Західні Балкани та Україна в лещатах Realpolitik: від Тіватського саміту до загрози дворівневого ЄС

Розділ 1. Нова динаміка розширення: від Брюсселя до Тівата

Трансформація сучасної системи міжнародних відносин стрімко руйнує усталений регіональний статус-кво, оголюючи найбільш вразливі зони європейської безпекової архітектури. Протягом останнього десятиліття Західні Балкани сприймалися у Брюсселі крізь призму затяжного, але тим не менш керованого болота інтеграційної рутини. Однак події останнього року ознаменували демонтаж колишніх безпекових запобіжників та перехід до концепції Realpolitik.

Раптова та безпрецедентно агресивна дипломатична активність Європейського Союзу в регіоні є реактивною відповіддю на два взаємоповʼязані зрушення: прорив України на шляху до членства та деструктивні спроби РФ та Китаю розгорнути другий фронт нестабільності в тилу НАТО. Саміт у Тіваті (Чорногорія) 2026 року став точкою біфуркації, де Брюссель спробував перехопити ініціативу в цих геополітичних змаганнях.

Тіватський саміт 2026

Чорногорський саміт “ЄС-Західні Балкани”, що відбувся 5 червня 2026 року в місті Тіват, проходив під гаслом “Спільне процвітання та стабільність”. Фактично, було зафіксовано радикальну зміну тональності європейських лідерів. Той факт, що зустріч відбулася всього лише через шість місяців після попереднього грудневого саміту в Брюсселі, демонструє екстрений характер мобілізації європейської дипломатії. 

Учасники саміту в Тіваті, фото: Рісто Божович

Президентка Європейської Комісії Урсула фон дер Ляєн у Тіваті виступила з промовою, заявивши, що в часи глобальних безпекових загроз ЄС будує більш незалежний, захищений та стійкий Союз, який “не буде повним без Західних Балкан”. І тут важливо розуміти, що ця заява ознаменувала перехід до геополітичного сприйняття розширення, замінюючи усталений технічний, орієнтований на кондиційність підхід.

Паралельно, новий президент Європейської Ради Антоніу Кошта, який напередодні саміту здійснив турне шістьма столицями країн Західних Балкан, активно наголошував, що розширення є “геостратегічною необхідністю для Європи” та “найважливішою геополітичною інвестицією у мир та безпеку континенту”. І в якості доказу серйозності намірів Брюссель привіз до Тівата фінансові інструменти, зокрема План зростання для Західних Балкан обсягом 6 мільярдів євро, з яких вже більш ніж 600 мільйонів євро вже було успішно розподілено на реформи.

Попри пануючий на Тіватському саміті оптимізм, присутність на саміті лідерів провідних держав ЄС, зокрема Еммануеля Макрона, Фрідріха Мерца та відсутність, наприклад, Джорджі Мелоні висвітлила внутрішній скепсис європейських аналітичних кіл. Європейський політичний центр у звіті “Тіватський саміт розширення: багато шуму, знайомі недоліки” вказав на невідповідність між активною риторикою Брюсселя та повільними темпами інституційного прогресу. На думку аналітиків ЄПЦ, спроба замінити реальне членство гібридними форматами загрожує фрагментацією самого процесу розширення, що знищить довіру до офіційного слова ЄС.

Голова Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн (праворуч), голова Європейської ради Антоніо Коста (ліворуч) та президент Чорногорії Яков Мілатович тиснуть один одному руки після прес-конференції (source: Bloomberg).

Ефект українського прискорення

Одним із факторів раптової активізації Брюсселя на Балканах став успіх євроінтеграційного треку України, який підштовхнув європейську бюрократію вийти з анабіозу. В даному контексті варто нагадати, що на початку червня 2026 року новий уряд Угорщини на чолі з Петером Мадьяром ухвалив рішення зняти вето на початок офіційних переговорів про вступ України до ЄС, яке послідовно утримував режим Віктора Орбана.

