Порт Бербера: геополітична битва за Африканський Ріг
Вступ: від периферійного порту до стратегічного вузла
Порт Бербера в самопроголошеному Сомаліленді тривалий час залишався периферійним портовим пунктом на узбережжі Червоного моря. Однак інвестиції компанії DP World з Об’єднаних Арабських Еміратів та приєднання Ефіопії до проєкту перетворили його на один із ключових вузлів нової інфраструктурної мапи Східної Африки. Те, що починалося як угода про модернізацію контейнерного термінала, швидко вийшло за межі економіки та стало політичним, навіть геополітичним фактором практично першочергового значення.
Ця історія є точкою перетину різних інтересів: економічних амбіцій Сомаліленду, прагнень Ефіопії отримати альтернативний вихід до моря, стратегічних планів ОАЕ та претензій федерального уряду Сомалі, який розглядає угоду як порушення свого суверенітету. Порт, що донедавна був локальним об’єктом, нині впливає на баланс сил у Червоному морі, конкуренцію транспортних коридорів і майбутнє політичного врегулювання у Сомалі. І ця ситуація навколо Бербери переросла в одну з найгостріших криз в Африканському Розі за останні роки, демонструючи, як інфраструктурний проєкт може стати каталізатором для регіональної нестабільності та переформатувати геополітичні альянси.
Метою цієї статті є дослідити, як інвестиції в Берберу змінили баланс сил у Східній Африці, які економічні вигоди та ризики вони несуть, і чому цей кейс заслуговує на особливу увагу всіх, хто стежить за розвитком регіону та міжнародних транспортних шляхів.
Історичний контекст: правовий статус Сомаліленду
Регіон, що сьогодні називається Сомалілендом, проголосив незалежність від Сомалі в травні 1991 року й відтоді діє як де-факто держава з власними урядовими інституціями, адміністрацією та навіть регулярними виборами. Сомаліленд має населення близько 4,3 мільйона осіб, контролює територію у 176,119 квадратного кілометра (близько трьох Київських областей/майже вся Англія+Уельс) та підтримує функціональну демократичну систему з виборчими процедурами та мирною передачею влади. Однак його суверенітет не визнається жодною державою-членом ООН, тож країна залишається найбільшою невизнаною одиницею світу за площею й фактичним управлінням.
Така правова сірість є ключовою передумовою всіх подальших суперечок довкола міжнародних угод, укладених у Харгейсі (столиці Сомаліленду) або у Бербері (місто в Сомалі). Сомаліленд знаходиться в унікальній правовій ситуації: він де-факто відповідає практично всім критеріям Монтевідейської конвенції про державність* – має постійне населення, визначену територію, ефективний уряд та здатність вступати у відносини з іншими суб’єктами, проте визнання залишається фундаментально політичним рішенням. Саме ця юридична невизначеність створює простір для експериментів у міжнародному співробітництві, де економічні актори можуть взаємодіяти з ефективною владою без надання їй офіційного визнання.
До середини 2010-х Бербера була переважно локальним портом: важливим для експорту худоби й місцевої торгівлі, але з обмеженою контейнерною інфраструктурою, невеликою пропускною спроможністю та слабкими логістичними зв’язками із внутрішніми ринками. Її розвиток як транзитного вузла для регіональної торгівлі тривалий час залишався нереалізованим через брак достатніх інвестицій і сумнівний правовий статус регіону. Водночас із цим, саме розташування на узбережжі Аденської затоки робить її природним (та стратегічним) портовим пунктом із доступом до морських шляхів Червоного моря, що йдуть до Баб-ель-Мандебської протоки та Суецького каналу.
*Критерії Конвенції про права та обов’язки держав:
- Постійне населення — має бути стабільна спільнота людей.
- Визначена територія — чітко окреслена (хоча не обов’язково без суперечок).
- Уряд — ефективна влада, що здійснює контроль над територією.
- Здатність вступати у відносини з іншими державами — тобто міжнародна суб’єктність.
Важливо, що, як підкреслюють деякі науковці, відповідність цим критеріям — необхідна умова державності, але не достатня сама по собі для міжнародного визнання або повного членства в міжнародних організаціях.
Детальніше за посиланням: https://papers.ssrn.com/sol3/papers.cfm?abstract_id=4592392&utm_source
Хронологія угод: від комерції до геополітики
Перелом стався у 2016 році, коли міжнародний оператор DP World виграв 30-річну концесію* на управління й розвиток порту Бербера. Угода передбачала участь оператора у спільному підприємстві з часткою 65% для DP World (Сомаліленд – 35%) та інвестиції в розміри 442 мільйонів доларів США. Ця домовленість створила для Бербери новий інвестиційний імпульс, але й одразу порушила питання про легітимність рішень, ухвалених владою невизнаного утворення.
