Ціна безпеки: як Сальвадор поборов проблему банд

Сьогодні Ель-Сальвадор входить до числа найбезпечніших країн світу поруч зі Швейцарією та Ісландією, але так було далеко не завжди. Ще десятиліття тому найменша держава Латинської Америки вважалася однією з найнебезпечніших: її вулиці контролювали жорстокі вуличні банди, а суспільство жило в атмосфері постійного страху. Переломним моментом став прихід до влади президента Наїба Букеле, який менш ніж за шість років зумів провести трансформацію, що розділила історію країни на «до» і «після».

Жорстка політика уряду Букеле в його війні проти банд дала швидкі результати: рівень злочинності в Сальвадорі впав до історичного мінімуму, а країна почала асоціюватися з безпекою. Втім, разом із гучними перемогами над бандами зростає й занепокоєння щодо стану демократичних інституцій. Дедалі голосніше звучать звинувачення президента у порушенні Конституції та прав людини. То чи справді мета виправдовує засоби, як любить стверджувати самопроголошений «найкрутіший диктатор у світі», чи ж Сальвадор стоїть на порозі нового витка корупції та авторитаризму?

Історія зародження проблеми банд

Як не парадоксально, історія сальвадорських банд, які згодом стали відомими на весь світ своєю жорстокістю, починається далеко за межами країни – у сонячній Каліфорнії, США. У 1980 році в Сальвадорі спалахнула кривава громадянська війна між Фронтом національного визволення імені Фарабундо Марті (тут і далі -- ФМЛН) та урядовими силами, що тривала з 1980 по 1992 рік. Конфлікт забрав життя близько 75 тисяч людей і змусив понад мільйон сальвадорців шукати порятунку за кордоном. Найбільше біженців вирушили до США, і значна частина з них знайшла прихисток у Лос-Анджелесі. Більшість мігрантів зіткнулася з складним життям, сповненим бідності, дискримінації та відсутності можливостей для інтеграції. Сальвадорські громади поселялися у переважно латиноамериканських районах, де вже панували інші угруповання, насамперед – мексиканські банди. Вони встановлювали власні правила і часто переслідували більш слабкі та нечисленні сальвадорські діаспори.

Щоб захистити себе від ворожих угруповань, сальвадорці почали формувати свої власні банди. Саме так у 1980-х роках народилася одна з найнебезпечніших кримінальних організацій сучасності – Mara Salvatrucha, більш відома як MS-13. Назва має символічне походження. Слово mara у вуличному сленгу означає «банда», salvatrucha – «загартовані на вулиці сальвадорці», а число 13 відсилає до літери «М» – тринадцятої в англійському алфавіті. Уже з перших років існування MS-13 здобула криваву славу. Надзвичайна жорстокість та відсутність страху перед конкурентами дозволили їй витіснити мексиканські банди з окремих районів Лос-Анджелеса. Згодом угруповання почало розширювати свій вплив далеко за межі Каліфорнії. За даними ФБР, на початок 2000-х років MS-13 уже діяла у 46 штатах США. Її зростання було настільки стрімким і небезпечним, що в 2012 році Міністерство фінансів США офіційно визнало MS-13 першою вуличною бандою, яка отримала статус «транснаціональної злочинної організації». Вона опинилася в одному ряду з японською якудзою, італійською каморрою та мексиканськими наркокартелями.

Зростання рівня вулечної злочинності на Західному узбережжі США можна певною мірою вважати проблемою, створеною самими ж Сполученими Штатами. Адже саме вони відіграли ключову роль у формуванні потужного потоку сальвадорських біженців. Протягом усіх 12 років громадянської війни в Сальвадорі США надавали фінансову й військову підтримку репресивному уряду країни та сприяли створенню так званих «ескадронів смерті» -- спецпідрозділів, навчених американськими інструкторами. Ці бригади були безпосередньо причетні до масових убивств сотень мирних жителів.

Хоча громадянська війна в Сальвадорі завершилася підписанням Чапультепекських мирних угод у 1992 році, проблема вуличних банд у США нікуди не зникла. Ще у 1990 році Конгрес Сполучених Штатів ухвалив програму «Тимчасового захищеного статусу», яка стала частиною масштабних змін в американському міграційному праві. Вона дозволяла сальвадорським біженцям, як і вихідцям з інших країн, де тривали збройні конфлікти, отримати захист від депортації та право легально працювати на території США. Втім, уже в 1996 році адміністрація Білла Клінтона здійснила різкий поворот у міграційній політиці та запровадила новий закон про реформу нелегальної імміграції та відповідальність іммігрантів. Він дозволив депортувати іноземців, які відбули щонайменше однорічне тюремне покарання, знизивши попередній мінімальний поріг у п’ять років.

