Від стратегічного партнера до геополітичного опонента: як Азербайджан відвертається від Росії

Упродовж багатьох років Росія позиціонувала себе як ключовий арбітр та провідний гравець на Південному Кавказі. Ще з часів розпаду Радянського Союзу Кремль вибудовував свою гегемонію в регіоні, спираючись на комплекс дипломатичних, військових, економічних та культурних важелів впливу. Москва роками штучно розпалювала міждержавні конфлікти, сприяла ескалації внутрішніх криз, аби згодом виступати в ролі «миротворця» – сторони, яка має сили й авторитет для встановлення порядку, вигідного виключно їй. Проте нині ця модель стрімко руйнується.

Останні події засвідчили радикальну трансформацію регіонального балансу сил. Азербайджан – країна, яка довгий час залишалася одним із ключових стратегічних партнерів Москви та дотримувалася політики обережного балансування, дедалі активніше демонструє не просто дистанціювання, а готовність відкрито змагатися за вплив у регіоні.

Як Азербайджан кидає виклик російській гегемонії на Південному Кавказі? Чи здатна Москва утримати свій вплив у регіоні, який стрімко змінює правила?

Початок нової епохи: Відносини після розпаду СРСР

Для кращого розуміння сучасної динаміки російсько-азербайджанських відносин важливо звернутися до історичних витоків їхнього становлення після розпаду СРСР. Багатовікова присутність Росії на Південному Кавказі - спочатку в імперському, а потім у радянському форматі - залишила глибокий слід у політичній культурі регіону.

На момент розпаду СРСР у 1991 році Південний Кавказ миттєво перетворився на арену гарячих конфліктів. Кожна з трьох республік регіону: Грузія, Вірменія й Азербайджан опинилася у стані збройного протистояння: Грузія з Абхазією та Осетією, Азербайджан із Вірменією через Нагірний Карабах. У кожному з цих конфліктів прослідковувався слід російського втручання, як прямого, так і опосередкованого, Москва прагнула зберегти контроль над регіоном, використовуючи тактику "керованої нестабільності" - штучного підживлення конфліктів з наступним нав’язуванням себе як посередника чи миротворця.

Перші роки незалежності Азербайджану супроводжувалися глибокою політичною кризою, яку Росія намагалася використати у власних інтересах. Перший президент країни Аяз Муталібов здебільшого орієнтувався на Москву, сподіваючись на її допомогу у процесі врегулювання карабахського конфлікту. Однак відображення у реальності ці плани не отримали.

Його наступник, Абульфаз Ельчибей, намагався кардинально змінити зовнішньополітичний курс, орієнтуючись на Туреччину і підтримуючи концепт єдиного тюркського світу, або ж Турану. Така позиція різко контрастувала з інтересами Москви, що сприяло її неофіційній підтримці Вірменії у конфлікті, з метою демонстрації розподілу сил впливу в регіоні.

Другий президент Азербайджану пробув на посаді відносно недовго, близько одного року, і вже у 1993 році його було замінено Гейдаром Алієвим, який повернувся до влади та розпочав запровадження більш збалансованого курсу у зовнішній політиці. День повернення Алієва до влади вважається в Азербайджані національним святом - Днем національного порятунку, який щороку відзначають 16 червня.

Очільник держави прагнув знизити напруженість у відносинах із Москвою, зокрема у 1993 році припинивши плани підписання угоди з західними компаніями, консорціумом у складі восьми західних фірм, на розробку трьох азербайджанських нафтових родовищ “Азері-Чіраг-Гюнешлі”. З іншого боку, Алієв рішуче відмовився від присутності російських військових баз в Азербайджані, а також від спільної охорони кордонів із російськими прикордонниками.

Особливу увагу також варто звернути на роль Чеченських воєн, що стали ще одним важливим чинником у відносинах Баку та Москви. Кремль підозрював Азербайджан та Грузію у негласній підтримці чеченських бойовиків, що спричинило у 1994-1995 роках тимчасове закриття кордону та запровадження обмежень на перетин прикордонних територій.

Геополітична карта Південного Кавказу.

