Країна, що спробувала зламати себе: реалії сучасного розвитку Аргентини
«Модель занепаду завершилася, вороття нема», – проголосив Хавʼєр Мілей у листопаді 2023 року, святкуючи свою гучну перемогу на президентських виборах. Політична система, яку багато хто вважав нежиттєздатною, мала поступитися місцем новому порядку без державних витрат, субсидій, «каст» та соціального патерналізму. Його прихильники вигукували «¡Que se vayan todos!» (з ісп. «Геть усіх!»), а фоном ішов хеві-метал. Так аргентинці отримали президента, який називає себе анархо-капіталістом, вірить у монетарну дисципліну та не визнає компромісів. Сам же тріумф став симптомом глибокого розчарування, до якого привели пʼятизначна інфляція, 40% бідних, хронічна недовіра до політиків та три дефолти за останні 25 років. Багато хто побачив в амбітному економісті останній шанс радикально перезавантажити країну, відмовитися від державного патерналізму й стати «нормальною» капіталістичною країною. Так почалася безпрецедентна спроба Аргентини розвернути історію назад від століття занепаду до обіцяного відродження.
Хто такий Хавʼєр Мілей і чому він переміг?
Хавʼєр Мілей – 53-річний економіст, колишній фінансовий консультант, медійна персона та до останнього часу маловідомий політичний аутсайдер. На момент виборів 2023 року він уже здобув репутацію харизматичного, проте радикального критика політичного істеблішменту. У своїх численних телеефірах та публічних виступах Мілей позиціонував себе як прибічник анархо-капіталізму, послідовник австрійської школи економіки й відкритий противник державного втручання в економіку. Та його образ сформувався не лише завдяки ідеологічним засадам. Серед широкої публіки він став упізнаваним завдяки провокаційній риториці, театралізованій подачі та яскравим жестам: від вигуків «¡Viva la Libertad, carajo!» (з ісп. «Хай живе свобода, чорт забирай!») до публічних заяв про спілкування з духом свого померлого собаки. Його ключовий політичний символ – бензопила – уособлював намір викорінити всі надлишкові витрати, корупційні інститути та насамперед «політичну касту».
Обіцянки Хавʼєра Мілея в передвиборчій кампанії виглядали революційними навіть за мірками Аргентини, звиклої до гучних політичних заяв. Він не приховував, що прагне ліквідувати Центральний банк, який звинувачував у «грабіжницькій» емісії песо. Аргентинську валюту Мілей відкрито називав сміттям і заявляв про плани повної відмови від неї на користь долара США, який, на його переконання, мав би забезпечити стабільність і дисципліну. До того ж він анонсував масштабну приватизацію державних компаній, скорочення публічного сектору до мінімально можливого, а також ліквідацію субсидій, соціальних виплат і державної підтримки, які називав соціальним паразитизмом. Його економічна програма була не просто неоліберальною, вона скоріше тяжіла до крайнощів, які в Латинській Америці звучали як виклик самій ідеї держави.
У цей час Аргентина опинилася в стані глибокої економічної та політичної дестабілізації. Рівень інфляції перевищував 140% річних, при цьому песо втратило понад половину своєї купівельної спроможності лише за один рік. Економіка країни формально перебувала в рецесії, а понад 40% аргентинців жили за межею бідності. Криза зачепила не лише гаманець, а й відчуття гідності, за словами багатьох експертів, це була вже не просто економічна турбулентність, а злам довіри до інституцій. Саме в такій атмосфері тотального розчарування та втоми від попередньої політики виборці були готові довірити кермо людині, яка обіцяла не просто змінити правила гри, а зруйнувати її саму.
Рік і сім місяців реформ
Одразу після вступу на посаду 10 грудня 2023 року Хавʼєр Мілей розпочав реалізацію своєї радикальної економічної програми. Аргентина буквально прокинулася в новій реальності жорсткої фіскальної дисципліни, масштабних скорочень і демонтажу частини державного апарату.