Читайте також: Сальвадор: хаос, що породжує авторитаризм

Тисячі членів таких банд як MS-13 та її конкурента Barrio-18 були депортовані до зруйнованого війною Сальвадору, що лише починав ставати на шлях демократизації. Економічна та політична криза, а також відсутність соціального захисту для людей, які довгі роки прожили у США, створили ідеальний ґрунт для сплеску злочинності. У Сальвадорі банди швидко укорінилися, вербуючи нових учасників або погрозами, або обіцянками швидкого збагачення. Рівень насильства стрімко зріс.

Невдалі спроби боротьби з бандами

Новостворений демократичний уряд Сальвадору відразу опинився в неймовірно складному становищі. Країна одночасно страждала від економічної кризи та низки природних катастроф. У таких умовах держава виявилася неспроможною ефективно протистояти швидкому поширенню вуличних банд. Починаючи з 2000-х років, влада здійснила кілька невдалих спроб приборкати злочинні угруповання. Тактика mano dura 2003 року та super mano dura 2006-го зводилася до мілітаризації поліції та легалізованого державою насильства, однак не мали сильного ефекту.

У 2012–2014 роках уряду вдалося домовитися з бандами про перемир’я, що на короткий час знизило рівень убивств. Однак, банди використали ці поступки для зміцнення власного впливу та ще більш підірвали авторитет уряду. Коли угода розпалася, вони повернулися до активності на вулицях. У відеозверненні один із лідерів угруповання Barrio-18 заявив: «Ми хочемо донести до уряду, що він не може покласти край бандам. Ми є частиною нашої національної спільноти». Проблема настільки глибоко вкоренилась в сальвадорське суспільство, що спроби тодішньої правлячої партії ФМЛН відтворити американські моделі боротьби з організованою злочинністю оберталися лише новими сплесками жорстокості.

Після завершення перемир’я 2012 року Сальвадор знову опинився у вирі кривавих міжусобних воєн між найбільшими угрупованнями М-13 та Barrio-18. Рівень убивств стрімко зріс і став одним із найвищих у світі, адже банди жорстоко змагалися за контроль над містами та сільськими районами. Вони тероризували мирне населення: вирішували, хто може заходити чи виходити з певної території, змушували мешканців сплачувати так звану «ренту» за право жити у власному домі або оплачувати «захист» для себе й родини. Звичним явищем стали регулярні зникнення молодих чоловіків та жінок. Навіть правоохоронці нерідко опинялися жертвами зухвалих нападів. У 2016 році країна очолила рейтинг регіональних досліджень InSight Crime із приголомшливим показником у 81,2 убивства на 100 тисяч населення. У 2018 році цей показник трохи зменшився, і склав загалом 3 340 убивств на рік, що зробило Сальвадор другою за рівнем небезпеки країною в Латинській Америці після Венесуели.

Політика Букеле щодо банд

Зміни розпочалися в 2019 році, коли втомлений від постійного страху народ остаточно розчарувався у владі, що правила попередні 30 років. Люди обрали молодого харизматичного політика Наїба Букеле, який побудував свою передвиборчу кампанію на обіцянці подолати проблему банд.

Через три тижні після приходу до влади президент Букеле розпочав свій «План територіального контролю» вартістю $31 млн, спрямований на ліквідацію банд у Сальвадорі. У його межах посилили присутність поліції та армії у 17 муніципалітетах, а також оголосили надзвичайний стан у 28 в’язницях. Там заблокували зв’язок і перевели в’язнів у більш захищені установи. Уже за два місяці відбулося понад 5 тисяч арештів, а рівень убивств почав кардинально знижуватися. Якщо у 2018 році середній показник становив 9 убивств на день, то в 2019 він вже склав менше 5, а перший день без убивств вперше за два роки був зафіксований у липні 2019 року. Рівень почуття безпеки та довіра до Національної цивільної поліції серед громадян почали зростати. Лише за перші 100 днів рейтинги схвалення Букеле перевищили поріг у 90%, зробивши його одним з найпопулярніших лідерів держав у всьому світі.

2 500 поліцейських і 3 тисячі військових були розгорнуті в пріоритетних міських районах. Фото LA PRENSA/Francisco Alemán

Плямою на репутації нової адміністрації у вересні 2020 року стало оприлюднення резонансного розслідування сальвадорським виданням El Faro про таємний пакт уряду Найіба Букеле з бандою MS-13. Журналісти отримали сотні внутрішніх документів пенітенціарної системи, які засвідчували десятки зустрічей чиновників із лідерами угруповання, починаючи з 2019 року. За умовами домовленостей банди погоджувалися зменшити рівень убивств в обмін на тюремні привілеї, натомість уряд Букеле сподівався здобути контроль над Законодавчими зборами на виборах 2021 року. Уряд категорично заперечив ці звинувачення.