Незважаючи на політичні розбіжності, практичні потреби сприяли зближенню сторін. У 1996 році було підписано угоду про транзит азербайджанської нафти через російську територію. А вже 3 липня 1997 року країни уклали міждержавний Договір про дружбу, співпрацю і взаємну безпеку. Його ключові положення включали взаємне визнання територіальної цілісності, відмова від підтримки сепаратизму, а також активізація економічної співпраці.

Нового вигляду двосторонні відносини набули після приходу до влади Владіміра Путіна. Очільник Кремля здійснив перший візит до Баку 2001 року, де була підписана Бакинська декларація, яка закріпила стратегічний характер відносин. Вона охоплювала такі сфери, як: підтримка реформ, спільна боротьба з тероризмом, військово-технічне співробітництво, взаємодія в галузі безпеки та прикордонного контролю.

За рік після візиту, у 2002 році, було укладено угоду про оренду Росією Габалінської радіолокаційної станції терміном на 10 років, що викликало різке занепокоєння в Туреччині й США. Попри це, сторони також домовились про довгострокову економічну співпрацю до 2010 року. Країни мали налагоджену взаємодію, зростаючу торговельну залежність та щорічний приріст у показниках товарообігу: до прикладу у 2022 році експорт азербайджанської продукції в Росію становив $975,46 млн (+5,9%), а імпорт товарів з Росії - $2,74 млрд (+ 31,8%). Москва посіла третє місце в рейтингу торговельних партнерів Азербайджану, поступаючись лише Туреччині та Італії.

Поглиблення співпраці зумовило необхідність нового рівня офіційної взаємодії, що й стало підставою для підписання Московських декларацій 22 лютого 2022 року в Москві, які формалізували союзницький статус між державами.

Початок дестабілізації: катастрофа, що усе змінила

Відлік нового етапу в азербайджансько-російських відносинах можна умовно почати з 25 грудня 2024 року. Саме тоді стався трагічний інцидент: російська система протиповітряної оборони підбила азербайджанський цивільний літак Embraer авіакомпанії «Азербайджанські авіалінії», який здійснював рейс із Баку до Грозного. Літак, перебуваючи у повітряному просторі Росії, намагався здійснити посадку, але через несприятливі погодні умови та низьку видимість був змушений зробити ще два обльоти.

Під час одного з них цивільний літальний апарат був уражений російською системою протиповітряної оборони, найімовірніше, «Панцир-С1», після чого капітан літака почав вимагати дозволу на негайне приземлення в один із найближчих аеропортів: Кисловодськ (250 км відстані), Владикавказ (100 км відстані) або Махачкала (160 км відстані). Російські оператори відмовились прийняти літак на інші летовища, і пошкоджений літальний апарат був вимушений летіти через усю територію Каспійського моря до казахського міста Актау. На жаль, посадка була невдалою, літак врізався у землю та розірвався на дві частини. Унаслідок цієї атаки загинуло 38 пасажирів, ще 29 отримали поранення різного ступеня тяжкості.

Уламки збитого пасажирського літака авіакомпанії Azerbaijan Airlines поблизу міста Актау. Іван Носальський. 2024 рік.

Трагедія сколихнула та неабияк збурила суспільство Азербайджану, а реакція російської сторони у цьому випадку лише погіршила ситуацію. Російські ЗМІ замість визнання провини (або хоча б висловлення співчуття) почали висувати абсурдну версію про нібито втрату контролю над літальним апаратом через «атаки птахів» та можливий вибух газових балонів, що були таємно пронесені на борт. Такі заяви були розцінені азербайджанцями як цинічні та принизливі.

Росія намагалася закрити справу, створити видимість розслідування, але насправді воліла вирішити ситуацію кулуарно, без міжнародного розголосу. Висловивши тільки співчуття родинам загиблих, Москва відмовилася визнавати свою провину. Однак Баку зайняв рішучу та принципову позицію, вимагаючи розслідування. Під час спілкування з журналістами на III Шушинському глобальному форумі Ільхам Алієв заявив про намір подати позов до міжнародних судових установ з метою кваліфікаційного та об’єктивного дослідження та подій, що відбулися. Також президент Азербайджану зазначив, що Генеральний прокурор країни регулярно надсилає листи до Слідчого комітету Росії, але на них відповідають, що «процес розслідування ще триває».

