Еволюція чи трансформація? Шведський вимір змін у регіональній системі безпеки Балтійського моря

Вступ Фінляндії та Швеції до Північноатлантичного Альянсу в 2023 та 2024 роках позначив точку неповернення в безпекових політиках двох держав. Багаторічна стратегія військового нейтралітету та неприєднання до військових блоків, якої країни дотримувалися з періоду холодної війни, похитнулася у 2007 році, коли на Мюнхенській конференції з безпеки путін ультимативно артикулював неприйняття подальшого розширення НАТО на Схід, провівши таким чином “червоні лінії” й окресливши контури майбутньої конфронтації. Напад на Сакартвело 2008 р., збройна агресія на Сході України та анексія Криму у 2014 р. стали першими відчутними імпульсами до перегляду безпекових доктрин: у 2015 р. Швеція ухвалила рішення про ремілітаризацію острова Готланд й відновлення постійної військової присутності до 2018 р., а Балтійські держави посилили оборонне співробітництво в межах Альянсу. Однак безповоротною рушійною силою до відмови від нейтралітету став початок повномасштабної війни росії проти України у 2022 році, коли Стокгольм та Гельсінкі подали заявки на вступ. 

Разом із набуттям ними членства баланс сил у регіоні зазнав докорінних змін – контроль НАТО над береговою лінією Балтійського моря розривають лише частини узбережжя Ленінградської області РФ та ексклав Калінінград. 

Метою цього дослідження є аналіз змін у регіональній системі безпеки Балтійського моря крізь призму трансформації безпекової політики Швеції та інтенсифікації її співпраці з Латвією, Литвою та Естонією зі вступом до НАТО. Фінський вимір у цій статті розглядатиметься опосередковано – у контексті спільних інституційних форматів та операцій. Релевантність теми зміцнює постійне зростання загрози нападу РФ на одну з держав Балтії.

Еволюція шведської безпекової стратегії та нові виклики

Після останньої війни проти Норвегії 1814 р. Швеція понад 200 років дотримувалася політики озброєного нейтралітету – стратегії, що поєднувала неприєднання до військових блоків та утриманням потужних збройних сил. Так, ще до початку російської агресії, коли вступ до НАТО здавався радше теоретичною перспективою, шведську готовність до членства оцінювали в три місяці, а підводний флот Швеції, хоч і не великий, але належить до найтехнологічніших у світі.

Проте, нейтралітет Швеції ніколи не був ані цілковитим, ані безвинятковим: Швеція неформально отримала гарантії США на випадок радянського вторгнення ще в 1960-х, будувала адаптовані під натівські стандарти аеродроми, мала таємні домовленості з Данією та Західною Німеччиною щодо підводної війни в Балтійському морі, про що стало відомо лише в середині 1990-х. Тому можна стверджувати, що інтеграція в безпекову архітектуру НАТО в Балтійському морі відбувалася й до кінця холодної війни. Насправді це не було дихотомічним явищем у політиці Швеції. Формальний нейтралітет з латентним посиленням залученості в західну безпекову орбіту можна пояснити за допомогою геополітичного концепту “нордичного балансу”. Після провалу першого проєкту Скандинавського оборонного союзу й приєднання Данії та Норвегію до НАТО чинником, що зупинив Швецію на політиці неприєднання, став високий ризик використання Москвою зміни балансу сил для мобілізації тиску на Гельсінкі – аж до вимоги розміщення на фінській території радянських військових баз. Таким чином, шведська позаблоковість слугувала своєрідним буфером, що полегшував Фінляндії збереження фактичної незалежності.

Певна двоїстість була характерна також для відносин Швеції з країнами Балтії майже протягом усього ХХ століття. Швеція була однією з небагатьох західних держав, що в 1940-х де-юре визнала законність радянської анексії Естонії, Латвії й Литви. Іншою “темною плямою” в її зовнішній політиці була “видача балтійців” – екстрадиція 167 балтійських солдатів, мобілізованих Рейхом до Ваффен-СС, під тиском СРСР. Переломним моментом можна визначити “Понеділковий рух” – мирні акції, що почалися в 1990 р. в Стокгольмі та збирали тисячі шведів на підтримку країн Балтії в їхній боротьбі за відновлення незалежності. 

Впродовж ХХІ століття Швеція та балтійські держави розбудовували щільну мережу безпекової співпраці. Важливу роль у цьому процесі відіграла шведська підтримка розбудови оборонних спроможностей Естонії, Латвії та Литви. Зокрема, Швеція була одним із ключових учасників міжнародної програми створення Балтійського батальйону (BALTBAT) та долучилася до створення Балтійського оборонного коледжу (BALTDEFCOL), сприяючи військовій професіоналізації та становленню оборонних інституцій відповідно до західних стандартів ще до вступу країн Балтії в НАТО. 

