Політичне закляте коло Британії: міграція як фактор політичної поляризації у парламентській та партійній політиці

Питання міграції остаточно перетворилося з теми соціально-економічної політики на головну вісь політичної поляризації Великої Британії. Референдум 2016 року переформатував контроль над кордонами з технічного завдання на сакральний символ суверенітету, розколовши суспільство та політичні класи. Масштабна хода в Лондоні у вересні 2025 року, що зібрала понад 110 тисяч осіб під гаслом «Unite the Kingdom», лише підтверджує цю реальність: міграція тепер домінує у громадській дискусії, витіснивши навіть питання економіки, і визначає лінії розколу як у парламенті, так і на вулицях.

Стаття аналізує три етапи кризи: політизацію міграції та її сакралізацію після брекзиту, виникнення конфлікту ідентичностей та афективної поляризації і переростання цього конфлікту в інституційну війну, що призвела до розколу консерваторів, тактики лейбористів та системного паралічу.

Від електорального гасла до чинника національного розколу: політизація міграції у британській політиці

Щоб зрозуміти глибину сучасної кризи, потрібно простежити, як технічне питання регулювання трудових потоків і права на притулок пройшло шлях від предмета бюрократичних розрахунків до статусу сакрального символа, а потім — до розколу в національній свідомості та політичній механіці.

Етап 1: Політизація та створення примарної мети (2010–2016)

Початок поляризації сягає корінням у стратегічну політичну помилку або, за іншим баченням, геніальний тактичний хід. Консервативна партія Девіда Кемерона, опинившись під тиском UKIP та євроскептичного крила власної партії, зробила міграцію головною точкою напруги. Однак мета зменшити річну чисту міграцію до «десятків тисяч» була нереалістичною в умовах відкритої економіки та свободи пересування в ЄС. 

Тобто це було не стільки політичне завдання, скільки символічне зобов’язання, спрямоване на заспокоєння певної частини електорату. Неможливість її виконання протягом років не призвела до переоцінки мети, а навпаки, перенаправила громадське обурення. Вина поступово зміщувалася з внутрішньої неспроможності уряду на зовнішнє джерело проблеми — наднаціональні правила Європейського Союзу. 

Таким чином, ще до референдуму міграція перетворилася з показника ефективності у потужний наратив про втрачений контроль.

Етап 2: Сакралізація та перетворення на цивілізаційний маркер (2016–2019)

Референдум 2016 року став каталізатором, що перевів процес на якісно новий рівень. Абстрактне гасло «Take Back Control» знайшло свій найбільш зрозумілий, відчутний та емоційно заряджений сенс для мільйонів людей саме в контролі над національним кордоном. Перемога «Leave» фактично канонізувала контроль над міграцією як головну та незмінну обіцянку брекзиту, отримавши на перемовини з Брюсселем.

Акція на підтримку референдуму у Манчестері. Christopher Furlong/Getty Images

Питання міграції стало ключем до легітимності самого політичного проєкту. Будь-яке відхилення, будь-який компроміс у цьому питанні тепер розглядався не як прагматична поступка, а як святотатство, зрада «волі народу». Міграція вийшла за межі економічних моделей і соціальних програм — вона увібрала в себе питання суверенітету, національної гідності, культурної автономії та історичної справедливості. Контроль над кордоном став центральним символом нової політичної релігії.

Етап 3: Конфлікт ідентичностей та народження афективної поляризації (2019–2024)

На ґрунті цієї сакралізації виросло два антагоністичні табори, розділені протилежними системами цінностей та національної ідентичності.

Ідентичність «Сувереністів» (або «Справжніх брекзитерів»): Для них кордон — це не просто адміністративна межа, а бар’єр, що відокремлює суверенний світ порядку від хаосу глобалізації. Незаконний мігрант у човні — це не людина в біді, а фізичне втілення провалу держави, живий доказ того, що «контроль» так і не повернуто. Їхня свідомість будується на наративі відновлення: повернення закону, авторитету та національного самовизначення. Інституції, що перешкоджають абсолютному контролю (Європейський суд з прав людини, «активістські» судді Верховного суду, правозахисні НУО), розглядаються не як гальма, а як внутрішній ворог, що саботує волю народу.

