Виставка “Наші хлопці”: історична пам’ять і політичні суперечки в Польщі
Історична пам’ять у Польщі є важливою суспільною та політичною темою. Виставка «Наші хлопці» у Музеї Ґданська, присвячена мешканцям Помор’я, яких під час Другої світової війни примусово мобілізували до Вермахту, спричинила хвилю суспільних і політичних суперечок. У матеріалі розглядаються історичні передумови цієї трагедії, реакція польських еліт і значення таких дискусій для політики пам’яті. Чи здатне польське суспільство подолати чорно-білу модель історії та інтегрувати складні сторінки минулого у національний наратив?
Що відбулось?
Влітку у Музеї Ґданська проходила виставка під назвою «Наші хлопці. Мешканці Ґданського Помор’я в армії Третього Райху». Експозиція розкриває причини, перебіг, наслідки масової мобілізації, яку проводив Вермахт у цьому регіоні, а також ставить важливі питання про пам’ять і забуття цього явища після 1945 року.
Представники музею наголошують, що героями виставки є солдати з різних куточків Помор’я. Їхні долі демонструють, наскільки різними були індивідуальні досвіди, пов’язані зі службою в німецьких військових формуваннях. Утім, їх об’єднує спільна повоєнна реальність – те, що протягом десятиліть вони залишалися на маргінесі національної історії.
Та замість того, щоб стати кроком до відкритого діалогу про складні сторінки минулого, ініціатива музею перетворилася на об’єкт політичних атак. Виставка викликала хвилю емоційних та здебільшого критичних реакцій з боку політичної еліти. Її розкритикували, зокрема, екс-президент Анджей Дуда, віцепрем’єр і міністр оборони Владислав Косіняк-Камиш, колишній глава Міноборони Маріуш Блащак, а також представники партій «Право і справедливість» (PiS) та «Конфедерація».
Щоб краще зрозуміти причини такого суспільного резонансу, варто повернутися до історичного контексту і пояснити, чому мешканці Ґданського Помор’я взагалі опинилися у лавах Вермахту.
Історичний контекст
Загалом у роки Другої світової війни велика кількість поляків були втягнута у військову машину Третього Райху не з власної волі. Ті, хто проживав на території Третього Райху ще до початком Другої світової війни, підлягали обов’язковій мобілізації незалежно від того, чи ідентифікували себе як німці, чи належали до польської спільноти. Після початку війни призов поширився й на мешканців окупованих територій Республіки Польща та Вільного міста Ґданськ.
Із впровадженням 4 березня 1941 року Німецького національного списку (нім. Deutsche Volksliste, скорочено DVL), що класифікував мешканців окупованих регіонів за рівнем їхньої належності до німецької нації, мобілізація поляків із територій Сілезії, Великопольщі та Помор’я набула масового характеру. Спеціальні комісії, які займалися розглядом заяв на внесення до списку, повинні були передавати військовим структурам дані про чоловіків, які підлягали обов’язковій службі у Вермахті.
Ставлення до солдатів з окупованих територій, яких насильно мобілізували до лав армії Третього Райху, різнилося залежно від кількох чинників, наприклад: прізвища, мови, віри, родинних зв’язків тощо. Натомість головним критерієм залишалась приналежність до конкретної групи в межах вищезгаданої «фолькслисти». Так, до осіб, які належали до I і II груп («етнічні німці»), тобто мали німецьке походження, активно підтримували нацистський режим чи були членами німецьких організацій ще до війни, ставилися як до повноцінних громадян Третього Райху: вони могли служити в регулярних частинах Вермахту, Ваффен-СС, мали можливість кар’єрного росту та отримували матеріальні пільги. Тоді як до мешканців окупованих територій, які мали змішане культурне чи мовне походження, не виявляли активного спротиву та могли бути «перевиховані», – віднесених до III групи, так званих Wasserpolen (буквально – «розбавлені поляки»), – ставилися значно гірше. Низький рівень довіри з боку влади супроводжувався обмеженням у правах та жорсткішими покараннями за будь-які порушення. Розповсюдженою практикою були розстріли за дезертирство та саботаж.
Ці події, що торкнулися десятків тисяч родин з Ґданського Помор’я, становлять одну з найболючіших і водночас найменш присутніх у публічному дискурсі сторінок польської історії. Йдеться про молодих хлопців, часто 17–18-річних, які були насильно мобілізовані до лав армії агресора. Частина з них, ризикуючи життям, дезертувала при першій можливості. Інші загинули на фронтах Другої світової і вже не повернулись додому. У післявоєнній Польщі їхні історії замовчувалися або табуювалися. Проте ці факти є частиною складної і трагічної реальності війни, що заслуговують на уважне вивчення та право бути почутими.
