Політична криза в Іспанії: що означає протистояння Санчеса та Фейхоо для Європи?

Іспанія переживає одну з найглибших політичних криз останніх років. Після парламентських виборів 2023-го країна опинилася між двома полюсами. Чинний прем’єр-міністр Педро Санчес, лідер Іспанської соціалістичної робітничої партії (PSOE), намагається зберегти владу, тоді як його опонент Альберто Нуньєс Фейхоо очолює Народну партію (PP), що претендує на керівництво урядом. Виборчі результати виявили глибокий розкол: лівоцентристський табір Санчеса протиставлений правоцентристському блоку Фейхоо, посиленому ультраправою Vox.

Цей конфлікт виходить далеко за межі внутрішньої боротьби за владу. Він прямо впливає на стабільність європейських інституцій, адже Іспанія – четверта економіка єврозони і ключовий актор у Раді ЄС. Затяжна політична невизначеність у Мадриді загрожує паралізувати ухвалення рішень у сферах міграції, фіскальних правил та кліматичної політики. Водночас те, хто переможе у протистоянні Санчеса та Фейхоо, визначатиме розстановку сил між соціал-демократами та європейськими народниками на рівні всього Союзу, посилюючи або стримуючи хвилю правих популістів, що накочується на Європу.

Історичне підґрунтя: Санчес vs Фейхоо

Педро Санчес прийшов до влади у 2018 році, очоливши перший в історії Іспанії уряд, сформований після вотуму недовіри чинному прем’єрові від Народної партії. Соціалістичний кабінет PSOE–Unidas Podemos позиціонував себе як альтернатива консервативній еліті, дискредитованій корупційними скандалами. Ідеологія Санчеса спирається на соціал-демократію: підвищення мінімальної зарплати, посилення соціального захисту, політика рівності, зелений перехід і чітка проєвропейська орієнтація. Його підхід до каталонського питання вирізнявся прагненням до діалогу: у 2021 році уряд помилував дев’ятьох засуджених за події 2017 року, засуджених за спробу проголосити незалежність, а у 2022-му скасував статтю кримінального кодексу про «заколот». Санчес пояснював ці кроки необхідністю «заживити рани» й інтегрувати Каталонію у конституційний простір через політичні домовленості, а не силові методи.

Альберто Нуньєс Фейхоо, багаторічний президент Галісії, у 2022-му очолив Народну партію після внутрішньої кризи. Він здобув репутацію прагматика, проте курс PP за його керівництва означав жорстке повернення до класичної консервативної лінії. Фейхоо виступає як жорсткий опонент каталонського сепаратизму: він вважає, що Санчес своєю «політикою поступок» підриває єдність країни. В економіці він критикує Санчеса за «популізм» і надмірне зростання боргу, контрастуючи оптимістичні звіти уряду з повсякденними труднощами населення. ​​Фейхоо розкритикував, що «людям нема за що купувати продукти» і що «економіка не мчить, як мотоцикл, а буксує». У політичній практиці PP також не відмежувалася від ультраправої Vox, формуючи з нею коаліції у низці регіонів після виборів 2023 року.

Тому ще до парламентських перегонів 2023-го склалося вибухонебезпечне протистояння. Санчес символізував проєвропейський курс на реформи, соціальну справедливість і багатонаціональну модель держави, тоді як Фейхоо уособлював консервативну відповідь – єдність країни, жорстку лінію щодо сепаратизму і фіскальну дисципліну. Суспільство опинилося між двома полюсами: страхом перед посиленням ультраправих у разі перемоги PP та побоюваннями «зради національних інтересів» через союз соціалістів із каталонськими й баскськими партіями. Ця поляризація стала головним тлом для кризи, що вибухнула після виборів 2023 року.

Між виборами та амністією

Напруга в Іспанії сягнула піку після парламентських виборів 23 липня 2023 року. Санчес, який оголосив дострокові вибори після поразки соціалістів на місцевому рівні, прагнув «обнулити» ситуацію, однак результати виявилися неоднозначними. Народна партія Альберто Нуньєса Фейхоо отримала відносну більшість із 137 мандатами, тоді як PSOE Санчеса здобула 121. Хоч обидві провідні сили зміцнили свої позиції, жодна не наблизилася до абсолютної більшості. Баланс сил знову опинився в руках регіональних партій, а справжнім «арбітром» стали сім депутатів каталонської Junts Карлеса Пучдемона.

