Наратив зовнішньої загрози як ілюзія внутрішньої безпеки в Сахелі
На тлі щоденної загибелі цивільного населення внаслідок нападів ісламістських угруповань у регіоні Сахелю наприкінці січня 2025 року Економічне співтовариство країн Західної Африки (ECOWAS) втратило трьох своїх членів-засновників – Малі, Нігер і Буркіна-Фасо. Формальним приводом для виходу стали заявлені розбіжності в баченні оборонної політики, а також критика ефективності санкцій і політичного тиску ECOWAS у відповідь на безпекові загрози.
На противагу організації, яка спирається на підтримку західних держав, зокрема Франції, колишньої метрополії регіону, був створений Альянс держав Сахелю (AES), до складу якого увійшли ці три країни. Вони належать до найбідніших і політично найменш стабільних держав так званого «поясу переворотів». Сам термін не є випадковим: усі три країни об’єднує спільна смуга кордону та прихід до влади військових хунт, які в різний спосіб усунули попередні режими, причому у двох випадках – шляхом внутрішніх переворотів усередині самого військового керівництва.
Активність джихадистських військових угруповань у центральному Сахелі, 2025 рік, Jules Duhamel.
Вихід Малі, Нігеру та Буркіна-Фасо з ECOWAS ознаменував посилення російської ідеологічної присутності в регіоні, вибудуваної як протиставлення чутливих для суспільств африканських держав концептів: колоніальне минуле Заходу проти «антиімперської осі», політика м’якої сили та економічного впливу проти мілітаризованої риторики безпеки, а також «зовнішній диктат» проти персоналізованого правління «власних» лідерів.
Глава держави Малі (Ассімі Гойта), генерал Нігеру (Абдурахаман Тчіані) та капітан Буркіна-Фасо (Ібрагім Траоре) на першому саміті глав держав та урядів AES у Ніамеї, Нігер, 6 липня 2024 року.
Цей розрив позначився і на відносинах з Україною. Заявлена медіаресурсами підтримка українськими спецпідрозділами місцевих повстанських формувань туарегів стала поштовхом для розірвання дипломатичних відносин з боку Нігеру та Малі, зокрема можна згадати про візити дипломатичних представників усіх трьох країн до тимчасово окупованого Криму в умовах повномасштабної війни Росії проти України.
Сукупність цих факторів, а також використання Росією подібних інформаційних кампаній як в Африці, так і на сході України, зокрема в період до початку АТО, зумовлює зацікавлення в наративі «протистояння ECOWAS та AES». Такі рамки відвертають увагу від нагальних безпекових проблем, пов’язаних із джихадистськими атаками, і водночас формують уявлення про ідеологічну війну не лише проти держав-членів ECOWAS, але й проти Заходу загалом.
YouTube як інструмент політичної мобілізації в Сахелі
І медіа не приховують цього. «Тітушки», псевдореферендуми та вибори, зігнання масовки є прикладами астротурфінгу, знайомого кожному з нас через ведення Росією гібридної війни проти України. Власне, така ж схема працює і в інформаційному просторі глобальної мережі – масове «штампування» контенту на підтримку конкретної політичної сили. Воно створює уявлення, по-перше, значущості самого питання, а, по-друге, широкого схвалення/несхвалення цього явища, що витісняє думку справжніх людей. Ідеться не про доцільність аргументів, а тиск уявної більшості, де людина схильна доєднатися до позиції, що є панівною.