У березні 2018 року уряд Ефіопії офіційно розпочав процес придбання частки у проєкті – 19%, щоб забезпечити собі альтернативний коридор до моря. Для Ефіопії, яка з 1993 року є замкненою на суші після здобуття незалежності Еритреєю, доступ до порту в регіоні Червоного моря став не лише стратегічним економічним інструментом, але й елементом національної безпеки та геополітичної автономії. Ефіопія мала потенціал знизити залежність від Джибуті (країна в Східній Африці), диверсифікувати маршрути імпорту та експорту й стимулювати внутрішній промисловий розвиток. За тристоронньою угодою, підписаною 1 березня 2018 року в Дубаї, кінцева структура власності визначалася як: DP World – 51%, Сомаліленд – 30%, Ефіопія – 19%.
Проте критична подія відбулася в червні 2022 року, коли Ефіопія втратила свою частку через невиконання фінансових зобов’язань. Частка Ефіопію була перерозподілена між DP World та Портовим управлінням Сомаліленду, і станом на цей час структура власності становить 65% для DP World та 35% Сомаліленд. Ця втрата Ефіопією своєї частки, як виявилося, пізніше стала важливим контекстом для розуміння Меморандуму 2024 року.
*Концесія — коли держава (або власник певного об’єкта) дозволяє приватній компанії користуватися цим об’єктом — наприклад, портом, дорогою чи шахтою — на певний час, щоб та інвестувала гроші, розвивала та керувала ним.
Меморандум 2024 року: обмін портів на визнання
Найбільш драматичний поворот у цій історії стався 1 січня 2024 року, коли прем’єр-міністр Ефіопії Абій Ахмед Алі та президент Сомаліленду Мусе Біхі Абді підписали в Аддіс-Абебі Меморандум про взаєморозуміння, який миттєво став дипломатичною бомбою регіонального масштабу. Повний текст Меморандуму не оприлюднювався, проте з офіційних заяв урядів та аналізу експертних організацій відомі ключові елементи угоди.
Ефіопія прагнула отримати доступ до 20 кілометрів узбережжя на 50 років з можливістю продовження для створення бази військово-морських сил та комерційних операцій. Точне місце розташування не уточнюється публічно, хоча експерти згадують райони поблизу Бербери або Лугайї біля кордону з Джибуті.
Найсуперечливішим елементом угоди стало зобов’язання Ефіопії визнати Сомаліленд як незалежну суверенну державу, що зробило б її першою країною, яка надала таке визнання з моменту проголошення незалежності Сомаліленду в 1991 році. Хоча Ефіопія публічно не зобов’язалася визнати Сомаліленд незалежною державою, багато сомалілендських посадовців, включно з президентом Мусе Біхі, стверджують, що цю обіцянку включено відповідно до угоди. Враховуючи, що Сомаліленд навряд чи просував би таку вибухову ініціативу без отримання визнання, здається вельми імовірним, що обидві сторони розуміють Меморандум як обмін порту на визнання. Формулювання залишається розпливчастим – “у належний час” чи “майбутнє визнання”, без конкретних термінів, що створює стратегічну неоднозначність.
Важливим застереженням є те, що Меморандум – це не юридично зобов'язальний договір, а лише попередня угода про наміри, що потребує ратифікації обома сторонами. Станом на жовтень 2025 року повної ратифікації не відбулося, що залишає угоду в підвішеному правовому стані.
Анкарська декларація: деескалація без вирішення
11 грудня 2024 року за посередництвом Туреччини Ефіопія та Сомалі підписали в Анкарі декларацію, що передбачає повагу до суверенітету та територіальної цілісності Сомалі з боку Ефіопії, і пошук доступу до моря виключно через офіційні угоди з федеральним урядом країни. Це оцінюється як значний дипломатичний прорив, що може створити основу для регіональної співпраці.
Проте критична деталь полягає в тому, що декларація жодним словом не згадує Меморандум з Сомалілендом. Ефіопія не підтвердила скасування Меморандуму, а Сомаліленд наполягає, що угода залишається чинною. Це створює ситуацію стратегічної неоднозначності, де технічно всі сторони зберігають свої позиції, але фундаментальний конфлікт інтересів залишається невирішеним. Така неоднозначність може слугувати тимчасовим заспокоєнням напруженості, але не усуває структурних причин конфлікту.
