“Тривожний дзвінок” для лейбористів: британські місцеві вибори 2026 змінюють політичний ландшафт не на користь чинного уряду.
Лейбористська партія зазнає суттєвих втрат на цьогорічних місцевих виборах. Традиційна опозиція переживає кризовий період. Натомість активно набирають популярності альтернативні політичні партії, а у регіональних парламентах Шотландії та Вельсу мають першість націоналісти і прихильники відокремлення. Чи означає це внутрішньополітичну кризу Британії і чи можливий розкол Сполученого Королівства?
7 травня 2026 року у Великій Британії відбулися чергові місцеві вибори. Дуже важливо не плутати місцеві вибори із загальними. Цьогоріч британці не обирали уряд, який керуватиме державою упродовж наступних років, а представників місцевої влади та регіональних парламентів, чия компетенція охоплює питання освіти, охорони здоров’я, транспорту та інших сфер, які не належать до повноважень центрального уряду. Попри те, що результати місцевих виборів не мають прямого впливу на склад центрального британського парламенту, вони є важливим показником громадської думки та задоволення населення владою. Адже представники місцевої влади безпосередньо репрезентують політичні партії: ту, яка при владі, ту, що є традиційною опозицію та інші фракції, які конкурують з традиційними або ж просувають власний порядок денний в автономних регіонах. Відповідно, низька підтримка правлячої партії на місцевих виборах демонструє суспільне невдоволення і низьку довіру виборців.
Через складний адміністративно-територіальний устрій держави характер виборів відрізняється залежно від регіону. В Англії громадяни голосували за представників місцевих рад та міського управління. А шотландці та мешканці Вельсу обирали склад власних регіональних парламентів — Голіруду в Единбурзі та Сенедду в Кардіффі. Важливо, що вибори до делегованого парламенту Північної Ірландії відбудуться лише у травні 2027 року.
Лейбористська партія: Чому Премʼєр-міністр Кір Стармер втрачає довіру співгромадян?
Цього року лейбористи втратили 1496 депутатських мандатів, контроль над 35-ти місцевими радами, а також 2-ма муніципалітетами. Такі показники є суттєво нижчими, ніж результати місцевих виборів минулого 2025 року і надзвичайно шкідливими для чинного уряду.
Лейбористська партія здобула переконливу перемогу в загальнонаціональних виборах не так давно — у липні 2024 року. Колись опозиційна партія здобула більшість голосів та вперше за 14 років змогла сформувати уряд на чолі з сером Кіром Стармером. На початку свого терміну новообраний Премʼєр-міністр мав високі показники схвалення, які сягали близько +10 % (показник визначається різницею у відсотках тих респондентів, хто схвалює призначення і тих, хто не схвалює). Однак лише після кількох місяців премʼєрства його рейтинги стали послідовно падати аж до -50%, роблячи Стармера найменш популярним британським політиком станом на початок лютого 2026 року. Низькі рейтинги популярності — звичне явище для політиків, особливо британських. Утім несхвалення громадськістю чинного Премʼєра і його партії набуває дуже широкого розголосу в медіа. Дані Ipsos за липень 2025 року показували, що 49% британців вважають, що уряд Стармера погіршує ситуацію в країні, а 64% думає, що Британія взагалі рухається в неправильному напрямку. Відповідно до опитувань YouGov, більшість з тих виборців, які підтримали лейбористів на загальних виборах у 2024, змінили свою думку через те, що партія не давала або ж не дотримала даних народові обіцянок. У передвиборчому маніфесті Лейбористської партії немає ані впізнаваних лозунгів, ані структурованого порядку денного, ані окреслених термінів. Натомість прослідковується нейтральне позиціонування партії як такої, що цінує економічну стабільність, довіру та професіоналізм. З одного боку, обережний крок — не обіцяти того, що врешті-решт не вдасться виконати, а отже, не дратувати електорат. З іншого боку, виборці голосували не за політичну ідею, а за “інший” уряд, бо “втомилися” від правління консерваторів за останні півтора десятиліття. На виборах у 2024 маневр спрацював: люди проголосували, але тепер, у 2026, результати місцевих виборів демонструють, що лейбористами суспільство незадоволене ще більше, ніж консерваторами перед тим.
