Сальвадор: хаос, що породжує авторитаризм

Ель-Сальвадор – невелика аграрна країна в Центральній Америці, яка вже майже два століття намагається вирватися з порочного кола насильства, хаосу та авторитаризму. За останнє десятиліття країна пройшла шлях від однієї з найнебезпечніших країн світу до найбезпечнішої в Латинській Америці. Та ціною цієї безпеки стала поступова втрата демократії, яку сальвадорський народ колись виборював кров’ю.

Починаючи з XIX століття Сальвадор намагався прокласти собі шлях до демократизації суспільства, проте замість цього потонув у десятиліттях військової диктатури та громадянської війни, що занурили країну в безпросвітний хаос, посилили соціально-економічну нерівність і породили хронічне бандитське насильство. Спроби країни оговтатися після війни були вщент розбиті стихійними лихами: спершу Сальвадор був спустошений ураганом Мітч у 1998 році, а згодом землетрусом у 2001 році.

На цьому тлі ерозія демократичної моделі управління не змусила себе довго чекати. Прихід у 2019 році до влади президента Наїба Букеле з його радикальними заходами боротьби з бандами та концентрацією влади в руках виконавчої гілки приніс із собою тривожні симптоми повернення до авторитаризму. Під прикриттям боротьби за порядок розпочалося системне послаблення інституцій, тиск на судову гілку влади та обмеження громадянських свобод. Наразі питання полягає лише в тому, на якій стадії нині перебуває трансформація Сальвадору з демократії на диктатуру і чи залишився ще шанс зупинити цей процес.

Тернистий шлях Ель-Сальвадору до демократії

Після здобуття незалежності в 1841 році у Сальвадорі розпочався активний економічний розвиток, ядром якого стало вирощування кави. Вона швидко перетворилася на основу експорту країни завдяки сприятливим для вирощування кліматичним умовам та родючим землям, за що місцеві прозвали її «золотим зерном». Водночас головними бенефіціарами цього розвитку стали так звані «чотирнадцять родин» – впливові землевласники, які зосередили у своїх руках контроль над найціннішим ресурсом Сальвадору, тобто землею. З метою розширення кавових плантацій уряд ліквідував систему спільного землеволодіння, що призвело до масового позбавлення селян та корінного населення їхніх угідь. У результаті більшість з них були вимушені працювати за мізерну платню на плантаціях, що лише посилило соціальну нерівність.

До 1920-х років кава становила 90% усього експорту Сальвадору, що зробило початок Великої депресії особливо болючим для країни. У той час як ціни на міжнародному ринку стрімко впали на 62%, кава, яка й без того вважалася продуктом розкоші, втратила попит. Європейці та американці просто не могли дозволити собі витрачати гроші на цей делікатес.

З політичної точки зору у 20-х роках Сальвадор формально залишався республікою з елементами демократії. Хоча більша частина влади була зосереджена в руках олігархату, при владі перебував законно обраний президент Артуро Араухо, а в країні діяла Конституція, яку, щоправда, часто трактували вибірково й переважно на користь еліт. У цей період генерал Максиміліано Ернандес Мартінес, військовий та майбутній диктатор Ель-Сальвадору, вже не перше десятиліття вів активну політичну кар’єру. У грудні 1931 року генерал Мартінес здійснив збройний переворот, чим розпочав епоху військової диктатури тривалістю 48 років.

Maximiliano Hernández Martínez, EDH/Archivo

У кризі, спричиненій Великою депресією, Мартінес побачив можливість остаточно закріпити свою владу. Після стрімкого падіння світових цін на каву еліти, намагаючись мінімізувати збитки, почали активно експропріювати землю у селян і корінного населення, а також удвічі зменшили заробітну плату робітникам. Це спричинило хвилю невдоволення, яка до січня 1932 року переросла в повноцінне повстання під проводом лівого активіста та лідера трудящих Агустіна Фарабундо Марті. Мартінес жорстоко придушив бунт, організувавши масові розстріли. Події тих днів були настільки кривавими, що отримали назву La Matanza, що в перекладі означає «бійня». Менш ніж за тиждень було вбито понад 30 тисяч селян разом із самим Агустіном Марті. Цей акт терору мав на меті не лише придушити спротив, а й майже повністю стерти сліди культури корінного населення Сальвадору.

