Сексуальне насильство як зброя у міжнародних конфліктах

Проблема, про яку неможливо мовчати

​​Війна завжди приносить із собою смерть, руйнування й біль. Але є злочини, які лишають особливо глибокі шрами — не лише на тілі, а й у душі людини та в пам’яті цілого народу. Вони вʼїдаються у колективну памʼять як травми, які обʼєднують цілі соціальні групи. Людство має багато вад, але одним із найбрудніших злочинів є сексуальне насильство. 

Кримінальний кодекс України визначає сексуальне насильство як вчинення будь-яких насильницьких дій сексуального характеру, не пов’язаних із проникненням у тіло іншої особи, без добровільної згоди потерпілої особи. Зґвалтування характеризується вчиненням дій сексуального характеру, пов’язаних із проникненням у тіло іншої особи з використанням геніталій або будь-якого іншого предмета, без добровільної згоди потерпілої особи. Ці два явища можуть використовуватись не тільки як вилив агресії стосовно певної особистості, а й як спосіб приниження людської гідності та залякування. У реаліях конфліктів це не просто «супутнє явище» війни — це цілеспрямований інструмент терору, який десятиліттями супроводжує збройні конфлікти в різних куточках світу.

Чому ця тема настільки важлива та болюча? Сексуальне насильство під час війни — це злочин, який часто замовчують та применшують. Жертви бояться говорити, суспільство не завжди готове розголошувати та чути про ці випадки, а винні залишаються безкарними. Та мовчати означає дозволяти повторення, і саме тому потрібно відкрито називати речі своїми іменами: зґвалтування, примус до сексуальних дій, сексуальне приниження чи тортури — усе це є воєнними злочинами, а в певних випадках і злочинами проти людяності та цілих націй.

Мета цієї статті — пояснити, чому сексуальне насильство на війні не можна вважати «особистою трагедією» окремої жертви і що це зброя ворога та ідеологічна стратегія, яка б’є по всьому суспільству.

Що насправді заборонено?

Міжнародне гуманітарне право формувалося поступово, і ключові документи, що регулюють поводження з цивільним населенням у збройних конфліктах, із часом дедалі чіткіше окреслювали поняття сексуального насильства. Хоча Женевські конвенції 1949 року не містять сучасного терміна «сексуальне насильство», вони закладають правову основу, що дозволяє кваліфікувати такі дії як тяжке порушення міжнародного права. Зокрема, стаття 27 IV Женевської конвенції прямо встановлює, що жінкам має надаватися «особливий захист від будь-якого зазіхання на їхню честь, зокрема від зґвалтування, примушування до проституції чи будь-якого іншого посягання на їхню гідність». Додаткові протоколи 1977 року розширюють цей підхід, підкреслюючи, що заборона сексуального насильства стосується всіх цивільних осіб і всіх, хто перебуває під владою сторін конфлікту. Таким чином, міжнародне гуманітарне право закріплює абсолютний характер заборони сексуального насильства без будь-яких винятків чи послаблень.

Важливий етап еволюції міжнародного кримінального права — прийняття Римського статуту Міжнародного кримінального суду (1998 р.), який уперше на рівні універсального договору системно визначив сексуальне насильство як окрему категорію міжнародних злочинів. У статтях 7 і 8 Статуту міститься чіткий перелік заборонених діянь: зґвалтування, сексуальне рабство, примусова стерилізація, примусова вагітність, примусова проституція, торгівля людьми з метою сексуальної експлуатації та будь-які інші форми сексуального насильства порівняної тяжкості. 

Міжнародні трибунали для Руанди (ICTR) та колишньої Югославії (ICTY) залишили надзвичайно важливу судову практику. Наприклад, у справі Akayesu (ICTR, 1998) суд уперше визнав зґвалтування актом геноциду, зазначивши, що сексуальне насильство може бути інструментом цілеспрямованого руйнування групи. ICTY у справах Kunarac, Foca та інших уперше кваліфікував сексуальне рабство й систематичні зґвалтування як злочини проти людяності. Ці рішення змінили підхід до розуміння сексуального насильства у війні: від «супутнього явища» — до зброї, яку можна й потрібно карати.