Премʼєр-міністр Великої Британії Кір Стармер, 2025 Photo by Toby Melville — WPA Pool/Getty Images
Ще однією причиною незадоволення чинним урядом можна трактувати сприйняття його політики, як занадто “правої”. Згідно з опитуваннями, частина виборців вважає, що лейбористи відійшли від традиційної “лівої” ідеології своєї фракції. Історично склалося так, що Лейбористська партія виникла на початку ХХ століття на противагу консервативним політичним елітам, тоді як тогочасна “ліберальна” альтернатива, партія з однойменною назвою, не змогла повноцінно представляти інтереси робітничого класу. Політична програма лейбористів ґрунтувалася на ідеях соціальної справедливості, перерозподілу доходів, розширення соціальних гарантій та активної ролі держави в економіці. Такі цінності закріпили за Лейбористською партією роль ключової лівої сили в британській політиці. Упродовж періодів лейбористів при владі, партія дотримувалась згаданих “лівих” цінностей. Наприклад, у 1950-х роках за премʼєрства Клемента Еттлі було націоналізовано підприємства ключових для тогочасної повоєнної економіки галузей — вугільної та газової промисловості, залізниць та енергетики. А за період перебування на премʼєрській посаді Тоні Блера в кінці 1990-х та на початку 2000-х порядок денний партії реформувався з виникненням руху “Нових лейбористів”. Їхня політика поєднувала ринкову економіку з активною роллю держави у зменшенні соціальної нерівності. “Нові лейбористи”, зокрема, запровадили мінімальну заробітну плату та спрямували масштабні інвестиції у систему охорони здоровʼя й освіти. Тогочасний уряд також ініціював програми соціального захисту для сімей робітничого класу, дітей з неблагополучних районів тощо. Цікаво, що саме за премʼєрства Тоні Блера у Британії відбулась так звана “деволюція”, тобто передача частини повноважень центрального регіональним інституціям влади. Завдяки деволюції Шотландія, Уельс та Північна Ірландія мають власні парламенти, а система місцевих виборів досить заплутана.
Політика Кіра Стармера на сьогодні відрізняється від його попередників-лейбористів. Це ілюструє дотримання жорсткої фінансової дисципліни, а отже скорочення державних видатків. Іншим прикладом нахилу лейбористської політики до більш “правого” дискурсу є посилення жорсткого підходу до імміграції, включно з правилами щодо возз’єднання сімей для біженців та довшими термінами отримання прав на постійне проживання. Такі дії значною мірою перегукуються з риторикою правих партій, що викликає критику з лівого флангу лейбористів за відхід від традиційно ліберального підходу до міграційної політики. Тому для частини електорату Лейбористської партії та її більш лівоорієнтованих членів політика чинного очільника уряду стала розчаруванням. Виборці, які голосували за Лейбористів у 2024 році в очікуванні відчутних змін, дедалі частіше не бачать реалізації чітко окресленого лівого порядку денного, тоді як активні члени партії сприймають централізацію керівництва та маргіналізацію лівого крила, як ідеологічний відхід від традиційних лейбористських цінностей. У результаті політика, спрямована на залучення центру, водночас підриває ентузіазм власної бази підтримки.
Діаграма YouGov (2025) показує ключові чинники відтоку виборців від Лейбористської партії.
Ба більше, резонанс, який спричинило оприлюднення “файлів” Епштейна у січні цього року, став ударом для репутації Кіра Стармера. Адже було виявлено звʼязки Епштейна з британським політиком та дипломатом Пітером Мандельсоном, якого Стармер свого часу призначив послом Британії в США. Виникла ймовірність відставки Премʼєра з посади. Утім, скандал вдалося владнати: Кір Стармер заручився підтримкою членів свого Кабінету і залишися у премʼєрському кріслі попри низькі рейтинги підтримки громадськості.