Просте кодування з використанням ключових фраз «ECOWAS AES», «AES Sahel» та більш емоційно забарвлену «ECOWAS humiliation» (з вибіркою у 20 каналів кожна) дозволяє простежити чітко сформовану тенденцію:
- Дещо більше як половина із запропонованих сторінок є новоствореними (2025 року). Водночас досить цікава статистика виходить, якщо брати до уваги країни реєстрації каналу: США мають абсолютну перевагу в усіх трьох запитах, далі Нігерія, Велика Британія та Нідерланди. Хоча сам AES був сформований у 2023 році, активне обговорення його перспектив почалося вже після виходу з ECOWAS і з дедалі більшим розворотом у напрямку РФ та демонстраціями з триколорами як основним атрибутом, що вітали рішення про вихід;
- Майже кожен такий канал позиціонує себе як «голос Африки» у своєму описі;
- Понад 5 відео кожної категорії мають майже ідентичні назви, зокрема всі з походженням в США. Як пприклад: «AES спромігся зробити те, що ECOWAS не зміг за 30 років». Ба більше, це не включає канали, що фокусуються на тому ж елементі «шоку», «здивування», «неможливості повірити» при розгляді тематики;
- Наскрізним наративом є «Траоре прийде – порядок наведе», себто створення культу особи, що є одноосібним борцем проти імперського Заходу. Ібрагім Траоре став президентом перехідного режиму Буркіна-Фасо, скинувши попередника в так званому «перевороті всередині перевороту», а також є новим президентом AES;
- Вжиток (перед)воєнної термінології в розгляді відносин двох організацій є поширеним майже в усіх випадках: такі слова, як-от «протистояння», «конфлікт» і навіть «війна» ставлять зв’язки в чіткі двосторонні рамки. Це часто супроводжується підтекстовим визнанням AES об’єктом такого конфлікту, де три країни утискали протягом довгого часу, недостатньо приділяли уваги оборонній складовій, але ті згодом повстали в ролі вже суб’єкта;
- Очевидно антизахідна парадигма, що часто уособлена в президенті Франції Еммануелі Макроні;
- Відсутність згадок джихадистів та їхніх щоденних злочинів, що нібито й вмотивували вихід з ECOWAS.
Приклад відео, що успішно поєднує в собі всі перелічені інформаційні стратегії, зокрема має назву, подібну до багатьох інших.
Створення зовнішнього ворога замість розв’язання внутрішніх проблем
Попри різку критику країнами AES ефективності оборонної політики ECOWAS, вихід з організації не призвів до покращення безпекової ситуації, а в окремих випадках навіть її погіршив. Внутрішні проблеми дедалі частіше пояснюються діями зовнішніх акторів, тоді як увага, що мала б бути зосереджена на стримуванні збройної активності ісламістських угруповань у регіоні, зміщується на конструювання образу «справжнього ворога», а саме Заходу. У результаті такий наратив протистояння виконує функцію відвернення суспільної уваги населення Сахелю від нагальних внутрішніх викликів і маскування іншої, значно менш зручної реальності.
В інформаційних кампаніях на підтримку AES чітко простежується дихотомія «Ми vs. Вони». «Ми» постає як антиімперський, водночас мілітаризований суб’єкт, що нібито уособлює справжні африканські інтереси, тоді як «Вони» зображуються як зрадники, пов’язані із Заходом і неспроможні відстоювати інтереси Африки. Таке символічне розмежування давно інтегроване до зовнішньополітичного інструментарію Російської Федерації в регіоні: починаючи ще з періоду після розпаду СРСР, Москва послідовно позиціонувала себе як антиімперську альтернативу Заходу, апелюючи до ще свіжих травм колоніального минулого, що робило суспільства Сахелю особливо вразливими до маніпулятивних наративів.
Іншим важливим аспектом є персоналізація конфлікту, за якої міць AES сьогодні уособлюється здебільшого постаттю Траоре, ім’я якого нерідко використовується в назвах каналів, орієнтованих на емоційну мобілізацію аудиторії, тоді як «зрада» ECOWAS персоніфікується в уже згаданому образі Макрона. Це спрощує сприйняття сторін і часто підміняє собою раціональне обґрунтування самого протистояння. У результаті відеоконтент здебільшого не пропонує послідовної логіки щодо підґрунтя конфлікту, натомість зосереджується на гіперболізації позитивних і негативних рис відповідних акторів.