Суттєвий внесок у міжнародну нормативну базу зробили резолюції Ради Безпеки ООН з порядку денного «Жінки, мир, безпека». Резолюція 1325 (2000 р.) та наступні документи (1820, 1888, 1960, 2106 тощо) підкреслюють, що сексуальне насильство використовується як тактика війни та інструмент терору. Резолюція 1820, зокрема, вперше визнала, що масштабні зґвалтування можуть становити загрозу міжнародному миру й безпеці, а отже, є предметом розгляду Радбезу.

Шрами минулого

Одним із найпомітніших і найбільш задокументованих прикладів системного використання сексуального насильства як інструменту війни є збройні конфлікти на Балканах у 1990-х роках, зокрема війна в Боснії і Герцеговині (1992–1995) та конфлікт у Косово (1998–1999). Ці війни остаточно спростували уявлення про сексуальне насильство як «побічний ефект» бойових дій і продемонстрували його інституціоналізований та стратегічний характер у межах політики етнічних чисток. Журналістські розслідування Роя Ґутмана (1992) висвітлили масові зґвалтування боснійських жінок, скоєні сербськими збройними формуваннями, привернувши увагу міжнародної спільноти до системного характеру цих злочинів. 

Особливістю боснійського конфлікту стало інституціоналізоване використання сексуального насильства, зокрема через функціонування так званих «таборів зґвалтувань» — місць незаконного утримання жінок, де зґвалтування мали систематичний, повторюваний характер і здійснювалися в умовах повної безкарності. За оцінками Комісії експертів ООН, від 20 до 50 тисяч жінок зазнали сексуального насильства під час війни в Боснії і Герцеговині, причому значна частина злочинів була скоєна в контексті організованого утримання та примусової сексуальної експлуатації. Дослідження Александри Стіґльмаєр показують, що сексуальне насильство виконувало не лише функцію індивідуального терору, а й слугувало механізмом примусового переміщення населення: після масових випадків зґвалтувань цілі громади залишали території без подальшого збройного тиску, що свідчить про стратегічну ефективність цього інструменту в межах політики етнічних чисток. Важливою особливістю боснійського кейсу було також використання примусової вагітності як засобу довготривалого руйнування соціальних структур, де жіноче тіло ставало символічним простором насильницького «переписування» нації, — явище, яке Кетрін Маккіннон визначає як форму геноцидної практики, спрямованої на знищення не лише людей, а й соціального відтворення групи.

Важливо, що реакція міжнародної спільноти на балканські злочини мала не лише гуманітарний, а й правовий вимір. Міжнародний кримінальний трибунал для колишньої Югославії (ICTY) став першим судом, який системно розглянув сексуальне насильство як злочин проти людяності та воєнний злочин. У справах Kunarac, Kovac and Vukovic (так звані «справи Фочі») суд визнав сексуальне рабство й систематичні зґвалтування окремою формою злочинів проти людяності, заклавши прецедент, який згодом ліг в основу Римського статуту МКС. Попри це, процес притягнення винних до відповідальності залишається болісно повільним. Багато злочинів десятиліттями залишалися поза правосуддям, а жертви — у тіні сорому й мовчання. Показовим є вирок суду Боснії і Герцеговини у 2023 році, яким колишнього члена збройних формувань боснійських сербів Раде Ґруїча було засуджено до шести років позбавлення волі за зґвалтування боснійської жінки навесні 1992 року. Судовий процес, у межах якого було заслухано 22 свідків і досліджено понад 60 доказів, засвідчив, що навіть через три десятиліття правосуддя залишається можливим — хоча й запізнілим.

Україна: те саме, але зараз

Утім, Балкани — це не лише сторінка минулого, зафіксована в підручниках міжнародного права. Вони радше тривожне попередження, яке світ волів сприймати як виняток, а не як закономірність. Сьогодні ці самі механізми насильства — системні, повторювані, вбудовані у воєнну логіку — знову стають видимими в cамому серці Європи. Повномасштабна війна Росії проти України повернула сексуальне насильство в публічний простір не як «окремі ексцеси», а як структурний елемент окупаційної практики. Свідчення з Бучі, Ізюма, Херсонщини та інших тимчасово окупованих територій змушують говорити про знайомий сценарій: контроль над тілом як форму контролю над територією, зґвалтування як мову терору, а приниження — інструмент підкорення. Ми маємо висвітлювати проблему не «після війни», не через десятиліття, а в реальному часі. Уже зараз.