Разом з тим, цьогорічні місцеві вибори продемонстрували рекордно низькі результати для лейбористів. Позаяк наступні загальнонаціональні парламентські вибори відбудуться у 2029 році, упродовж наступних трьох років партія ще може повернути собі довіру електорату та зміцнити власні рейтинги. Проте для цього урядовцям знадобиться не лише впровадити успішні реформи чи сприяти економічному зростанню, а, ймовірно, змінити лідера. Стармер буде змушений піти з поста Премʼєра, якщо його власна партія створить для цього умови. Процедура усунення лідера Лейбористської партії має назву “leadership challenge” або “виклик лідерству”. Відповідно до брифінгу Бібліотеки Палати Громад для створення такого прецедента будь-хто з депутатів Лейбористської партії може висунути претендента на альтернативне лідерство, але при цьому зібрати не менше 20% підтримки членів фракції на користь нового кандидата. Можна зробити висновок, що для відставки Стармера необхідними є кілька факторів:
- Наявність популярного альтернативного лідера серед лейбористів.
- Готовність ⅕ членів партії підтримати альтернативного лідера.
- Упевненість у тому, що альтернативний кандидат збере більше ніж 50% на голосуванні серед сотень тисяч зареєстрованих членів партії та афілійованих організацій.
Відтак постають питання. Чи є серед членів правлячої партії кандидатура на альтернативне лідерство? Чи збере потенційний кандидат достатню підтримку на фінальному голосуванні, бо, якщо ні, то вся процедура виявиться марною, а чинний лідер автоматично переможе. Такий сценарій мав би негативні наслідки на внутрішній клімат партії, послабив довіру виборців та посилив би опозицію. Тому кидати “виклик лідерству” без популярного альтернативного кандидата було б вкрай нерозсудливо. 9 травня 2026 року лейбористська депутатка Кетрін Вест заявила, що має намір порушити питання про довіру до Премʼєра, якщо члени його Кабінету не зʼініціюють “виклик лідерству”. Утім, члени Кабінету з обережністю ставляться до таких заяв: Генеральний скарбник Нік Томас-Сайдонс зауважив, що зміни лідерства упродовж останніх 10-ти років породжували лише нестабільність. У понеділок, 11 травня, Кір Стармер виступив із промовою, у якій зазначив, що “бере на себе відповідальність за результати і не піде з посади, занурюючи державу в хаос, як це раніше робили “торі”. Невдовзі Кетрін Вест заявила, що промова була «занадто слабкою і запізнілою», хоча й відмовилася від свого попереднього заклику до негайної відставки чинного лідера. Вона додала, що тепер має намір зібрати підписи депутатів, які підтримують відхід Кіра Стармера у вересні.
Так чи інакше, вибори продемонстрували: легітимність партії під загрозою. Для того, щоб це змінити уряд має довести власну спроможність, впроваджуючи таку політику, яка б мала позитивний вплив на добробут громадян.