Король Феліпе VI доручив Фейхоо спробувати сформувати уряд як лідеру найбільшої фракції. Проте навіть у союзі з Vox народники не діставали до необхідних 176 голосів. Баски відмовилися підтримати кандидатуру через союз PP з ультраправими, а каталонці – через жорстку лінію Фейхоо, який категорично виключив будь-яку можливість амністії. У вересні 2023-го спроба Фейхоо завершилася провалом: у другому турі інвеститури він здобув лише 172 голоси. Це був перший випадок із 2016 року, коли кандидат на прем’єра не отримав довіри парламенту, і країна занурилася в новий період політичної невизначеності.

Паралельно загострилася вулична політика. Восени десятки тисяч прихильників PP та Vox виходили на мітинги з гаслами «Ні амністії!», вимагаючи недопущення «зради єдності держави». Фейхоо особисто очолив протест у Мадриді, тоді як Санчес виступив поблизу Барселони, закликаючи «перегорнути сторінку конфлікту». У цей час PSOE розпочала складні переговори з дрібними партіями. Баски погодилися підтримати уряд в обмін на інвестиції та подальшу децентралізацію. Вирішальними стали каталонці: ERC та Junts поставили жорстку умову – повна амністія для всіх, кого переслідували за події 2012–2017 років.

Для Санчеса дилема була очевидною: або нові вибори з непевним результатом, або компроміс із Пучдемоном. У листопаді 2023 року соціалісти, Sumar та каталонські партії підписали угоду, яка включала законопроєкт про амністію. 16 листопада Санчес пройшов інвеституру, заручившись підтримкою 179 депутатів – неочікуваною абсолютною більшістю. Уряд вперше в історії Іспанії прямо залежав від двох каталонських сил, що стало безпрецедентним кроком. Вулиця тим часом не стихала: протести біля парламенту тривали тижнями, а опозиція називала угоду «продажем Конституції за голоси».

Упродовж 2024 року амністія залишалася головною темою політичного життя. Попри різке неприйняття у суспільстві (близько 70% іспанців висловлювалися проти), парламент 30 травня ухвалив закон більшістю у п’ять голосів. Він звільняв від відповідальності понад 300 осіб, пов’язаних із каталонським рухом, включно з Пучдемоном, хоча злочини тероризму та насильства були винесені за його межі. Опозиція негайно оскаржила закон у Конституційному суді, а Європейська комісія направила до Мадрида запит на роз’яснення, чи відповідає амністія зобов’язанням Іспанії як члена ЄС.

26 червня 2025 року Конституційний суд підтвердив конституційність закону. Це стало найбільшою перемогою Санчеса у другому прем’єрському терміні, адже закріпило ключову угоду з каталонцями й убезпечило коаліцію від розвалу. Водночас опозиція звинуватила суд у політичній заангажованості, а недовіра між таборами лише посилилася. Для ЄС же рішення КС стало своєрідним «зняттям напруги»: Брюссель відмовився від подальших кроків проти Мадрида, уникнувши небезпечного прецеденту покарання західноєвропейської демократії.

Пленарне засідання Конституційного суду, яке відбулося для обговорення апеляцій щодо закону про амністію. CARLOS LUJÁN (EUROPA PRESS)

Каталонське питання: «примирення» vs «правова держава»

Для Педро Санчеса каталонський конфлікт – це насамперед політична проблема, яку не розв’язати суто судовими засобами. У його наративі амністія стає «демонстрацією сили демократії», актом примирення, що здатен зняти напругу після подій 2017 року та повернути каталонських лідерів у конституційне поле. Санчес підкреслює, що не йдеться про підтримку незалежності, а лише про пошук механізму співжиття в багатонаціональній Іспанії. Він спирається на аргументи про успіхи політики «прощення»: після помилування дев’ятьох лідерів у 2021 році протести в Каталонії зменшилися, економіка стабілізувалася, а підтримка негайної незалежності впала. Для соціалістів це підтвердження, що шлях діалогу працює.

Альберто Нуньєс Фейхоо і Народна партія бачать у цьому дзеркальне відображення: амністія – не примирення, а капітуляція перед заколотниками. Для них 2017 рік був спробою державного перевороту, і будь-яке прощення лише підриває верховенство права та рівність громадян перед законом. Риторика PP та Vox апелює до того, що «закон не можна відміняти голосуванням», інакше неминучий новий цикл кризи. Звідси й наратив про «бартер влади на безкарність», який активно поширювався і на європейському рівні – зокрема в Європейській народній партії.