Мартінес досягнув своїх цілей: плантації кави розширилися, виробництво зросло, а еліти переконалися в тому, що саме військовий режим здатен забезпечити їм безпеку та сприяти налагодженню вигідних експортних відносин. США на той момент також були зацікавлені в збереженні стабільного, хоч і авторитарного, режиму Мартінеса. В американській пресі майже не було згадок про репресії, що відбувалися в Сальвадорі, а компанія Hill Bros швидко піднялася на саму вершину кавового ринку США завдяки вдалим контрактам, які дозволяли їй закуповувати недорогі, але високоякісні сальвадорські кавові зерна.

Наступні десятиліття політична ситуація в Сальвадорі залишалася незмінною. Військові уряди змінювали один одного, водночас до країни масово заходили американські корпорації, такі як General Foods, Procter&Gamble, ESSO та інші, користуючись дешевою робочою силою й відсутністю трудового захисту. Їхні інтереси часто збігалися з інтересами місцевої олігархії, що ще більше посилювало соціальну нерівність. Попри індустріалізацію та аграрну диверсифікацію в 1960-х роках, більшість населення жила в бідності, не маючи доступу до освіти, медицини, чистої води чи стабільної роботи.

Справжня надія на мирний перехід до демократії в Сальвадорі з’явилася лише в 1972 році. Кандидат від опозиційного блоку та за сумісництвом лідер християнсько-демократичної партії Хосе Наполеон Дуарте, за підрахунками незалежних спостерігачів, здобув перемогу на президентських виборах. Проте правляча військова верхівка не була готова втратити владу й сфальсифікувала результати голосування, посилаючись на загрозу комуністичного перевороту. У результаті цієї маніпуляції вибори виграв полковник Артуро Армандо Моліна, а спроба мирної демократизації зазнала краху.

Для опозиції й лівих сил того часу така явна фальсифікація стала останньою краплею, а мирний шлях почав здаватися нездійсненною фантазією. Напруга зростала: студенти, профспілки та активісти вимагали соціальних реформ і більш справедливого суспільства, тоді як насильство з боку держави лише посилювалося. Протести жорстоко придушувалися поліцією, яка не соромилася відкривати вогонь по людях. У відповідь на терор багато опозиціонерів дрейфували до більш радикальних методів спротиву та перейшли до збройної боротьби. Так з’явився Фронт національного визволення імені Фарабундо Марті (тут і далі – FMLN), названий на честь лідера повстання, страченого під час La Matanza, який об’єднав різні революційні сили в опорі до військової диктатури.

Іскрою, що розпалила громадянську війну, стало вбивство архієпископа Ромеро 24 березня 1980 року. Його застрелив військовий снайпер відразу після промови, у якій священник закликав припинити репресії уряду проти сальвадорського народу. У відповідь повстанці з FMLN, що отаборились у горах, перейшли до відкритої збройної боротьби. Куба та СРСР підтримали FMLN, що викликало занепокоєння в США, які, починаючи з адміністрації Картера і особливо при Рейгані, надавали масштабну військову, фінансову та інфраструктурну допомогу уряду Сальвадору.

Протестувальники в Сальвадорі тримають фотографії та зображення архієпископа Ромеро після його вбивства, The MacNeil/Lehrer NewsHour, 25 листопада 1987 року.

Попри формальні демократичні вибори у 1984 році, які США подали як доказ легітимності уряду, більшість критиків вважали обраного президента Хосе Дуарте слабкою фігурою, нездатною стримати свавілля армії та ескадронів смерті, що підпорядковувалися Національному Республіканському Альянсу (тут і далі – ARENA), праворадикальній партії, яка контролювала Законодавчу асамблею Сальвадору. Одним із найбільш жорстоких злочинів урядових сил стала різанина в селі Ель-Мосоте, коли військові з елітного батальйону «Атлакатль», що проходив навчання в США, вбила сотні мирних жителів. Незважаючи на численні свідчення, США заперечували факт масового вбивства. Громадянська війна тривала понад десять років, не приносячи вирішальної переваги жодній зі сторін, поки у 1992 році під егідою ООН не було підписано Чапультепекські мирні угоди. FMLN погодився скласти зброю та трансформуватись в легальну політичну партію.

Мирні угоди мали визначити подальший курс розвитку Сальвадору та закріпити інституції, здатні забезпечити більш демократичне врядування. Передбачалась глибока реформа збройних сил: армію суттєво скоротили, позбавили політичного впливу та обмежили її функції виключно національною обороною. Замість військової поліції було створено Національну цивільну поліцію, підконтрольну цивільному уряду. Також передбачалися важливі конституційні зміни такі як гарантії політичного плюралізму та незалежність судової влади. А FMLN був офіційно визнаний як легальна політична сила.