Геополітичний вимір: боротьба за контроль над Червоним морем
Стратегічне значення Червоного моря у 2024-2025 роках досягло найвищої точки за десятиліття: через цей регіон проходить ~12-15% світової торгівлі та ~40% глобального контейнерного трафіку, а ~8-10% світової торгівлі нафтою та 8% газом транспортується через Баб-ель-Мандебську протоку. З жовтня 2023 року безпекове середовище різко погіршилося через атаки хуситів на комерційні судна: підтримувані Іраном хусити провели понад 100 атак, змусивши судноплавні компанії перенаправляти маршрути навколо африканського мису Доброї Надії, подвоюючи час транзиту та витрати. Операція “Prosperity Guardian” під керівництвом США виявилася обмежено ефективною в стримуванні атак, а витрати на судноплавство подвоїлися, порушуючи глобальні ланцюги постачання.
Позиція та інтереси ОАЕ в Бербері є багатовимірними й виходять далеко за межі суто комерційних інтересів. DP World, державне підприємство Дубая, розглядає Берберу як критичний елемент глобальної логістичної мережі, що управляє терміналами у 64 країнах на 6 континентах. У 2025 році DP World оголосила глобальні інвестиції на 2,5 мільярда доларів, не виключаючи можливість збільшення інвестицій.
Військовий вимір присутності ОАЕ в Бербері добре задокументований авторитетними джерелами та піддається верифікації через супутникові знімки. Емірська база, що складається з аеродрому та глибоководного порту, була побудована в місті Бербера у 2017 році для підтримки операцій ОАЕ у сусідньому Ємені, а недавні супутникові знімки вказують, що наявні об’єкти оновлюються та доповнюються додатковим глибоководним портом. У 2017 році ОАЕ отримали схвалення на розміщення військової бази в районі Бербери, де розташована злітно-посадкова смуга колишньої радянської бази, спочатку для екстенсивного військового використання, пізніше офіційно перетворену на “цивільний” аеропорт у 2019 році, хоча військова діяльність продовжується.
Це частина гнучкої “стратегії форпостів” ОАЕ у восьми країнах, включаючи Ємен, Еритрею, Сомаліленд, Пунтленд (самопроголошена держава у східній частині Сомалі), Сомалі, Чад, Лівію та Єгипет, з основною метою захисту водних шляхів, особливо в регіоні Червоного моря та Західного Індійського океану. ОАЕ прагне отримати контроль над морськими маршрутами від Аденської затоки до Червоного моря, створивши невелику морську імперію в регіоні з початку конфлікту в Ємені у 2015 році.
Геополітична конкуренція в регіоні є інтенсивною та багатополярною, що відображає ширші тенденції глобальної трансформації. Китай керує своєю першою закордонною військовою базою в Джибуті, відкритою у серпні 2017 року з інвестиціями у Джибуті в розмірі ~40% фінансування масштабних інфраструктурних та інвестиційних проєктів. База розташована лише за ~11 кілометрів від американського табору Лемонньє, що створює унікальну ситуацію близького розташування глобальних держав, чия конкуренція у 2025 році не поспішає знизитися.
Туреччина різко посилила присутність у Сомалі у 2024 році: 8 лютого підписано 10-річну угоду про оборонну та економічну співпрацю, схвалену парламентом Сомалі 213 голосами проти 3, за якою Туреччина зобов’язалася побудувати, навчити та укомплектувати сомалійський флот, отримавши доступ до сомалійських вод та економічної зони. Туреччина вже управляє найбільшою закордонною військовою базою Camp TURKSOM у Могадішо з вересня 2017 року, підготувала ~16.000 сомалійських військових та керує аеропортом і морським портом Могадішо з 2014 року. Це робить Туреччину найбільш інтегрованим іноземним актором у Сомалі та важливою противагою впливу ОАЕ у регіоні.
Саудівська Аравія під керівництвом принца Мохаммеда бін Салмана поглибила участь у Великому Африканському Розі через Vision 2030*, зосереджуючись на Судані, Ефіопії та Еритреї, з інвестиціями в порт Асеб в Еритреї, що вимірюються мільярдами, конкуруючи з ОАЕ за контроль портів та регіональний вплив. Геополітична карта Червоного моря, таким чином, стає дедалі складнішою, з множинними центрами сили, що конкурують за вплив через портову інфраструктуру, військові бази та економічні інвестиції.
*Vision 2030 — це довгострокова стратегічна програма розвитку, яку прийняла Саудівська Аравія у 2016 році з ініціативи кронпринца Мухаммеда бін Салмана.
