До 2022 року Арктика була одним із небагатьох місць, де Захід і Росія продовжували працювати разом, навіть у моменти розбіжностей. Регіон жив за своєю власною логікою: вирішення спільних екологічних викликів, транскордонна наукова співпраця і географічна віддаленість від «великої політики» створювали особливу атмосферу, де геополітика зупинялася на порозі Арктики. Ця логіка була відома світу як Arctic Exceptionalism – вона була основою, яка протягом трьох десятиліть визначала характер відносин між вісьмома полярними державами.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року вперше поставило цей принцип під випробування. Саме Арктична рада, єдиний міжурядовий форум полярних держав, опинився в епіцентрі цих подій. Сьогодні Арктична рада продовжує своє існування, але вже не як єдиний блок. Сім із восьми її членів є союзниками по НАТО – регіон розколовся на два чітко виражені табори. Крайню північ освоюють натовські безпілотники спостереження, російські підводні човни з балістичними ракетами охороняють стратегічні пріоритети Кремля, а американський президент публічно заявляє про претензії Гренландію – автономну територію Данії і союзника США по НАТО.
Зі змінами у політиці регіону відбуваються і екологічні зміни. Арктика нагрівається майже вчетверо швидше за решту планети. За даними NOAA Arctic Report Card 2025, морський лід у 2025 році досяг рекордоного мінімуму за 47 років, а найстаріший акрктичний лід скоротився більше ніж на 95% порівняно з 1980-ми рокоми. Вічна мерзлота деградує, наукова співпраця фактично паралізована.
Арктика 2026 року – це не та Арктика, яку знав світ до повномасштабної агресії РФ проти України. Щоб зрозуміти, наскільки глибокими є ці зміни, варто розглянути чотири виміри одночасно: доля Арктичної ради, перебудова відносин між полярними державами, нова безпекова архітектура Півночі і концепція, яка давала регіону його унікальний статус.
Арктична рада: між виживанням і паралічем
Протягом 30-ти років існувало негласне переконання: що б не відбувалося у світі, Арктика залишається недоторканою. Полярний регіон існував як унікальна зона миру, де геополітика не мала впливу на взаємовідносини між країнами-учасницями. Основною метою співпраці були наукова взаємодія та екологічні виклики: моніторинг кліматичних змін, збереження біорізноманіття, реагування на розлив нафти та захисту морського середовища, що стали особливо актуальними в умовах глобального потепління.
Головним символом “мирної зони” стала Арктична рада, створена в 1996 році Оттавська декларація, яка об’єднала вісім полярних держав (Канаду, Данію, Фінляндію, Ісландію, Норвегію, Росію, Швецію та США) та 6 організацій корінних народів (алеути Аляски і Росії, атабаски Канади і Аляски, гвіч’ін Канади і Аляска, інуїти Канади, Аляски, Гренландії і Росії, коронні народи Росії, саами Норвегії, Швеції, Фінляндії і Росіїї) для усунення спільних викликів, зокрема захисту екосистем регіону, його постійного дослідження та розвитку. Протягом тривалого часу рада демонструвала, що здатна співпрацювати з запеклими ворогами, коли йдеться про виживання Арктики.