Після такої довгої боротьби демократизація країни на початку 2000-х років здавалася незворотною. Однак проблема полягала в наслідках, спричинених роками розбрату, репресій та жахіть громадянської війни. Зміни в політичних інституціях відбувалися дуже повільно, тоді як агресивність банд, що виникли в результаті воєнного протистояння, зростала непропорційно. Сальвадор залишався небезпечним, політично нестабільним та неспроможним забезпечити гідний рівень життя своєму населенню. Усе це створило сприятливе середовище для приходу до влади нового політика з авторитарними нахилами – Наїба Букеле, який обіцяв навести лад у країні «залізною рукою» та гарантувати стабільність.

Букеле – «найкрутіший» диктатор в світі

Наїб Букеле народився 24 липня 1981 року в Ель-Сальвадорі в родині підприємця палестинського походження – лідера місцевої мусульманської громади – та католички з невеликого прикордонного містечка. У 18 років він залишив навчання на юридичному факультеті Центральноамериканського університету, щоб зайнятися сімейним бізнесом. Працюючи у фірмі з піару, що належала родині, він співпрацював із її ключовим клієнтом – FMLN.

У 31 рік Букеле став мером невеликого міста Нуево-Кускатлан, представляючи ліву партію FMLN. Молодий і харизматичний політик позиціонував себе як вихідця з привілейованої родини, однак, як зазначали близькі до нього джерела, «його гордовитість дорівнювала лише його амбіціям». Велику роль у стрімкому зростанні популярності Букеле відіграла ефективна медіакампанія, під час якої замість застарілих пресрелізів і пресконференцій він активно використовував соціальні мережі. У цьому йому допомагала сімейна рекламна агенція. У 2015 році Букеле був обраний мером столиці – Сан-Сальвадора. Його політика мала яскраво виражений популістський характер і швидко приносила електоральні дивіденди: він реалізовував популярні проєкти з розвитку міської інфраструктури та створення робочих місць, водночас уникаючи ініціатив, які могли викликати суперечки.

Ще у 2017 році Букеле почав віддалятися від FMLN, звинувачуючи останню в корупції, а згодом був виключений з партії після скандалу з іншою її представницею під час закритого засідання міської ради. Він швидко заснував власну партію «Нові ідеї»  та оголосив про свій намір балотуватися в президенти. Цей момент став визначальним у його біографії й показав, що Букеле не соромиться обходити будь-які демократичні норми заради досягнення власних цілей. Річ у тім, що в 2018 році Верховний виборчий трибунал постановив, що «Нові ідеї» була зареєстрована занадто пізно як партія, а тому не могла брати участь у найближчих президентських виборах. Однак, оскільки заборона стосувалася лише самої партії, а не Наїба Букеле особисто, він зумів укласти альянс із вже зареєстрованою партією «Великий Альянс за Національну Єдність», яка погодилася висунути його кандидатом у президенти. Висока популярність у соціальних мережах, радикальна антикорупційна риторика та обіцянки змін забезпечили йому легку перемогу на виборах 2019 року.

Читайте також: Анди на роздоріжжі: політична еволюція Еквадору в добу Даніеля Нобоа

Букеле став наймолодшим обраним президентом в історії Латинської Америки, поклавши край тридцятирічному домінуванню FMLN та ARENA в політиці. Його прихід до влади ознаменував різке послаблення впливу традиційних партій, які не змогли ефективно протистояти насильству з боку банд і втратили довіру суспільства через численні корупційні скандали. На цьому тлі Букеле зумів заповнити політичний вакуум, запропонувавши образ сильного лідера та ефективного реформатора.

Невдовзі після вступу на посаду Букеле запровадив «План територіального контролю» – багаторівневу програму боротьби з організованою злочинністю, яка передбачала посилення діяльності правоохоронних органів і жорстке поводження з затриманими. Важливо зазначити, що політична стабільність режиму Букеле значною мірою залежала від успіхів саме у цій сфері, оскільки внутрішня стабілізація була основним акцентом його передвиборчої кампанії. Критики звертали увагу на те, що деякі банди нібито отримували певні привілеї в обмін на зниження рівня насильства. Хоча ці повідомлення супроводжувалися документальними доказами, сам Букеле їх заперечував.

У цьому контексті можна провести паралелі з генералом Мартінесом, чий авторитарний режим досі багато сальвадорців згадують як період стабільності, миру та відсутності корупції. Така ідеалізація значною мірою стала можливою завдяки контролю над медіа, подібному до того, який сьогодні застосовує Наїб Букеле для зміцнення власного іміджу та акцентування уваги на своїх досягненнях.