Цей жест став справжнім прецедентом у двосторонніх відносинах між країнами та демонстрацією того, що час безкарності та свавілля для Росії закінчився. Під час глобального форуму було зазначено про те, що Азербайджану «відомі усі подробиці збиття, ... знають, хто винний та можуть це довести».

У азербайджанських ЗМІ були опубліковані нібито свідчення капітана російської армії Дмитра Паладичука, де він розповідає, що отримав наказ відкрити вогонь по цивільному літаку AZAL під час нальоту українських дронів на Грозний. За словами експертів, передані командуванню параметри цілі (швидкість 120 м/с (432 км/год) і висота 8 км) однозначно виключали можливість того, що обʼєктом був дрон. Водночас варто зауважити, що попри описану у свідченнях капітана можливу загрозу атаки українських дронів, небо над територією міста закрите не було, як і не було висунуто жодних попереджень про можливу загрозу для літального апарату.

Дипломатичні сигнали та символічні жести Алієва

Азербайджан зайняв чітку позицію в питанні розслідування інциденту. Він вимагає офіційних вибачень та визнання провини Кремлем, прагне надати трагедії розголосу з подальшим притягненням до відповідальності всіх причетних та виплатою компенсації як для держави, так і для родин загиблих пасажирів і бортпровідників.

Попри вже наявний розкол у відносинах між двома країнами Росія запросила Алієва на славнозвісний парад у Москві. Напередодні заходу президент висунув вимогу щодо проведення об’єктивного розслідування та офіційного визнання провини за збиття літака, але прохання було проігнороване. У відповідь на відмову Кремля лідер Азербайджану скасував свою участь у заході, засвідчивши, що для Баку дипломатичні протоколи не є важливішими за національні інтереси та справедливість.

Президент Азербайджану Ільхам Алієв дає інтерв'ю після збиття літака AZAL, 2024 рік

Політична помста чи системний шовінізм?

За словами заступника директора Центру близькосхідних досліджень Сергія Данилова, у 2024 році Азербайджан сприйняв збиття літака як тяжку образу, проте в червні 2025 року відносини між країнами перейшли від образи до гніву.

Події 27 червня 2025 року в Єкатеринбурзі ознаменували собою новий етап погіршення відносин між країнами. Федеральні служби безпеки Росії провели масштабний рейд, офіційною причиною якого стали розслідування вбивств, щодо яких були відкриті справи у 2001, 2010 і 2011 роках. У центрі репресивних дій опинилися етнічні азербайджанці. Затримано було близько 50 осіб, а двоє з них – брати Зіяддін і Гусейн Сафарови – загинули. Уже за відомою раніше стратегією росіяни почали вигадувати одіозні причини загибелі азербайджанців, посилаючись на наявність в одного з братів серцевих хвороб, однак згодом медична експертиза підтвердила численні тілесні ушкодження, що вказували на застосування тортур та ймовірну загибель від них.

З точки зору Баку, відбувся черговий злочин проти громадян Азербайджану, який призвів до смерті людей, а Росія вкотре намагалась приховати масштаби інциденту. Пасивна реакція могла б бути сприйнята як прояв слабкості та страху, що викликало б невдоволення всередині країни та зміцнило б у Москві переконання в її подальшому домінуванні в регіоні.

Генеральна прокуратура країни оідразу відкрила кримінальне провадження за статтями про тортури та вбивство з особливою жорстокістю. Азербайджан висловив офіційний протест та оголосив про скасування всіх раніше запланованих культурних і міжпарламентських контактів, зокрема й липневу поїздку віцепрем'єра РФ Олексія Оверчука до Баку. Депутатка Нігяр Мухаммедова наголосила, що в умовах поточної ситуації Азербайджан не вбачає доцільності у візитах російських посадовців, зважаючи на неправомірні дії, спрямовані проти азербайджанської спільноти. Крім того, делегація Міллі Меджлісу Азербайджану на чолі з першим заступником голови парламенту Алі Ахмедовим скасувала свій візит до Москви та повідомила про відмову від участі у 23-му засіданні міжпарламентської комісії зі співробітництва між Азербайджаном і Росією.