Розширювалась взаємодія з протидії гібридним загрозам, адже РФ все частіше використовувала в атаках на країни Північної Європи методи лімінальної (“порогової”) війни – концепту, розробленого австралійським військовим теоретиком Д. Кілкалленом, що тривалий час працював на уряд США, для опису дій, що здійснюються для розмивання межі між станом миру та відкритого збройного конфлікту для забезпечення вікна можливостей для торгу перед обличчям конвенційно сильнішого супротивника. Йдеться про використання широкого спектра інструментів – кібератак, інформаційних операцій, диверсій, економічного та політичного тиску, – які дозволяють державі-агресору завдавати шкоди, залишаючись нижче порогу, який би міг спричинити відповідь. Конкретно в цьому випадку Росія намагається залишатися за порогом реакції НАТО, щоразу відкушуючи більший шматок, і щоразу не достатній для активації Статті 5 Вашингтонського договору.

 Відтак протидія подібним загрозам вимагала, крім нарощування військових спроможностей, розвитку механізмів спільного моніторингу, обміну розвідувальними даними та координації реагування між північноєвропейськими державами. Саме таку функцію повинен виконувати Європейський центр передового досвіду з протидії гібридним загрозам, заснований у Гельсінкі Фінляндією, Швецією, Латвією, Литвою, Польщею, Німеччиною, Францією, Великою Британією та США, до яких згодом приєдналася Естонія.

Центр регулярно проводить дослідження, присвячені гібридним загрозам у Балтійському морі. Проблема набуває особливої гостроти у зв’язку із вразливістю підводної критичної інфраструктури, яка рік у рік зазнає пошкоджень: у 2022 році було пошкоджено газопроводи “Північний потік-1” та “Північний потік-2”, інцидент з “Balticconnector” у 2023 році, пошкодження комунікаційного проводу між Швецією та Литвою у 2024 році. Фактор лімінальності полягає в тому, що потреба підвищити увагу до дій РФ аксіоматична, проте довести її причетність вкрай складно.

Як загроза нападу РФ змінює підходи до безпеки в регіоні?

Турбулентність і непередбачуваність, які в сучасний розхитаний світовий порядок внесла політика адміністрації Трампа, ескалація у відносинах Сполучених Штатів із європейськими партнерами та неодноразові заяви про можливий вихід США з НАТО, сприяли формуванню усвідомлення, що подальша оборонна інтеграція в регіоні Балтійського моря та Північної Європи повинна враховувати й ті сценарії розвитку подій, коли в разі нападу РФ підтримка США буде відсутня повністю або часткова.

Відповідно до дослідження International Centre for Defence and Security, “фактор Трампа” зумовлює дихотомію у військовому плануванні та кризовому менеджменті в разі ескалації для ЄС та НАТО. Імпульсом до переосмислення регіональної безпекової архітектури стала першочергово риторика Трампа щодо Гренландії – у січні 2026 року данському військовому командуванню було наказано підготувати до знищення злітно-посадкові смуги в Нууку та Кангерлуссуаку на випадок спроби США встановити контроль над островом силою. Цей прецедент слугує найкрасномовнішим сигналом, що безпекові гарантії Сполучених Штатів більше не варто тлумачити як автоматичні. Росія, найімовірніше, розраховує на затяжну й неузгоджену реакцію Альянсу для розхитування його зсередини, деморалізуючи Захід шляхом навіювання відчуття відсутності згуртованості. Тому для посилення безпеки регіону варто розглядати одразу дві незалежні стратегії, які впроваджуються паралельно вже зараз. Перша – подальша інтеграція в наявну структуру колективної оборони НАТО з розрахунком на американську присутність та ядерну парасольку, а друга полягає в напрацюванні державами регіону спільної позиції та переговорах з Францією та Британією щодо можливого європейського доповнення американської ядерної парасольки.

Після вступу Фінляндії та Швеції до НАТО військова інтеграція Північної Європи та Балтійського регіону набула якісно нового виміру – ліквідовано попередній розрив між північним та балтійським безпековим просторами. Цю трансформацію можна спостерігати й на рівні військового командування. Швеція, поряд із Данією, Норвегією та Фінляндією,  інтегрується в спільні північні механізми оборонного планування, паралельно долучаючись до структур, відповідальних за оборону Балтійського регіону.

 Цей процес уособлює створення Commander Task Force Baltic (CTF Baltic), призначеного для координації морської діяльності НАТО в Балтійському морі та командування яким здійснюється на ротаційній основі Німеччиною, Польщею та Швецією. Відтак, можна висувати думку, що Швеція перетворилась із держави, яка лише сприяла безпеці регіону, на одного з безпосередніх гарантів його колективної оборони. Схожі інтеграційні процеси відбуваються й на землі: шведські сили інтегруються до багатонаціональних командних структур НАТО, зокрема Multinational Division North та Multinational Division Northeast, які координують оборону територій Балтійських держав і Польщі. 