2022 рік став роком, коли уявний імунітет розпочав руйнуватися. Арктика не змогла залишитися осторонь конфлікту. Від початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну рада пережила серію змін. У березні 2022 року сім держав призупинили участь у засіданнях під час другого російського головування (з 2021 по 2023 рік) та фактично зірвали його. Червень 2022 – початок часткового відновлення роботи ради, приблизно 70 зі 140 без участі Росії. Таке рішення призвело до “наукової сліпоти” в Арктиці – 53% (приблизно 24 000 кілометрів) арктичного узбережжя контролює саме РФ; без їхніх даних із метеостанцій та сибірських річок загальноарктичні кліматичні моделі стали менш точними. Дослідники, які проаналізували найбільшу мережу арктичних станцій, дійшли висновку: відсутність російських даних у відстеженні ключових змін (температури, вологості грунту, біомаси рослинності) унеможливлюють чітку відповідь. Чи це наслідки геополітичної ізоляції, чи реальні наслідки кліматичних змін ? Вчені фактично спираються лише на дані “західного сектору”. 2023 рік став ключовим у еволюції роботи союзу. Норвегія перебирає головування віртуально. За звичайних обставин це подія найвищого рівня, де міністри закордонних справ усіх восьми країн зустрічаються і відбувається традиційна передача молотка головування, однак того року вона відбулася через екран. Початкова робота обмежувалася “письмовою процедурою”: країни обмінювалися електронною поштою, оскільки засідання за участю Росії були заблоковані. Однак поступово країни-члени а також організації корінних народів дійшли консенсусу щодо поступового відновлення офіційних засідань робочих груп у віртуальному форматі. Оголошення відбулося 29 лютого 2024 року. Таке рішення було спричинене складністю у повноцінному дослідженні клімату, наголошуючи, що взаємодія між експертами є необхідною для реагування на швидкі кліматичні зміни та інші виклики регіону. Наступний ризик, який варто було виключити, – це вихід РФ з альянсу, та створення альтернативного альянсу з Китаєм. Однак є ще один інцидент, який змушує західні країни йти на поступки – вихід РФ з Баренцевої Євро-Арктичної Ради (БЄАР) у 2023 році. Мета БЄАР полягає в транскордонній співпраці на півночі Європи між Данією, Ісландією, Норвегією, Росією, Фінляндією, Швецією та Європейською Комісією. У 2022 році Росії фактично оголосили бойкот. Робота структури була паралізована. У жовтні наступного року головування БАЄР мало перейти саме Росії, проте інші учасники заблокували передачу і відмовилися затверджувати Росію на чолі організації. Теоретично Арктичну раду могла спіткати та сама доля, що й БАЄР, якби Росія отримувала головування.
Травень 2025 року став початком головування Данії – вперше провідна роль дісталася саме Гренландії. Головною новиною з початку головування було ухвалення перших нових робочих планів та проєктів з 2022 року. Було затверджено плани Робочих груп на 2025–2027 роки, які включають 41 спільний проєкт. Проте формат залишається закритим та віртуальним.
Протягом цього часу рада так і не зібралася жодного разу офлайн на рівні старших арктичних офіційних осіб. Це демонструє, що Арктична рада фактично існує, але не функціонує у своєму первісному форматі. Це і є “жива смерть” співпраці.
Як змінювалися відносини між арктичними державами
До 2022 року архітектура безпеки та співпраці в межах Арктики ґрунтувалася на засадах колективної співпраці. Однак незважаючи на ідеальність інституції та домовленостей, цей регіон ніколи не був позбавлений суперечностей між країнами.
По-перше, розмежування континентального шлейфу було одним із гострих питань, оскільки держава, яка доведе, що її шлейф простягається далеко в океан, отримує виключне право видобувати там нафту, газ та інші природні ресурси. Найбільш яскравим прикладом була так звана «битва за Північний полюс» навколо Хребта Ломоносова – підводного гірського масиву завдовжки близько 1750 км, на який претендують Росія, Данія (від імені Гренландії) та Канада. Росія вважає його продовженням Євразійського континентального шельфу, тоді як Канада та Данія/Гренландія – продовженням Північноамериканського. Росія подала свою заявку до Комісії ООН з меж континентального шельфу ще у 2001 році, а згодом переглянула її та розширила на основі нових доказів. Заявки Канади та Данії/Гренландії на той момент ще не були розглянуті Комісією, тому остаточне визначення меж у районі Хребта Ломоносова залишається невирішеним. Іншим яскравим прикладом, який десятиліттями тривав, стосувався територіального спору між СРСР/РФ та Норвегією щодо «сірих зон» у Баренцевому морі. У 2010 році спір вирішився підписанням Договору про розмежування, що поділив спірну територію навпіл.