Саме це мали на меті висвітлити працівники музею Ґданська у своїй виставці. Назва експозиції «Наші хлопці» добре відображає її суть. Як висловились деякі місцеві мешканці: «Цей заголовок є справедливим та влучним, бо це – наші хлопці. Вони наші, тому що не обирали цю уніформу – їм просто не дали жодного вибору» та «На Помор’ї ніхто не має сумнівів у тому, що це були наші хлопці, бо так їх називали матері, батьки, дружини». Водночас відкриття виставки швидко викликало бурхливу реакцію та хвилю обговорень у польському суспільстві, особливо голосно висловились представники право-консервативних сил.
Реакція політиків
На платформі X виставку розкритикував екс-президент Анджей Дуда, заявивши: «Немає згоди на релятивізацію історії». У своєму дописі він написав:
«Я з обуренням сприймаю інформацію про виставку “Наші хлопці” в Музеї Ґданська. Представлення солдатів Третього Рейху як “наших” – це не тільки історична фальсифікація, а й моральна провокація. Навіть якщо йдеться про поляків, яких примусово мобілізували до армії Гітлера».
Президент наголосив, що:
«Поляки як нація були жертвами німецької окупації й терору, а не їхніми виконавцями чи співучасниками. Ґданськ – місце, де почалася Друга світова війна – не може стати сценою для наративів, які розмивають відповідальність винних. Такі дії підривають основи нашої ідентичності й завдають шкоди пам’яті жертв».
На завершення додав:
«Хто релятивізує злочини – той роззброює совість народу».
У дописі президент також звернувся до образу «справжніх» героїв, згадавши легендарного вояка Армії Крайової, учасника Варшавського повстання Януша Брохевича-Левінського, псевдо «Ґриф»:
«Про таких “наших хлопців” потрібно розповідати на виставках, у школах, у родинах. Їх слід згадувати – голосно, чітко й з гордістю. Бо саме такими були справжні #НашіХлопці».
Інші політики також долучилися до критики виставки.
Владислав Косіняк-Камиш, міністр оборони Польщі. Голос Америки
Віцепрем'єр та міністр оборони Владислав Косіняк-Камиш заявив:
«Виставка не служить польській політиці пам’яті. Наші хлопці – це ті, хто до останньої краплі крові захищав Вітчизну від нацистської Німеччини».
Маріуш Блащак, колишній міністр оборони від PiS, пішов ще далі:
«Це відкрите просування німецького наративу – і це роблять інституції, які мали б охороняти польську історичну пам’ять. Це спроба фальсифікації історії».
У відповідь на хвилю критики Міністерство культури та національної спадщини оприлюднило офіційну заяву в X, в якій було наголошено:
- Виставка повертає пам’ять про поляків, яким було силоміць відібрано суб’єктність, і яких на десятиліття було виключено з публічного наративу.
- Вона показує долі десятків тисяч примусово мобілізованих до Вермахту поляків, з яких значна частина дезертирувала й приєдналася до Польських збройних сил на Заході.
Міністерство підкреслило, що:
«Місія музеїв – це чесна й всебічна презентація історії, навіть якщо вона стосується складних і раніше замовчуваних тем».
Також євродепутат від «Громадянської коаліції» Лукаш Когут також став на захист виставки, зазначивши у X:
«Мої предки, шльонзаки, теж гинули на війні, часто в іншій уніформі, ніж польська, і не заслуговують на забуття. Історія не є чорно-білою, і час уже перестати вдавати, що вона колись такою була».
Чому реакція така різка? Що стоїть за подібною риторикою?
Відповідь криється у тому, що історія в Польщі є важливим політичним і суспільним інструментом, який одночасно слугує полем для спекуляцій політиків і потужним об’єднуючим фактором у формуванні національної ідентичності. Упродовж десятиліть у публічному просторі країни формувався чіткий, часто чорно-білий історичний наратив, де польський народ постає переважно в ролі героя або жертви. Такий підхід не залишає місця для складних та неоднозначних досвідів, які не вписуються у цей ідеалізований образ.
Яскравим прикладом став суспільний шок і спротив, спричинений виходом у 2001 році книжки Яна Томаша Ґросса «Сусіди», яка викрила участь частини польського населення міста Єдвабне у погромах та вбивствах євреїв у 1941 році. Незважаючи на документальне підґрунтя, багато політиків і частина суспільства сприйняли цю публікацію не як спробу відновлення історичної справедливості, а як атаку на польську націю: виправдання злочинів нацистської Німеччини та перенесення провини на польський народ.
І саме таке сприйняття історії почали активно просувати праві сили, на чолі з партією «Право і справедливість» (PiS) від початку 2000-х років, одночасно поєднуючи з використанням «політики страху» – створення образу ворога, задля нагнітання тривоги в суспільстві та мобілізації електорату.
На практиці це супроводжувалося підживленням відчуття загрози з боку Європейського Союзу – через втрату суверенітету – а також Німеччини як його лідера й історичного опонента Польщі. Головна мета полягала саме в спробі сконсолідувати виборців та дискредитувати політичних опонентів, які були більш відкритими до співпраці з Брюсселем і Берліном.