Її головна мета — зменшити залежність країни від нафти та диверсифікувати економіку, розвиваючи інші сектори: туризм, технології, освіту, інфраструктуру, охорону здоров’я й культуру.
Політичні реакції: осуд міжнародної спільноти
Федеральний уряд Сомалі реагував на Меморандум 2024 року швидко та рішуче. 2 січня 2024 року, наступного дня після підписання Меморандуму, кабінет міністрів країни провів екстрене засідання та оголосив угоду “нікчемною та неприйнятною”. Президент Хасан Шейх Мохамуд заявив, що як уряд, вони засудили та відхилили незаконне порушення Ефіопією національного суверенітету та територіальної цілісності, підкреслюючи, що жодного дюйма Сомалі не може і не буде підписано, ким би то не було.
Дипломатичні дії були негайними та багатовекторними. Сомалі відкликала посла з Ефіопії, 7 січня президент підписав закон про анулювання угоди, 17 січня заборонила рейсу Ethiopian Airlines до Харгейси входити в повітряний простір Сомалі (він перевозив високопосадовців Ефіопії до Сомаліленду), а 23 січня повідомили про подання офіційної скарги до Ради Безпеки ООН, стверджуючи, що Меморандум становить незаконне порушення суверенітету та територіальної цілісності країни.
Сомалі активно будувала стратегічні альянси для протидії ефіопським амбіціям. У серпні 2024 року підписано протокол про оборонну співпрацю з Єгиптом, який надіслав військове обладнання та допомогу, а президент Єгипту Абдель Фаттах ас-Сісі заявив, що нікому не дозволено погрожувати Сомалі чи зазіхати на територію країни, і що Єгипет готовий підтримати союзника. У лютому 2024 року укладено Рамкову угоду про оборонну та економічну співпрацю з Туреччиною, а в жовтні 2024 року – Меморандум про оборонну співпрацю з Танзанією. Ці альянси показують, як місцевий конфлікт переріс у боротьбу за вплив у регіоні.
Африканський Союз в 3 січня 2024 року через голову Комісії Мусса Факі Махамата закликав до “спокою та взаємної поваги” для деескалації напруженості, підкреслюючи “імперативність дотримання єдності, територіальної цілісності та повного суверенітету всіх держав-членів Африканського Союзу, включаючи Федеративну Республіку Сомалі та Федеративну Демократичну Республіку Ефіопія”. АС висловив занепокоєння, що визнання Сомаліленду може посилити напруженість у вразливому Африканському Розі та надихнути інші регіони із сепаратистськими амбіціями, створюючи прецедент, який підірве принцип непорушності колоніальних кордонів – один із фундаментальних принципів АС з моменту його заснування.
Ліга арабських держав провела екстрену віртуальну зустріч 17 січня 2024 року, де генеральний секретар Ахмед Абдул Гейт назвав Меморандум “відвертим державним переворотом” проти міжнародного права та сомалійської єдності, “однобічним, шахрайським актом”. Ліга прийняла резолюцію, що підтверджує: “Сомаліленд є невід’ємною частиною Сомалі”, відхиляючи Меморандум між Ефіопією та Сомалілендом як нікчемний, неприйнятний та такий, що порушує міжнародне право. Єгипет, ОАЕ, Саудівська Аравія, Бахрейн, Мавританія та Джибуті активно підтримали Сомалі, демонструючи регіональну солідарність з питань територіальної цілісності.
Сполучені Штати 3 січня 2024 року висловили “серйозне занепокоєння” щодо зростання напруженості в Африканському Розі, підтвердивши визнання США “суверенітету та територіальної цілісності” Федеративної Республіки Сомалі, як визначено в її кордонах 1960 року. США, як і ряд інших країн, закликали Ефіопію не подовжувати угоду та закликали до дипломатичного діалогу. Існують спекуляції, що адміністрація Трампа може розглядати визнання Сомаліленду в обмін на права на військову базу, хоча це залишається непідтвердженим та суперечливим.
Європейський Союз 2 січня 2024 року нагадав про “важливість поваги до єдності, суверенітету та територіальної цілісності Федеративної Республіки Сомалі відповідно до її конституції, Статутів Африканського Союзу та Організації Об’єднаних Націй”, підкресливши, що це “ключове для миру та стабільності всього регіону Африканського Рогу”.
Китай 11 січня 2024 року заявив: “Китай підтримує країни в захисті суверенітету та територіальної цілісності. Сомаліленд є частиною Сомалі. Китай підтримує федеральний уряд Сомалі в захисті національної єдності, суверенітету та територіальної цілісності. Китай має значні інвестиції в Джибуті та занепокоєний втратою впливу, якщо Бербера виявиться конкурентоспроможною під управлінням ОАЕ.
