Серце пітьми. Що по собі лишив Дік Чейні
Відійшовши у вічність на 84-му році життя, Дік Чейні залишає по собі суперечливий слід – водночас як один із наймогутніших віцепрезидентів США та як одна з найспірніших постатей американської політики. Він відіграв ключову роль у формуванні курсу США на початку XXI століття. Чейні сам колись жартував, що репутація лиходія лише «олюднює» його – мовляв, дружина називала його імідж Дарта Вейдера найприємнішим у ньому.
Дік Чейні народився 30 січня 1941 року в Лінкольні, штат Небраска, і виріс у Вайомінгу. Його політична кар'єра розпочалася в 1960-х роках, коли він працював помічником конгресмена. Після здобуття ступеня магістра політології у Вісконсинському університеті, Чейні швидко піднявся вгору політичною драбиною. Справжній прорив стався за президентства Джеральда Форда, коли в 1975 році Чейні став наймолодшим в історії США керівником апарату Білого дому. Це була надзвичайно впливова позиція, яка дала йому безцінний досвід роботи у найвищих ешелонах влади. У 1978 році він був обраний до Палати представників від Вайомінгу, де служив шість термінів, поступово ставши одним з лідерів республіканської фракції.
Найважливішою посадою перед віцепрезидентством стала роль міністра оборони за президента Джорджа Буша-старшого. На цій посаді Чейні керував Пентагоном під час найбурхливіших подій кінця Холодної війни – падіння Берлінської стіни, розпаду Радянського Союзу та, найголовніше, операції "Буря в пустелі" під час війни в Перській затоці 1991 року. Його вважали ефективним та рішучим керівником, який успішно координував масштабну військову операцію для звільнення Кувейту від іракської окупації.
Після поразки Буша-старшого на виборах 1992 року, Чейні пішов у приватний сектор, ставши генеральним директором нафтосервісної компанії Halliburton. Проте його репутація досвідченого політика та стратега залишалася незаперечною, що зрештою привело до того, що Джордж Буш-молодший обрав його своїм кандидатом у віцепрезиденти на виборах 2000 року.
Getty Images
Після терактів 11 вересня 2001 року Чейні, за його власними словами, «став іншою людиною» – сповненою рішучості помститися і проєктувати силу Америки на Близькому Сході шляхом превентивних ударів. Він був одним із головних архітекторів відповіді США на 9/11. Чейні підтримав війну в Афганістані проти режиму Талібану, а згодом наполіг на розширенні кампанії на Ірак. В адміністрації Джорджа Буша-молодшого саме віцепрезидент переконував у необхідності повалити Саддама Хусейна нібито через наявність в Іраку зброї масового знищення та зв’язків Багдада з «Аль-Каїдою». Ці твердження виявилися хибними – післявоєнні розслідування з’ясували, що Чейні та інші високопосадовці перебільшували розвіддані. Проте відсутність доказів не похитнула його впевненості. Він залишився непохитним: «Це було правильно тоді. Я вірив у це тоді і вірю зараз», – стверджував Чейні про рішення щодо Іраку навіть через роки.
Наслідки тієї війни переслідуватимуть його спадщину. Війська США швидко усунули Хусейна, але вторгнення відкрило скриньку Пандори. В країні розгорілася багаторічна кривава партизанська війна, народилася «Ісламська держава» тощо. За оцінками, конфлікт забрав життя сотень тисяч іракців та тисяч американських військових, не кажучи про трильйони доларів витрат. Самі іракці згадують його з гіркотою – один багдадський очевидець назвав Чейні «жадібним до крові», що «зруйнував» їхню країну. І все ж для прибічників Чейні він залишався людиною, яка тримала удар. Навіть коли громадська думка в США звернула проти війни, віцепрезидент був переконаний, що робить необхідне для безпеки країни.