По-друге, в регіоні ніколи не припинялася прихована мілітаризація, незважаючи на заборону Оттавської декларації використовувати цей регіон з метою військової безпеки. З початку 2010-х років РФ активно проводила модернізацію свого Північного флоту і розгортала системи ППО на відновлених радянських базах, таких як-от «Арктичний трилисник» на Землі Франца-Йосифа, створюючи оборонний «бастіон» для своїх стратегічних човнів. В свою чергу НАТО нарощувало свою власну присутність та провело масштабні навчання Trident Juncture у 2018 році в Норвегії, що були найбільшими маневрами Альянсу з часів Холодної війни (понад 50 000 військових, 250 літаків та 65 суден), спрямованими на відпрацювання дій у суворих полярних умовах. Паралельно з цим Росія звинувачує Норвегію у прихованій мілітаризації архіпелагу Шпіцберген, стверджуючи, що це суперечить обмеженням, встановленим Договором про Шпіцберген 1920 року.
Незважаючи на постійне «зіткнення» інтересів та звинувачень,в арктичних вілносинах існує залізний консенсус – глобальні кризи (навіть анексія Криму у 2014 році) не повинні руйнувати спільну роботу. Протягом минулого десятиріччя рада змогла укласти три юридично обов’язкові угоди, які стали основою для безпеки в межах регіону: Угода про співробітництво в авіаційному та морському пошуку та рятуванні в Арктиці (2011), Угода про співробітництво в галузі готовності до забруднення моря нафтою та реагування на нього (2013), Угода про посилення міжнародного арктичного наукового співробітництва (2017). Держави разом працювали над впровадженням Міжнародного полярного кодексу (Polar Code) для безпеки судноплавства, захисту вразливої природи полюсу і життя моряків від катастроф.
Сьогодні це вже все в минулому: повномасштабна агресія РФ проти України змінила правила гри. Цілісність Арктики перетворилася на фрагментований простір, який функціонує за формулою «7+1», а не як симбіоз. Західні полярні держави виступають як єдиний, консолідований блок, тоді як РФ опинилася в ізоляції. Росія, однак, обрала іншу тактику і не вийшла з Арктичної ради, як з БАЄР. Кремль робить ставку на «мовчазну присутність», уникаючи прямих погроз про вихід, а використовуючи свій формальний статус члена як інструмент для збереження власної легітимності в Арктичному регіоні.
Вступ Фінляндії та Швеції до НАТО
Протягом десятиліть Брюссель дотримувався стратегії умиротворення, зберігання простору для дипломатичного маневру та добросусідства з Росією. До повномасштабного вторгнення РФ в Україну Північноатлантичний альянс свідомо уникав прямої, артикульованої присутності в Арктиці. Захист північних рубежів НАТО був фрагментований. США відповідали за Аляску через NORAD (North American Aerospace Defense Command), Данія – за Гренландію, Норвегія – за Баренцеве море. Єдиного «арктичного плану» для всього Альянсу не існувало. Фінляндія та Швеція, будучи військово позаблокованими, грали роль «подушки безпеки». Країни мали розвинути армії, але існували самостійно або через NORDEFCO (оборонне співробітництво скандинавських країн). Це давало змогу Альянсу мати сильних союзників, але не розширювати НАТО. Навесні 2024 року епоха стриманості та «скандинавського буфера» остаточно завершилася, коли Швеція офіційно завершила свій шлях приєднання до Альянсу слідом за Фінляндією. Крихкий мілітарний баланс рухнув. Арктика розкололася на два чіткі мілітарні блоки – вперше з часів Холодної війни. Простір для нейтралітету зник: сім з восьми членів Арктичної ради тепер є членами НАТО, що перетворило регіон на внутрішнє озеро Альянсу.