Консервативна партія переживає кризу: “торі” не сформували переконливої опозиції
Консервативній партії Великої Британії впродовж тривалого часу вдавалося лося триматися при владі — з 2010 до 2024 років. Період 14-річного “консерваторського” правління охопив кілька геополітичних та економічних криз, зокрема виходу Британії з Європейського Союзу, пандемію COVID-19, енергетичну кризу та зростання інфляції на тлі глобальної нестабільності. Ці виклики вимагали від урядів Девіда Кемерона, Терези Мей, Бориса Джонсона, Ліз Трасс та Ріші Сунака постійного антикризового управління, однак водночас поступово підірвали довіру виборців до здатності консерваторів забезпечувати стабільність і передбачуваність політики. Спроможність партії ефективно керувати державою також викликала сумніви громадськості через часті “вотуми недовіри” та зміну Премʼєр міністрів. Після відставки Девіда Кемерона у 2016 році, спричиненої результатами референдуму щодо Brexit, прем’єркою стала Тереза Мей, яка намагалася реалізувати вихід із ЄС, але втратила підтримку через затяжні конфлікти в парламенті й пішла у відставку у 2019 році. Її замінив Борис Джонсон, який завершив процес Brexit, однак його прем’єрство було затьмарене скандалами, повʼязаними з COVID-19, що зрештою призвело до його відставки у 2022 році. Після нього Ліз Трасс очолила уряд, але її економічні рішення спричинили фінансову кризу та втрату довіри, і вона залишила посаду вже за кілька тижнів. Наступним прем’єром став Ріші Сунак, який стабілізував ситуацію, але не зміг зупинити падіння популярності партії. Тривале перебування при владі спочатку сприймалося як ознака стабільності, проте з часом обернулося накопиченням суспільного невдоволення, призвівши до нищівної, поразки на парламентських виборах у 2024.
Сьогодні Консервативна партія під керівництвом лідерки Кемі Баденок переживає період глибокої політичної перебудови та втрати звичної ідентичності. Традиційні для фракції механізми мобілізації суспільної підтримки більше не дають колишнього ефекту. Перебуваючи в опозиції, «торі» змушені не лише реагувати на ініціативи чинного уряду, а й конкурувати за право представляти правий політичний спектр із новою “правою” силою “Reform UK”, яка активно перехоплює традиційний електорат консерваторів. Окрім цього, частина виборців переходять до центристських та лівоцентристських партій.
Діаграма YouGov (2025) демонструє фрагментацію електорату Консервативної партії
Відсутність єдиної стратегічної лінії, суперечності між різними внутрішніми групами та складність формування переконливого альтернативного порядку денного ускладнюють процес оновлення партії. У результаті консерватори перебувають у фазі пошуку нового політичного наративу, який дозволив би їм знову стати конкурентоспроможною силою на загальнонаціональному рівні. Результати цьогорічних виборів є лише емпіричним підтвердженням цього твердження, адже консерватори втратили 563 мандати у місцевих радах. Під контролем партії зараз перебуває лише рад, менше ніж у “Reform UK”, лейбористів чи ліберальних демократів.
“Reform UK”: Найджел Фарадж — британський Трамп?
Упродовж кількох останніх років найбільш резонансною політичною силою Британії є правопопулістська партія “Reform UK”. Ключовою фігурою “Reform UK” та її головним рушієм є Найджел Фарадж — відомий євроскептик, колишній депутат Європарламенту та одна з найвпливовіших фігур “брекзитівського” руху. З початку політичної карʼєри Фарадж був членом Консервативної партії, а в 1990-х доєднався до новоствореної “Партії незалежності Сполученого Королівства” — UKIP, головною метою якої було домогтися виходу Британії з ЄС. Після референдуму 2016 року та перемоги прихильників Брекзиту UKIP втратила вплив, адже її ключової мети було досягнуто. Водночас затягування процесу виходу Британії з ЄС, внутрішні суперечності в британському парламенті та невдоволення політикою уряду Терези Мей створили запит на нову політичну силу. У 2019 році Фарадж заснував “Brexit Party” — партію, яка виступала за швидкий і безкомпромісний вихід країни з ЄС. Уже того ж року “Brexit Party” здобула переконливу перемогу на виборах до Європейського парламенту у Великій Британії, продемонструвавши масштаб суспільного розчарування традиційними партіями.
Після офіційного завершення Brexit партію Фараджа було переіменовано на “Reform UK”. Нова назва символізувала спробу вийти за межі виключно євроскептичного порядку денного та перетворитися на ширший правопопулістський рух. “Reform UK” почала активно просувати теми обмеження імміграції, скорочення податків, критики кліматичної політики та боротьби з «політичним істеблішментом». Франція позиціонувала себе як альтернатива як консерваторам, так і лейбористам, апелюючи насамперед до виборців, розчарованих традиційною двопартійною системою.