Паралельно з цим, у травні 2026 року Фрідріх Мерц виступив із резонансною ініціативою запровадження концепції “асоційованого членства” як для України, так і для країн Західних Балкан. Ця модель означатиме інтеграцію кандидатів до політичних структур ЄС, але без права голосу та без повноцінного доступу до бюджетних фондів

Фрідріх Мерц і Дональд Туск на саміті в Тіваті (source: Kay Nietfeld/dpa/picture alliance)

Україна на таку пропозицію відреагувала миттєво. Володимир Зеленський надіслав лідерам ЄС лист, у якому відкинув пропозицію Фрідріха Мерца як “несправедливий сурогат”, підкресливши, що Україна захищає Європу повністю, а не частково, і претендує на рівне та повноправне членство. 

Однак, ця безкомпромісна позиція Києва викликала паніку на Балканах. Такі країни, як Північна Македонія, гостро відчули ризик назавжди залишитися на задвірках європейської політики. Саме тому Брюсселю необхідно було симулювати активність на балканському напрямку, аби не допустити розчарування всередині регіону. Друга причина поспіху Брюсселя полягає також у розумінні того, що Західні Балкани перетворилися на арену протистояння великих держав. Багаторічна та безкінечна інтеграція сприяє лише накопиченню втоми, яку майстерно використовують Москва та Пекін.

Геополітичне суперництво

Російська Федерація у регіоні Західних Балкан діє через мережу політичного впливу, культурну дипломатію та підтримку радикального сепаратизму, де яскравим прикладом фігурує Милорад Додік. Збереження впливу партії “Союз незалежних соціал-демократів”, яку очолює екс-президент Республіки Сербської, фактично блокує інтеграцію Боснії і Герцеговини до НАТО.

Милорад Додік на зустрічі з президентом РФ у 2025 році (source: Радіо Свобода)

Китай, зі свого боку, затягує регіон у пастку інфраструктурних боргів. Балканські лідери використовують китайські кредити для фінансування масштабних проєктів, адже Пекін не висуває жодних умов, що дозволяє консервувати корумповані авторитарні режими. 

Переходячи до Сполучених Штатів Америки, варто відзначити радикальну зміну політики. Вашингтон розглядає у своїх нових стратегічних документах Західні Балкани не як постконфліктну зону, а як критичний геополітичний простір для захисту американських комерційних інтересів, диверсифікації енергетичних шляхів та стримування Китаю і Росії. Показовою подією став ультиматум Вашингтона до Сараєва припинити споживання російського газу до вересня 2027 року. А Сербія, через санкційні фінансові інструменти США, була змушена зупинити свій нафтопереробний завод у Панчево, що володіє NIS. 

Така зацікавленість в регіоні з боку великих держав несе в собі колосальні ризики, оскільки вона може підштовхнути балканських лідерів створювати кризи, йти на тактичні поступки, отримувати за це різного роду преференції та перетворювати нестабільність у головний козир у відносинах із Заходом.

Розділ 2. Кейс Чорногорії

Чорногорія сьогодні виступає лакмусовим папірцем для всього регіону, демонструючи граничні можливості та обмеження чинного інтеграційного інструментарію. Після багатьох років фактичного застою та імітації реформ, 2026 рік став точкою біфуркації, яка запустила, по суті, реальний зворотний відлік до нової хвилі розширення.

Президент Чорногорії Яков Мілатович спілкується з журналістами після саміту ЄС та країн Західних Балкан у приморському місті Тіват у Чорногорії, п’ятниця, 5 червня 2026 року. (source: AP Photo/Рісто Бозович)

Важливим технічним кроком на цьому шляху стало рішення послів держав-членів ЄС від 22 квітня 2026 року, які схвалили створення Спеціальної робочої групи для підготовки проєкту Договору про вступ Чорногорії, і вже в травні відбулося інавгураційне засідання цієї групи, що перевело процес інтеграції у русло юридичної та фінансової підготовки. Президент Європейської ради Антоніу Кошта під час саміту в Тіваті заявив, що підготовка договору є історичним моментом, який запускає зворотній відлік для приєднання держави.