Одностайність міжнародної реакції є дивовижною: від США до Китаю, від Африканського Союзу до Ліги арабських держав, від ЄС до окремих країн регіону – всі підтвердили підтримку територіальної цілісності Сомалі. Це демонструє силу принципу непорушності міжнародно визнаних кордонів у сучасному міжнародному порядку, навіть коли цей принцип суперечить ефективному управлінню та економічній доцільності.
Правові питання: визнання, прецеденти та норми міжнародного права
Центральне правове питання, яке виникає з угод навколо Бербери, полягає в тому, чи створює економічна співпраця прецедент для де-факто визнання невизнаних міжнародною спільнотою територій. Експертний консенсус: хоча економічна співпраця не є формальним визнанням, вона створює функціональні відносини, які існують у правовій сірій зоні. DP World може управляти портом, інвестувати сотні мільйонів, не визнаючи Сомаліленд державою. Це демонструє прагматичну домовленість, яка визнає ефективне управління без надання правового статусу державності.
Ті самі величезні економічні зобов’язання для ОАЕ ніколи не матеріалізувалися у формальне визнання, так само як у випадку з Ефіопією, доводячи, що існує баланс між інтересами будь-якої країни відносно її економічних інтересів та дипломатії. Міжнародно-правові перспективи підкреслюють різницю між де-факто та де-юре визнанням: перше означає практичну взаємодію з ефективною владою, друге – формальне визнання суверенності та права на міжнародну суб’єктність.
Сомаліленд відповідає всім чотирьом критеріям Монтевідейської конвенції 1933 року про державність: постійне населення (~3,5-5,7 мільйона осіб), визначена територія (176,120 квадратних кілометрів), ефективний уряд (демократична, функціональна адміністрація з 1991 року), здатність вступати у міжнародні відносини (представницькі офіси, портові угоди). Проте визнання залишається фундаментально політичним рішенням, обгорнутим у правові критерії.
Порівняльні випадки демонструють різні траєкторії невизнаних територій і важливість контексту. Тайвань є найбільш вдалою паралеллю: економічна потуга Тайваню, особливо в напівпровідниках, забезпечує “стабілізований де-факто режим” з міжнародним захистом попри невизнання. Лише 12 країн-членів ООН (враховуючи Святий Престол) визнають Тайвань станом на 2025 рік, проте економічна співпраця величезна. Країни підтримують неофіційні відносини, дозволяючи консульські послуги та економічну співпрацю без дипломатичного визнання.
Північний Кіпр – застережливий приклад. Турецькі сили висадилися на Кіпрі в 1974 році, а Турецька Республіка Північного Кіпру була проголошена 15 листопада 1983 року – її визнала лише Туреччина. Рада Безпеки ООН у резолюціях 541 (1983) та 550 (1984) визнала односторонню декларацію незалежності недійсною та закликала до невизнання. Міжнародна спільнота, як правило, не визнає юридичної сили угод, укладених від імені турецького Кіпру, проте на практиці існують обмежені механізми співпраці й судові рішення, які визнають необхідність “практичного” визнання актів місцевої адміністрації для гуманітарних і процедурних цілей. На відміну від Кіпру, Сомаліленд оголосив про відновлення незалежності в травні 1991 року без іноземної інтервенції, що робить його траєкторію та правовий контекст все ж відмінними.
Косово демонструє успішну, хоча й неповну, траєкторію міжнародного визнання. Проголосивши незалежність 17 лютого 2008 року, Косово змогло отримати визнання понад 100 держав у перші кілька років, хоча й не всі члени ООН визнають його статус. Консультативний висновок Міжнародного суду ООН (2019) постановив, що загальне міжнародне право не містить прямої заборони на одностороннє проголошення незалежності. Косово стало членом МВФ і Світового банку у 2009 році, демонструючи, що економічна інтеграція та стратегічна підтримка значною мірою сприяють міжнародному визнанню навіть без одностайності.
Юридичні виклики Сомалі, про що зазначалося раніше, до угод базуються на сильних підставах у принципах територіальної цілісності: у березні 2018 року парламент Сомалі 168 голосами зі 170 проголосував за анулювання угод DP World, стверджуючи, що лише федеральний уряд Сомалі може укладати міжнародні угоди та всі порти в країні є національною власністю. Після підписання Меморандуму 2024 року Сомалі заявила, що угода порушує Статут ООН, зокрема статтю 2(4), яка забороняє “загрозу або використання сили проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави”.