Тут варто наголосити, що Малі, Нігер та Буркіна-Фасо стабільно входять до країн з найнижчим рівнем розвитку у світі. Низький рівень соціально-економічного розвитку населення Сахелю підвищує його вразливість до інформаційних маніпуляцій. Хронічна бідність, обмежений доступ до формальної освіти та незалежних медіа звужують можливості критичного осмислення інформації, натомість створюючи запит на прості пояснення складних проблем. Інформаційні кампанії, що апелюють до почуття історичної несправедливості та зради з боку еліт або зовнішніх акторів, ефективно трансформують соціальне розчарування в політичну лояльність.
Інформаційний ефект у безпековій риториці Сахелю
Часткове блокування Бамако джихадистами восени стало маркером переходу конфлікту в Сахелі на якісно новий етап. JNIM, нині найпотужніший актор збройного підпілля в регіоні, змушує режим концентрувати сили в містах і вздовж трас, поступово закріплюючись у сільській місцевості, де формується реальна соціальна база впливу. Така тактика підриває ключову ілюзію військових режимів: нібито контроль над столицею автоматично означає контроль над країною.
І політичні наслідки не менш руйнівні. Хунти прийшли до влади на хвилі розчарування в цивільних елітах і західних партнерах, але за чотири роки не змогли запропонувати ні безпеки, ні розвитку. Розрив з ECOWAS, антифранцузька риторика та ставка на «суверенну оборону» у партнерстві з Росією не змінили фундаментальної проблеми, оскільки насильство лише зросло, а цивільне населення стало ще вразливішим.
На цьому тлі формується небезпечний парадокс. З одного боку, джихадисти не прагнуть формально повалити уряд, адже їм достатньо послабити його до стану хронічної нестабільності. З іншого – самі режими, ліквідуючи політичну конкуренцію й ігноруючи соціально-економічні запити молоді, дедалі більше відтворюють умови, в яких радикальні угруповання виглядають менш відчуженими, ніж держава.
Неможливо не помітити напруженості у відносинах між настільки ідеологічно відмінними організаціями, проте разом з тим важко заперечити односторонність ворожості інформації та безпідставність більшості з таких заяв. Повторюваність політичних меседжів у назвах відеоматеріалів свідчить про наявність узгоджених кампаній, які за своїми характеристиками перегукуються з відомими моделями зовнішнього інформаційного впливу, зокрема тими, що застосовуються РФ на локальних інформаційних платформах.
Варто підкреслити злагодженість таких кампаній, де ігнорування нагальних проблем відбувається завдяки свідомому перенесенню фокуса з реальних безпекових викликів на ідеологічне протистояння. Подібні заходи створюють відчуття реальних дій та спротиву, адже зовнішні актори є цілком зручним поясненням для внутрішніх провалів та виправданням безрезультатності політик. Водночас наратив створює підґрунтя для подальшої консолідації влади: джихадисти зникають з дискурсу, коли не вписуються в мобілізаційний наратив на підтримку хунти.
Натомість тими, хто насправді виграє від зсуву фокуса, є самі джихадистські угруповання, оскільки подібне «занурення головою в пісок» лиш створює своєрідний безпековий вакуум, де загроза стає нормою, буденністю. За відсутності всеосяжних соціально-економічних рішень та альтернативних джерел інформації такі наративи ризикують і надалі створювати сприятливі умови як для джихадистської експансії, так і для зовнішніх акторів, зацікавлених у дестабілізації. Без відновлення регіональної кооперації, без спроб політичного діалогу та без переосмислення самої логіки «військового суверенітету» Малі, Нігер та Буркіна-Фасо ризикують перейти з категорії нестабільних держав до прикладів повзучого колапсу. Зрештою, завжди залишається вже досить усталена на материку практика тотального блекауту на рівні держави, котра здатна буквально заплющити очі населенню на незручні в момент факти.
Авторка – Проценко Катерина, молодша аналітикиня програми «Африканські студії» аналітичного центру ADASTRA
Якщо Вам сподобалася стаття, долучіться до нашого Patreon для отримання ексклюзивних матеріалів. Саме Ваша допомога розвиває незалежну українську аналітику!