Офіційна Подгориця під керівництвом премʼєр-міністра Мілойка Спаїча розгорнула амбітну кампанію “28 до 2028”, зафіксувавши мету стати 28-м членом ЄС до 2028 року. У межах цієї стратегії уряд поставив завдання закрити всі переговорні розділи до кінця 2026 року. Станом на липень цього року країна закрила 14 розділів. Проте навіть за умови завершення технічних переговорів на початку 2027 року, вступ до ЄС потенційно можливий лише всередині чи вкінці 2028 року, але не 1 січня 2028 року. Це пояснюється тривалим та складним процесом ратифікації Договору про приєднання парламентами всіх держав-членів ЄС, який зазвичай триває від одного до двох років.

Премʼєр-міністр Чорногорії Мілойко Спаїч (source: пресслужба уряду Чорногорії)

Унікальність кейсу Чорногорії

Унікальність кейсу Чорногорії в контексті Західних Балкан полягає в тому, що на папері вона є найменш проблемною державою регіону. Якщо порівнювати з Сербією та Косово, Подгориця не обтяжена гострими екзистенційними територіальними суперечками щодо власної державності. Чорногорія не стикається із внутрішньою інституційною паралізацією чи загрозою територіального розпаду, що доволі знайомо для Боснії і Герцеговині.

Вступ країни до НАТО у 2017 році закріпив її зовнішньополітичний вектор у західній системі координат, а повне узгодження чорногорської безпекової політики з рішеннями Брюсселя, зокрема щодо санкцій проти Росії, сформувало до Чорногорії довіру як до передбачуваного партнера.

Цей бекграунд робить Чорногорію ідеальним кандидатом на роль “прикладу” для інших. Для Брюсселя приєднання Чорногорії — це геополітичний інструмент, покликаний розвіяти ілюзію, що розширення ЄС зайшло у глухий кут. Вдалий прецедент Чорногорії має довести, що реформи сприяють реальним бонусам, та дати стимул іншим державам рухатися до ЄС, замість орбіт Росії чи Китаю.

Водночас унікальність кейсу полягає в тому, що Чорногорія стане першою країною, яка вступатиме за оновленою методологією, спрямованої на подолання проблеми демократичного відкату після набуття членства. ЄС прагне уникнути повторення помилок минулих хвиль розширення, коли уряди окремих країн після отримання так званого європейського паспорта згортали реформи та починали використовувати право вето для шантажу Брюсселя. Тому Договір про вступ Чорногорії розробляється як угода нового покоління, де Брюссель інтегрує у текст суворі запобіжники та механізми примусу після приєднання.

Сувора реальність вступу Чорногорії

Попри домінування оптимістичної риторики на офіційних самітах, реальний шлях Чорногорії до Європейського Союзу пролягає через мінне поле двосторонніх суперечок та внутрішній розкол. Наприкінці 2024 року Хорватія застосувала право вето і заблокувала закриття 31-го переговорного розділу, що стосується Спільної зовнішньої, безпекової та оборонної політики.

Президент Чорногорії Яков Мілатович та прем’єр-міністр Хорватії Андрій Пленкович (source: Адміністрація президента Чорногорії)

Причиною цього дипломатичного демаршу стало ухвалення парламентом Чорногорії у червні 2024 року суперечливої Резолюції про геноцид у концтаборах Ясеноваць, Дахау та Маутгаузен. Цей крок Чорногорії відбувся через тиск просербської коаліції “За майбутнє Чорногорії” в обмін на збереження підтримки уряду Мілойка Спаїча. Ухвалення даної резолюції було також зумовлене спробою “збалансувати” визнання геноцидів на загальному рівні після підтримки Чорногорією резолюції ООН про визнання геноциду у Сребрениці, внаслідок чого було спровоковано глибоку кризу у відносинах із Загребом та закрито перед Подгорицею двері до швидкого закриття кластера.

