Операція «Викрадення»: як Північна Корея таємно полювала на японців

У 1970-х і 1980-х роках японські прибережні містечка приховували моторошну таємницю. Звичайні люди — рибалки, студентки, закохані пари безслідно зникали. Ніяких слідів та пояснень. Лише дивна тиша, що поступово заповнювала місця, де ще вчора лунали голоси живих людей. Десятиліттями японський уряд мовчав, а родини зниклих благали хоч якоїсь відповіді. Відповідь прийшла лише у 2002 році —  і вона виявилася страшнішою за будь-які здогадки, бо за зникненнями стояла Корейська Народно-Демократична Республіка.

Контекст: холодна війна і шпигунська машина Пхеньяна

Для того, аби зрозуміти логіку викрадень, необхідно зануритися в контекст холодної війни. Після поділу Корейського півострова по 38-й паралелі в 1945 році й кривавої Корейської війни (1950–1953), що завершилась перемир'ям без мирного договору, КНДР опинилась у стані технічної війни зі Сходом та Заходом. Режим Кім Ір Сена активно розвивав розвідувальні структури, зокрема для проведення операцій за кордоном.

Японія відігравала особливу роль у північнокорейській розвідувальній стратегії. Для інфільтрації японського суспільства агентам КНДР були потрібні носії мови, знавці місцевих звичаїв, побуту та культурних кодів. Навчальна система підготовки шпигунів вимагала «живих підручників», реальних японців, здатних навчити агентів поводитись так, ніби вони самі є громадянами Японії. Саме тут і лежить ключ до розуміння операцій із викрадення.

За офіційними даними японського уряду, із 1977 по 1983 рік агенти КНДР викрали щонайменше 17 японських громадян — вісім чоловіків і дев'ять жінок. Водночас японська сторона припускає, що реальна кількість жертв могла сягати сотень — існує понад 883 справи зникнень, у яких причетність Пхеньяна не може бути виключена.

Мегумі Йокота: символ трагедії цілого покоління

Серед усіх жертв викрадень найбільш відомою є Мегумі Йокота. 15 листопада 1977 року тринадцятирічна школярка поверталася додому з тренування з бадмінтону в прибережному місті Ніїгата, коли її схопили агенти КНДР. Дівчина стала наймолодшою серед офіційно визнаних жертв. Є підстави вважати, що вона стала випадковим свідком діяльності північнокорейських агентів на узбережжі — і ті вирішили «нейтралізувати» небажану свідку, забравши її до КНДР.

Відповідно до свідчень колишніх агентів КНДР та повернутих заручників, Мегумі спочатку перебувала у спеціальному навчальному центрі, де вивчала корейську мову. Згодом її залучили до навчання шпигунів японської мови та культури. У 1986 році, вже дорослою жінкою, вона одружилася з Кім Ен Намом — громадянином Південної Кореї, також викраденим. Разом вони мали доньку, Кім Ин Ген (Кім Ин Гьон), яка виросла в Пхеньяні.

У 2002 році КНДР заявила, що Мегумі покінчила з собою у 1994 році внаслідок психічного розладу, та передала Японії кремовані рештки. Однак ДНК-аналіз японських фахівців засвідчив, що рештки не належать ані Мегумі Йокоті, ані іншій заявленій жертві — Кару Мацукі. Цей скандал ще більше підірвав довіру між двома країнами й посилив сумніви в достовірності будь-яких заяв Пхеньяна щодо долі викрадених.

Мегумі Йокота до викрадення. Джерело: Уряд Японії / BBC

Методи та масштаби: як діяли агенти КНДР

Більшість викрадень відбувалися за схожим сценарієм. Агенти КНДР висаджувалися з малих суден на відлюдних японських пляжах, обираючи своїх жертв серед людей, які випадково опинялися неподалік. Жертвами ставали рибалки, туристи, закохані пари, які відпочивали на березі. Оперативники чатували в засідці й зі застосуванням сили доправляли людей на борт, звідки ті вирушали прямо до Північної Кореї.

Відомий приклад — зникнення Ясуші Чімури та Фукіє Хамамото в 1978 році. Молода пара відпочивала на пляжі в Обамі, префектура Фукуї, коли була захоплена агентами. Обидва повернулись до Японії лише у 2002 році в рамках часткової угоди між урядами. Повернуті жертви стали важливим джерелом відомостей про методи роботи розвідки КНДР: у показаннях японській поліції вони назвали двох своїх викрадачів — Сін Ґвансу та людину, відому як «Пак».

Окремі жертви були викрадені не в Японії, а за кордоном. Кейко Арімото, дочка якої наразі є останньою людиною, чиї батьки ще живі, зникла під час навчання в Європі у 1983 році. Її 96-річний батько Акіхіро помер у лютому 2025 року, так і не дочекавшись повернення доньки. Це підкреслює гуманітарний вимір кризи: час невблаганно йде, а Пхеньян продовжує зволікати.

Сакіє Йокота зустрічається з президентом США Джорджем Бушем у Білому домі, квітень 2006 року. Джерело: Getty Images / Kyodo News

2002 рік: визнання та дипломатичний провал

Переломним моментом став вересень 2002 року, коли тодішній лідер КНДР Кім Чен Ір у ході першого японсько-північнокорейського саміту визнав факт викрадень. Він заявив, що 13 японських громадян були викрадені «окремими агентами, захопленими нерозважливим прагненням до слави», і приніс вибачення. П'ятеро викрадених були повернуті до Японії того ж року, разом зі своїми дітьми.