Кульмінацією політичного зростання “Reform UK” стали парламентські вибори 2024 року. Попри особливості британської мажоритарної системи, яка традиційно ускладнює прорив нових партій, Reform UK здобула понад 4.1 мільйони голосів виборців, близько 14% загальнонаціональної підтримки, та вперше отримала п’ять місць у Палаті громад. Самого Найджела Фараджа було обрано депутатом парламенту, що стало перемогою для “Reform UK”.
Наступним відчутним проривом партії стали місцеві вибори 2025 року, які багато британських медіа назвали «політичним землетрусом». “Reform UK” здобула сотні місць у місцевих радах та вперше взяла під контроль низку муніципалітетів, а також перемогла на довиборах у Ранкорні й Гелсбі — окрузі, який раніше вважався безпечним для лейбористів. Фракція змогла закріпитися у регіонах півночі Англії, яка традиційно була лояльною до лейбористів. Такий політичний зсув став свідченням того, що система традиційного домінування двох партій стала хиткою. Непересічні успіхи Фараджа минулого року навіть спричинили поширення у суспільстві думки про те, що він може стати наступним британським Премʼєром. Це стало б сенсацією, остаточно зруйнувавши двопартійну систему.
Очільник партії “Reform UK” Найджел Фарадж святкує значні здобутки на місцевих виборах в Англії, 1 травня 2025. Press Association via AP Images
Цього року “Reform UK” продемонструвала ще більш переконливі здобутки на місцевих виборах. Партії вдалося отримати рекордні 1453 мандати і взяти під свій контроль 14 місцевих рад. Окрім цього, “Reform UK” вперше здобула місця у парламентах Шотландії та Вельсу. Таким чином партія Найджела Фараджа стає найуспішнішою на виборах та дедалі сильнішим конкурентом для лейбористів.
Альтернативні “ліві” — “Партія Зелених” на чолі з Заком Поланскі
У той час, коли альтернативну партію “Reform UK” підтримує все більше “правих” виборців, також розвивається “інша ліва” фракція — “Партія Зелених Англії та Вельсу”. Попри промовисту назву, екологічна політика є далеко не єдиним аспектом порядку денного “зелених”. У передвиборчому маніфесті партії 2024 року активно фігурують гасла про справедливість у всіх сферах суспільного життя. “Зелені” апелюють до занадто високих цін на життя, низьких заробітних плат, слабку соціальну підтримку уряду. Партія активно виступає за націоналізацію підприємств критичної інфраструктури, а також значні інвестиції у сферу відновлюваної енергетики.
У вересні 2025 року “Партія Зелених” отримала нового лідера — Зака Поланскі. Відтоді кількість членів партії зросла втричі, а 26 лютого 2026 року “зелені” здобули перемогу на довиборах в окрузі Ґордон та Дентон і отримали мандат у Вестмінстері, який раніше належав лейбористам. Поланскі заявляє: “Зелені прийшли не для того, щоб розчаровуватися в лейбористах, а щоб їх замінити”. Цікаво, що впродовж переважної більшості свого професійного шляху Зак Поланскі зовсім не був дотичним до політики. До початку роботи в Лондонській асамблеї в 2021 році, Зак Поланскі мав карєʼру актора театру, гіпнотичного терапевта та консультанта з ментального здоровʼя. А нещодавно обрана депутатка Ханна Спенсер раніше працювала робітником широкого профілю. “Ще чотири тижні тому я навчалася в коледжі. Опановувала фах сантехніка та штукатурну справу. А сьогодні я — депутатка парламенту.” — такими словами Спенсер почала свою першу промову у Вестмінстері 12 березня 2026 року.
