцінками, йдеться приблизно про 12 тисяч нових виборців, більшість із яких не є канацького походження. Окрім того, угода пропонує зміну представництва провінцій у Конгресі на користь густонаселеної Південної провінції, де проживає переважно франко-європейське населення і яка є оплотом антинезалежницьких настроїв. Це дає Півдню більшу вагу в ухваленні територіальних рішень і знімає частину побоювань тамтешньої громади. 

Історичність Буживальської угоди проявляється зокрема у високому ризику. Е. Макрон назвав її «ставкою на довіру» і «новою главою», що багато чого пояснює. Документ навмисно залишає простір для різних тлумачень і юридичних неоднозначностей, що може провокувати суперечності навколо імплементації. 

Із позиції багатьох канаків угода поки що виглядає як пастка неоколоніалізму: Франція змінює форму, але не суть свого панування. Із позиції Франції та лоялістів це компроміс, що, визнаючи унікальність Нової Каледонії, збереже багатонаціональну єдність та запобігне конфліктам. Такий статус справді може символізувати вільно обрану асоціацію з Францією, але тільки якщо буде ратифікований без примусу й за підтримки більшості населення. 

Виклики на шляху реалізації домовленостей

Насправді Буживальська угода майже одразу опинилася в тіні французької політичної кризи й зіткнулася з банальним, але визначальним питанням – як саме її вбудувати в систему права та легітимності. Щоб домовленість набула чинності, потрібні щонайменше конституційна реформа у Франції та ухвалення відповідного закону. Паралельно в самій Новій Каледонії передбачається місцевий референдум ратифікації угоди, який очікується на початок 2026 року. На цьому етапі важливо розрізняти рівні, адже йдеться не про плебісцит щодо повної незалежності, а про так звану «консультацію» населення щодо нового статусу, тобто механізм підтвердження або відхилення політичного пакета, який має запустити конституційні й інституційні зміни.

Проблема в тому, що навіть до етапу юридичного оформлення домовленості не здобули суцільної підтримки. У серпні 2025 року FLNKS офіційно відкинув Буживальську угоду. Ключовим каменем спотикання стало те, що документ не передбачає нового гарантованого референдуму про повну незалежність, а тому з погляду радикального крила фактично «консервує» колоніальний статус без чіткої перспективи суверенітету. FLNKS заявив про вихід із домовленостей, відкликав підписи своїх переговорників і проголосив, що надалі вестиме діалог безпосередньо з Францією як державою-метрополією, залучаючи представників ООН як посередників. У своїй заяві вони наголосили: «Незалежність можлива лише через набуття повного суверенітету… у рамках деколонізаційного процесу, визначеного міжнародним правом і правом народів на самовизначення». Таким чином, FLNKS повертає дискусію до класичної моделі деколонізації під егідою ООН аж до повної державності Нової Каледонії.

А втім, навіть усередині табору за незалежність Буживаль не став категоричною червоною лінією. Дві важливі партії PALIKA та UPM не погодилися з жорсткою позицією FLNKS. Вони заявили, що новий статус хоча й не дає негайної незалежності, зате надає перспективи для спільної побудови міжнародного визнання й дозволяє створити Державу Нову Каледонію, відкриваючи шлях до поступового набуття суверенітету. У підсумку PALIKA та UPM фактично вийшли зі складу FLNKS й утворили окремий поміркований Національний союз за незалежність (UNI). Так у канацькому русі чітко проявилися два крила: радикальне FLNKS, яке прагне нічим не обмеженої незалежності найближчим часом, і помірковане UNI, готове прийняти поетапну модель суверенітету в асоціації з Францією.

Розкол швидко став видимим і на рівні інституцій. 8 грудня 2025 року Конгрес Нової Каледонії провів консультативне голосування щодо проведення місцевого референдуму ратифікації угоди. Результат лише підкреслив глибину політичного розламу, адже з 52 депутатів 19 проголосували «за», 14 «проти», а ще 19 утрималися. Формальної більшості, яка б однозначно легітимізувала курс на імплементацію, не виникло.

За таких обставин процес реалізації домовленостей на кінець 2025 року опинився в глухому куті. Французький уряд, не маючи повної місцевої підтримки, відклав внесення конституційних змін і направив на острови нову місію для пошуку компромісів, намагаючись утримати процес від остаточного розпаду. Проте саме у 2025 році Париж занурився в політичну турбулентність: падіння урядів, масові протести, жорсткі парламентські торги щодо бюджету й пенсійної реформи. Лекорню, який має зробити Буживаль одним із провідних досягнень свого кабінету, змушений витрачати більшість політичного капіталу на порятунок уряду та проходження бюджету 2026 року. У таких умовах чим слабша влада у Франції, тим вища спокуса для опозиції зробити Нову Каледонію розмінною монетою – блокувати конституційний пакет, щоб послабити Макрона й Лекорню, або вимагати жорсткішої лінії під гаслом єдності Республіки.

Окрім того, для конституційної реформи з метою імплементації угоди потрібна більшість 3/5 голосів у французькому Конгресі, і вже зараз кілька впливових опозиційних лідерів критикують поступки Новій Каледонії. Марін Ле Пен виступає категорично проти визнання окремої національності та подвійного громадянства, тоді як Жан-Люк Меланшон підтримує право канаків на повну незалежність і теж не приймає гібридної конструкції. У підсумку Буживаль опиняється затиснутим між каледонською поляризацією та французькою парламентською турбулентністю. Саме це робить шлях до реального нового статусу максимально невизначеним.

Що далі?