Європейський вимір робить цю суперечку ще більш гострою. Санчес трактує амністію як європейське рішення – у дусі мирних угод у Північній Ірландії чи Балканах. Фейхоо ж навпаки виводить питання на арену ЄС, звинувачуючи соціалістів у тому, що вони ставлять під сумнів європейські стандарти верховенства права. Цей аргумент звучав особливо різко з вуст лідера ЄНП Манфреда Вебера, який стверджував, що соціалісти «втратили моральне право» говорити про rule of law.

Студенти юридичного факультету Мадридського університету протестують проти запропонованої угоди про амністію для каталонських сепаратистів. Фотограф: Paul White/AP. The Guardian

Економічний нерв конфлікту

Економіка стала другим фронтом протистояння Санчеса та Фейхоо. Для соціалістів урядові досягнення у 2022–2023 роках були доказом того, що модель активної держави працює: тоді Іспанія демонструвала одне з найвищих зростань ВВП у ЄС (6,2% у 2022 та 2,7% у 2023), безробіття впало до найнижчого рівня з 2008 року (близько 12%), а інфляція наприкінці 2023-го була однією з найнижчих у єврозоні (~3,2%). Санчес робив ставку на цю «історію успіху», пояснюючи її масштабним використанням фондів NextGenerationEU, підвищенням мінімальної зарплати, «податками солідарності» для банків та енергетики й масованими інвестиціями у «зелену» економіку.

Фейхоо, навпаки, вибудував дзеркально протилежний наратив: «економіка не летить, а буксує». Він наголошував, що макропоказники приховують реальну кризу витрат – ціни на продукти й оренду зростають швидше за зарплати, а державний борг перевищує 110% ВВП. Фейхоо: «Ми рухаємося до найглибшої економічної кризи». На його думку, країна живе «в кредит за рахунок Брюсселя», а ліві бюджети тримаються на роздачі коштів регіональним союзникам. Пропозиція PP проста: менше податків для бізнесу та середнього класу, жорсткіша бюджетна дисципліна й ставка на приватну ініціативу.

У 2024–2025 роках аргументи опозиції посилилися: темпи зростання економіки сповільнилися, а боргове навантаження й далі зберігається. Тож політичний ефект позитивної статистики Санчеса 2022–2023 років вичерпався, а його наратив дедалі частіше виглядає як оборона минулих успіхів, а не як бачення майбутнього.

Міграція: лакмус радикалізації

Іспанія – одна з головних «брам» ЄС для мігрантів із Африки. Потоки через Канарські острови, Сеуту й Мелілью регулярно створюють кризові ситуації, що відбиваються і на внутрішній політиці, і на європейських дебатах.

Для уряду Санчеса міграція – це спільний виклик Європи. Соціалісти підтримали новий Пакт ЄС з міграції та притулку, погодилися приймати частину шукачів притулку з Італії та Греції, інвестували в домовленості з Марокко. Логіка Санчеса проста: краще інтегрувати й розподілити навантаження, ніж дозволити проблемі перетворитися на гуманітарну катастрофу й політичну зброю популістів. Фейхоо і PP намагаються балансувати, але тінь Vox перекроює дискусію. Для Vox навіть кілька сотень неповнолітніх з Канар – «загроза національній ідентичності». У липні 2024 року партія вийшла з коаліцій із PP у кількох регіонах лише через прийом 120 дітей-мігрантів. Цей демарш підірвав позиції Фейхоо: він визнав радикалізм Vox «перегином», але не порвав із нею остаточно. У результаті консерватори виглядають заручниками ультраправої риторики.

Європейський ризик очевидний: зсув Мадрида вправо загрожує приєднанням до «блокуючої меншості» щодо міграційного пакту і ускладнює співпрацю в Середземномор’ї.