Ці зміни запустили процес трансформації військової архітектури Крайньої Півночі з теоретичних стратегій у практичну реалізацію – з концептуальних планів до конкретних інституційних змін. Під егідою Командування об’єднаними силами в Норфолку (JFC Norfolk) Північна Атлантика та Арктика розглядаються як взаємопов’язаний стратегічний простір, у якому НАТО забезпечує моніторинг, захист морських комунікацій та можливість перекидання підкріплень між Північною Америкою та Європою. Це має і виразний стримувальний сигнал для Росії: у разі агресії проти країн Балтії НАТО може задіяти сили не лише зі східного флангу, а й із ширшого Північноатлантичного та арктичного напрямків. Новий підхід наочно був продемонстрований у жовтні 2025 року, коли відкриття Центру повітряних операцій у норвезькому місті Буде об’єднало радарні та авіаційні сили північних країн під єдиним куполом. Уже у лютому 2026 року НАТО запустило багатодоменна операцію Arctic Sentry, яка об’єднала під єдиним командуванням навчання, патрулювання та розвідувальні місії в Арктиці, включаючи відпрацювання швидкого перекидання підкріплення через шведські та фінські логістичні маршрути. Однією з останніх дій НАТО з укріплення безпеки регіону стала сухопутна інтеграція в червні 2026 року. Коли Швеція розгорнула передові сили (Forward Land Forces) під командуванням НАТО в Бодені, що здатні у короткі терміни посилити присутність у північній Фінляндії.
Паралельно з цим НАТО розпочало впровадження високотехнологічних інструментів моніторингу для боротьби з кліматичною сліпотою, яка виникла внаслідок зупинення наукового обміну з Росією. Спеціально створена оперативна група X-ArcTask Forcetic розпочала свою роботу у червні 2026 року та тестує мережі автономних безпілотних систем для забезпечення багатодоменної ситуаційної обізнаності в Північній Атлантиці та Арктиці. Також, Данія розгорнула ескадрилью безпілотників MQ-9B Sea Guardian для патрулювання території навколо Гренландії, в той час як США тестують у суворих умовах FPV-дрони та системи протидії їм, що перетворює Крайню Північ на випробувальний полігон високотехнологічної війни, але аж ніяк не на зону для проведення форумів про екологію. Особливий фокус стратегії НАТО надає захист морському дну. Полярні та приполярні води прошиті кабелями зв’язку та газопроводами, які з’єднують США та Європу. Після диверсій на «Північних потоках» НАТО ставить захист цих об’єктів в Арктиці в пріоритет, оскільки знищення може паралізувати цифрову інфраструктуру Заходу.
Цей ланцюжок радикалізації змінив правила гри та поставив єдину позаблокову арктичну державу – Російську Федерацію – перед обличчям критичної загрози. У полярному регіоні більше немає «сірих зон». Будь-яка військова активність автоматично може маркуватися як протистояння «НАТО проти Росії». Після приєднання Фінляндії та Швеції до Альянсу Кремль зіткнувся зі страшним сном. Тепер війська США чи Великої Британії можуть висадитися в портах Норвегії, а за лічені години опинитися на кордоні з РФ завдяки залізницям та автомагістралі новоприйнятих країн. Тепер Росія значно поступається у сухопутній силі в регіоні проти об’єднаного скандинавського блоку, Москва була змушена докорінно перетворити свою полярну стратегію з експансії на глуху оборону, зосередившись на захисті стратегічного «бастіону». До 2022 року Росія активно намагалася диктувати свої умови по всій Арктиці – будувала бази вздовж усього Північного морського шляху до Чукотки, регулярно проводила польоти стратегічних бомбардувальників Ту-95 і Ту-160 у міжнародному повітряному просторі поблизу Аляски і Канади – активність, яку NORAD фіксував як систематичну, однак не називав її загрозливою. Зараз, коли вона залишилася єдиною позаблоковою державою, вона не може дозволити собі так розсіювати сили, особливо ще після втрат озброєння та арктичних сухопутних бригад (200-та і 80-та), які втратили за різними оцінками до 80% особового складу в Україні. Росія переміщує фокус із активного патрулювання на захист човнів на своїх базах. Баренцеве море та води навколо Кольського півострова, насамперед база Гаджиєво, розглядаються Кремлем як «священне сховище» для його атомних підводних човнів із балістичними ракетами (ПЧАРБ), таких як новітні субмарини класу «Борей». Ці човни несуть ракети типу «Булава», які є основою російської ядерної тріади та символом так званого «удару у відповідь». Самі човни мають колосальну силу, але як тільки вони покидають безпечні води і виходять з баз у Баренцевому морі, вони вразливі до американських та британських протичовнових літаків і субмарин-мисливців. Активне будування надпотужної багатошарової оборони навколо Кольського півострова з використанням: мінування підходів, встановлення ППО С-400, берегових протикорабельних комплексів («Бастіон» та «Бал»). Все це працює «охоронцем» для єдиної соломинки, яка тримає російську ядерну тріаду на плаву. Оскільки РФ не здатна стримати сили НАТО звичайними силами через модернізовану армію та страх, що сили Альянсу можуть заблокувати або знищити підводні човни на початку потенційного конфлікту, Росія миттєво втратить свій головний козир. Опинившись в глухому куті, РФ розглядає Арктику як зону, де єдиний дієвий метод стримування – ядерна зброя, що перетворює колись мирний регіон на одну з найбільш вибухонебезпечних точок на планеті.
Третій дестабілізатор: США, Гренландія та розкол «Заходу»
Тривалий час в аналітичному просторі полярних досліджень все концентрувалося навколо лінійної загрози, де головним і єдиним джерелом дестабілізації Крайньої Півночі виступала Російська Федерація. Проте зміни в безпековому середовищі переживають набагато глибшу кризу: загроза сталому порядку в Арктиці походить не лише зі сходу. Тривожним елементом став внутрішній розкол всередині самого західного флангу, спровокований поверненням адміністрації Дональда Трампа до ідеї придбання або встановлення прямого контролю над Гренландією. Американський інтерес до Гренландії має конкретне матеріальне підґрунтя та не базується виключно на стратегічній перевазі. Острів володіє одним із найбільших у світі покладів рідкоземельних металів – елементів, які критично необхідні для виробництва військової промисловості. Ключовим фактором ще є загострення технологічного суперництва між США та Китаєм. Контроль над цими ресурсами стає стратегічно важливим і виходить далеко за межі арктичної безпеки. Саме цим пояснюється, чому адміністрація Трампа знову підняла це питання, яке вперше прозвучало ще у 2019 році. Такими рішеннями данське головування в Арктичній раді підпадає під колосальний тиск з боку власного ключового союзника в НАТО.