Проте практичного механізму примусового виконання бракує. Парламентські резолюції та звернення до ООН не зупинили портові операції. Правовий суверенітет проти ефективного контролю створює напругу, невирішену в міжнародному праві. Сомаліленд продовжує функціонувати, порт продовжує працювати, кораблі продовжують прибувати – все це відбувається у правовій сірій зоні, де міжнародне право не має чітких відповідей.
Внутрішня динаміка Сомалі: загроза національній єдності
Відносини Могадішо-Харгейса, які залишалися напруженими після припинення переговорів у 2015 році через суперечки про склад делегацій, різко загострилися у 2024 році після підписання вже згаданого Меморандуму про взаєморозуміння між Ефіопією та Сомалілендом. Зустріч 28-29 грудня 2023 року в Джибуті відбулася менш ніж за тиждень до підписання Меморандуму, що робить його раптовість ще більш несподіваною для регіональних акторів та міжнародною спільнотою.
Президент Хасан Шейх Мохамуд дійсно заявив, що Сомалі “не поступиться жодним дюймом” своєї території, виступаючи супроти Меморандуму, який вважає незаконним. У грудні 2024 року Ефіопія і Сомалі підписали Анкарську декларацію, в якій підтвердили принцип поваги до суверенітету й територіальної цілісності, а також домовилися про співпрацю у сфері комерційного доступу до моря під управлінням Сомалі. Проте декларація не містить явної норми про анулювання Меморандуму, Ефіопія не підтвердила офіційно його скасування, а в деяких медіа Сомаліленд іноді висловлює позицію, що угода має залишатися в силі.
Позиції інших регіонів демонструють фрагментацію Сомалі: Пунтленд ще навесні 2024 року припинив визнання федерального уряду через спірні конституційні зміни, а Джубаленд у листопаді 2024 року офіційно призупинив співпрацю з федеральним урядом через суперечки про вибори, склад комісій і втручання федеральної влади. Крім цього, Пунтленд розглядає Меморандум про взаєморозуміння як створення небезпечних прецедентів для інших напівавтономних регіонів. Суперечка за регіони Соол, Санааг та Каїн (SSC) між Сомалілендом та Пунтлендом загострився в 2023 році з формуванням адміністрації SSC-Хатумо (сучасна автономія на території провінції Сул, Санааг і Айн в північній частині Сомалі), що представляє опозицію клану Дулбаханте в питанні контролю Сомаліленду.
Федералізм у Сомалі ледве просувається за відсутності життєздатної альтернативи: на відміну від класичних територіальних федерацій, федералізм Сомалі значною мірою заснований на кланах, що посилило виключну політику, залишаючи маргіналізовані громади недостатньо представленими. Федеральний уряд хронічно недофінансований та сильно залежить від іноземної допомоги, що обмежує його здатність забезпечувати базові послуги та проєктувати владу на всю територію.
Ризики ескалації конфлікту є реальними, хоча повномасштабна війна малоймовірна. Єгипетсько-сомалійський альянс, оформлений у серпні 2024 року, передбачає розгортання 5.000 єгипетських військових до місій AUSSOM та 5.000 додаткових солдатів у регіоні Хіран, що межує з Ефіопією. Ефіопські миротворчі війська, за повідомленнями, взяли контроль над аеропортами в південному Сомалі, крім Могадішо, для моніторингу єгипетського постачання. Жовтневий саміт 2024 року Еритреї, Єгипту та Сомалі закріпив тристоронній альянс, зосереджений на безпековій співпраці між прибережними державами Червоного моря.
Аль-Шабааб експлуатує ситуацію: терористична група негайно закликала “боротися проти тих, хто завойовує країну” після оголошення Меморандуму. З огляду на нездатність ані Сомалі, ані Сомаліленду кинути виклик звичайними військовими засобами, значно ймовірніше, що якщо цей конфлікт триватиме, він набуде форми багатостороннього проксі-конфлікту – сценарій, історично відомий в регіоні. Переможцем все вищої політичної напруги у регіоні може стати саме Аль-Шабааб, яка здатна використовувати наративи про захист територіальної цілісності та протидію іноземному втручанню для рекрутингу та мобілізації.
Вплив на національне примирення є руйнівним: 30 квітня 2024 року Сомалі запустила Національну програму примирення за підтримки ПРООН, спрямовану на “тривале, стійке примирення”. Проте Меморандум підірвав цей процес, посиливши напруженість між федеральним урядом та штатами-членами, закріплюючи наративи про зовнішнє втручання в сомалійські справи. Майбутнє Сомалі визначатиметься успіхом контрнаступу проти Аль-Шабааб, але відносини між федеральною владою та штатами-членами досі напружені, переговори про статус Сомаліленду майже не просунулися, а життєво важливі завдання державотворення, як завершення тимчасової конституції, відстають.
