Одним з найбільших конфліктів усередині НАТО залишається диспут між Атенами та Анкарою стосовно Егейського моря. Очікувати проривів на цьому керунку марно: Греція і Туреччина уже не одне десятиліття не можуть владнати питання делімітації Егейського моря. Анкара відмовилась підписувати жодну з базових конвенцій ООН з морського права, зокрема, Конвенції ООН з морського права 1982 року (UNCLOS).
Позиції запеклих союзників різняться: через низку островів Греція, спираючись на Конвенцію ООН, хотіла б отримати більше контролю над водами Егейського моря. Водночас Туреччина не дозволить панування Атен і усе більше готується захищати свої інтереси не тільки словом, а й зброєю. Наразі конфлікт простягається уже і на південне узбережжя Туреччини.
Відповідь Анкари оформлюється у доктрину: в 2020-х роках турецький ВМФ почав втілювати в життя проєкт «Блакитної Батьківщини» (в оригіналі – Mavi Vatan) у контексті панування Туреччини на морях довкола її берегів. У чому полягає цей амбітний проєкт та як його імплементація може обернутися новим альянсом між Ізраїлем, Грецією та Кіпром? Що варто знати про морські кордони Туреччини та як країни в регіоні реагують на інтереси Анкари?
Османська імперія на морях
Оскільки Османська імперія домінувала у цій частині світу, важливою для існування Порти складовою був флот. Основу тодішнього флоту становили галери, які були придатні для дій біля узбережжя, але мали обмежену дальність і залежали від постачання їжі та води з берега. Історики кажуть, що османський флот рідко вів великі морські битви у відкритому морі, натомість зосереджувався на рейдах, облозі прибережних міст і захисті своїх територій. Водночас Порта часто поступалася європейцям у майстерності кораблебудування та навігації, компенсуючи це чисельністю ресурсів і швидким відновленням флоту.
1827 року під Наваріном об’єднана британсько-французько-російська ескадра знищила османсько-єгипетський флот разом із поколінням досвідчених моряків. 1853-го, на початку Кримської війни, російська ескадра адмірала Нахімова спалила османські кораблі просто в гавані Сінопа.
Відповіддю стала масштабна модернізація за султана Абдулазіза. Імперія закупила в Британії та Франції броненосці, і за тоннажем її флот вийшов на третє місце у світі: сто шість кораблів, із них 30 броньованих. Утім, наступний султан Абдулхамід II підозрював адміралів у причетності до повалення попередника і вважав флот марнотратством. Він наказав тримати кораблі на якорі в затоці Золотий Ріг й заборонив без власного дозволу запускати машини, виходити в море та проводити стрільби. Майже за три десятиліття флот фактично згнив: 1897 року, під час війни з Грецією, броненосці не змогли навіть дійти до Дарданелльської протоки.
Після Младотурецької революції 1908 року флот почали відроджувати за народні кошти: Морське товариство збирало пожертви по всій імперії. Балканські війни 1912–1913 років показали ціну занедбаності: грецький флот панував в Егейському морі, і імперія втратила острови біля анатолійського узбережжя. Єдиним успішним епізодом став рейд крейсера «Гамідіє» під командуванням Рауфа-бея (згодом Орбая): корабель кілька місяців діяв проти суден Балканського союзу, і турецькі історики досі вважають його єдиним переможним турецьким підрозділом тієї війни. На зібрані пожертви в британців замовили два сучасні дредноути, «Решадіє» та «Султан Осман I». Утім, напередодні Першої світової перший лорд Адміралтейства Вінстон Черчилль наказав конфіскувати обидва кораблі, хоча вони вже були оплачені, а турецькі екіпажі чекали на верфях.