У разі успішної реалізації Буживальської моделі Нова Каледонія може стати асоційованою державою яка самостійно керує внутрішніми справами, але добровільно залишається під французьким суверенітетом. Така конструкція потенційно здатна залагодити десятиліття конфлікту, відкладаючи питання незалежності з порядку денного принаймні на певний час. Для архіпелагу це насамперед шанс на економічні вигоди, як-от інвестиції у відбудову та диверсифікацію економіки, яка надто довго залишалася вразливою до криз і політичної турбулентності.

Для Франції ціна цього компромісу інша, адже головні вигоди є стратегічними. Зміцнення присутності в Індо-Тихоокеанському регіоні, збереження контролю над величезними морськими просторами й ресурсами, включно з нікелевими копальнями, а також спроба зняти Нову Каледонію з порядку денного деколонізації в ООН. Нюанси формулювань в угоді сигналізують про прагнення Парижа переформатувати відносини так, аби міжнародна спільнота сприйняла новий статус як остаточне врегулювання й підставу для виключення архіпелагу зі списку колоніальних територій. Більше того, успішний канацький випадок може стати прецедентом і для інших заморських територій, зокрема для Французької Полінезії, де нині також наявні настрої за незалежність.

Якщо ж імплементація Буживальської угоди провалиться, то є ризик повернутися до відправної точки, однак в значно гірших умовах. Відновлення діалогу стане ще складнішим, адже сторони звинувачуватимуть одна одну в зриві попередніх спроб врегулювання. Статус території знову залишиться невирішеним, бо юридично діятиме старий формат автономії, однак його легітимність уже підважена проваленими референдумами. У такій атмосфері канацька молодь, розчарована мирним шляхом, може радикалізуватися ще більше, а лідери руху за незалежність знову апелюватимуть до міжнародної спільноти, вимагаючи прямого нагляду ООН за деколонізацією або шукаючи підтримки в сусідніх незалежних держав Меланезії. Для Франції це означало б необхідність утримувати контроль над неспокійною територією ціною дедалі більших ресурсів і посиленої присутності сил безпеки, що суперечить іміджу Парижа як прихильника стабільності й демократії в регіоні.

У цьому контексті важливим є також зростання геополітичної конкуренції в Тихому океані. Якщо Франція не запропонує привабливу модель розвитку, з’являється ризик, що вакуум впливу заповнять інші гравці, зокрема Китай, який уже є головним торговельним партнером Нової Каледонії. У такій логіці Пекін потенційно міг би підтримувати прагнення незалежності дипломатично або економічно в обмін на доступ до ресурсів, перетворюючи каледонський кейс на нову точку напруження між Китаєм і західними країнами в регіоні. 

Водночас не виключений і третій сценарій. Пошук компромісу може продовжитися у визначенні графіка нового референдуму або в трактуванні асоційованого статусу як проміжного етапу. Тоді процес, розпочатий у Буживалі, затягнеться, але не обірветься. Французька сторона вже заявляла, що альтернативи мирному рішенню немає, і попереджала, що в разі спроб перегляду досягнутого компромісу можливою є навіть зупинка фінансової підтримки островів. Така серйозність намірів довести цей формат до кінця може ще більше посилити невдоволення канаків.

Деколонізація чи неоколоніалізм?

Із точки зору міжнародного права ситуація в Новій Каледонії є класичним кейсом незавершеної деколонізації. ООН визнає за народом території, передусім за корінним народом канаків, право на самовизначення відповідно до Глави XI Статуту ООН та резолюцій Генасамблеї, зокрема 1514 (XV) про надання незалежності колоніальним країнам і народам. Іще у 1986 році Генасамблея включила Нову Каледонію до списку несамоврядних територій, тим самим поклавши на Францію як державу-опікуна обов’язок сприяти повній самоврядності архіпелагу. У стандартах ООН легітимні шляхи деколонізації визначені чітко: це або незалежність, або вільне приєднання чи асоціація з незалежною державою на основі свободи вибору народу, або повна інтеграція на рівних правах у склад метрополії (за умови, що й це підтверджено вільним волевиявленням). Наявність значного руху за незалежність й окремого корінного етносу означає, що просте продовження колоніального статусу без згоди населення суперечило би принципам самовизначення. Саме тому Франція йшла на особливі домовленості від Матіньйона до Нумеа з поступкою права на референдуми.

Однак те, як Париж намагається вирішити каледонське питання сьогодні, породжує дві протилежні інтерпретації. Із одного боку, можна трактувати політику Франції як неоколоніалізм, тобто модерне утримання контролю над колонією під виглядом компромісів і нових юридичних формул. Із цієї перспективи Буживальська угода виглядає як поверхнева модифікація, покликана зберегти реальну владу Парижа й уникнути необхідності надавати незалежність, закріплюючи вплив через унікальний статус. Ставка на формулі автономії замість прямого суверенітету, а також високі стратегічні й економічні інтереси Франції лише підсилюють підозру, що йдеться про спробу втриматися за колоніальну спадщину в нових геополітичних умовах. 

Із іншого боку, Буживальська угода – інструмент для побудови постколоніального партнерства сучасного зразка. Новий статус суттєво перевершує типову автономію і наближається до моделі вільної асоціації, яка визнається прийнятною формою самовизначення. Тож небезпідставно очікувати, що французькі представники в ООН намагатимуться домогтися, аби обраний формат був сприйнятий як остаточний. 

У підсумку дилема між деколонізацією та неоколоніалізмом упирається не лише в риторику, а й у процедури та кінцеві результати. Якщо асоційований статус справді буде підтверджений вільним волевиявленням, він може виглядати як постколоніальний компроміс, що відповідає рамкам ООН. Якщо ж він сприйматиметься як нав’язаний інструмент збереження контролю, конфлікт лише змінить форму і повернеться до міжнародного дискурсу як прецедент незавершеного самовизначення.

Авторка - Катерина Воліна, молодша дослідниця програми “Європейські студії” аналітичного центру ADASTRA

Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!