Ідентичність «Конституціоналістів» або «Глобалістів»: Їхня уявна Британія — це продовжувач традицій просвітництва, країна, що дотримується правил, поважає міжнародне право та свої гуманітарні зобов’язання. Для них відмова від ЄКПЛ чи порушення міжнародних угод — це не «взяття контролю», а відмова від цивілізованої ідентичності країни, небезпечний крок до свавілля та ізоляціонізму. Вони бачать у діях сувереністів загрозу не економіці, а моральній та правовій основі нації.

Це афективна поляризація у чистому вигляді: противники не просто не згодні; вони взаємно заперечують моральну легітимність, патріотизм та розсудливість один одного. Цей розкол виявився потужнішим за традиційні партійні приналежності. Він проходить крізь Консервативну партію, розділяючи її на ворогуючі фракції, і деформує лінії парламентської боротьби, де депутати інколи відчувають більшу ідеологічну близькість з опонентами з іншої партії, ніж з колегами по фракції.

Етап 4: Інституційна конфронтація та системний параліч (2024–2025)

Коли непохитна обіцянка про «повний контроль» зіткнулася з реальними перешкодами — як фізичними (протока Ла-Манш), так і юридичними (міжнародні норми) та економічними (потреба у робочих руках) — британська політика опинилася в стані системного протистояння. Вся державна машина почала працювати проти самої себе, що в підсумку призвело до повного застосу. Це відбувалося за три чітких кроки.

Першим кроком стали все більш радикальні кроки уряду. Мінливі прем’єри, від Трасс до Сунака та далі, пропонували дедалі жорсткіші заходи, щоб показати, що вони «виконують обіцянку». Найвідоміший приклад — план відправляти біженців у Руанду, а також закони, які ускладнюють їм доступ до суду. Але це була не стільки справжня політика, скільки показова відданість ідеї брекзиту. Вони намагалися виглядати рішучими, навіть якщо це не працювало.

По-друге, інші державні інститути стали на заваді. Судді скасовували плани уряду, як-от вильоти до Руанди, тому що вони порушували закони. Палата лордів, де сидять експерти, постійно змінювала або блокувала найсуворіші частини нових законів. Міжнародні організації критикували Британію. Але для тих, хто вимагав негайного контролю, це виглядало не як нормальна робота держави, а як змова. Вони почали бачити в суддях, лордах і дипломатах ворогів, які навмисно саботують волю народу.

Ріші Сунак на брифінгу на Даунінг-стріт 9. Chris J Ratcliffe/EPA

По-третє, система повністю зайшла в глухий кут. До 2025 року парламентський процес характеризувався тривалими процедурними затримками та повторюваним блокуванням ключових законодавчих ініціатив. Замість того щоб приймати закони, депутати та лорди безкінечно перекидали їх туди-сюди, лише затримуючи процес. Уряд консерваторів втратив здатність до ефективного політичного керівництва, тому що будь-яка його дія розлючувала або радикалів у власних рядах (якщо вона була недостатньо жорсткою), або поміркованих (якщо вона була занадто екстремальною). Консервативна партія фактично розпалася на дві ворогуючі групи.

В підсумку, міграція перестала бути звичайною проблемою. Вона стала призмою, через яку тепер дивляться на всю політику: чий ти бік, чи відданий ти «справжньому» брекзиту. Через це вся британська демократія застрягла в глухому куті, вихід з якого не простежується.

Консервативна партія: розколота у власних обіцянках

На жертовному вівтарі цієї сакралізації Консервативна партія принесла себе в жертву. Будучи рушієм брекзиту, вона стала заручницею його найбільш радикальних інтерпретацій. Замість того, щоб керувати нацією після референдуму, партія перетворилася на поле битви між двома ворожими фракціями, кожна з яких претендує на звання справжніх носіїв консервативної ідеї.