Першим ідеологічним стовпом нової економічної політики стало прагнення до нульового дефіциту, що було не просто декларативною метою, а суровою заповіддю. Протягом перших місяців урядування видатки було секвестровано майже у всіх сферах. Уряд закрив 13 міністерств, скоротив близько 30 тисяч державних службовців (орієнтовно 10% адміністративного персоналу), а загальні витрати бюджету в реальному вираженні зменшилися на третину. Особливо значного скорочення зазнали сектори, які вважались непродуктивними з точки зору нової влади. Наприклад, фінансування інфраструктурних проєктів було зменшено на 74%, освітніх проєктів – на 52%, соціального захисту – на 60%.
Водночас витрати на силовий блок залишилися майже недоторканними або навіть були збільшені. Наприклад, бюджет Служби розвідки (SIDE) зріс на 216%, а військові отримали 24 винищувачі F-16 у межах домовленостей зі США. Такий розподіл пріоритетів був цілком логічним у контексті поглядів Мілея, який наполягав на тому, що єдина функція держави – це захист громадян і кордонів.
Хоча соціальні наслідки такої шокової терапії були болючими, її макроекономічні результати виявилися відчутними вже у 2024 році. Одним з таких результатів стало різке зниження інфляції, яка на момент 2023 року сягала до 300% річних. Менш як за рік країна вийшла з гіперінфляції, стабілізувала песо й досягла рекордного профіциту бюджету. Ціною ж цьому стали соціальні втрати: бідність зросла до 55%, економіка просіла на 6%, і лише наприкінці 2024 року зʼявилися перші ознаки відновлення.
Одночасно зміцнилася і національна валюта. Центральний банк за прямим наказом президента припинив емісію, а грошова база була фактично заморожена. Це сприяло скороченню розриву між офіційним і неофіційним курсом песо, що раніше був одним із головних маркерів недовіри до фінансової системи. На це позитивно відреагували фінансові ринки, що вплинуло на ціну облігацій Аргентини, зниження премій за ризик та на різкий ріст аргентинського фондового ринку, що став найприбутковішим у світі у 2024 році.
Іще одним позитивним сигналом став зовнішньоторговельний баланс. Аргентина вперше за багато років продемонструвала істотний профіцит: у 2024-му він сягнув рекордних $18-19 млрд (у порівнянні з дефіцитом у $8 млрд роком раніше). Це стало можливим завдяки кільком чинникам: зняттю частини валютних обмежень, скасуванню експортних мит для аграріїв, сприятливій погоді та запуску енергетичних проєктів у Патагонії, зокрема на родовищі Вака-Муерта.
Утім навіть на тлі позитивної макростабілізації соціальна ціна реформ була вкрай високою. У 2024 році ВВП країни скоротився щонайменше на 6%, суттєво впали виробництво, споживання та реальні доходи населення. Рівень бідності різко зріс – у першому кварталі 2024-го в злиднях жило понад 55% аргентинців. Лише наприкінці року ситуація почала частково стабілізуватися, а країна формально вийшла з рецесії. У результаті рівень бідності опустився до близько 49%, що, хоч і залишається вкрай тривожним показником, усе ж свідчить про перші ознаки відновлення.
Символічно ситуацію підсумував один із банкірів Буенос-Айреса: «Для одних Мілей – диво, для інших – міраж». Результати шокової терапії дійсно виглядають подвійно. З одного боку – стрімке оздоровлення макроекономіки, відновлення довіри інвесторів, зниження інфляції та зміцнення песо. З іншого – глибокий соціальний шок, рецесія, падіння добробуту та загострення нерівності.
Вулиця проти ринку або ж як відреагувало аргентинське суспільство
У свою чергу реформи новообраного на той момент президента викликали неоднозначну реакцію в аргентинському суспільстві. На щастя Мілея значна частина громадян, виснажена багаторічною економічною кризою, виявила готовність миритися з жорсткими заходами в обмін на довгострокове поліпшення. Це підтверджували слова журналістів, які в один голос говорили про загальну обізнаність населення щодо ситуації в країні. Соціологічні опитування в грудні 2024 року підтвердили цей парадокс: попри глибокі соціальні втрати, понад половина респондентів зберігала оптимізм щодо майбутнього країни, а рейтинг президента перевищив 50%.