Однак Токіо не прийняв версію Пхеньяна. Японська сторона наполягає, що офіційно визнаних жертв — щонайменше 17, а реальний масштаб трагедії є значно більшим. Щодо восьми заявлених «мертвих» жертв КНДР надала документи, а саме свідоцтва про смерть, медичні записи, звіти про нещасні випадки. Повернуті заручники вказали на численні суперечності в цих матеріалах, а ДНК-тести спростували справжність переданих останків.

Відтоді дипломатичні переговори фактично зайшли в глухий кут. КНДР наполягає, що питання «вирішено», Японія — що ні. Наслідком стали жорсткі японські санкції — обмеження на переміщення людей і капіталу між двома країнами, заморожування активів причетних осіб і структур.

Міжнародний вимір: від ООН до переговорів Трампа та Кіма

Проблема викрадень вийшла далеко за межі японсько-корейських двосторонніх відносин. У листопаді 2005 року Великобританія очолила коаліцію з 45 держав, включаючи США та Японію, і подала до ООН резолюцію із засудженням КНДР. Документ, прийнятий Генеральною Асамблеєю, засуджував Пхеньян за «систематичні порушення прав людини», зокрема викрадення, концентраційні табори та переслідування перебіжчиків. Проти проголосували Китай і Росія, Сеул утримався.

Американські президенти неодноразово демонстрували підтримку родинам викрадених. У 2006 році Сакіє Йокота, мати Мегумі, виступила перед підкомітетом Палати представників США та зустрілась із президентом Джорджем Бушем, який назвав цю зустріч «однією з найбільш зворушливих за президентства». Барак Обама зустрівся з родиною під час візиту до Японії. Дональд Трамп неодноразово піднімав питання викрадень у переговорах з Кімом — зокрема на самітах у Сінгапурі (2018) та Ханої (2019). У своїй промові на Генеральній Асамблеї ООН у 2017 році він згадав ім'я Мегумі Йокоти.

Проблема не обмежується японськими громадянами. У Японії були викрадені також восьмеро громадян із європейських країн та один —- із Близького Сходу. Десятки південнокорейців зазнали подібної долі. Коли американець Девід Снеддон зник у Китаї у 2004 році, Конгрес США ухвалив резолюцію із закликом розслідувати можливу причетність КНДР.

Аналітика: чому ця проблема залишається невирішеною?

Декілька структурних чинників пояснюють, чому, попри десятиліття тиску, ця кризова ситуація досі не вирішена.

По-перше, асиметрія інформації. КНДР є одним із найбільш закритих суспільств у світі. Верифікувати будь-які заяви Пхеньяна щодо долі викрадених практично неможливо. Повернуті жертви та перебіжчики дають уривчасту картину, достатню для формування підозр, але недостатню для юридичних доказів.

По-друге, геополітичний тягар. Денуклеаризація Корейського півострова є пріоритетом для США, Китаю та Японії. У переговорному процесі питання викрадень нерідко відходить на другий план порівняно з ядерною та ракетною програмами КНДР. Кім Чен Ин вміло використовує обидві теми як важелі в переговорах із Токіо і Вашингтоном.

По-третє, фактор часу. Сакіє Йокота — 89-річна матір Мегуміє залишається єдиною серед родичів 12 неповернутих офіційно визнаних жертв. Батько Кейко Арімото помер на початку 2025 року. Покоління, яке ще пам'ятає зниклих «у живих», невблаганно йде. Пхеньян виграє від зволікання: зі смертю батьків послаблюється й суспільний тиск усередині Японії.

По-четверте, внутрішньополітичний вимір для КНДР. Визнати, що викрадені ще живі, — означає визнати, що Пхеньян десятиліттями брехав. Це загрожує легітимності режиму. Окрім того, деякі жертви, як-от донька Мегумі, Кім Ин Ген, виросли в КНДР і залучені до державних структур. Їхнє «повернення» є фізично та юридично складним питанням.

Сакіє Йокота звертається до прем'єр-міністерки Японії Санае Такаїчі, жовтень 2025 року. Джерело: Japan News

Висновки

Справа про викрадення японських громадян Північною Кореєю — це не лише сторінка з холодної війни. Це тривала гуманітарна криза, що безпосередньо впливає на японсько-північнокорейські відносини, ядерні переговори на Корейському півострові та ширшу архітектуру безпеки Індо-Тихоокеанського регіону.

Пхеньян використовує цю проблему як дипломатний інструмент, зберігаючи монополію на інформацію й дозуючи «поступки» задля отримання економічних чи політичних дивідендів. Натомість Токіо опиняється у пастці: без нормалізації відносин неможливе отримання відповідей, а нормалізація неможлива без отримання цих відповідей.

Міжнародна спільнота, насамперед США —  зберігає позицію підтримки Японії. Прихід нового японського прем'єр-міністерки Санає Такаїчі, яка особисто й публічно порушила питання викрадень, а також можливість нового американсько-північнокорейського діалогу в умовах другого президентства Дональда Трампа відкривають обережну надію. Однак реалізм підказує — поки Кім Чен Ин не виявить справжньої готовності до прозорості, долі зниклих лишатимуться невідомими, а з ними й справедливість для тих, хто так і не повернувся додому.

Автор — Марія Гірняк, керівниця програми "Азійські студії" аналітичного центру ADASTRA

Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!