Зрив угоди викликав у Стамбулі хвилю обурення і схилив громадську думку на бік Німеччини. Берлін скористався моментом. Німецькі крейсери «Гебен» і «Бреслау», що врятувалися від британців у Дарданеллах, формально передали Османській імперії під назвами «Явуз Султан Селім» і «Міділлі». Командувачем османського флоту став німецький адмірал Вільгельм Сушон. 29 жовтня 1914 року його ескадра без оголошення війни обстріляла Одесу, Севастополь, Новоросійськ і Феодосію, і вже 2 листопада Росія оголосила імперії війну. Найбільший внесок флоту у війну зробив непоказний мінний загороджувач «Нусрет». У ніч на 8 березня 1915 року він непомітно поставив 26 мін у затоці Еренкьой. 18 березня на них підірвалися британські броненосці «Ірресістібл» і «Оушен» та французький «Буве», і спроба союзників прорватися Дарданеллами до Стамбула зазнала краху.
Кінець бойового шляху машини прийшов 20 січня 1918 року: під час рейду на британські кораблі біля острова Імброс «Міділлі» підірвався на мінах і затонув, а пошкоджений «Явуз» до кінця війни вже не виходив у море. Мудроське перемир’я в жовтні 1918-го підписали на борту британського броненосця «Агамемнон», і залишки флоту зоставили у Золотому Розі. «Явуз» пережив імперію: він служив флагманом флоту Турецької Республіки й пішов на злам лише 1973 року.
Доба Республіки та диспути на морях
Після розпаду імперії молода Турецька Республіка успадкувала насамперед проблему кордонів на морі. Лозаннський мирний договір 1923 року закріпив за Грецією суверенітет над островами Східної Егеїди, крім Імбросу, Тенедосу та Кролячих островів. Туреччині також залишилися острівці, розташовані менш ніж за три милі від анатолійського узбережжя. Додеканес відійшов Італії. Водночас Греція зобов’язалася не будувати військово-морських баз і укріплень на Лесбосі, Хіосі, Самосі та Ікарії. Ширина територіальних вод в Егейському морі тоді становила три милі. Ціною миру стала демілітаризація проток: Босфор і Дарданелли разом із Мармуровим морем перейшли під нагляд міжнародної комісії, а турецька армія не мала права там перебувати.
Такий стан речей тривав недовго: уже 1936 року конвенція Монтре повернула Туреччині повний суверенітет над протоками, скасувала міжнародну комісію і дозволила мілітаризувати узбережжя. Конвенція й досі визначає порядок проходу військових кораблів до Чорного моря. Того ж року Греція в односторонньому порядку розширила свої територіальні води до шести миль. Після Другої світової війни Паризький мирний договір 1947 року передав Додеканес Греції за умови, що острови залишатимуться демілітаризованими. Туреччина не була стороною цього договору, і саме це згодом стало приводом для суперечок про те, чи може Анкара вимагати виконання його положень. 1952 року обидві країни вступили до НАТО, і на кілька років морські розбіжності відійшли на другий план.
Ситуація змінилася, коли загострилося кіпрське питання. 1964 року, на тлі міжобщинного насильства на острові, Туреччина ухвалила закон, що встановив ширину територіальних вод у шість миль в Егейському та Середземному морях і дванадцять у Чорному. Закон також передбачав принцип взаємності щодо держав, які претендують на ширші води. Греція відповіла розгортанням військ на островах Східної Егеїди. До кінця 1960-х сформувався клубок взаємних претензій, який у наступному десятилітті перетворився на відкриту кризу.
Доктрині «Блакитної Батьківщини» передували територіальні суперечки Туреччини та Греції щодо Егейського моря, які загострилися у 1970-х роках. Відповідні конфлікти охоплюють одразу кілька питань: ширину територіальних вод, розмежування континентального шельфу, повітряний простір довкола островів, а також статус островів Східної Егеїди. Згодом до них додалися морські диспути з Республікою Кіпр.
1973 року Анкара видала державній нафтовій компанії TPAO ліцензії на розвідку в районах, які Греція вважала своїм шельфом. У 1976 році Туреччина відправила в Егейське море дослідницьке судно Sismik I (Hora). Греція звернулася до Міжнародного суду ООН, а Рада Безпеки резолюцією 395 закликала сторони до переговорів. Утім, у 1978 році суд визнав, що не має юрисдикції розглядати спір, тож розмежування шельфу досі не проведене.
Теоретика диспуту: що вважати вододілом?