Президент Сальвадору Наїб Букеле жестикулює під час виступу з нагоди четвертої річниці свого перебування на посаді, Сан-Сальвадор, Сальвадор, REUTERS/Джессіка Орельяна/Фото з архіву, 1 червня 2023 року.

До кінця свого першого терміну Букеле вдалось заарештувати понад 75 000 сальвадорців. Така радикальна, хоч і безумовно ефективна боротьба зі злочинністю викликала занепокоєння щодо порушення прав людини, оскільки більшості затриманих навіть не було висунуто обвинувачення. Сам Букеле жартома називає себе «найкрутішим диктатором у Латинській Америці». Його кардинальні рішення дозволили вивести країну зі статусу однієї з найнебезпечніших у світі, але водночас викликали побоювання, що масове ув’язнення одного відсотка населення не зможе стати довгостроковим розв’язанням проблеми.

В економічному плані, починаючи з 2019 року, крайня бідність у Сальвадорі зросла майже вдвічі, а близько половини населення живе в умовах продовольчої нестабільності. Попри гучну піар-кампанію навколо проєкту Bitcoin City – безподаткової криптоутопії, що мала працювати на енергії вулканів, реального прогресу досягнуто не було. Обсяги приватних інвестицій скоротилися, а економіка країни фактично стоїть на місці, демонструючи найнижчі темпи зростання в Центральній Америці. У 2022 році державний борг досяг тридцятирічного максимуму – 25 мільярдів доларів. Міжнародний валютний фонд, який у 2023 році вів переговори про надання Сальвадору 1,3 мільярда доларів допомоги, охарактеризував фінансову ситуацію країни як «крихку».

Попри це у 2024 році Букеле був вдруге обраний президентом країни, здобувши 83% голосів. Хоча Конституція Сальвадору містить шість окремих статей, які забороняють президенту балотуватися на другий термін поспіль, Наїб Букеле здійснив юридично-політичний маневр, щоб обійти цю заборону. Замість формальних змін до Конституції, його союзники в парламенті у 2021 році усунули незалежних суддів Конституційної палати Верховного суду та призначили лояльних до нього осіб. Новий склад суду виніс рішення, яке дозволяє чинному президенту повторно балотуватися, якщо він «візьме відпустку» за шість місяців до виборів. Саме цим шляхом і скористався Букеле: він тимчасово залишив посаду наприкінці 2023 року, щоб формально відповідати новій судовій інтерпретації.

«Новий Сальвадор» Букеле та опозиція

Немає жодних сумнівів у тому, що ціллю політики Букеле є знищення демократії та максимальна концентрація влади у власних руках. Минулого року, переобираючись на посаду віце-президента, Фелікс Ульоа заявив: «Тим, хто каже, що демократію демонтують, я відповідаю: так – ми не просто її демонтуємо, ми її ліквідуємо, ми замінюємо її чимось новим». Наїб Букеле відкрито говорить про наміри збудувати новий Сальвадор, залишивши в минулому десятиліття політичних провалів. У 2022 році він зробив символічний крок – скасував офіційне вшанування мирних угод 1992 року, назвавши їх «фарсом», і замість цього запровадив «День жертв збройного конфлікту». Цей крок багато хто сприйняв як спробу стерти ключову подію історії країни з суспільної пам’яті. Водночас президент перешкоджає здійсненню правосуддя щодо воєнних злочинів, зокрема у справі про різанину в Ель-Мосоте, активно сприяючи усуненню судді, який нею займався.

Однак тривожні дії молодого президента проявилися ще в 2020 році. Після своєї першої перемоги на президентських виборах Букеле зіштовхнувся з проблемою переважно ворожого до нього парламенту, законодавчі вибори до якого мали відбутися лише через рік. Напруга між різними гілками влади зростала, допоки 9 лютого 2020 року Букеле не вдерся до будівлі Законодавчих Зборів. Цей крок став безпрецедентним, оскільки президента супроводжували озброєні військові, втручання яких у внутрішні справи держави було заборонене ще Чапультепекськими мирними угодами. Армія чинила тиск на депутатів, змусивши їх схвалити ініціативу президента «План контролю територій».

Marvin Recinos/AFP

Напруження між гілками влади ще більше посилилося під час пандемії Covid-19, коли парламент відмовився продовжити надзвичайний стан, а Букеле, ігноруючи це рішення, самовільно запровадив обмеження на пересування та зібрання. Конституційна палата визнала ці дії неконституційними, але уряд відмовився виконувати рішення суду.