Хорватський премʼєр-міністр Андрей Пленкович під час саміту в Тіваті зазначив, що подальший прогрес Чорногорії на шляху до ЄС, прямо залежить від вирішення двосторонніх невирішених питань. Чорногорська влада змушена балансувати у складному геополітичному шпагаті. З одного боку, уряд Спаїча намагається демонструвати Брюсселю відданість європейським цінностям, з іншого — стабільність кабінету премʼєр-міністра залежить від голосів просербської та проросійської коаліції, яка послідовно просуває ідеї історичного ревізіонізму та орієнтується на вказівки Белграда та Москви.

Економічний вимір приєднання

Попри те, що політичні дискусії часто гальмують процес, фінансова інтеграція Чорногорії є найбільш прорахованим та стабільним елементом її приєднання. Наприкінці червня 2026 року Єврокомісія оприлюднила фінансовий пакет у межах 33 кластеру, який став першим детальним прорахунком вартості розширення ЄС за останнє десятиліття.

Загальний обсяг фінансової підтримки Чорногорії після вступу оцінюється в 3,189 мільярда євро на період дії Багаторічного фінансового плану на 2028-2034 роки. При цьому Чорногорія буде зобовʼязана робити власний внесок до бюджету ЄС на рівні близько 1% свого ВВП.

Міністерка Чорногорії з питань європейських справ Майда Горчевич (source: The New Union Post)

Для бюджету ЄС ці витрати є незначними. Один із чиновників Єврокомісії заявив, що вступ Чорногорії коштуватиме європейським платникам податків менше, ніж один євро на людину на рік. Водночас для самої Чорногорії доступ до внутрішніх фондів ЄС означатиме трикратне збільшення фінансування, що має стати каталізатором економічної конвергенції.

Межа євроінтеграційної епопеї

Аналіз переговорного процесу Чорногорії у 2026 році демонструє, що країна підходить до фінальної межі своєї євроінтеграційної епопеї. Створення технічної групи з підготовки Договору про вступ та деталізація фінансового пакета на 3,2 мільярда євро свідчать, що Брюссель прийняв рішення довести інтеграцію Подгориці до логічного завершення. Чорногорія є єдиним кандидатом, який має реальні шанси відкрити двері ЄС у поточному десятилітті.

Проте святкувати перемогу ще зарано. Приклад хорватського вето продемонстрував, що відсутність глобальних територіальних конфліктів ще не захищає від двосторонніх суперечок. Подальша доля кампанії “28 до 2028” залежатиме від здатності уряду Спаїча знайти делікатний баланс між вимогами Заходу та збереженням хиткої внутрішньої стабільності коаліції.

Для ЄС успіх чорногорського кейсу є екзистенційним випробуванням. Якщо Подгориця зможе увійти до складу ЄС у 2028 році, це стане потужним сигналом, що Європейський Союз дієздатний до розширення. В іншому разі, провал Чорногорії остаточно дискредитує ідею євроінтеграції Західних Балкан, залишивши регіон у стані перманентної геополітичної депресії та під загрозою зовнішньої дестабілізації.

Розділ 3. Геополітичний ерзац на околицях імперії

Процес розширення Європейського Союзу остаточно вийшов із площини суто технічного узгодження законодавства та перетворився на дуель, де на кін поставлено майбутні кордони всього континенту. Початком цього тектонічного зсуву став конфіденційний лист канцлера Німеччини Фрідріха Мерца у травні 2026 року, адресований Урсулі фон дер Ляєн, Антоніу Кошті та Президенту Кіпру Нікосу Христодулідісу, чия країна на той момент головувала в Раді ЄС. Факт того, що про цей документ стало відомо в медіа, не просто розкрив плани Берліна, а став визнанням того, що класична модель розширення ЄС зайшла у глухий кут.

Фрідріх Мерц (source: Bundesregierung/Steffen Kugler)

Взагалі ця ініціатива безпосередньо зумовлена різким загостренням міжнародної ситуації та втомою від російсько-української війни. На тлі буксування дипломатичних зусиль під егідою США, чия увага змістилася у бік розгортання війни з Іраном, європейські лідери відчули потребу перехопити ініціативу. Брюссель серйозно зважує можливість запуску власного переговорного треку з Кремлем, а у дипломатичних колах як потенційних посередників називають фігури масштабу Ангели Меркель. У цій складній грі адміністрація Дональда Трампа тисне на Київ у напрямку територіальних компромісів в обмін на туманні безпекові гарантії. Прагнучи заповнити цей вакуум і змінити ситуацію, Фрідріх Мерц виступив із концептом “асоційованого членства”.