Фракція «Священної війни» (Європейська дослідницька група – ERG та ширше сувереністське крило, що сформувалося навколо її ідей): Для цього крила, чиїм голосом у різні періоди були такі фігури, як Суелла Брейверман чи Роберт Дженрік, міграція – це біполярне питання: або повний контроль, або повна зрада. Їхнє політичне бачення просте: існує «воля народу» 2016 року, яка вимагає абсолютного суверенітету, і є «глибока держава» (судді, чиновники, правозахисники), яка цьому опирається. Вихід із Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ), реалізація програми релокації (Руанда) за будь-яку ціну, односторонні дії – це для них не політика, а моральний обов'язок. Кар'єра в цій фракції будується на публічній безкомпромісності та регулярних заявах про зраду з боку власного уряду.

Фракція «Управління спадком» (One Nation, прагматичне крило): Це традиційні консерватори, пов'язані з великим бізнесом, фінансами та дипломатією. Вони голосують за жорсткі закони, але розуміють їхню технічну та правову складність. Для них контроль – це питання ефективних угод (наприклад, з ЄС чи країнами походження), реформи системи, а не символічні жести. Вони бачать катастрофічні наслідки виходу з ЄКПЛ для міжнародного статусу Британії та її відносин з ключовими союзниками. Їхній вагомий, але часто тихий голос (як, наприклад, Рорі Стюарт у своїй публічній інтелектуальній ролі після парламенту) тоне в криках популістів.

Лідер партії – чи то Ріші Сунак до його поразки, чи його наступник – виконував роль не керманича, а прохача, який намагався умовити одну фракцію не знищити уряд, а іншу – не знищити репутацію країни. Ця внутрішня суперечливість паралізувала процес ухвалення рішень: він пропонував найжорсткіші в історії закони про міграцію, але залишався проклятим і зневаженим власним правим крилом за «слабкість».

Лейбористська партія: деполяризація як стратегія захоплення центру

Лейбористи під керівництвом Кіра Стармера зробили з протилежної дилеми стратегічну перевагу. Розуміючи, що пряма ідеологічна битва на полі, визначеному консерваторами («жорсткість vs. м'якість»), є програшною, вони здійснили майстерний маневр. Вони демілітаризували міграційне питання, перевівши його з площини ціннісних воєн у площину технічної компетентності.

Їхня критика зосереджена не на тому, чи потрібен контроль, а на тому, як його здійснити. «Консерватори провалилися, витративши мільярди на непрацюючі схеми» – ось центральний наратив. Стармер пропонує не революцію, а ремонт: боротьбу з контрабандистськими мережами спільними силами з Європою, швидший розгляд справ, угоди з безпечними країнами. Він обіцяє скасувати програму «Руанда», називаючи її аморальною та неефективною, але водночас категорично відкидає ідею «відкритих кордонів».

Ця прагматична, навіть бюрократична позиція є свідомою ставкою на втому від драми. Вона спрямована не на залучення поляризованих електоратів, а на консолідацію «тихої більшості» – виборців, які хочуть, щоб питання вирішувалося, а не постійно експлуатувалося. Проте це несе ризик: ліве крило партії та активісти голосніше вимагають етично чіткої, гуманної позиції, тоді як частина прагматичного електорату може сприйняти підхід Стармера як занадто невиразний.

Парламентська процедура: вогняний випробувальний стенд для демократії

Парламент став епіцентром кризи, де абстрактні розбіжності щодо міграції перетворилися на конкретні та руйнівні дії, що паралізували роботу законодавчої гілки влади. Палата громад де-факто втратила свою основну функцію. Замість платформи для дебатів та прийняття рішень вона перетворилася на полігон для симуляції політичної активності, де формальні процедури використовуються для ведення війни, а не для управління.

Кожен законопроєкт про міграцію вже не про рішення проблеми, а про політичні послання. Уряд вносить надзвичайно жорсткі закони, знаючи, що вони будуть змінені або заблоковані, аби продемонструвати «рішучість» своїй базі. Опозиція пропонує поправки, знаючи, що вони будуть відхилені, аби підкреслити «безглуздість» уряду.

Фракція ERG відточувала мистецтво «стратегічного голосування» проти власного уряду, щоб послабити законопроєкт і змусити його повернути з Палати лордів у ще більш радикальній формі. Помірковані тори, у свою чергу, утворювали тихі «палацові коаліції» з лейбористами та лібдемами на етапі комітетського розгляду, послаблюючи найбільш радикальні пункти.