Утім суспільна підтримка не означала повної згоди. Уже в перші дні після інавгурації Мілея у грудні 2023 року в центрі Буенос-Айреса відбулися масові демонстрації проти неоліберального курсу. Особливо активно протестували студентські спільноти, які постраждали від скорочення фінансування освіти. Гучний марш 23 квітня 2024 року, в якому взяли участь студенти, викладачі та вчителі, змусив уряд частково переглянути бюджетну політику щодо університетів. Протести восени посилилися після вето президента на закон про фінансування вишів.
Не менш активною силою залишалися профспілки, які традиційно мають великий вплив у політичному житті Аргентини. Уже через місяць після вступу Мілея на посаду відбувся перший загальнонаціональний страйк, організований найбільшим профцентром CGT. До літа 2024 року їх стало три, що є безпрецедентним явищем для новообраного президента. Профспілки виступали проти трудової реформи, скорочень у держсекторі та економічної політики уряду. Частина профспілкових лідерів схилялася до конструктивного діалогу, інші ж закликали до жорсткої конфронтації, аж до силового усунення президента.
Аргентинські студенти бастують проти скасування фінансування державних освітніх заходів [9 липня 2024, Наталія Писаренко/AP/picture alliance]
Окремої уваги заслуговує інформаційний вимір політики Мілея. Його конфронтаційна риторика стосовно ЗМІ викликала широкий резонанс. Президент неодноразово публічно ображав журналістів, звинувачуючи їх у дезінформації та звʼязках з політичними опонентами. Форум аргентинських журналістів FOPEA засудив таку риторику, вказавши, що вона підбурює до насильства та порушує базові принципи свободи преси. Із моменту вступу на посаду Мілей так і не провів жодної пресконференції, віддаючи перевагу інтервʼю лояльним медіа.
Унаслідок цього аргентинське суспільство дедалі більше поляризується. Прихильники Мілея довіряють лише його інформаційним каналам, тоді як опоненти відкидають будь-які офіційні повідомлення. У такій атмосфері конструктивний діалог стає практично неможливим. Попри економічні труднощі, значна частина населення готова дати президенту шанс завершити розпочаті реформи, не бачачи альтернатив. Водночас опозиційні сили готуються до реваншу на парламентських виборах 2025 року, апелюючи до соціальної несправедливості й обіцяючи повернення до держави добробуту.
Таким чином, Аргентина опинилася в точці глибокої соціальної та політичної напруги. Результати реформи, що на даний момент є суперечливими, можуть визначити не лише політичну долю Мілея, а й стабільність демократичного ладу в країні. Чи вистачить аргентинцям терпіння, щоб дочекатися обіцяного відродження, чи Аргентина знову опиниться на межі соціального вибуху – питання залишається відкритим.
Ключові фігури навколо Мілея: хто творить новий курс?
Попри гучний образ радикального одинака, у реальності Хавʼєр не зміг би управляти Аргентиною наодинці. Політична трансформація країни спирається на достатньо неоднорідну команду союзників: від праворадикалів і технократів до традиційних політиків, які побачили в ньому шанс на перезавантаження системи. Їхні ролі, вплив та ідеологічні орієнтири являють собою ключ до розуміння того, як формується новий курс країни.
Однією з найяскравіших постатей є віцепрезидентка Вікторія Вільярруель – правозахисниця з нетиповою для Латинської Америки риторикою. Вона відкрито підтримує ветеранів диктатури 1970-х і виступає за переписування національної памʼяті. Саме з її ініціативи урізано фінансування організацій, повʼязаних із правозахисним рухом, таких як «Бабусі Пласа де Майо». І саме вона стала гарантом того, що силові структури залишаться недоторканими під час реформи.
У сфері економіки ключовим гравцем став Луїс «Тото» Капуто – міністр фінансів і знаний переговірник із МВФ. У парі з радником Сантьяґо Баусілі він став обличчям економічного шоку, провівши скорочення бюджету й стабілізувавши валюту. Його репутація «аргентинського чарівника» в очах міжнародних фінансистів стала важливим фактором підтримки уряду з боку ринків. Разом з ним над економічною стабілізацією країни почав працювати новий голова Центробанку Еміліо Окампо, який і був ключовим ідеологом доларизації. Він увів жорстку монетарну дисципліну, а саме повне припинення емісії, що зупинило інфляційну спіраль. Разом із ним уряд продовжує працювати над сценаріями переходу до долара, хоч і з поправкою на обмежені валютні резерви.