Перспективи та сценарії: невизначене майбутнє
Існує кілька можливих траєкторій розвитку ситуації, кожна з різним ступенем ймовірності. Найбільш реалістичним є “статус-кво плюс”: Сомаліленд підтримує де-факто незалежність без формального визнання, Анкарська декларація забезпечує рамки для ефіопсько-сомалійської співпраці без розв'язання питання Сомаліленду, а інвестиційні проєкти, зокрема за участі Еміратів, продовжуються. Сомаліленд залишається “стабілізованим де-факто режимом”, що може залучати великі міжнародні інвестиції, коли продемонстровано ефективне управління, але Сомаліленд займає програшну позицію у цій дипломатичній сутичці: його шанс отримати міжнародне визнання, якого він так прагне, здається ще менш вірогідним.
Сценарій обмеженого міжнародного визнання залишається можливим за певних умов. Якщо Ефіопія надасть офіційне визнання Сомаліленду, може виникнути каскадний ефект, де додаткові країни підтримують її позицію та повторять її. Потенційні тригери включають визнання США, яке створить ефект доміно; продовження визнання Ефіопією попри Анкарську декларацію; перегляд позицій африканськими державами на основі стратегічних інтересів. Наслідки можуть бути значними: Сомалі, ймовірно, застосує дипломатичні та економічні контрзаходи, регіональна гонитва озброєнь інтенсифікується, Африканський Союз зіткнеться з кризою, що створює прецедент, та є імовірність насильства на спірних територіях.
Крім цих варіацій розвитку подій, можливою є ситуація ефіопсько-сомалійської регіональної інтеграції, де Анкарська декларація призводить до всеосяжної рамки регіональної співпраці, Ефіопія отримує комерційний доступ до моря через множинні сомалійські порти, Сомаліленд інтегрується в ширші економічні домовленості, а федеральне примирення прогресує разом з регіональною інтеграцією. Передумовами є стійке турецьке посередництво, значна міжнародна підтримка (ЄС, США, АС), значне ослаблення Аль-Шабааб та конституційний прогрес у Сомалі.
Насильницький конфлікт (та проксі-війни) мають низьку ймовірність, але високий вплив: враховуючи різних регіональних акторів з конкурентними інтересами, конфлікт може набути форми багатостороннього проксі-конфлікту. Потенційні тригери включають ефіопське визнання Сомаліленду, значний наступ Аль-Шабааб, що експлуатує цей поділ, пряму єгипетсько-ефіопську конфронтацію та насильство на спірних територіях SSC/Пунтленду. Реінтеграція ж Сомаліленду залишається ще менш ймовірною: за цього сценарію Сомалі продовжує вимагати, щоб Сомаліленд повернувся до федерації, проте Сомаліленд залишається непохитним у своїх амбіціях. Бар’єри включають десятиліття незалежності, функціональні структури управління в Сомаліленді, брак довіри до Могадішо, економічні інтереси в незалежності та історичні образи епохи Сіада Барре.
Економічні перспективи на 2030-2050 залежать від політичної стабільності. Оптимістичний сценарій передбачає, що Бербера стане значним регіональним хабом, обробляючи ~30% ефіопської торгівлі, як спочатку прогнозувалося. Економічна зона залучить виробничі та логістичні компанії, а регіональна інтеграція створить економічну зону “коридору Бербера”.
Реалістичний сценарій передбачає поступове зростання, обмежене політичними факторами та невизначеністю. Бербера обробить ~10-20% ефіопської торгівлі до 2035 року, продовжуватиметься конкуренція з Джибуті, обмежуючи ринкову частку, а подвійне призначення військової інфраструктури ускладнює комерційну оптимізацію.
Песимістичний сценарій включає вихід великих інвесторів через безпекові занепокоєння, обмеження ефіопського доступу через сомалійські заперечення, пошкодження інфраструктури в регіональному конфлікті та збереження Бербери як вторинного порту відносно Джибуті.
Висновки: складна конфігурація економіки, права та геополітики
Розвиток порту Бербера демонструє складність взаємодії економічних інтересів, правових принципів та геополітичної конкуренції в епоху наростального багатополярного порядку. Проєкт є одночасно історією економічного успіху – операційні показники зростають, інвестиції значні, інфраструктура модернізується – та дипломатичної кризи, що загрожує регіональній стабільності.