Парламент Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії. Christopher Furlong/Getty Images

Необрані лорди, де переважають колишні судді, дипломати та експерти в міжнародному праві, стали основним бар'єром. Їхні численні поправки, що посилаються на несумісність законів з правами людини, запускали процедуру «парламентського пінг-понгу». Ця процедура, створена для доопрацювання законів, перетворилася на інструмент їх саботажу, затримуючи прийняття на місяці і позбавляючи уряд можливості хвалитися «перемогами».

Поляризація вийшла за межі Вестмінстера. Рішення Верховного суду про незаконність схеми «Руанда» сувереністи зустріли як «акт війни» з боку «активістських суддів». Масштабні протести правозахисних організацій супроводжуються контрапротестами правих груп. Таким чином, парламентська боротьба лише віддзеркалює та посилює глибший суспільний розкол.

Електоральні наслідки: криза системи та поява нових полюсів

Глибинний політичний розкол, породжений міграцією, радикально змінив електоральну карту Великої Британії, поховавши традиційну центристську конкуренцію. До кінця 2025 року проявилися три ключові тенденції.

Партія Реформ стала «каральним інструментом» поляризації. Невдачі консерваторів у питанні кордонів створили для неї ідеальну нішу. Її мета — не влада, а тиск: відтягнути критичні 5-10% виборців від тори у ключових округах, гарантуючи їхню поразку. Кожна невдача уряду стає паливом для її популістської кампанії.

Тактичне голосування стало новою нормою. Ліберальні виборці все частіше голосують проти консерваторів як загрози правовій державі, що підтверджується даними виборів 2024 року, коли масовий перехід виборців між лейбористами та ліберал-демократами забезпечив поразку тори в ключових округах. Консервативна база, натомість, бачить у виборах плебісцит про лояльність брекзиту, де Стармер — втілення «глибокої держави».

Поляризація набула географічного виміру. Виникла яскрава відмінність між космополітичними мегаполісами (Лондон, Бристоль), де цінуються відкритість і інтернаціоналізм, та сільськими і постіндустріальними регіонами, де домінує риторика суверенного контролю та захисту. Це розкол між двома суспільствами з різними політичними мовами та баченням майбутнього.

Разом це свідчить: британська політика остаточно перейшла від конкуренції програм до конфлікту ідентичностей, де центр став лише символом минулої епохи консенсусу, якої більше не існує.

Висновок: поляризація як нова конституційна норма

Міграція як політичне питання вже давно вичерпала себе. На її місці виникла міграція як мембрана, через яку фільтруються всі інші аспекти політичного життя: ставлення до судів, до ЄС, до прав людини, до самого поняття експертизи. Еволюція, описана в анотації, завершилася: міграція дійсно перетворилася з пункту порядку денного в ядро ідеологічної та процедурної конфронтації.

Політична система Великої Британії демонструє ознаки системного стресу. Механізми, розроблені для консенсусу (парламентська процедура, двопартійність, верховенство права), використовуються для ведення війни. Фракційна динаміка всередині партій виявилася сильнішою за партійну дисципліну. Кар'єра політиків все менше залежить від здібностей керувати, і все більше – від здатності інтенсивно сигналізувати про свою приналежність до одного з поляризованих таборів.

Подолання цієї поляризації не буде результатом виборів 2025 року. Навіть переконлива перемога лейбористів не «вимикає» глибоко вкорінені емоційні розбіжності; вона лише тимчасово відкладає їх вияв. Поки питання контролю над кордонами залишатиметься сакральним символом, а не технічним завданням, воно продовжуватиме бути потужним фактором політичної поляризації, визначаючи долю урядів, партій і, врешті-решт, характеру самої британської демократії.

Авторка – Катерина Штундер, молодша дослідниця програми “Європейські студії” аналітичного центру ADASTRA.

Сподобалась стаття? Тоді підтримайте вихід нових матеріалів, ставши патроном ADASTRA. Цим ви робите свій внесок у розвиток вітчизняної аналітики!