Лідер “Партії Зелених” Зак Поланскі, 2026. David McHugh/Brighton Pictures
Популістичні гасла “за справедливість” з турботою про людей є класичною стратегією, завдяки якій партії мають підтримку виборців. Цього року “зелені” отримали 515 мандатів, та вперше 5 місцеві ради. Більше того, представники “Партії Зелених” стали керівниками двох муніципалітетів — Гекні та Льюїшема. Раніше контроль над міським управлінням мали лейбористи. Такий показник є суттєвим для історії фракції та підтверджує гіпотезу про кризу британської двопартійної системи.
(Не)залежна Шотландія? Про-сецесійна партія SNP не здобуває більшість в Единбурзькому парламенті
Шотландія є найбільш автономною складовою-країною Сполученого Королівства. Тамтешній парламент з неформальною назвою Голіруд функціонує з 1999 року і має повноваження у сферах освіти, культури, охорони здоров’я, транспорту, місцевого самоврядування та частково податків. Незмінним лідером політичного життя Шотландії є Шотландська національна партія (ШНП), що послідовно просуває ідею повного відокремлення (сецесії). У 2014 році партії вдалося домогтися згоди Лондона на проведення референдуму щодо незалежності. Проте шотландські виборці проголосували проти сецесії з розподілом 53,3% до 44,7% голосів. Попри такий результат ШНП не відмовилась від свого порядку денного і надалі популяризувала ідею повторного референдумуж. Особливо активізувалась сецесійна тенденція після виходу Британії з Європейського союзу, адже більшість шотландського населення обрала варіант “Remain” — “Залишитися” на голосуванні щодо Брекзиту. Попри заяви ШНП, Вестмінстер не дав згоди на проведення повторного референдуму про відділення Шотландії: за визначенням Верховного суду, Шотландський парламент не має повноважень проводити плебісцит без згоди британського парламенту.
Незважаючи на це, Шотландська національна партія продовжувала популяризувати ідею незалежності, аргументуючи, що окрема зовнішня політика, управління бюджетом та енергетичним сектором призведуть до економічного зростання та стратегічного розвитку Шотландії. Про це йдеться у багатьох відкритих урядових матеріалах під гаслом “Building a New Scotland”, покликаних мобілізувати підтримку електорату.
Джон Свіні виголошує першу промову як Перший міністр Шотландії, Единбург, 6 травня 2024. Stuart Wallace/REX/Shutterstock
Влітку 2025 року Перший міністр Шотландії Джон Свіні заявив, що здобуття його партією більшості в національному парламенті на виборах у травні 2026 стане президентом для проведення нового референдуму, адже підтримка про-сецесійної партії є прямим свідченням підтримки ідеї відокремлення. Утім цьогорічні вибори не виявилися настільки сприятливими для ШНП. Партія здобула 58 з 129 мандатів в парламенті Единбурга, що на 7 крісел менше, ніж необхідно для абсолютної більшості і на 6 менше, ніж на попередніх парламентських виборах. Відповідно, прецеденту для повторного референдуму, як зазначав сам Перший міністр, не виникає. Такий результат є досить сприятливим для Вестмінстера. У листопаді 2025 року лейбористська канцлерка скарбниці Рейчел Рівз заявила, що нового референдуму для Шотландії не відбудеться, адже від попереднього голосування минуло замало часу. Гіпотетично, ШНП могла б утворити коаліцію з про-сецесійною Зеленою партією Шотландії, яка здобула 15 місць. Проте наразі умови такого партійного обʼєднання невідомі.
Націоналістична партія “Plaid Cymru” вперше стала найчисельнішою в національному парламенті: Вельс стає на шлях сепаратизму?