Правову позицію Анкари визначає те, що Туреччина не є учасницею ані Женевської конвенції про континентальний шельф 1958 року, ні Конвенції ООН з морського права (UNCLOS), яка її замінила. Туреччина відмовилася приєднатися до UNCLOS через несприятливі для неї положення щодо територіальних вод, континентального шельфу та виключної економічної зони. До того ж конвенція не допускає застережень, тож прийняти її навіть з малими поступками від Анкари неможливо.
Офіційна позиція МЗС Туреччини полягає в тому, що документ не враховує особливостей Егейського моря як напівзамкненого. На думку турецького керівництва, автоматичне надання островам територіальних вод і морських зон несправедливе, адже держава з найдовшим материковим узбережжям у Східному Середземномор’ї отримує порівняно обмежений морський простір. Водночас Туреччина не відкидає сучасного морського права як такого: у своїй доктрині Анкара активно оперує поняттями континентального шельфу, виключної економічної зони та територіальних вод.
Наразі Греція й Туреччина дотримуються межі територіальних вод у 6 морських миль в Егейському морі, яку Атени встановили ще у 1936 році. Стаття 3 Конвенції ООН з морського права (UNCLOS) дозволяє державам розширювати територіальні води до 12 морських миль, однак не зобов’язує їх це робити. Ратифікувавши конвенцію у 1995 році, Греція зберегла за собою право на таке розширення, яким скористалася у 2021 році в Іонічному морі.
За підрахунками МЗС Туреччини, за нинішньої межі у 6 морських миль Греція контролює близько 40% акваторії Егейського моря. У разі розширення межі до 12 миль її частка перевищить 70%, тоді як частка Туреччини становитиме менш як 10%. Водночас площа відкритого моря скоротиться з 51% до 19%. На думку Туреччини, це обмежить її можливості для проведення військово-морських навчань, судноплавства та морської торгівлі.
Саме тому 8 червня 1995 року парламент Туреччини ухвалив резолюцію, яка уповноважує уряд застосувати силу в разі розширення Грецією територіальних вод в Егейському морі до 12 морських миль. Греція, зі свого боку, наголошує на непослідовності турецької позиції: у Чорному та Середземному морях Туреччина сама встановила межу територіальних вод у 12 морських миль. Остання новина на цю тему була за січень 2026 року: Греція повідомляла, що розглядає розширення до 12 миль в Егейському морі напередодні переговорів Ердогана й Міцотакіса.
У повітряному просторі Атени з 1931 року претендують на 10 миль національного повітряного простору, тоді як її територіальні води мають лише 6 миль. Туреччина цієї претензії не визнає й вважає смугу між 6 і 10 милями міжнародним повітряним простором. Звідси регулярні взаємні звинувачення в порушеннях повітряного простору.
Окремим питанням є грецький острів Кастелорізо, який дає Греції можливість претендувати на територію між островом Родос та Кіпр. Турецька позиція передбачає, що розмежування має здійснюватися шляхом переговорів із урахуванням довжини материкового узбережжя та розташуванням островів, а також балансу інтересів протилежних держав.
Нові родовища
У 2010-х роках в східній частині Середземного моря біля берегів Ізраїлю, Єгипту та Кіпру були відкриті значні газові родовища. Для Туреччини питання морських кордонів з юридичного питання розширилось та трансформувалось у енергетичний та економічний вимір. Як відомо, суверенітет республіки Кіпр de facto поширюється на південну частину острова, натомість північний Кіпр визнає лише Турецька Республіка. Наслідком з цього є те, що Анкара не погоджується з тим, що Кіпр має повноваження односторонньо укладати угоди про морські кордони та видавати дозволи на пошук та видобуток п6риродного газу. Туреччина стверджує, що природні ресурси Кіпру мають належать як турецьким, так і грецьким громадам.
Для Туреччини питання енергоносіїв є критично важливим. За даними Управління з регулювання енергетичного ринку Туреччини (EPDK), у 2025 році країна імпортувала 58,34 млрд м³ природного газу, тоді як власний видобуток становив лише 3,11 млрд м³. У відсотковому відношенні 95% природного газу Туреччина імпортувала і лише 5% видобувала самостійно. Mavi Vatan мала обґрунтувати право Анкари проводити розвідку і буріння в районах, які Греція та Кіпр вважають власними територіями.