У листопаді того ж року рівень убивств у країні знову почав зростати, у відповідь на що президент Букеле вивів військових на вулиці, що лише посилило підозри щодо зриву таємного перемир’я з бандами. Остаточне підтвердження цих звинувачень пролунало в грудні, коли США запровадили санкції проти двох високопосадовців уряду Букеле.

Ймовірно, упродовж наступних місяців переговори між урядом і бандами зазнали краху, адже невдовзі країну сколихнула історична хвиля насильства. Лише за три дні, з 24 по 27 березня 2022 року, у Сальвадорі загинуло від 87 до 92 людей, з яких 62 були вбиті лише в суботу 26 березня. Це стало найкривавішим сплеском злочинності за останні десятиліття. У відповідь президент Букеле звернувся до Законодавчої асамблеї, де його партія Nuevas Ideas мала дві третини голосів, із закликом ухвалити 30-денний надзвичайний стан, що призупиняв ключові конституційні права: свободу зібрань, таємницю комунікацій та гарантію постати перед судом упродовж 72 годин. Крім того, надзвичайний стан дозволив розширити антитерористичне законодавство, надавши суддям і прокурорам повноваження ув’язнювати осіб, починаючи з 12-річного віку.

Подальші події розвивалися стрімко. Лише з березня по листопад силовики провели сотні масових облав і заарештували понад 58 тисяч осіб, серед яких більше 1 600 неповнолітніх, переважно у найбідніших районах. Як засвідчили Human Rights Watch та Cristosal, надзвичайний стан супроводжувався свавільними арештами, зникненнями, катуваннями та смертями у в’язницях, відповідальність за які покладають на державу.

У травні 2023 року Найіб Букеле заявив у соцмережі Х (колишній Twitter) про «365 днів без жодного вбивства». Хоч ця теза була значним перебільшенням, війна уряду з бандами справді дала відчутні результати. Лише за кілька років Сальвадор пройшов шлях від однієї з найнебезпечніших країн світу до найбезпечнішої держави Латинської Америки. Ціною цього «дива» стало ув’язнення майже 2% населення країни, проте після десятиліть життя у страху перед вуличним насильством навіть такий компроміс багато сальвадорців сприйняли як полегшення.

Незважаючи на занепокоєння світової спільноти масовими арештами та надзвичайним станом, що триває в країні вже третій рік поспіль і підриває демократію Сальвадору, популярність Найіба Букеле всередині держави залишалася надзвичайно високою. У лютому 2024 року він був переобраний на другий термін, навіть попри конституційну заборону на два послідовні президентські мандати. А в 2025 році партія Nuevas Ideas домоглася ухвалення в Законодавчій асамблеї поправок до Конституції, які подовжують президентський строк до шести років і дозволяють необмежене переобрання.

СЕСОТ

Влітку 2022 року, в розпалі своєї «війни» проти банд, сальвадорський уряд оголосив про розбудову мега-тюрми суворого режиму під назвою Centro de Confinamiento del Terrorismo (тут і далі СЕСОТ), що в перекладі означає «Центр утримання терористів». Розміщена на 23 гектарах землі, установа мала на меті допомогти розвантажити вже наявні тюрми, в яких банально закінчувалося місце через неприпинний потік арештантів. Спочатку уряд Сальвадору заявив, що тюрма зможе вмістити 20 000 ув’язнених, але згодом подвоїв заявлену місткість до 40 000. СЕСОТ відкрив свої двері у 2023 році, ставши найбільшим місцем ув’язнення в Латинській Америці.

Ув'язнені в камерах, де вони проводять понад 23 годин на день (REUTERS/Jose Cabezas)

Майже одразу після початку роботи до СЕСОТ були переведенні тисячі ув’язнених. Попри офіційні заяви про відповідність міжнародним стандартам, умови утримання у в’язниці CECOT далекі від мінімальних норм. За даними Human Rights Watch[o1] , ув’язненим заборонено спілкуватися з рідними та адвокатами, а судові засідання для сотень людей одночасно відбуваються лише онлайн. Уряд називає цих людей «терористами» й стверджує, що вони «ніколи не вийдуть», водночас повністю закриваючи доступ правозахисників і пускаючи лише лояльних журналістів чи блогерів. Відомо, що в’язні перебувають у камерах по 80 осіб, світло вмикається цілодобово, а на прогулянку їх виводять лише на 30 хвилин на день; частину ж тримають у повній темряві одиночних камер. Навіть колишніх смертельних ворогів з Mara Salvatrucha та Barrio 18 утримують разом, щоб демонструвати показну «гармонію», яка насправді лише підкреслює контроль і безправ’я.

Станом на серпень 2024 року урядові звіти наводили кількість ув’язнених у 14 500 осіб, але в березні 2025-го було заявлено, що ця статистика вже не є актуальною, а поточну цифру не розкривають з питань безпеки.