Ситуація з опозицією в Сальвадорі надзвичайно складна. З одного боку, популярність Букеле лише зростає на контрасті з попередніми десятиліттями повільних, бюрократичних процесів, що, здавалося б, не приносили жодних змін. Однак навіть жадана безпека, яку отримали сальвадорці, не може повністю перекрити всі інші насущні проблеми країни. Опитування свідчать, що понад 90% громадян не погоджуються хоча б з одним аспектом нинішнього режиму. Економічні проблеми, які раніше відходили на другий план, тепер починають підривати позиції влади. За даними опитування, проведеного в січні 2024 року, 70% населення вважають економіку головною проблемою країни, а близько половини громадян стикаються з помірною або серйозною нестачею продовольства. Адміністрація Букеле зробила відновлення економіки пріоритетом другого терміну, сподіваючись використати новий імідж Сальвадора як безпечної та модернізованої країни для залучення іноземних інвестицій. Водночас критики, такі як Клаудія Ортіс, застерігають, що уряд втрачає прозорість, збільшує ризики корупції та ігнорує порушення демократичних норм.

Президент Букеле не став чекати зростання невдоволення населення і з самого початку свого правління почав запроваджувати жорсткі заходи для боротьби з опозицією, тому на момент 2025 року багато з її представників вже опинилися в екзилі. Тут можна знову провести цікаву паралель між Букеле та колишнім диктатором Сальвадору Мартінесом: якщо в 30-ті роки всіх незгодних з режимом таврували як комуністів, то сьогодні уряд намагається нав’язати опозиції зв’язки з бандами, тим самим зробивши з неї ворога народу. Регулярна присутність президента в соцмережах, особливо в Х, допомагає йому формувати власні наративи та підживлювати ангажованість прибічників його політики, які часто пишуть погрози політичним опонентам чинного президента.

Іронічно, але одним із головних інструментів, які сьогодні активно використовує опозиція для протидії уряду Букеле, є незалежні медіа. Якщо за часів генерала Мартінеса влада мала повний контроль над інформаційним простором і формуванням меседжів завдяки підконтрольним ЗМІ, то після укладення мирних угод у Сальвадорі вдалося закласти основи для створення незалежної журналістики. Клаудія Ортіс, колишня депутатка і активна критикиня Наїба Букеле, залишається одним із найвідоміших голосів опозиції в Сальвадорі. Вона виступає проти політичних маніпуляцій, змін до виборчого законодавства, спрямованих на ослаблення її електоральної підтримки, та атак у соціальних мережах, де її намагаються пов’язати з бандами. Ортіс має сильну онлайн-присутність, використовує соціальні мережі для донесення своїх меседжів, хоча її застереження щодо порушень на виборах переважно залишаються без відповіді. У країні, де опозицію намагаються дискредитувати за допомогою цифрових кампаній, вона, попри тиск і переслідування, продовжує формувати основу для альтернативного політичного руху.

На даний момент основною причиною занепаду демократії в Сальвадорі є відсутність консолідації суспільства та глибока травма, якої населенню завдали роки нестабільності. Попри явні антиконституційні дії, опитування показують, що більшість сальвадорців підтримує Букеле часто не всупереч його авторитарним методам, а саме завдяки їм. Після років виснажливого хаосу та розбрату в країні сама концепція демократії почала асоціюватися лише з повільною бюрократією та відсутністю змін. Авторитарні нахили Букеле були не такими важливими порівняно з реальними досягненнями, які він міг запропонувати втомленому народу, що так довго мріяв про безпеку.

Непомірно висока ціна, яку Сальвадор заплатив за демократію, мала стати підґрунтям для її утвердження, але натомість загнала країну в пастку, залишивши своїх громадян у хаосі. Виборена кров’ю перемога над авторитаризмом втратила свою цінність, оскільки люди натомість прагнули  довгоочікуваного спокою й безпеки.

Лише час покаже, чи набута безпека й надалі залишатиметься головним фактором лояльності сальвадорців до влади, чи ж навпаки дозволить економічній кризі вийти на перший план і висвітлить слабкі місця режиму Букеле.

Авторка – Анфіса Діхтяренко, дослідниця програми «Латинська Америка» аналітичного центру ADASTRА

Підтримайте вихід нових матеріалів від ADASTRA. Ваш внесок для нас важливий!

Фото на прев’ю: Солдати стоять усередині національного конгресу, поки президент Сальвадору Наїб Букеле бере участь у спеціальному засіданні, щоб домогтися схвалення фінансування урядового плану з безпеки в Сан-Сальвадорі, Сальвадор. Віктор Пенья/Reuters, 9 лютого 2020 року