Цю ідею Фрідріх Мерц попередньо озвучив під час неформального саміту Європейської ради на Кіпрі. Канцлер наполягав, що цей формат не є замінником чи альтернативою повноправного вступу, а є радше прискорювачем на шляху до нього. Водночас канцлер Німеччини чітко розмежовував треки, зокрема, статус асоційованого члена розроблявся ексклюзивно для України. Натомість для Молдови та Західних Балкан Фрідріх Мерц запропонував розробити окремі плани швидкого повноцінного вступу. Однак, як продемонстрував розвиток подій, ця ініціатива швидко злилася із загальною стратегією реформування ЄС.

Інституційне задзеркалля

Концептуальна суть пропозиції Мерца зводиться до простої формули “присутність без впливу”. Берлін хоче посадити Україну, а в перспективі й інші балканські держави, за стіл європейських інституцій, але в безголосому статусі. Згідно з листом канцлера, асоційоване членство передбачає можливість брати участь у самітах Європейської ради та засіданнях Ради ЄС, але виключно як спостерігачів без права голосу.

Регуляторна та фінансова частини цього плану просякнуті прагматичним егоїзмом західних столиць. Інтеграція в єдиний європейський ринок має відбуватися поступово, при цьому доступ до фінансових ресурсів ЄС буде жорстко обмеженим. Більше того, пропоновані Мерцом безпекові гарантії через поширення дії статті 42(7) Договору про ЄС мають суто політичний характер, адже їх неможливо юридично закріпити без ратифікації повноцінної Угоди про вступ у парламентах усіх держав-членів. Будь-який прогрес на цьому шляху може бути миттєво анульований через механізм “snap-back” у разі найменших зауважень до стану реформ у сфері верховенства права.

Ця філософія “контрольованого зближення” домінувала на Саміті ЄС-Західні Балкани в ТІваті. Париж та Берлін запропонували структурувати аналогічний підхід поступової інтеграції для балканських країн та Молдови. Вершиною цього підходу є модель “EEA+”, що передбачає надання кандидатам доступу до Європейської економічної зони за умови закриття ключових переговорних глав. Проте за фасадом економічних обіцянок криється жорстка політична реальність, а саме позбавити нових країн-членів права вето в перші роки після приєднання. Єврокомісарка з питань розширення Марта Кос відкрито визнала можливість включення таких дискримінаційних положень до майбутніх договорів про вступ. Цей прецедент створюється через досвід протистояння з Угорщиною Віктора Орбана. І першою жертвою цього новаторського рішення може стати Чорногорія.

Заручники великої реформи

Аналіз процесів навколо Тіватського саміту демонструє, що Україна та Балкани стали заручниками у масштабній спробі Берліна та Парижа здійснити радикальну внутрішню реформу ЄС перед реальним розширенням. Франція та Німеччина вже багато років просувають тезу, що ЄС із понад 30-тьма членами буде повністю паралізований, якщо збережеться система ухвалення рішень на основі консенсусу. Головною метою франко-німецького тандему є ліквідація права вето та перехід до голосування кваліфікованою більшістю у сферах спільної зовнішньої політики, безпеки та оподаткування.

Фрідріх Мерц та Еммануель Макрон (source: Ludovic Marin via EPA)

Оскільки легітимна зміна Установчих договорів ЄС потребує ратифікації всіма державами-членами і наразі є нереалістичною, Франція та Німеччина вирішили використати процес розширення як таран. Вони свідомо штучно гальмують реальний вступ нових членів, прикриваючись нереалізованими попередніми умовами реформування організації. Ідеї Німеччини та Франції є зручним інструментом для консервації статус-кво. Виникає ситуація, за якої економіки країн-кандидатів втягуються в орбіту ЄС, а натомість не отримують жодного права голосу в ухваленні стратегічних рішень союзу.