Як і Шотландія, Вельс отримав національний делегований парламент — Сенедд в результаті деволюційної політики уряду Тоні Блера наприкінці 1990-х. Утім через низку історичних та соціальних обставин упродовж десятиліть у Вельсі спостерігалися значно помірніші тенденції до націоналізму та сецесії, ніж у Шотландії. Відтак рівень автономії регіону є також нижчим. Повноваження Сенедду включають сфери освіти, охорони здоровʼя, культури, транспорту, та місцевого самоврядування. Податкових та правових повноважень Вельський парламент в Кардіффі не має. З моменту створення регіонального парламенту в Сенедді традиційно домінувала Лейбористська партія, періодично створюючи коаліції, коли виникала така необхідність. Вибори 2026 року стали визначним проривом в історії валлійського націоналізму. “Партія Вельсу” під автентичною назвою “Plaid Cymru” вперше здобула відносну більшість: 43 з 96 місць. Найбільш ймовірно, що Першим міністром Вельсу стане лідер Рун ап Йорворт, а лейбористка Елунед Морган, яка раніше обімала цю посаду, втратила свій вплив.
Хоча “Plaid Cymru” не є такими радикальными у питанні незалежності, як Шотландська національна партія, у передвиборчому маніфесті валлійських націоналістів йдеться про те, що визначати подальшу стратегію розвитку Вельсу повинні передусім тамтешні громадяни. Новообрана регіональна влада працюватиме над подальшою деволюцією, розширенням повноважень Сенедду та формального права на проведення референдуму щодо незалежності. Окрім цього, іншими векторами порядку денного “Plaid Cymru” є розширення соціальної підтримки вразливих верств населення, зокрема дітей, створення нових робочих місць, реформи в освіті, а також розвиток валлійської мови та культури.
Очільник фракції “Plaid Cymru” Рун ап Йорворт (ліворуч) та інші члени партії, як-от Ліз Савіль Робертс (праворуч), 2025. PA Media
Висновки
Місцеві вибори у Великій Британії 2026 продемонстрували непевне становище чинного лейбористського уряду на чолі з Кіром Стармером. Уже через два роки після переконливої перемоги на парламентських виборах партія зіткнулася зі стрімким падінням суспільної підтримки, тоді як традиційна опозиція в особі консерваторів так і не змогла сформувати переконливу альтернативу. Натомість дедалі більше впливу отримують політичні сили, які ще донедавна вважалися другорядними силами британської політики — правопопулістська “Reform UK”, лівофлангова “Партія Зелених” та інші альтернативні фракції.
Результати виборів засвідчили поступову ерозію традиційної двопартійної системи, яка впродовж десятиліть залишалася основою британського політичного життя. Для Лейбористської партії результати місцевих виборів стали переконливим попередженням про те, що перемоги 2024 року недостатньо для збереження довгострокової підтримки. Прагнення уряду позиціонувати себе як “помірковану” та “відповідальну” силу дозволило Стармеру прийти до влади, однак водночас послабило ідеологічну мобілізацію власного електорату. Якщо уряд не зможе продемонструвати відчутні результати у сферах економіки, соціальної політики та добробуту населення, тенденція до втрати підтримки лише посилюватиметься.
Не менш важливим сигналом стало посилення регіонального націоналізму. Відносна більшість валлійської “Plaid Cymru” та ШНП свідчать про те, що деволюційна модель британської держави залишається джерелом політичної напруги. Хоча результати виборів не означають неминучого розпаду Сполученого Королівства, вони посилюють тиск на Вестмінстер щодо розширення автономії регіонів та права на самовизначення. Питання майбутнього британської єдності й надалі залишатиметься важливим елементом внутрішньополітичного порядку денного.
Важливо памʼятати: попри свою резонансність, цьогорічні результати не означають негайної зміни влади чи радикальної трансформації політичної системи. Наступні парламентські вибори у Великій Британії мають відбутися лише у 2029 році, а чинний уряд зберігає повний контроль над центральними інституціями влади. Саме тому нинішні вибори варто розглядати насамперед не як початок невідворотної політичної кризи, а як сигнал про перебудову британського політичного ландшафту.
Авторка — Ганна Гуменчук, молодша дослідниця “ADASTRA” з питань Великої Британії.
Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!