Віце-президент Дік Чейні виступає перед військовослужбовцями 18 березня 2008 року на авіабазі Балад в Іраку. Віце-президент прибув на базу, щоб відвідати військовослужбовців, які беруть участь в операції «Іракська свобода». (U.S. Air Force photo/Senior Airman Julianne Showalter)
У розпал боротьби з тероризмом Чейні став рушієм безпрецедентного розширення президентської влади. Він вважав, що в кризові моменти глава держави має діяти рішуче, навіть якщо це означає оминати усталені обмеження. Під його впливом адміністрація Буша просунула Патріотичний акт, що розширив повноваження спецслужб, та інші заходи, які критики називали наступом на громадянські свободи. Чейні підтримував ідею майже необмеженої виконавчої влади у сфері безпеки, відстоюючи так звану «єдину виконавчу теорію». Не дивно, що за два терміни він перетворив посаду віцепрезидента на справжнього «сірого кардинала» Білого дому, чий вплив інколи порівнювали з президентським.
Втім, до кінця правління навіть система стримувань у самих США почала ставити межі «чейнізму». Верховний суд кілька разів ставав на заваді його ініціативам, обмеживши всевладдя президента. Популярність самого Чейні стрімко впала – наприкінці другого терміну його рейтинг опустився до 30%. Зобразивши себе суворим захисником нації, він водночас отримав імідж «темного володаря» Вашингтона, чиє ім’я стало синонімом кулуарної змови і безкомпромісної жорсткості.
Міністр оборони США Дональд Рамсфельд, президент Джордж Буш і віце-президент Дік Чейні в Пентагоні в Арлінгтоні, штат Вірджинія, 15 грудня 2006 року. Фото: Чарльз Омманні/Getty Images
Одне з центральних питань спадщини Чейні – кому на благо були покликані служити його рішення. Прихильники твердять, що всі дії диктувалися інтересами безпеки американського народу. Сам екс-президент Джордж Буш-молодший назвав Чейні «патріотом, який завжди ставив свободу і безпеку американців на перше місце». Чейні справді щиро вірив, що мета виправдовує засоби, якщо йдеться про захист країни від нових 9/11. В його картині світу Америка повинна була діяти рішуче й навіть жорстко, аби запобігти ще більшому злу.
Однак критики підозрюють, що за гаслами безпеки часто ховалися прозаїчні інтереси – великого бізнесу та військово-промислового комплексу.
На посаді віцепрезидента його минуле викликало конфлікт інтересів. Підрядники на кшталт дочірньої компанії Halliburton – KBR – отримували в Іраку величезні контракти без конкурсу. Зокрема, напередодні війни 2003 року Пентагон доручив KBR підготовку до гасіння нафтових свердловин, а згодом і виконання проєкту відновлення іракської нафтової галузі на суму 7 мільярдів доларів – без відкритих торгів.
Хоча сам Чейні заявляв, що порвав із бізнесом, а компанія все заперечувала, факт залишається фактом – військова кампанія принесла Halliburton та пов’язаним з нею фірмам багатомільярдні прибутки.
Колишній віце-президент Дік Чейні виступає на меморіальній церемонії, присвяченій колишньому лідеру меншості в Палаті представників Бобу Мішелю, в Капітолії у Вашингтоні 9 березня 2017 року. REUTERS/Aaron P. Bernstein
Парадоксально, але в останні роки життя образ Чейні набув нових відтінків. Той самий республіканський «яструб», який десятиліттями був обличчям консервативного істеблішменту, раптом опинився ізгоєм у власній партії через принципову позицію. Чейні різко засудив Дональда Трампа після подій 6 січня 2021 року. Він навіть підтримав демократку Камалу Гарріс на виборах 2024 року, заявивши, що обов’язок поставити країну вище за партію.
Спадщина Діка Чейні ставить більше запитань, ніж дає відповідей. Чи може держава залишатися демократичною, вдаючись до недемократичних методів заради самозбереження? Чи виправдано працювати на «темному боці» заради світлого майбутнього, як це формулював сам Чейні? Його життя – це історія про те, як далеко може зайти людина, будучи переконаною у власній правоті. Для когось він – герой, що врятував націю; для інших – антигерой, що втратив моральний компас.
Автор – Микита Кузьменко, дослідник з спеціальних питань аналітичного центру ADASTRA
Підтримайте аналітичний центр ADASTRA – інвестуйте в незалежну аналітику майбутнього!