Росія не вперше використовує сексуальне насильство як зброю: Сирія, Грузія, Чечня є відомими прикладами минулого. Емпіричні дані, зібрані міжнародними та українськими правозахисними організаціями, дозволяють говорити не про випадкові інциденти, а про структурований і повторюваний патерн сексуального насильства з боку російських військових до українських військових та цивільних громадян. У доповідях Independent International Commission of Inquiry on Ukraine зафіксовано десятки підтверджених випадків зґвалтувань і катувань у формі сексуального насильства на тимчасово окупованих територіях Київської, Чернігівської, Харківської та Херсонської областей.  Комісія дійшла висновку, що сексуальне насильство застосовувалося як форма тортур і нелюдського поводження, зокрема під час допитів цивільних осіб. Особливо показовими є кейси з Херсонської області, де, за даними ООН та українських слідчих органів, сексуальне насильство було інтегроване в практики незаконного утримання. Потерпілих — як жінок, так і чоловіків — примушували до оголення, погрожували зґвалтуванням членів родини, застосовували сексуалізовані приниження з метою психологічного зламу. В одному з задокументованих випадків  перед Радою ООН з прав людини Олексій Сівак розповів, як зазнавав катувань тижнями, а сексуальне насильство використовувалося як метод покарання за відмову співпрацювати з окупаційною адміністрацією. 

Українські правозахисні організації та міжнародні інституції, зокрема Truth Hounds та ООН, документують, що сексуальне насильство в умовах російської окупації відбувається системно та є частиною ширшого патерну порушень прав людини. Часто ці злочини супроводжуються насильницькими діями, покликаними залякати цивільне населення, порушити соціальні зв’язки та примусити до переміщень. Така практика свідчить про політичну та стратегічну вмотивованість насильства, наближаючи його за характером до злочинів проти людяності, які міжнародне право раніше кваліфікувало в інших конфліктах.

З точки зору міжнародного права український кейс є принципово важливим не лише через кількість задокументованих злочинів, а й через те, як саме вони вбудовані у логіку війни. Масштаб і різноманіття форм сексуального насильства, від зґвалтувань і тортур у формі сексуального насилля до примусової оголеності та погроз зґвалтуванням родичів, дозволяють простежити чіткий зв’язок між військовою окупацією, системою незаконного утримання цивільних і використанням тіла як інструменту влади. Це насильство не є «побічним ефектом» війни — воно є її методом.

Активна фіксація цих злочинів — слідчими органами, правозахисниками, міжнародними місіями — створює унікальну доказову базу, якої світ не мав у попередніх конфліктах. Україна документує сексуальне насильство не постфактум, не через десятиліття мовчання, а в реальному часі. І саме це відкриває можливість зрушити сексуальне насильство у війні з периферії міжнародного правосуддя в його центр — як окремий, системний злочин, доведений в судовому порядку. Якщо ці справи дійдуть до вироків, Україна може стати першим кейсом ХХІ століття, де сексуальне насильство не буде «додатком» до обвинувачення, а одним із його стрижнів — поряд із депортаціями, масовими вбивствами та знищенням цивільної інфраструктури. Це означатиме злам усталеної ієрархії воєнних злочинів, у якій гендерно зумовлене насильство десятиліттями вважалося другорядним, приватним або «занадто складним» для суду.

Історія мала купу тривожних попереджень та випадків, які світ волів сприймати як винятки, а не як закономірність. Сьогодні ті самі механізми насильства знову проявляються в центрі Європи. Теперішній час формує правосуддя: або сексуальне насильство у війні буде остаточно визнане злочином геноциду і злочином проти людяності, або особисті трагедії так і залишаться «уроком», який світ знову не наважився вивчити. 