На зовнішньополітичному фронті – міністерка закордонних справ Діана Мондіно, яка реалізує курс чіткої переорієнтації на США та дистанціювання від Латинської «рожевої хвилі». Її підтримує впливовий дипломат і бізнесмен Херардо Вертеїн, який лобіює інтереси уряду у Вашингтоні, він же допоміг Аргентині здобути новий кредит від МВФ. Саме його неформально вважають справжнім центром зовнішньої політики уряду Мілея.
Також не варто забувати про сферу безпеки. Іронічно, що цей напрям очолила Патрісія Буллріч, колишня суперниця Мілея, яка після виборів об’єдналася з ним. Вона відома своїм достатньо жорстким ставленням до протестів та мітингів, які розганяла за допомогою поліції, займаючи при цьому безкомпромісну позицію щодо лівих сил в Латинській Америці (особливо у Венесуелі). На увагу також заслуговує ще одна постать – сестра президента Каріна Мілей. Вона офіційно не має державної посади, але за лаштунками вважається ключовою особою в ухваленні рішень, зокрема в координації роботи радників і доборі кадрів. Її інтуїція та близькість до брата роблять її своєрідним стабілізатором урядової системи.
Нова команда, якщо не зважати на велику кількість питань на даний момент, демонструє високу ефективність, поєднуючи реформаторський запал, консервативну ідеологію, економічний прагматизм і геополітичний розрахунок. Проте через напругу між окремими крилами уряду ця єдність не є беззастережною. Політичне виживання Мілея дедалі більше залежить не лише від результатів реформ, але й від здатності утримувати баланс серед союзників.
Інавгурація президента Мілея у 2023 році. [REUTERS/Agustin Marcarian]
Аргентина між стабілізацією й соціальним напруженням
Після першого року президентства Хавʼєра Мілея Аргентина опинилася на роздоріжжі: макроекономічні індикатори демонстрували ознаки стабілізації, тоді як соціальні наслідки його політики залишалися глибоко амбівалентними. З одного боку, країна досягла надзвичайних результатів у боротьбі з бюджетним дефіцитом та інфляцією, яка здавалася непосильною ще у 2023 році. Програма жорсткої економії, нульовий дефіцит і заморожування емісії справді повернули довіру інвесторів, дозволили стабілізувати валюту та зробити облігації привабливими на світових ринках. Проте цей економічний прорив відбувся ціною глибоких соціальних потрясінь. Рівень бідності на сьогодні все ще перевищує 45%, реальні доходи не повернулися до довоєнного рівня, а значна частина середнього класу втратила захисні механізми, що призвело до того, що країна опинилась перед великою кількістю ризиків. Навіть при стабільних цінах і поступовому економічному зростанні громадяни, що втратили доступ до медицини, освіти та субсидій, можуть вийти на протест. Брак компенсаційних механізмів робить будь-яке загострення особливо небезпечним.
Однією з ключових проблем є те, що внутрішні конфлікти між технократами, популістами та ультраправими, незважаючи на формальну єдність владної коаліції, можуть призвести до паралічу ухвалення рішень. До всього цього варто додати, що Аргентина досі має обмежений валютний резерв та продовжує залежати від експорту сировини (зокрема агропродукції й газу), а її геополітична ставка на США може виявитися ризикованою у разі зміни адміністрації у Вашингтоні.
Наразі Аргентина входить у другу фазу правління Мілея, коли суспільство почне вимагати не лише стабільності, а й покращення якості життя. Будь-яке терпіння має межу й для збереження легітимності влади доведеться демонструвати не лише фіскальну стриманість, а й здатність до соціального балансу. Чи вдасться цьому уряду перейти від революції до інституалізації стане ключовим питанням наступного року, на яке сильно можуть повпливати парламентські вибори, що відбудуться вже цієї осені.
Автор – Валерій Хардін, дослідник програми «Латинська Америка» аналітичного центру ADASTRA
Підтримайте вихід нових матеріалів від ADASTRA. Ваш внесок для нас важливий.
Фото на прев'ю: REUTERS/Matias Baglietto