Як з’явилась «Блакитна Батьківщина»?
Термін «Блакитна батьківщина» (Mavi Vatan) вперше прозвучав 14 червня 2006 року на симпозіумі з безпеки Чорного моря в командуванні ВМС Туреччини. Його автором був контрадмірал Джем Гюрденіз. Під «батьківщиною» він мав на увазі всі морські зони країни в Чорному, Егейському та Середземному морях: територіальні води, континентальний шельф і виключну економічну зону. За його підрахунками, ця «морська територія» дорівнює половині суходолу Туреччини.
Іншим ключовим автором концепції став контрадмірал Джихат Яйджи, з 2017 року начальник штабу ВМС. Він розробив правове обґрунтування доктрини в серії книжок про виключну економічну зону, зокрема в праці з промовистою назвою «Лівія — морська сусідка Туреччини». Доктрина була відповіддю на кілька чинників: вступ Кіпру до ЄС 2004 року, морські угоди Нікосії з сусідами та відкриття великих газових родовищ у Східному Середземномор’ї.
Показово, що концепцію створили офіцери, далекі від ідеології правлячої партії. Наприкінці 2000-х флот зазнав чисток у межах справи про нібито підготовку перевороту. Гюрденіза засудили до 18 років, він провів за ґратами три з половиною роки й згодом був виправданий. Сам адмірал стверджує, що остаточно ідея «Блакитної батьківщини» сформувалася саме в стінах в’язниць Сіліврі та Хасдал, куди потрапили десятки адміралів і сотні морських офіцерів.
Політичну вагу концепція здобула вже за АКР (партії Ердогана), яка, як зазначають оглядачі, шукала інструмент для жорсткої відповіді на грецькі претензії в Егейському морі. Переломним став 2019 рік. Наприкінці лютого флот провів навчання «Блакитна батьківщина — 2019»: 103 кораблі діяли одночасно в Чорному, Егейському та Середземному морях, чого за історію Республіки ще не було. У листопаді того ж року Анкара підписала морський меморандум із Тріполі, і саме Яйджи вважають одним з його архітекторів. Утім, у травні 2020-го його усунули з посади начальника штабу.
Уряд подає її радше як геополітичну концепцію, головна мета якої полягає в перетворенні Туреччини на сильну морську державу. У травні 2026 року в АКР повідомили про підготовку окремого закону про «Блакитну батьківщину», над яким працювали з МЗС і флотом. За даними грецьких медіа, законопроєкт передбачає збереження шести миль територіальних вод в Егейському морі й дванадцяти в Середземному та Чорному, право оголошувати економічні зони й скасування закону 1964 року. Також він має визначити статус «сірих зон», тобто спірних острівців і скель в Егейському морі.
Концепція має три виміри. Юридичний стосується захисту територіальних вод, континентального шельфу та виключної економічної зони навколо Туреччини, насамперед в Егейському морі. Ключова вимога тут полягає в тому, щоб обмежити вплив грецьких островів на делімітацію морських зон. Саме ця логіка лежить в основі карт, на яких острови отримують лише вузьку смугу територіальних вод.
Військовий вимір означає розбудову флоту, здатного постійно перебувати в спірних районах, супроводжувати дослідницькі й бурові судна та захищати морські інтереси країни. Для цього Туреччина активно розвиває власні програми суднобудування.
Геополітичний вимір покликаний забезпечити Анкарі більшу автономію у захисті власних інтересів. Туреччина прагне перетворити своє розташування між Чорним морем, Середземномор’ям, Європою, Кавказом і Близьким Сходом на реальний політичний вплив. Тому вона нарощує військово-морські можливості, відстоює широке тлумачення своїх морських прав, будує власні регіональні партнерства й домагається того, щоб жодне важливе рішення щодо навколишніх морів не ухвалювалося без її участі.
Загострення з Ізраїлем
Після 2010 року політика Туреччини щодо Ізраїлю пройшла шлях від партнерства до протистояння: колишній союзник Анкари став опорою нової осі з Грецією та Республікою Кіпр.