Відносини з ЄС: спільний курс – різні наголоси

За Санчеса Іспанія трималася в проєвропейському ядрі. Він виступає за глибшу інтеграцію: підтримує план поступового впровадження спільної фіскальної політики, ініціативи зі зміцнення оборонного союзу, був прихильником розширення ЄС (зокрема, є одним із лідерів, хто просуває вступ України та Західних Балкан). Його Іспанія – надійний партнер ядра Євросоюзу (Франції, Німеччини, Італії). Наприклад, Санчес координував політику з Еммануелем Макроном та Олафом Шольцом у питаннях енергетики (разом з Францією та Португалією запустив проєкт «Зеленого коридору» H2Med – водневої труби між Піренеями і Францією). У зовнішній політиці уряд Санчеса дотримувався загальної лінії ЄС: підтримка України проти агресії РФ, санкції проти Росії (попри певну історичну симпатію іспанських лівих до Москви, Санчес твердо став на проукраїнську позицію). Щоправда, були нюанси: Іспанія голосно критикувала Ізраїль за дії в Газі у 2023 році (Санчес назвав бомбардування Гази «геноцидом», чим відрізнявся від більш стриманих заяв Німеччини чи Франції).

Фейхоо пропонує інший акцент: його PP залишається системно проєвропейською, але активно вказує на «подвійні стандарти» Брюсселя. У 2023 році він навіть їздив до євроінституцій, домагаючись оцінки амністії каталонців і судових маневрів уряду. Такий крок створив прецедент – лідер опозиції закликає ЄС тиснути на власний уряд, що підірвало образ Іспанії як стабільної демократії.

Найбільший ризик походить від Vox. Її відвертий євроскепсис – від критики «кліматичної ідеології» та гендерних політик до вимог обмежити вплив Брюсселя – здатний зсунути позицію Іспанії до табору Польщі й Угорщини. Уже зараз, на регіональному рівні, Vox блокувала програми ВДЕ та замінювала термін «гендерне насильство» на «внутрішньосімейне». Саме через цю перспективу збереження влади Санчесем стало для Брюсселя «полегшенням». Проте його уряд дедалі більше залежний від союзників і внутрішніх криз, що робить Іспанію вразливою та обмежує її можливості для європейського лідерства.

illustration: getty images

Наслідки для Європейського Союзу: випробування єдності

Політична криза в Іспанії не лишилася внутрішньою справою – вона вплинула на атмосферу та процеси в самому ЄС. По-перше, ситуація виявила крихкість політичної інтеграції Європи: навіть усталені демократії можуть опинитися в глухому куті формування уряду через поляризацію. В Брюсселі це викликало побоювання: чи зможе Іспанія – ключова держава-член – виконувати свої зобов’язання на фоні внутрішніх конфліктів? На щастя, конституційні механізми спрацювали, і криза не перейшла в некеровану фазу. Проте ЄС отримав попередження, що часті підвішені парламенти, складні коаліції ширяться Європою. Це означає, що ухвалення рішень на рівні ЄС може ускладнюватися, якщо в багатьох столицях уряди нестійкі. Іспанський випадок показав, що навіть під час головування в Раді ЄС країна може перебувати у стані урядової невизначеності – прецедент, який навряд чи бажано повторювати.

По-друге, криза продемонструвала межі принципів ЄС щодо верховенства права. Євросоюз опинився у делікатній ситуації: чи засуджувати дії Санчеса, ризикуючи зіграти на руку правим, чи заплющити очі, ризикуючи власною репутацією? В результаті ЄС обрав нейтралітет (принаймні публічно). Це стало предметом критики з боку деяких країн Східної Європи: наприклад, угорські та польські урядовці в кулуарах використали наратив «для Заходу можна все». Звісно, ситуації об’єктивно різні, але в інформаційному полі такий наратив використовувався. Тому європейським інституціям довелося ще ретельніше пояснювати свої підходи: мовляв, з Будапештом і Варшавою конфлікти системні (зміна законів, що підривають незалежність судів чи свободу ЗМІ), а в Мадриді – унікальна політична амністія заради національного примирення, яка до того ж пройшла перевірку Конституційного суду. Попри це, осад залишився: тема іспанської амністії може стати аргументом у руках євроскептиків при наступних суперечках про застосування механізму умовності чи санкцій ЄС за порушення принципів.