Орендована тюрма

Навесні 2025 року СЕСОТ привернув увагу світової спільноти завдяки співпраці, що розгорнулися між Вашингтоном і Сан-Сальвадором. Під час візиту державного секретаря США Марко Рубіо в лютому президент Букеле запропонував утримувати злочинців, депортованих зі США, у мега-в’язниці. Вигода в цій пропозиції для обох сторін ховалась в тому, що США отримували можливість швидко позбутися «небажаних осіб», а Сальвадор – фінансову компенсацію в розмірі $6 млн.

15 березня адміністрація Трампа депортувала 261 особу до Сальвадору. Серед них – 238 вихідців із Венесуели, яких Вашингтон звинуватив у належності до кримінального угруповання Tren de Aragua, і ще 23 сальвадорці, пов’язані з MS-13. Більше сотні цих людей не мали судимостей у США, проте президент Трамп вирішив застосувати щодо них закон Alien Enemies Act від 1798 року, який у минулому використовувався винятково в умовах воєнного часу.

Юристи та правозахисники одразу заговорили про правовий абсурд. Суддя Джеймс Боасберг видав наказ про тимчасове блокування депортацій і вимагав повернути літаки, які вже перебували в повітрі. Проте адміністрація Трампа відмовилася виконати рішення, заявивши, що: «один суддя в одному місті не може диктувати рух літаків із небезпечними терористами». У самому Сальвадорі президент Букеле відреагував іронічно: «Упс… Занадто пізно», – написав він у соцмережах, додавши смайлик.

США позиціонували операцію як спосіб зекономити кошти американських платників податків та водночас захистити свій народ від іноземних терористів. Натомість Сальвадор отримав не лише матеріальні вигоди, а й домігся того, що Вашингтон визнав умови утримання в СЕСОТ прийнятними, а дії Букеле такими, що начебто не суперечать принципам демократії.

Американський союз громадянських свобод одразу заявив про перевищення Дональдом Трампом своїх повноваженнь, адже Alien Enemies Act мав стосуватися державних ворогів під час війни, а не кримінальних угруповань. Натомість генеральна прокурорка США Пем Бонді підтримала президента, підкресливши, що судова заборона «підриває безпеку громадян та авторитет глави держави».

Сальвадорський військовий стоїть на варті біля в’язниці CECOT у місті Теколука, Сальвадор. Photograph: José Cabezas/Reuters

Упродовж чотирьох місяців перебування депортовані у CECOT залишалися без будь-якого доступу до адвокатів чи родичів та постійно піддавалися побиттям та жорстокому ставленню. Увесь цей час адміністрація Трампа наполягала, що доля цих людей залежить від Сальвадору, однак заяви уряду Букеле свідчили протилежне. Міністерство закордонних справ Сальвадору визнало, що ув’язнені утримуються лише на рік і цей період напряму фінансується Вашингтоном. Найбільш промовистою стала офіційна відповідь на запит ООН, в якій Сальвадор визнав, що ув’язнені перебувають не за національним законодавством, а фактично у в’язниці, переданій в розпорядження США.

Попри те, що Білий дім продовжував стверджувати, що не може впливати на звільнення чи утримання цих людей, у закритому режимі розпочалися переговори з Венесуелою про обмін. 18 липня 252 венесуельці з CECOT були відправлені до Каракасу. Натомість, Венесуела звільнила п’ятьох громадян США та п’ятьох власників «ґрін-карт», а також перевела кількох політичних в’язнів під домашній арешт. Таким чином, венесуельці стали першими в’язнями, що змогли покинути стіни СЕСОТ.

Протягом багатьох десятиліть Сальвадор страждав від виняткової жорстокості, що залишила глибокі рани в свідомості народу. Тож не дивно, що швидке вирішення проблеми злочинності, яке запропонував Наїб Букеле, здобуло широку підтримку в країні. Проте за красивими показниками та порівняльними таблицями, які ілюструють вражаючий прогрес у сфері безпеки, досягнутий усього за кілька років, приховується не менш тривожна загроза -- стрімке зростання автократії. Зневага, з якою сальвадорський уряд ставиться до критики, свідчить про те, що багато інструментів демократії вже не працюють. Конституція переписується, закони тлумачаться відповідно до бажань чиновників, а дедалі більша кількість людей опиняється за ґратами в нелюдських умовах. І хоча сальвадорці нарешті змогли зітхнути з полегшенням у безпеці власних домівок, зараз перед ними постає нова загроза -- їхній власний уряд, що, схоже, лише посилюватиме авторитарні тенденції в майбутньому.

Авторка – Анфіса Діхтяренко, молодша аналітикиня дослідницької програми Латинська Америка аналітичного центру ADASTRA.

Підтримайте вихід нових матеріалів від ADASTRA. Ваш внесок для нас важливий!

Фото на прев'ю: El Salvador presidential press office/AP