Ці дії викликали істеричну реакцію в російських Z-пабліках, що почали поширювати нові меседжі про «необхідність проведення СВО на Південному Кавказі». Осторонь не залишились й офіційні особи: спеціальний представник Президента РФ з міжнародної культурної співпраці Михайло Швидкой висловив занепокоєння й назвав скасування усіх раніше запланованих російсько-азербайджанських культурних заходів «спустошенням культурного середовища Азербайджану». Реакція офіційних осіб Баку не змусила себе очікувати: керівник пресслужби МЗС Азербайджану Айхан Гаджизаде відповів різко: «Якщо говорити його словами, то ми не вважаємо, що концертні програми таких виконавців, як Баста, збагачують культурну палітру нашої країни». Російське МЗС також висловило протест, звинувативши Баку в «умисному демонтажі» двосторонніх відносин і незаконних діях щодо громадян РФ.

Одночасно з битвою на дипломатичному фронті азербайджанська сторона вдалася до симетричних дій, відповідаючи увʼязненням на увʼязнення. Наступного дня після рейдів в Єкатеринбурзі було проведено обшук у бакинському офісі російського державного інформагентства «Sputnik Азербайджан», що за рішенням керівництва країни було закрито ще у грудні минулого року з подальшим дозволом на акредитацію тільки для одного російського журналіста, але попри встановлені обмеження продовжувало свою діяльність.

Під час обшуку були затримані виконавчий директор Ігор Картавий і головний редактор агентства Євген Бєлоусов, обидва були визнані агентами ФСБ. Їм було висунуто обвинувачення одразу за пʼятьма статтями кримінального кодексу Азербайджану й взято під варту на чотири місяці.

Арешт співробітників російського інформаційного агентства. АРА. 2025 рік.

Наступного дня було затримано ще одну групу громадян РФ, підозрюваних у транзиті наркотиків з Ірану, сприянні їхньому обігу, а також у кіберзлочинній діяльності, серед ув’язнених опинився засновник популярної у Росії онлайн-хімчистки Airo Антон Драчов.

Після короткотривалого затишшя інформаційно-дипломатичне протистояння між Росією та Азербайджаном знову набуло гострої форми. Причиною нового витка конфлікту стало рішення азербайджанської влади демонтувати пам’ятник видатному художнику-мариністу вірменського походження Івану Айвазовському на території Нагірного Карабаху. Цей крок викликав бурхливу реакцію не лише у Вірменії, але й у Москві, яка сприйняла ситуацію як демонстративний акт з боку Баку.

Особливої уваги зазнало інформаційне повідомлення російського агентства ТАСС, опубліковане під заголовком «У Степанакерті (вірменський варіант назви азербайджанського міста Ханкенді) знесли пам’ятник Айвазовському». Використання саме вірменської топонімії стало тригером для нового дипломатичного скандалу, оскільки Азербайджан розцінив це як пряме порушення принципу територіальної цілісності.

Знесення пам’ятника викликало хвилю обурення серед російського політичного та культурного істеблішменту. Спецпредставник президента РФ з міжнародного культурного співробітництва Михайло Швидкой заявив, що «дії азербайджанської сторони щодо демонтажу пам’ятника Айвазовському - видатному російському художнику світового рівня - викликають жаль і глибоке неприйняття». До дискусії долучилася й офіційна представниця МЗС РФ Марія Захарова, яка опублікувала у своєму телеграм-каналі підбірку картин Айвазовського з іронічним підписом: «Десь зносять йому пам’ятники, а я ліквідую безграмотність тих, хто жодного разу не бачив його полотен».

У відповідь МЗС Азербайджану висловило протест, зажадавши офіційних вибачень від ТАСС за використання топоніма Степанакерт. Баку також натякнуло, що у разі продовження подібної практики може перейти до симетричних дій, а саме - використовувати історичні назви російських міст у своїх офіційних заявах.