Поворотним моментом став інцидент із судном Mavi Marmara. У травні 2010 року воно входило до «Флотилії свободи» з шести кораблів, що везли до Сектора Гази гуманітарну допомогу й активістів. Організатори хотіли прорвати ізраїльську морську блокаду, а Ізраїль вимагав змінити курс і розвантажитися в порту Ашдод, звідки вантаж мали передати до Гази через сухопутні пункти пропуску. Ізраїльські сили перехопили флотилію у відкритому морі.
Коли командос висадилися з гелікоптерів на палубу Mavi Marmara, частина пасажирів, переважно активістів турецької ісламської благодійної організації İHH, чинила опір металевими прутами й палицями. Військові, озброєні пейнтбольними рушницями й пістолетами, перейшли на бойові набої, коли кількох із них захопили пасажири. Загинули дев’ятеро цивільних: вісім громадян Туреччини та громадянин США турецького походження.
Юридичні оцінки розійшлися. Комісія генсека ООН у так званому звіті Палмера 2011 року визнала саму блокаду Гази законним безпековим заходом, але назвала абордаж такою силою й так далеко від зони блокади «надмірним і нерозумним». Місія Ради ООН з прав людини пішла далі: вона вважала незаконними і блокаду через її наслідки для цивільних, і перехоплення флотилії, а застосування сили назвала непропорційним. Анкара відкликала свого посла й вимагала вибачень і компенсацій для родин загиблих. Після оприлюднення звіту Палмера у вересні 2011 року вона вислала ізраїльського посла й заморозила військові угоди.
Вакуум, що утворився, з часом заповнили Атени й Нікосія, і збіглося це з відкриттям великих газових родовищ у Східному Середземномор’ї. Уже 17 грудня 2010 року Ізраїль і Республіка Кіпр уклали угоду про розмежування виключних економічних зон. Анкара її не визнала з двох причин: вона заперечує право Нікосії одноосібно розмежовувати море без урахування позиції кіпрських турків, а також претендує на континентальний шельф на захід від Кіпру. Із середини 2010-х тристоронню співпрацю Греції, Кіпру та Ізраїлю почали оформлювати й на рівні лідерів: на січень 2016 року в Нікосії призначили саміт трьох країн, присвячений насамперед енергетиці. Згодом співпраця охопила також оборону та морську безпеку.
Єгипетська сила
За п’ятнадцять років відносини Анкари й Каїра пройшли повне коло: від близького союзу до відкритої ворожнечі й назад до стратегічного партнерства. Морське питання щоразу ставало їхнім лакмусовим папірцем.
Після Арабської весни Туреччина поставила на «Братів-мусульман», і за президентства Мухаммада Мурсі 2012–2013 років відносини двох країн були найтеплішими за десятиліття. Військовий переворот 2013 року й прихід до влади Абделя Фаттаха ас-Сісі змінили ситуацію. Анкара назвала усунення обраного президента переворотом і прихистила лідерів ісламістів, а Каїр будував державу на жорсткому витісненні «Братів» з політики та посиленні військово-бюрократичного апарату. Уже в листопаді 2013 року сторони вислали посли один одного, і в Каїрі Туреччину почали сприймати як загрозу.
Ізольований від Анкари Єгипет зробив ставку на Грецію та Кіпр. На тристоронньому саміті в Каїрі в листопаді 2014 року три країни заявили про підтримку UNCLOS і суверенних прав Кіпру в його економічній зоні, а від Туреччини зажадали припинити сейсмічну розвідку в районах, які Нікосія вважає своїми. Згодом у Каїрі запрацював Східносередземноморський газовий форум, до якого Туреччину не запросили. Протистояння загострилося 2020 року: Єгипет підтримував Хафтара в Лівії, тоді як Анкара воювала на боці Тріполі. У серпні того ж року Каїр уклав з Атенами угоду про часткове розмежування морських зон, яку в Анкарі назвали нікчемною.