Ключовий висновок полягає у тому, що економічна співпраця не дорівнює визнанню, але створює функціональні відносини, що існують у правовій сірій зоні. DP World може управляти портом, інвестуючи сотні мільйонів, не визнаючи Сомаліленд державою, демонструючи прагматичну домовленість, яка визнає ефективне управління без надання правового статусу державності. Це створює прецедент для інших невизнаних територій, які можуть залучати міжнародні інвестиції та розбудовувати економічну спроможність без формального визнання.
Геополітична конкуренція, а не економічна логіка, визначає результати. Присутність ОАЕ в Бербері служить військовим та комерційним цілям одночасно. Вступ Туреччини в Сомалі протидіє впливу ОАЕ та створює альтернативний центр сили. Єгипетська підтримка Сомалі використовує ефіопські вразливості, пов’язані з будівництвом Великої ефіопської греблі Відродження. Китайські інвестиції в Джибуті захищають стратегічні інтереси Пекіну в регіоні, де розташована його військова база. Всі актори балансують економічну вигоду з геополітичним позиціюванням, і часто саме геополітичні розрахунки переважають над суто комерційними міркуваннями.
Правові принципи поважаються словами, але порушуються практикою. Міжнародна спільнота одноголосно підтримує територіальну цілісність Сомалі, проте портові операції продовжуються незалежно від заперечень Могадішо. Коли ефективний контроль суперечить правовому суверенітету, міжнародна система не має чітких механізмів вирішення конфлікту.
Регіональна стабільність залишається під загрозою. Аль-Шабааб експлуатує поділи для рекрутингу. Анкарська декларація забезпечує тимчасову деескалацію, але фундаментальні питання про статус Сомаліленду, доступ Ефіопії до моря та баланс сил залишаються невирішеними. Майбутня траєкторія невизначена і залежить від політичних рішень: чи визнають США Сомаліленд, чи зберігатиме Ефіопія морські амбіції, чи триватиме турецьке посередництво та чи зміниться Аль-Шабааб?
Ситуація ілюструє фундаментальний виклик багатополярності: принцип непорушності кордонів суперечить самовизначенню та прагматиці співпраці з ефективними невизнаними владами. Сомаліленд функціонує ефективніше за багато визнаних африканських держав, проводить демократичні вибори та забезпечує стабільність протягом десятиліть, проте не визнається через норми, які надають пріоритет юридичній спадковості над ефективним управлінням.
Міжнародні організації виявилися неефективними у врегулювання конфлікту. Ні Африканський Союз, ні ООН, ні Ліга арабських держав не змогли вплинути на ситуацію, попри одностайну підтримку Сомалі. Натомість Туреччина через двосторонню дипломатію досягла певного прогресу, що підкреслює обмеженість багатосторонніх механізмів, особливо коли залучені потужні економічні інтереси та геополітичні розрахунки.
Червоне море стає фокусом глобальної геополітичної конкуренції. Через регіон проходить ~12-15% світової торгівлі та ~30% контейнерного трафіку.Атаки хуситів з жовтня 2023 року підкреслили вразливість цього водного шляху. Контроль над портами регіону стає ключовим для США, Китаю, ОАЕ, Саудівської Аравії, Туреччини та Єгипту.
Кейс Бербери демонструє, що в міжнародних відносинах ефективність часто переважає над легітимністю, а прагматизм – над принципами, особливо за відсутності механізмів примусового виконання норм. Економічний розвиток та політична стабільність не завжди йдуть пліч-о-пліч. Порт може бути технічним успіхом, залучаючи сотні мільйонів інвестицій, але одночасно каталізувати дипломатичну кризу.
Найімовірнішим результатом є продовження статус-кво: активна економічна співпраця в умовах політичної невизначеності, прагматична взаємодія без формального визнання, економічний розвиток без повного врегулювання. Порт Бербера перетворився на символ складних викликів сучасного міжнародного порядку: як балансувати між правовими принципами та політичною реальністю, між економічною доцільністю та міжнародними нормами, між регіональними амбіціями та глобальною стабільністю. Відповіді на ці питання матимуть значення далеко за межами Африканського Рогу, встановлюючи прецеденти для інших невизнаних територій та геополітичної конкуренції в стратегічно важливих регіонах світу.
Автор – Олексій Гайдай, молодший дослідник аналітичного центру ADASTRA
Сподобалася стаття? Підтримайте вихід нових матеріалів, ставши патроном ADASTRA. Зробіть свій внесок у розвиток української аналітики!