Ця криза миттєво переросла з суперечок у оборонну політику, змусивши Данію кардинально переглянути свою стратегію захисту суверенітету на острові. Відповіддю на провокуючі заяви Вашингтона стало різке посилення присутності датських військ в Гренландії та залучення європейських союзників по НАТО для гарантування суверенітету безпосередньо на острові. Після цих подій Данія зосередилася на масштабних інвестиціях у сферу оборони. Перша угода передбачала 14,6 мільярда крон на арктичні спроможності. Подальші домовленості довели загальний обсяг фінансування до 27,5 мільярда крон. На початку 2026 року були проведені військові навчання в Гренландії за участю спецпідрозділів Франції, Німеччини, Швеції, Норвегії, Фінляндії, Нідерландів, Ісландії та Бельгії . На тлі цих подій в інформаційному полі спалахнула дискусія про підписану двосторонню Угоду про оборонну співпрацю між США та Данією, яка передбачає безперешкодний доступ американських військових до трьох данських авіабаз – Каруп, Скрідструп, Ольборг – і дозволяє постійне базування військових та техніки США. Водночас Міністерство закордонних справ Данії наголосило, що будь-яка зміна суверенного статусу Гренландії матиме наслідки для відповідної стратегічної угоди. Однак Гренландія не є пасивним об’єктом у цьому конфлікті – острів має власний уряд і політичний курс. Прем’єр-міністр Гренландії Єнс-Фредерік Нільсен наголошує, що майбутній статус острова має визначатися виключно його жителями, без нав’язування політичної волі з боку зовнішніх акторів. Така позиція відображає прагнення Гренландії зберегти право на самовизначення незалежно від позицій та інтересів інших держав. Як наслідок різних позицій, конфлікт набуває трьох сторін одночасно: США наполягають на стратегічному контролі, Данія захищає суверенітет, Гренландія відстоює право вирішувати свою долю без зовнішнього тиску.
На сьогодні конфлікт зайшов в глухий кут, який не знаходить вирішення. Американська адміністрація на саміті НАТО в Анкарі в липні 2026 року, чітко продемонструвала свою позицію – контроль США над Гренландією є більш доцільним для безпеки Заходу, ніж управління Данії. Проте саміт не завершив суперечку щодо статусу Гренландії: питання залишилося невирішеним. 7 липня, ще до завершення саміту, президент США Дональд Трамп заявив про можливість виведення американських військ з Європи у разі відсутності домовленості щодо Гренландії, а наступного дня зазначив, що остаточне рішення залежатиме, зокрема, від розвитку цього питання. Копенгаген та Нуук стоять на позиції непорушності кордонів та посилаються на історичний Договір 1951 року, який дозволяє присутність США лише на правах спільної оборони в межах НАТО, але аж ніяк не на зміну суверенітету.
Такий дипломатичний клінч став ідеальною геополітичною можливістю для Росії, яка цілеспрямовано використовує цей розкол у власних інтересах у межах Арктичної ради. По-перше, конфлікт навколо Гренландії показує, що монолітний фронт західної сімки має тріщини. Російська дипломатія використовує інформаційний простір для формування наративу, у межах якого Сполучені Штати постають як головний ревізіоністський та імперіалістичний актор, дії якого створюють загрозу суверенітету малих європейських держав у Арктичному регіоні. По-друге, Данія змушена відстоювати власні території та тримати оборону від тиску Вашингтона, тим самим послаблюючи своє головування в Арктичній раді – воно стає компромісним. Це можливість для РФ легалізувати свою стратегію «мовчазної присутності», адже Данія опиняється між двома вогнями та не має політичної сили, щоб витіснити представників Кремля з віртуальних засідань робочих груп, що остаточно закріплює функціональний параліч інституту.
Сучасна криза полярного правопорядку піднімає питання про життєздатність ідеї, на якій десятками років будувалися відносини в регіоні. Концепція «арктичного винятку» (Arctic Exceptionalism) демонструвала функціонування як геополітичний феномен, що визначав Крайню Північ як недоторканну зону. Зона, де панує мир, а в пріоритеті стоїть збереження природи. Цей феномен тримався на трьох взаємопов’язаних стовпах: критичній важливості спільних екологічних викликів, безпрецедентній транскордонній науковій співпраці та повній географічній та політичній ізоляції від геополітичних процесів. Ці три компоненти створювали ілюзію стабільності, де екологічні загрози та науковий інтерес були головнішими за глобальні конфлікти. Сьогодні ми спостерігаємо не лише загрозу знищення, а й саме знищення – функціонал ради вичерпаний.
Руйнування сталої системи є систематичним та безповоротним. Найбільшої руйнації зазнала сфера екологічної безпеки. Арктика нагрівається від чотирьох до семи разів швидше, ніж решта планет. Танення морського льоду, деградація вічної мерзлоти з колосальними запасами метану і руйнування льодовиків Гренландії загрожують незворотними кліматичними змінами для всього світу.