Утім, саме ця угода стала початком розвороту. Єгипет розмежувався з Грецією лише частково й не зайшов у зону, на яку претендує Туреччина. У березні 2021-го тодішній глава МЗС Мевлют Чавушоглу відзначив, що Каїр і в новому тендері на розвідку поважає турецький шельф. Він нагадав, що дві країни мають найдовші узбережжя у Східному Середземномор’ї, а отже, могли б укласти власну морську угоду. Слідом розпочалися консультації спецслужб і дипломатів.
У лютому 2024 року Ердоган відвідав Каїр, а у вересні ас-Сісі вперше за 12 років приїхав до Анкари. Там відбулося перше засідання Ради стратегічного співробітництва високого рівня, і сторони підписали 17 угод. Друге засідання пройшло 4 лютого 2026 року в Каїрі. У серпні глава МЗС Гакан Фідан назвав Єгипет «природним партнером» Туреччини. Він знову наголосив на довгих узбережжях обох країн і закликав до співпраці замість блокового протистояння. У тій самій промові Фідан розкритикував безпекове угруповання Ізраїлю, Греції та Кіпру, яке, за його словами, проводить розділову лінію через Середземномор’я.
Зближення має й економічне підґрунтя. Єгипет володіє розвиненою газовою інфраструктурою та власними родовищами, а Туреччина має великий внутрішній ринок і прагне стати енергетичним хабом між Близьким Сходом, Кавказом, Росією та Європою.
Лівійський вектор
Після повалення Каддафі 2011 року Лівія розпалася на два центри влади. На заході, у Тріполі, діяв сформований за підтримки ООН Уряд національної згоди Фаїза ас-Сарраджа. Схід контролювала Лівійська національна армія Халіфи Хафтара. У квітні 2019 року Хафтар розпочав великий наступ на столицю, і уряд у Тріполі звернувся по допомогу до Туреччини. Анкара надала безпілотники, військових радників, засоби ППО та іншу техніку, а паралельно уклала з Тріполі два меморандуми: про безпекову співпрацю та про розмежування морських юрисдикцій.
Морський меморандум підписали 27 листопада 2019 року в Стамбулі. Турецький парламент схвалив його вже на початку грудня, і 8 грудня документ набув чинності. Він визначає ділянку спільної межі континентального шельфу та виключних економічних зон двох країн. Для Анкари це була відповідь на зближення Греції, Кіпру та Єгипту, яке загрожувало відрізати Туреччину від більшої частини Середземного моря. Водночас меморандум підтверджував, що «Блакитна батьківщина» не є лише односторонньою позицією Анкари: її логіку визнала ще одна держава.
Головна суперечність полягає в тому, що між Туреччиною та Лівією лежать грецькі острови: Крит, Карпатос, Касос і Родос. Атени вважають, що вони мають повноцінні морські зони, а отже, турецький і лівійський шельфи не стикаються. Анкара ж наполягає на «справедливому» розмежуванні між материковими узбережжями, враховуючи їхню довжину й напрямок. У турецькому Міноборони наголошували, що за основу взято серединну лінію. Острови, що лежать на «неправильному боці» цієї лінії, на думку Анкари, не можуть перекривати морську проєкцію турецького узбережжя.
Угода мала й енергетичний вимір. У 2010-х Ізраїль, Кіпр і Греція просували проєкт газопроводу EastMed, який мав доставляти газ зі східносередземноморських родовищ до Європи. Його маршрут проходив би через райони, які тепер Анкара та Тріполі вважали своїми. Відтак без згоди Туреччини будувати такий газопровід ставало юридично й політично ризиковано.
2020 року сили уряду в Тріполі за турецької підтримки відбили наступ Хафтара, а в жовтні сторони домовилися про припинення вогню. Протягом наступних років Анкара поступово налагоджувала зв’язки й зі сходом Лівії. У жовтні 2026-го лівійський парламент, що засідає в Бенгазі, схвалив меморандум, який раніше відкидав, і тепер угоду підтримують обидва центри влади країни.