Дональд Туск та Лех Качинський, 2005. Fot. Robert Kowalewski / Agencja Wyborcza.pl)
Однією з найгучніших подій став скандал під час президентської кампанії 2005 року, коли ліберальний кандидат від «Громадянської платформи» Дональд Туск змагався з Лехом Качинським (PiS). У телевізійному інтерв’ю член штабу Качинського Яцек Курський зробив голосну заяву: «дід Туска служив у Вермахті під час Другої світової війни».
Ця заява лягла в основу цілеспрямованої інформаційної кампанії, у якій робилися натяки на надмірну лояльність Туска до Німеччини, підкреслюючи, що він, мовляв, «ближчий до Берліна, ніж до Варшави». Та хоч вже незабаром з’ясувалося, що діда Туска було насильно мобілізовано в 1944 році, після чого той дезертував і приєднався до польських збройних сил на Заході, політична шкода вже була завдана. У підсумку Дональд Туск програв ті вибори, а в колах правих та націоналістичних виборців за ним закріпився образ «німецького агента».
Такий тип риторики, що апелює до історичних травм і антинімецьких настроїв, залишився ефективним інструментом і в наступні роки. У 2022 році, напередодні парламентських виборів, гучною темою стала вимога репарацій від Німеччини. Офіційно польська влада (на той час PiS) заявила, що країна має отримати понад трильйон доларів компенсації за руйнування, завдані під час Другої світової війни. Враховуючи сучасний політико-економічний контекст і правову базу ЄС, ці вимоги практично неможливо реалізувати навіть у скороченому вигляді. Попри це, уряд обрав конфронтаційний тон, пожертвувавши стабільними відносинами з ключовим стратегічним партнером Польщі – задля внутрішньополітичних дивідендів.
Використовуючи знайому тактику поділу суспільства на «патріотів» і «зрадників», PiS представила ініціативу як своєрідний тест на національну лояльність: підтримуєш репарації – значить, ти справжній патріот; маєш сумніви або виступаєш проти – отже, граєш на руку Німеччині. У свою чергу, політичні опоненти, які критикували цю вимогу, швидко ставали мішенню для звинувачень у відсутності національної гідності чи «антипольській» позиції.
Цей поділ чітко проявився й у суспільних реакціях. Зокрема, під час акцій біля музею, декілька разів пролунали лозунги «Chcemy reparacji, a nie prowokacji» («Ми хочемо репарацій, а не провокацій»), які фактично звинувачували виставку у непатріотичності і зраді національних інтересів.
У цьому контексті ініціатива Ґданського музею закономірно перетворилася на зручний інструмент політичної мобілізації. Процес переосмислення локальної трагедії був використаний політиками як гарна нагода для самореклами.
Варто зазначити, що до політизації історії вдаються не лише правими силами, а й помірковані політики. Показовим прикладом є коментарі міністра оборони Владислава Косіняк-Камиша – лідера «Польської селянської партії» (PSL), які прозвучали на тлі падіння рейтингів та чуток про можливий вихід партії з правлячої коаліції. Важливо, що осередок підтримки партії зосереджений переважно в сільських регіонах. Для цього електорату, який чутливо реагує на питання «національної гідності», такі «патріотичні» заяви з критикою виставки мають велике значення.
Водночас така позиція, враховуючи те, що на захист виставки встали представники більш ліберального крила влади – лише додатково посилює напругу у правлячій коаліції.
Підсумки
Внаслідок цілеспрямованої політики формування чорно-білого історичного наративу, так звана «сіра зона», тобто складні, неоднозначні чи травматичні сторінки минулого, витісняється з публічного дискурсу. Те, що не вписується в образ поляків як виключно героїв або жертв, часто сприймається не як історичний факт, а як політична провокація або «удар у спину».
Трагедія ситуації полягає в тому, що доти, доки польське суспільство не відійде від чорно-білої моделі сприйняття минулого, історичні травми залишатимуться непропрацьованими.
Досвід багатьох країн показує, що історична зрілість суспільства вимірюється тим, чи здатне воно визнавати не лише героїчне, а й складне минуле. До того часу, будь які факти, які загрожують такій картині світу будуть сприйматися як ворожа пропаганда, чи антидержавна діяльність.
Сама виставка не заперечує роль солдат Армії Крайової в опорі нацистам чи жертв концтаборів. Вона додає до наративу ще один пласт – долі людей, які не мали вибору. Це не релятивізація, а розширення історичної перспективи.
Тому пам’ять про «наших хлопців» – це не загроза польській національній ідентичності, а крок в сторону її поглиблення, який дозволяє будувати більш людяне розуміння минулого.
Автори: Олександр Житінський та Яна Ісмаілова, молодші дослідники програми «Європа» аналітичного центру ADASTRA
Підтримайте аналітичний центр ADASTRA – інвестуйте в незалежну аналітику майбутнього!
Фото на прев’ю: Facebook / Muzeum Gdańska