Москва не залишила це без відповіді. Депутат Держдуми РФ Костянтин Затулін заявив, що у випадку продовження практики «перейменування» російських топонімів в азербайджанських ЗМІ та офіційних виступах Росія може вдатися до жорстких заходів, включно з припиненням авіа- та залізничного сполучення з Азербайджаном. «Навряд чи ми зможемо приймати поїзди та літаки, якщо у графі «пункт призначення» будуть зазначені вигадані ними назви», - наголосив Затулін.

Дипломатична напруга свідчить про те, що інформаційно-символічна боротьба між Баку та Москвою не лише триває, а й набирає нових обертів. Росія, втрачаючи важелі прямого військово-політичного впливу на Азербайджан, активно використовує культурну спадщини та інформаційний майданчик, як інструмент тиску, намагаючись стримати дрейф Азербайджану від російської сфери впливу. У свою чергу, Баку демонструє готовність жорстко захищати власні інтереси, позиціонуючи себе як рівноправного гравця.

Падіння російського впливу

Події, які розгортаються сьогодні на Південному Кавказі, не є випадковими чи спонтанними: вони є результатом системних змін, що поступово визрівали впродовж останніх років.  Росія почала втрачати свої позиції в регіоні ще після Другої карабаської війни 2020 року, адже саме тоді Москва, попри офіційний статус союзника Вірменії та учасника Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ), фактично самоусунулася від виконання своїх зобовʼязань, залишивши Вірменію наодинці з воєнною кризою.

Той момент став першим серйозним, але далеко не останнім сигналом зміни розстановки сил в регіоні: відтоді вірменське керівництво взяло курс на поступове зменшення своєї залежності від Кремля. Це чітко проявилося у виведенні російських прикордонників з КПП Агарак, що на кордоні між Вірменією та Іраном, і військових із Міжнародного аеропорту «Звартноц». На сьогодні єдиним осередком російської військової присутності у Вірменії залишається база в місті Гюмрі. Стратегічні регіональні невдачі Москви підняли статус Туреччини як регіонального гравця, а нова розстановка сил відтак почала формуватися навколо того факту, що союзник РФ програв, а союзник Туреччини здобув перемогу.

Москва протягом десятиліть майстерно застосовувала класичну стратегію «контроль через посередництво», використовуючи Карабах як основний інструмент впливу на Азербайджан та Вірменію. Як слушно зауважив директор Інституту Кавказу, політолог Олександр Іскандарян, після розпаду СРСР Росія мала два головні важелі, аби утримувати контроль над колишніми країнами Союзу: ціни на енергоносії та фактор безпеки.

Для Азербайджану енергетичний чинник не мав вирішального значення через наявність власних енергоресурсів. Проте саме безпековий фактор відігравав вагому роль, адже після розпаду СРСР регіональна стабільність значною мірою залежала від позиції Росії. Така сама модель працювала й щодо Вірменії, яка, на відміну від Баку, має вкрай обмежені енергетичні ресурси та потребу в гарантіях безпеки.

З огляду на співзалежність країн Південного Кавказу з Росією постає доволі логічне запитання: чому Азербайджан поводить себе зараз так рішуче? Річ у тім, що статус РФ у регіоні дуже сильно похитнувся після початку російсько-української війни, а саме після того, як їй не вдалося відтворити у реальному житті плани про блискавичне захоплення України. Навіть на початку війни важко було уявити різку реакцію Баку на увʼязнення громадян Азербайджану, які, до речі, регулярно відбувалися й у попередні роки, але із плином часу керівництво країни чітко виокремило для себе нову тезу порядку денного: Росії зараз не до Південного Кавказу.

Москва спрямовує значні ресурси на повномасштабну війну проти України, що обмежує її можливості впливати на ситуацію в інших регіонах. Війна безпосередньо впливає на життя українців: діти не можуть відвідувати школи через нічні атаки, військові тривалий час перебувають на фронті без можливості побачити рідних, люди ховаються від ракетних обстрілів, але саме ці реалії призводить до послаблення Росії в інших напрямках.