По-третє, «іспанський кейс» став уроком для інших багатонаціональних держав у Європі. В сусідній Бельгії, наприклад, довгі роки точаться тертя між фламандською більшістю та валлонською меншістю, теж лунають заклики до референдумів. Франція має проблему на Корсиці (де теж є рух за автономію/незалежність, і Париж зараз обережно веде діалог про надання особливого статусу острову). Італія стикається з тим, що ультраправі вимагають більше повноважень для багатших північних регіонів. Тому те, як Іспанія владнає каталонське питання, подає сигнал іншим: чи можлива модель примирення? Якщо каталонська амністія приведе до реального зменшення сепаратистських прагнень (поки важко сказати, чи це так), інші можуть взяти це на озброєння. Звісно, контексти різні, але є спільний знаменник: пошук балансу між єдністю держави та регіональними ідентичностями. ЄС традиційно виступає за цілісність держав, але після Брекзиту у Брюсселі особливо уважні до будь-яких ризиків нових відокремлень усередині Союзу. Саме тому набирає ваги думка про потребу загальноєвропейських рамок для врегулювання регіональних конфліктів шляхом діалогу, а не через односторонні кроки чи репресії.

По-четверте, реакція європейських лідерів і ЗМІ на кризу в Іспанії віддзеркалила їхні власні політичні позиції. Лідери лівоцентристів (як-от німецький канцлер Шольц, португальський прем’єр Кошта на той час) досить швидко привітали Санчеса з переобранням і не коментували амністію – очевидно, вирішивши не підсилювати риторику правих. Натомість правоцентристські опозиціонери (наприклад, голови партій ЄНП в скандинавських країнах) висловлювали «стурбованість шляхом Іспанії». Водночас, ніхто з голів держав і урядів ЄС офіційно не засудив дій іспанського Кабміну – діяв негласний принцип солідарності: «не коментувати внутрішню політику колеги». Тут можна провести аналогію: коли в 2017 Каталонія проголосила незалежність, усі лідери ЄС підтримали Рахоя і цілісність Іспанії. У 2023–25, коли йшлося про політику Санчеса щодо каталонців, лідери ЄС зберегли нейтралітет, хоча в приватних розмовах, імовірно, оцінки давали. Це свідчить, що ЄС – все ще союз держав, де діє джентльменська угода не втручатися напряму у справи один одного, якщо тільки не порушені базові цінності.

Люди тримають іспанські, каталонські та європейські прапори під будівлею Європарламенту – PATRICK HERTZOG/AFP/Getty Images

Висновок: чи мине гроза?

Протистояння Санчеса і Фейхоо стало концентрованим відображенням викликів, які переживає Європа. Поляризація, дилеми національної єдності, зростання популізму та суперечки довкола верховенства права в Іспанії набули драматичного виміру. Санчес утримав владу, зробивши ставку на компроміс із каталонцями та мобілізувавши тих, хто боявся приходу ультраправих. Це дало короткостроковий результат: збереження проєвропейського курсу, стабілізацію відносин із Брюсселем і перенесення каталонського питання з вулиці за стіл переговорів. Але водночас країна отримала безпрецедентний рівень політичної напруги, а суспільство залишилося розколотим.

Для ЄС ситуація має подвійний вимір. З одного боку, стабільність Іспанії – четвертої економіки єврозони – критично важлива для всього Союзу. З іншого, прецеденти, створені під час цієї кризи, довго резонуватимуть: чи можна використовувати амністію як політичний інструмент, де межа компромісу із сепаратистами, як реагувати союзникам на нетипові рішення партнерів? Ці питання не мають простих відповідей, але вони формують порядок денний для Європи.

Ясно одне: іспанська криза стала лакмусовим папірцем не лише для демократії країни, а й для зрілості самого ЄС. Від того, чи вдасться Мадриду перетворити амністію на шлях до примирення, а Брюсселю – на приклад гнучкого реагування без втрати принципів, залежить, чи стане цей досвід моделлю для врегулювання конфліктів, чи ж – аргументом у руках популістів. Це випробування стійкості європейських демократій і здатності ЄС тримати баланс між цінностями та реаліями. Чи стане Іспанія уроком зрілості чи прикладом небезпечного компромісу – покаже час.

Авторка: Ангеліна Марущак, молодша аналітикиня аналітичного центру ADASTRA.

Підтримайте аналітичний центр ADASTRA – інвестуйте в незалежну аналітику майбутнього!

Фото на прев'ю: Кандидат від іспанської Народної партії Альберто Нуньєс Фейхоо та прем'єр-міністр Іспанії і кандидат від Соціалістичної партії Педро Санчес розмовляють перед теледебатами напередодні дострокових виборів у Мадриді, Іспанія, 10 липня 2023 року. REUTERS/Juan Medina TPX IMAGES OF THE DAY