З наукової точки зору сьогоднішня криза призвела до справжньої катастрофи. РФ контролює близько половини всього арктичного узбережжя – без її наукових станцій неможливо навіть математично будувати модель майбутнього Землі. Після 2022 року тотальний бойкот та зупинення спільних проєктів повністю заблокували обмін даними. Світова спільнота втратила здатність точно прогнозувати швидкість глобального потепління.
На рівні корінних спільнот полярний парадокс регіону проявляється найгостріше. Катастрофічні зміни клімату критично вимагають безпрецедентного посилення глобальних колективних змін; світова геополітика рухається у протилежному напрямку. Регіон, який найбільше потребує «сірих зон» та спільних екологічних рішень, перетворився на арену найгострішого стратегічного суперництва. Затиснуті між російським ядерним бастіоном на Кольському півострові, тотальною інтеграцією НАТО та зазіханнями Вашингтона на суверенітет Гренландії, корінні народи остаточно втратили свій політичний імунітет. До 2022 року організації корінних народів, такі як Циркумполярна рада інуїтів (ІСС) або Саамська рада (Saami Council), вільно проводили зустрічі, захищали свої права. Організації не мали права формального голосу під час прийняття рішень, проте жодне стратегічне рішення ради не ухвалювалося без попереднього консенсусу з ними. Перехід Арктичної ради у закритий формат позбавив корінних народів цього унікального політичного інструменту. З початком повномасштабного вторгнення РФ проти України транскордонний простір між організаціями був ліквідований. Саамська рада, яка об’єднувала саамів Норвегії, Швеції, Фінляндії та Росії, була змушена офіційно призупинити відносини з російською стороною. Організації корінних народів всередині Росії (наприклад, РАЙПОН) де-факто перетворилися на інструменти державної пропаганди.
Філософія Arctic Exceptionalism не була зруйнована одномоментно – вона вичерпалася поступово, під тиском одночасно з трьох боків. Концепція недоторканності, яка пережила Холодну війну, анексію Криму і численні двосторонні кризи, виявилася крихкою перед повномасштабною війною в Європі. Повномасштабне вторгнення 2022 року виявилося тією межею, яку арктичні держави не змогли відокремити від регіональної співпраці. Лютий 2022-го показав, що консенсус мав свою ціну – занадто високу.
Арктична рада зберігає інституційну оболонку – засідання проводяться, проєкти затверджуються, головування передається. Але три стовпи, на яких трималася ідея виняткового регіону, більше не функціонують одночасно. Екологічна співпраця існує у мінімальному форматі без половини арктичного узбережжя. Наукова діяльність частково проводиться. Проте найважливіший «стовп» порушений – політична ізоляція від геополітики зникла повністю, і судячи з темпів мілітаризації, безповоротно.
Складність прогнозування подій полягає в тому, що саме зараз, коли геополітика остаточно увійшла в Арктику, екологічна криза досягла критичної точки. В цьому протистоянні є дві логіки – виживання планети чи державна безпека – перемагає друга. Події після 2022 року дають відповідь на питання: чи існував «арктичний виняток» насправді, чи це був міф, який дозволяв державам ігнорувати наростаючі суперечності. Концепція була реальною рівно настільки, наскільки держави були готові в неї вірити та підтримувати образ «співпраці» заради екології.
Парадокс філософії Arctic Exceptionalism у тому, що її руйнація не відбулася зовні – вона вичерпалася зсередини. Держави-учасниці не відмовилися від концепції публічно – вони просто перестали дотримуватися її. Ідея існувала доти, доки коштувала менше ніж геополітика.
Автор – Ліза Олійник, молодша дослідниця програми “Міжнародна безпека та права людини” аналітичного центру ADASTRA
Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!