Другим фактором є роль Азербайджану як регіонального гравця. Країна з найбільшою територією, найчисельнішим населенням та найбільш розвиненою економікою на теренах Південного Кавказу, усе частіше демонструє себе як внутрішній гегемон, образ якого підкріплюється перемогою в Другій карабаській війні, що продемонструвала ефективність військового командування та чітко окреслила коло союзників Азербайджану, серед яких опинилися Ізраїль, Туреччина та інші.

Третім фактором виступає врегулювання вірмено-азербайджанського конфлікту без активного залучення російського посередництва. Враховуючи досвід врегулювання Першої карабаської війни, а саме залучення Мінської групи ОБСЄ, російських миротворців у регіон та усвідомлення деструктивного впливу Росії на переговорний процес, країни обрали дистанціюватися від зовнішнього втручання та зосередилися натомість на двосторонньому конструктивному діалозі.

Усе частіше від премʼєр-міністра Вірменії Ніколи Пашиняна лунають тези про прагнення нормалізації двостороннього діалогу з Азербайджаном та так само з Туреччиною, дипломатичні відносини з якою були розірвані ще у 1993 році. Примітною є нещодавня поїздка премʼєра Вірменії до Стамбулу, яка без перебільшень стала історичною подією та першим офіційним візитом такого рівня за останні роки. На зустрічі піднімалися питання регіонального порядку денного, процесу врегулювання азербайджансько-вірменських відносин, а також нормалізація турецько-вірменського діалогу, зокрема відкриття наземного кордону.

Для Азербайджану послідовне зближення з Туреччиною є логічним продовженням ідеї «одна нація – дві держави», але в той самий час досить цікавою зміною для Вірменії, яка прагне диверсифікувати зовнішню політику, отримати вихід на нові ринки та показати  свою здатність самостійно визначати геополітичний курс.

Прем’єр міністр Вірменії та Президент Туреччини під час зустрічі у Стамбулі. Директорат з питань комунікацій Президента Туреччини. 2025 рік.

Для Росії мирне врегулювання між Азербайджаном та Вірменією - це втрата важеля впливу, а часткова залученість Туреччини - сигнал про послаблення власної позиції в регіоні. Кремль чітко усвідомлює, що підписання мирного договору між Баку та Єреваном має не лише безпековий вимір: воно несе за собою глибокі економічні, енергетичні та політичні наслідки, які напряму підривають позиції Росії в регіоні.

Усвідомлення ризику послаблення власної ролі на теренах Південного Кавказу, зростання привабливості азербайджанських енергетичних ресурсів на європейському ринку та збільшення політичного впливу Баку, все частіше змушує Москву розглядати Азербайджан не як ситуативного партнера, а як конкурента в регіональній грі.

Тож кроки, які зараз робить Кремль, впливаючи на Баку через діаспору та інформаційні меседжі, є аж ніяк не боротьбою зі злочинністю чи простою одруківкою, а радше сигналом, що Росія не бажає приймати субʼєктність Азербайджану – країни з власним баченням майбутнього, чималими амбіціями у сфері енергетики та здатністю проводити окремий від Москви зовнішньополітичний курс.

Можливості для України

Азербайджан – важливий і перспективний партнер України. Баку підтримує територіальну цілісність нашої держави, визнаючи російське вторгнення окупацією, а також надає гуманітарну допомогу, активно долучаючись до відбудови українських міст, постраждалих від російської агресії. З моменту початку повномасштабного вторгнення було передано гуманітарну та відновлювальну допомогу на загальну суму 42 мільйони доларів.

Варто згадати, що Азербайджан відновив зруйновану російськими військами поліклініку в Ірпені, а також взяв на себе зобовʼязання з подальшого відновлення низки важливих обʼєктів інфраструктури, серед яких Центральний будинок культури, Ірпінська дитячо-юнацька спортивна школа, девʼятиповерховий житловий будинок та побудова з нуля артцентру. Ця допомога є не просто гуманітарним жестом, а й сигналом про готовність до довгострокової співпраці.

Ірпінь - місто, яке має особливе значення у двосторонніх відносинах. Тут знаходиться вулиця та сквер імені матері чинного президента Ільхама Алієва, офтальмологині, пані академіка Заріфи Алієвої, також у місті розташована школа №12, названа в честь неї, відкриття якої символічно відбулося в її день народження.