Поки Чорногорія намагається утримати лідерські позиції та увійти до європейської сімʼї, сусідні країни дедалі глибше занурюються у внутрішні кризи. Північна Македонія залишається заблокованою через вимоги конституційних змін. У Боснії і Герцеговині Рада з виконання мирної угоди не змогла погодити наступника Крістіана Шмідта. В Албанії розгортаються протести проти сумнівних інвестиційних проєктів Джареда Кушніра, а Косово переживає черговий період нестабільності після виборів, які позбавили Альбіна Курті монополії на владу.

Саме ця хронічна нестабільність дає Парижу та Берліну залізобетонний аргумент для просування сурогатних моделей розширення. Замість повної інтеграції, європейські лідери намагаються вибудувати навколо себе систему санітарних кордонів, де Україна та Балкани виконуватимуть роль геополітичного щита та економічного придатка, залишаючись при цьому за зачиненими дверима ухвалення стратегічних рішень обʼєднаної Європи.

Розділ 4. Системні висновки дослідження

Сучасний етап еволюції європейської інтеграційної моделі демонструє глибокий тектонічний зсув до просто жорсткої Realpolitik. Ініційована Брюсселем дипломатична активність, яскравим проявом якої став Тіватський саміт у червні 2026 року, є реакцією на успіхи України на шляху до членства та загрозу посилення деструктивного впливу Російської Федерації та Китаю в тилу НАТО. Раптовий прорив на українському треку, зумовлений історичним рішенням нового угорського уряду на чолі з Петером Мадьяром зняти вето режиму Віктора Орбана на початок офіційних перемовин, змусив Європу рухатися далі. У прагненнях не допустити накопичення “європейської втоми” на Західних Балканах, ЄС спробував мобілізувати фінансові та інституційні ресурси. Що підтверджується заявами лідерів ЄС, які ознаменували сприйняття розширення як екзистенційного інтересу.

Президент Чорногорії Яков Мілатович (ліворуч), президент Сербії Александар Вучич (по центру), премʼєр-міністр Чорногорії Мілойко Спаїч (праворуч) (source: IBNA)

Проте аналіз глибинних процесів свідчить, що за фасадом оптимістичної риторики з Тівата ховається інституційне задзеркалля, де країни-кандидати стають заручниками масштабних внутрішніх реформ самого Європейського Союзу. Франція та Німеччина, усвідомлюючи загрозу паралічу ЄС із понад 30-тьма членами, штучно гальмують реальний вступ нових країн, вимагаючи ліквідації права вето та переходу до голосування кваліфікованою більшістю. Франко-німецький тандем пропонує обмежити суверенні права майбутніх членів безпосередньо у договорах про вступ.

Кейс Чорногорії, яка виступає передовим кандидатом на вступ регіону, наочно демонструє ці обмеження. Під керівництвом премʼєр-міністра Мілойка Спаїча Подгориця розгорнула амбітну кампанію “28 до 2028”, задекларувавши мету закрити всі переговорні розділи до кінця 2026 року. Проте навіть за умови закриття всіх кластерів, реальний вступ можливий лише всередині або наприкінці 2028 року. Крім того, Чорногорія вже зіткнулася з проблемами двостороннього характеру, зокрема через конфлікт з Хорватією, яка заблокувала закриття 31-го переговорного кластеру.

Паралельно в регіоні розгортається багатовекторне суперництво великих держав. Росія, Китай, США використовують зовнішньополітичний інструментарій, внаслідок чого балканські країни занурюються у внутрішні кризи. 

Усі ці фактори створюють передумови для просування європейськими лідерами сурогатних моделей розширення, де замість повноправної інтеграції пропонується створення “санітарного кордону” та економічного придатка без права голосу.