У 2024 році Радіо Свобода представило документальний фільм «Я пережила» / Preživjela sam, у якому жінки з Боснії та України вперше публічно поєднані в одному наративному просторі як свідки сексуального насильства у війнах різних поколінь. Принциповою особливістю фільму є не лише фіксація травматичного досвіду, а і його навмисна деприватизація: насильство постає не як індивідуальна трагедія, а як повторюваний воєнний інструмент. Через паралельні свідчення фільм демонструє разючу схожість патернів — використання сексуального насильства для залякування цивільного населення, руйнування соціальних зв’язків і нав’язування тривалого мовчання жертвам. Саме ця міжрегіональна тяглість робить фільм політично й академічно значущим: як форму контрпам’яті, що протистоїть забуттю та нормалізації воєнного насильства.

Чому це зброя, а не «побічний ефект»

Сексуальне насильство у війні не виникає випадково — воно точно вбудоване у механізм колективного покарання. У багатьох суспільствах жіноче тіло символічно репрезентує спільноту: її честь, «чистоту», моральний порядок. Саме тому зґвалтування жінок певної нації чи етнічної групи є не індивідуальним злочином, а атакою на колективну ідентичність. Воно працює як публічне приниження спільноти загалом — демонстрація того, що держава, громада, сім’я більше не здатні захистити «своє». Це робить сексуальне насильство ефективною зброєю терору.

Human Rights Watch у звіті “Ukraine: Apparent War Crimes in Russia-Controlled Areas” (2022) документує численні випадки зґвалтувань жінок у присутності членів родини, зокрема малолітніх дітей. Ключовим є не лише сам факт насильства, а його демонстративність: злочини здійснюються публічно, із розрахунком на руйнування довіри, безпеки та базових соціальних зв’язків. Це насильство не приховується, оскільки воно навмисно показується як сигнал повної безкарності та абсолютної влади окупанта.

Водночас сексуальне насильство у війні не обмежується жінками. Дослідження Крістофера Долана та Елізабет Вуд переконливо показують, що сексуальне насильство проти чоловіків є системною, але структурно замовчуваною практикою. У книзі “Social Torture: The Case of Northern Uganda, 1986–2006” Долан описує, як сексуалізовані тортури проти чоловіків використовуються для руйнування маскулінної ідентичності, пов’язаної з агентністю, опором і громадянською суб’єктністю. Український кейс відтворює цю логіку майже дослівно.

Дослідження Дари Дей Коен підкреслює, що насильство у війні — це не тільки результат хаосу або індивідуальної агресії, а й плід цілеспрямованої соціалізації солдатів. Вона показує, як армійські структури, тренування та групова динаміка формують поведінку, де насильство стає «нормою» і способом довести лояльність та підпорядкування. Через ритуали, дисциплінарні практики та постійний тиск колективу солдати вчаться відчужуватися від жертв і пригнічувати власну емпатію, що робить можливим системне застосування насильства, включно з сексуальним. Війна — це не лише зовнішнє протистояння, а й внутрішній процес перетворення людини, коли нормальні моральні бар’єри розмиваються під тиском військової соціалізації.

Феміністська теорія війни давно дала цьому чітке визначення. Професорка Синтія Енлоу у книзі “Bananas, Beaches and Bases” закликала запитати не «що відбувається у війні», а «де тут жінки, чоловіки та гендерні ролі», бо саме увага до цих питань розкриває, як війна будує владу через тіло і соціальні ролі, які вона примушує або руйнує. Війна не лише підсилює патріархат, вона вбудовує гендер у кожен рівень мілітарної культури, роблячи тіло «полем бою» не лише територіально, а й символічно.