У 2024 році між Ірпенем та азербайджанським містом Лачин було підписано Меморандум про встановлення побратимських відносин та подальшу співпрацю у сферах культури, озеленення, збереження спадщини, енергоефективності та молодіжної політики, що стало новою віхою в розвитку партнерства між регіонами, що закладає підґрунтя для більш глибокої міждержавної взаємодії.

Не менш важливим є культурний аспект двосторонніх відносин. За ініціативи першої леді України Олени Зеленської в Азербайджані було відкрито «Українську книжкову поличку»  – символ дружби та культурного обміну. В Україні проводяться численні культурні заходи, спрямовані на популяризацію українсько-азербайджанських давніх звʼязків. До прикладу в травні 2025 року в Києві було проведено літературний вечір памʼяті видатного азербайджанського поета, перекладача та популяризатора української культури Аббаса Аббдули, що зробив вагомий внесок у розвиток діалогу між нашими країнами. Він понад півстоліття перекладав і досліджував українську літературу, зводячи цим самим культурний міст між Києвом і Баку, а серед його перекладів є твори Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Лесі Українки, Пантелеймона Куліша та інших.

Активна співпраця відбувається також у сфері реабілітації та відпочинку дітей наших захисників. Уже неодноразово молодь з різних куточків України вирушала у туристичні подорожі до Азербайджану, де вони мали змогу дізнатися більше про культуру та історію країни.

Українські книжки у Баку. Олена Зеленська. 2024 рік

Попри вже існуючий діалог між Україною та Азербайджаном нещодавня ескалація між Баку та Москвою може сприяти поглибленню двосторонніх відносин. Агресивна політика Росії відтак створює унікальне вікно можливостей.

Наразі не варто очікувати початку надання військової підтримки Україні від Баку або різкого розриву стосунків та партнерства між Росією та Азербайджаном, бо події сьогодення виглядають радше як охолодження, аніж критичний розрив. Проте Київ має всі підстави для активізації співпраці в інших важливих сферах: енергетичній, гуманітарній, торговельній, культурній та інвестиційній. Поступова втрата Росією статусу стабільного бізнес-майданчика є одним із ключових факторів. Інвестори дедалі більше починають усвідомлювати ризики ведення бізнесу в країні, де навіть етнічне походження може стати підставою для переслідувань.

Азербайджанська діаспора у Росії є однією з найбільших, за різними оцінками налічує близько 1,5-2 млн осіб, більша частина яких займається бізнесом (від роздрібної торгівлі до будівництва). Проте, незважаючи на чисельність і вагомий внесок азербайджанців у розвиток російської економіки, Кремль продовжує демонструвати відверту зневагу до національних меншин. Кожен новий конфлікт лише поглиблює кризу довіри, а бізнес-клімат для азербайджанських підприємців стає дедалі гіршим.

На цьому тлі Україна має реальний шанс запропонувати Азербайджану альтернативний вектор – стабільне правове середовище, європейську орієнтацію та відкритість до співпраці. Особливо перспективною видається поглиблення вже наявної взаємодії у сфері будівництва та відбудови. Азербайджан, який має досвід реконструкції зруйнованих міст після Карабаської війни в межах програми «Велике повернення», може закріпити свій статус важливого партнера для України. Разом із цим Баку отримає можливість вкотре підтвердити свою належність до цивілізованого демократичного світу.

Поступове налагодження діалогу з Азербайджаном у сфері енергетики та корисних копалин може також дати вагомий результат. Нещодавно проведене 13-те засідання Українсько-азербайджанської міжурядової комісії з питань економічного співробітництва стало надзвичайно правильним та стратегічним кроком, що засвідчив  про активізацію роботи цього треку. За результатами зустрічі було підписано Протокол та Дорожню карту - чіткий план спільних дій у сферах економіки, енергетики, торгівлі, культури, логістики й транспорту, освіти та науки. Примітно, що обговорення потенційного постачання азербайджанського газу до України в межах європейської політики диверсифікації, а також використання українських ПСГ для посилення енергетичної безпеки та розвитку відновлюваної енергетики доволі швидко знайшли відображення у реальності. Лише за кілька тижнів після зустрічі Група Нафтогаз повідомила про укладання першої угоди про закупівлю азербайджанського газу з компанією Групи SOCAR - SOCAR Energy Ukraine.