Стратегічне партнерство замість конкуренції

Прагнення окремих європейських країн змусити Україну та країни Західних Балкан конкурувати за швидкість вступу є стратегічною помилкою. Така конкуренція лише послаблює позиції кандидатів перед євроскептиками всередині ЄС. Сучасний геополітичний контекст вимагає від Києва та Подгориці не суперництва, а глибокої синхронізації своїх переговорних позицій.

Володимир Зеленський та Яков Мілатович (source: Public Relations Office of the President of Montenegro)

Чорногорія виступає першопрохідцем у тестуванні інструментів “нового покоління”, що містять запобіжні механізми проти демократичного відкату після вступу. Якщо Чорногорія погодиться на подібні обмеження, такі як відмова від права вето в перші роки після вступу, Брюссель автоматично перенесе цю практику на переговорну рамку України та Албанії. Це вже підтверджується спільною заявою лідерів Албанії та Сербії, Еді Рама та Александара Вучича, про готовність погодитися на членство без права вето в обмін на доступ до єдиного ринку.

Така позиція балканських лідерів розмиває засади рівноправності європейської інтеграції. Україна, Чорногорія та Албанія мають вибудувати солідарну позицію, засновану на неприпустимості створення дворівневого союзу, де нові члени ЄС перетворяться на пасивних виконавців рішень без реального політичного впливу. Необхідно синхронізувати дипломатичні наративи навколо кількох ключових тех. По-перше, геополітична стабільність Європи є неподільною і безпека України повʼязана зі стабільністю Західних Балкан. По-друге, інтеграційний процес має відбуватися без дискримінаційних обмежень суверенних прав після набуття членства. По-третє, кандидати мають спільно вимагати від Брюсселя чіткого розмежування прогресу в реформах від політично вмотивованого двостороннього шантажу з боку окремих держав-членів. Така скоординована стратегія позбавить євроскептиків можливості грати на суперечностях між кандидатами.

Протидія геополітичному сурогату

Пропозиція німецького канцлера Фрідріха Мерца щодо запровадження статусу “асоційованого членства” для України та потенційного залучення країн Західних Балкан до аналогічних гібридних моделей є небезпечною геополітичною ілюзією. Проте за цим фасадом стоїть прагматичний егоїзм західних еліт, спрямований на заморожування повноправної інтеграції України та перекладання фінансового тягаря відбудови. 

Паралельно франко-німецький проєкт “Новий імпульс для розширення” пропонує модель “ЕЕА+” для Західних Балкан та Молдови, що передбачає надання доступу до Єдиного європейського ринку. Крім того, кандидати залучаються до безпекової співпраці, перетворюючись на геополітичний щит ЄС, але залишаються позбавленими права голосу в ухваленні стратегічних рішень союзу.

Реакція Києва на ці ініціативи була миттєвою та безкомпромісною. Президент Володимир Зеленський підкреслив, що Україна захищає європейські цінності повністю, тому і претендує виключно на рівне та повноправне членство. Віцепремʼєр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Тарас Качка зазначив, що формат “асоційованого членства” є неприйнятним, якщо він пропонується як замінник повноправному вступу. Україна ризикує натрапити на пастку “ще однієї асоціації”, а пропонувати країні, яка вже понад 9 років виконує Угоду про асоціацію та сплачує за європейський вибір кровʼю своїх громадян, новий сурогатний статус є політично безглуздим та шкідливим кроком.

Тарас Качка (source: Getty Images)

Україна має виробити жорстку стратегію протидії цим сурогатним моделям розширення. Поетапна інтеграція в окремі сектори єдиного ринку може розглядатися як тимчасовий інструмент підготовки, а не як заміна повноцінного членства. Будь-які перехідні періоди після підписання Договору про вступ повинні мати чітко фіксовані часові рамки та супроводжуватися адекватним фінансовим забезпечення із бюджетних фондів ЄС. Лише безкомпромісна орієнтація на повноправне членство дозволить зберегти субʼєктність України, забезпечити ресурси для її повоєнного відновлення та гарантувати реальну безпеку держави в майбутній архітектурі європейського континенту.

Автор — Андрій Кривко, дослідник аналітичного центру ADASTRA

Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!