Позиція ЄС
Позиція Євросоюзу послідовна (та прогрецька) з 2019 року. Уже за два тижні після підписання меморандуму з Тріполі Європейська рада у висновках від 12 грудня заявила, що документ порушує суверенні права третіх держав, суперечить морському праву і не може мати жодних юридичних наслідків для третіх країн. Тоді ж ЄС вперше перейшов від заяв до дій: у листопаді 2019-го ухвалив рамку санкцій за несанкціоноване буріння біля Кіпру, а в лютому 2020-го заборонив в’їзд двом керівникам TPAO й заморозив їхні активи.
Відтоді Брюссель поєднує два підходи. З одного боку, він пропонує Анкарі «позитивний порядок денний» у торгівлі, митному союзі та міграції. З іншого, він обумовлює цю співпрацю деескалацією в Середземномор’ї та повагою до прав Греції й Кіпру. Принципова оцінка лишається незмінною. Коли в жовтні 2026 року меморандум схвалив парламент на сході Лівії, Урсула фон дер Ляєн і Антоніу Кошта назвали угоду нікчемною й підтвердили солідарність із Грецією та Кіпром. Для ЄС це питання внутрішньої єдності: межі виключних економічних зон Греції та Кіпру фактично є морськими кордонами Союзу, а спільна позиція всіх 27 держав тут не обговорюється.
Погляд на Чорне море
Мейнстрімне тлумачення Mavi Vatan не включає в розгляд Україну. Межу шельфу між Туреччиною та СРСР провели угодою 23 червня 1978 року в Москві. 1986 року обмін листами поширив цю лінію й на виключні економічні зони. Після розпаду СРСР Україна, Росія та Грузія успадкували ці домовленості. Грузія 1997 року підтвердила їх окремим протоколом, а з Україною, судячи з турецьких джерел, межа діє в порядку правонаступництва, без нової угоди. Офіційна Анкара її не оскаржує.
Частина турецьких авторів, що пишуть про Mavi Vatan, вважає лінію 1978 року несправедливою. Так, у статті 2021 року на порталі Stratejik Ortak стверджується, що за схожої довжини узбережжя Україна отримала вчетверо більший шельф і втричі більшу рибальську зону, ніж Туреччина. Автор пропонує переглянути межі, хоч і політичними переговорами, а не силою. Це маргінальна позиція, а не урядова, але вона показує, що за бажання логіку «справедливого розмежування за материками» прихильники доктрини готові застосовувати й до Чорного моря.
За даними грецького порталу SKAI, турецький законопроєкт про Mavi Vatan закріплює 12 миль територіальних вод у Чорному морі й дозволяє оголошувати економічні зони. Ширина вод при цьому не змінюється: 12 миль у Чорному морі діють ще з 1964 року. Тож для України закон радше підтвердить чинні межі, ніж змінить їх.
У жовтні 2026 року Гюрденіз присвятив колонку безпеці в Чорному морі. Він закликає Туреччину очолити регіональну систему морської безпеки: спільне раннє попередження, розмінування на основі групи Туреччини, Румунії та Болгарії, обмежений конвой суден. Водночас автор концепції називає помилкою постачання турецьких дронів Україні й участь Анкари в «коаліції охочих», а також виступає проти присутності НАТО в регіоні.
Замість висновків
Запровадження і закріплення Mavi Vatan як нової реальності має енергетичну та безпекову оптику: Анкара прагне мати і буфер довкола своїх берегів, і водночас бути долученою до нових проєктів, які потенційно призведуть до більшої енергонезалежності. З іншого боку, запровадження доктрини привело до зближення Атен та Нікосії із Тель-Авівом та формуванню таборів у цій частині Середземного моря.
Можна очікувати лише поглиблення протистояння, оскільки Анкара відчуває можливість впровадження та має принципові домовленості з Єгиптом та Ліві(ями), які дозволять їй спертися на підтримку хоча б частини країн регіону. Протистояння на морі можна також розглядати як ще один театр активності у продовженні (поки що усної) суперечки Нетаньягу та Ердогана: у разі ескалації цього розлому море відіграватиме важливу роль у визначенні домінантної сили на Близькому Сході.
Автор — Давид Деревляний, дослідник програми «MENA» аналітичного центру ADASTRA.
Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!