Першу поставку газу на територію України було здіснено Трансбалканським коридором, за маршрутом Болгарія - Румунія - Україна. Це великий та стратегічно важливий крок, який відкриває шлях до довгострокової співпраці. А також ще один приклад диверсифікації джерел постачання та зміцнення енергетичної безпеки України.

Фото: Офіс Президента України. Зустріч Президентів України та Азербайджану

Крім того, чергове загострення відносин між Росією та Азербайджаном вже почало змінювати інформаційний ландшафт. В азербайджанських ЗМІ – як державних, так і незалежних – дедалі частіше зʼявляються критичні матеріали щодо Росії та її дій в Україні. Наприклад, інформаційне агентство «АЗЕРТАДЖ» нещодавно опублікувало сюжет про зруйновану Одесу, а також репортаж про Бучу, де події були названі «різаниною» та «незагоєною раною бучанців».

Сьогодні держава також стикається з новою хвилею російської дезінформації та пропаганди, у чому Україна має великий досвід. Сама ситуація створює умови для посилення впливу останньої на інформаційний простір Азербайджану як через допомогу в розвінчуванні фейків, так і через висвітлення злочинів, скоєних російською армією. Це може стати вагомим внеском у формування спільного фронту боротьби з російським імперіалізмом.

Висновки

Події, що розгортаються на Південному Кавказі, це не ізольований епізод і не суто локальний конфлікт між Баку та Москвою, але сигнал глибших зрушень у системі міжнародних відносин, які дедалі виразніше демонструють ослаблення Росії як глобального гравця та її неспроможність утримувати контроль навіть над своїми традиційними сферами впливу.

Для України ці процеси мають принципово важливе значення. Послаблення позицій Росії на Південному Кавказі – це прямий внесок в її ізоляцію. Чим більше регіонів і країн відходять від орбіти Кремля, тим менше в Москви ресурсів та важелів для впливу на глобальні процеси. Київ натомість отримує унікальну можливість для розбудови нових форматів взаємодії. Регіональні актори Південного Кавказу все більше зацікавлені в диверсифікації своїх зовнішньополітичних звʼязків та в розвитку співпраці з іншими країнами.

Україна має шанс активно включитися в регіональні процеси через участь у спільних проєктах. Посилення співпраці з Азербайджаном, може стати важливою частиною ширшої стратегії України щодо розбудови антиросійських коаліцій на міжнародній арені. Країна, яка дедалі частіше демонструє незалежність від Кремля, може стати важливим партнером у просуванні спільних позицій на міжнародних майданчиках, зокрема у питаннях територіальної цілісності та принципу незмінності кордонів.

Сьогодні перед нами відкривається унікальна можливість для посилення свого впливу в регіоні. Вікно можливостей може виявитися нетривалим, оскільки ситуація в регіоні швидко змінюється, саме тому зволікати не варто.

Потрібно діяти активно, а саме впроваджувати гнучку та прагматичну дипломатію з Азербайджаном та іншими державами на Південному Кавказі, посилювати гуманітарну співпрацю, зокрема через культурну дипломатію. Україна має максимально використати скасування концертів, вистав та інших культурних заходів Росії, замінивши увесь простір собою. Перспективними є освітні та навчальні обміни для молоді.

Україна можне пропонувати власний досвід у сферах кіберзахисту та дронових технологій, що вже змінили усталені поняття ведення війни. Відповідний трек - тест на здатність України мислити на випередження, формуючи власний зовнішньополітичний порядок денний. Україна має не просто спостерігати за змінами у регіоні – вона повинна стати їхнім активним учасником.

Авторка – Поліна Пʼятниця, молодша дослідниця програми «Азія» аналітичного центру ADASTRA

Фото на прев'ю: Aziz Karimov/Reuters