Правосуддя: повільне, але необхідне

Попри чітке міжнародне визнання сексуального насильства як воєнного злочину та злочину проти людяності, його документування залишається одним із найскладніших завдань у світі.  За даними щорічних звітів ООН про сексуальне насильство у збройних конфліктах, жінки і дівчата складають понад 90 % перевірених випадків конфлікт‑зумовленого сексуального насильства, і кількість задокументованих інцидентів значно зросла протягом останніх років, що свідчить про його системний характер та серйозні наслідки для цивільного населення.  В Україні за період 24 лютого 2022 — серпень 2024 було задокументовано 376 випадків сексуального насильства, пов’язаного з війною, з яких понад 260 — чоловіки. Залишається лише гадати, скільки випадків залишаються прихованими. Це вкладається у глобальну закономірність: у Конго, Сьєрра-Леоне, Руанді та Боснії десятки тисяч людей зазнали аналогічних системних злочинів, коли сексуальне насильство використовувалося як інструмент залякування, покарання та руйнування спільнот. Збір доказів у всіх цих випадках критично ускладнений: медичні документи часто знищені, місця злочинів недоступні, свідки переміщені, а постраждалі бояться говорити через стигму та загрозу помсти. В Україні, як і в Конго чи Південному Судані, значна частина доказів базується на свідченнях постраждалих, що ставить під сумнів ефективність судового переслідування без спеціальної підтримки. Психосоціальна підтримка стає невід’ємною частиною правосуддя. ООН та МКС дедалі частіше підкреслюють: без допомоги постраждалим процес може завдати більше шкоди, ніж користі. Історії з Боснії 1990-х, Руанди 1994 року та сучасної України доводять, що ефективне документування та захист свідків — це не формальність, а умова справедливого суду. Навіть на глобальному рівні механізми — від міжнародних комісій ООН до Міжнародного кримінального суду та національних трибуналів — залишаються обмеженими політичною волею, доступом до територій конфлікту та ресурсами. Без цього навіть найпрогресивніші норми права ризикують залишитися деклараціями, які не змінюють життя тих, хто вижив. 

Подолання сексуального насильства у війнах неможливе без системного, багаторівневого підходу. Символічні заяви й декларації не змінюють культури безкарності — потрібні реальні вироки. Другий важливий вимір — це підтримка постраждалих. Програми у Руанді та Боснії показали, що комплексна підтримка — поєднання медичної допомоги, психологічного супроводу, правової та економічної підтримки — суттєво підвищує шанси соціальної реінтеграції жертв сексуального насильства та допомагає їм відновити контроль над своїм життям. Система допомоги має ставити постраждалу особу в центр процесу, визнаючи її активним агентом власного відновлення, а не пасивним об’єктом співчуття. Також важлива політична участь жінок у миротворчих і безпекових процесах. Резолюція Ради Безпеки ООН 1325 та дослідження міжнародних експертів показують, що присутність жінок у миротворчих переговорах і постконфліктних структурах підвищує увагу до порушень прав людини та сприяє більш стійкому й гуманному миру. Їхня участь є стратегічною, а не декоративною, змінюючи розстановку сил і впливаючи на якість мирного врегулювання. Нарешті, профілактика сексуального насильства неможлива без чіткої національної політики безпеки: навчання військових нормам міжнародного гуманітарного права, суворі процедури відповідальності, незалежні контролюючі органи та нульова толерантність до злочинів у власних збройних силах.

 Висновки

Сексуальне насильство у війнах — це не приватна трагедія окремих людей і не «побічний ефект» конфліктів. Це системний інструмент, який використовується для залякування цивільного населення, руйнування соціальних зв’язків, приниження спільнот і контролю над територіями. Історія з Балкан, Руандою та сучасна Україна показують, що такі злочини повторюються з вражаючою закономірністю: вони мають політичну функцію, глибоко впливають на колективну пам’ять і залишають довготривалі соціальні та психологічні шрами.

Міжнародне право чітко визнає сексуальне насильство як воєнний злочин та злочин проти людяності, а судова практика демонструє, що його можна документувати й карати. Реальні вироки та системна підтримка постраждалих доводять ефективність превентивних заходів: там, де працює правосуддя і захист жертв, повторні випадки зменшуються, а спільноти мають шанс відновитися.

Головний урок, який дають історія і сучасні конфлікти, такий: мовчання лише підтримує культуру безкарності. Визнання сексуального насильства як цілеспрямованого інструменту війни — не декларація, а необхідність для захисту людської гідності, справедливості та майбутнього миру.

Називати сексуальне насильство «побічним ефектом» означає відмовлятися бачити його політичну функцію. 

Це не злам системи. Це і є система.

Авторка — Счастлива Олександра, молодша дослідниця аналітичного центру ADASTRA.

Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!