У 2024 році шведський парламент ухвалив рішення про довгострокову участь у ротації НАТО в Латвії. Вже в січні 2025 року близько 550 шведських військовослужбовців були розгорнуті на території країни. Під час навчань CREVAL “Oak Resolve” шведський підрозділ під командуванням НАТО вперше діяв у Балтійському регіоні.

Оскільки держави діють на обидва вектори, консолідація поглиблюється не лише в межах Альянсу. Держави Північної Європи запустили імплементацію NORDEFCO Vision 2030, центральною метою якої є досягнення здатності їхніх збройних сил діяти максимально узгоджено. Спільні закупівлі озброєнь та розвиток оборонно-промислової співпраці забезпечать їм взаємозамінність та оперативну сумісність, які є наріжним каменем для посилення обороноздатності. Поглиблюється і двостороння військова взаємодія з балтійськими державами. Зокрема, співпраця з Латвією охоплює передачу та спільну експлуатацію артилерійських систем “Archer”, підготовку латвійського персоналу та розвиток спільної інфраструктури для їх застосування. Таким чином, формується довгострокова технологічна та оперативна взаємозалежність між збройними силами Швеції та балтійськими країнами.

Геополітичний контекст регіональної системи безпеки Балтійського моря

Вступ Швеції та Фінляндії до НАТО варто розглядати не лише крізь призму еволюційних явищ у їхніх безпекових політиках, а й як чинник змін у геополітичній конфігурації Балтійського моря. По-перше, він нівелює фрагментацію між нордичним і балтійським безпековими просторами, а Балтійське море перетворює на майже цілісний операційний простір Альянсу. 

По-друге, частково згасло побоювання щодо ізоляції країн Балтії Росією за допомогою Сувальського коридору – 100-кілометрової смуги вздовж польсько-литовського кордону, яка відокремлює мілітаризований російський ексклав Калінінград від Білорусі та є єдиним сухопутним маршрутом, що сполучає балтійські країни з рештою НАТО та ЄС. Попри те, що Коридор немарно фігурує в західній аналітиці як “Ахіллесова п’ята” НАТО, за допомогою якої РФ могла б відрізати Литву, Латвію та Естонію від допомоги союзників ще до активації Статті 5, членство Швеції та Фінляндії в НАТО заблокувало сценарій повної ізоляції. За оцінкою European Official, наведеною International Crisis Group, чисельність російських сухопутних сил у Калінінградській області скоротилася на рекордні 80% через переорієнтацію ресурсів на війну проти України. Зокрема, ще 2022 р. підрозділи 11-го армійського корпусу, відповідального за оборону ексклаву, перекинули на український фронт. Проте Росія зберігає в ексклаві значний авіаційний, морський та ракетний компоненти, включно з комплексами “Іскандер”, здатними нести ядерні боєголовки, системи ППО С-400 та берегові комплекси “Бастіон”. 

Після розширення НАТО на північ потенційне протистояння навколо ексклаву набуває двостороннього характеру: Росія зберігає здатність загрожувати морським і повітряним комунікаціям НАТО, однак Калінінградська область і сама ризикує опинитись в ізоляції, тому будь-яке посилення союзної військової присутності в регіоні  може бути інтерпретоване Москвою як потенційна загроза її спроможності підтримувати ексклав, а не елемент стримування. 

У конфігурації, де сухопутний ризик на Сувальському напрямку доповнюється морським і повітряним охопленням Альянсу, зростає значення острова Готланд. Розташований в центральній частині Балтійського моря та лише за 300 км від російського ексклаву, він є важливим вузлом для забезпечення морських і повітряних комунікацій та розгортання сил. Відтак, можливість використовувати його як платформу для підтримки операцій союзників у Балтійському регіоні визначає його стратегічну цінність. 

Відновлення військової присутності на Готланді стало частиною розвороту шведської політики після 2014 року. Після завершення холодної війни Швеція послідовно скорочувала свою військову присутність на острові та оборонну інфраструктуру, проте російська агресія проти України та, особливо, анексія Криму стали каталізаторами переоцінки безпекового середовища. Рішення про ремілітаризацію 2015 р. втілилося в розгортанні військ наступного року, а з 2022 року країна прискорила розбудову його оборонних спроможностей. Після приєднання Швеції та Фінляндії до НАТО Готланд у новій геополітичній конфігурації почав відігравати роль сполучної ланки між північним та південним сегментами Балтійського театру. 

Нова функція Готланда розкрилася ще виразніше під час  Aurora 26 – найбільших національних навчань Швеції за останній рік, у яких взяли участь 18 тисяч військовослужбовців із 12 союзних держав, зокрема й України. Значна увага на них приділялася колективній обороні, розгортанню союзних сил та відпрацюванню швидкого переміщення. 

Таким чином, роль Готланда трансформувалася з оборонного плацдарму, призначеного передусім для захисту шведської території, на стратегічно важливий вузол для колективної безпеки в оборонній архітектурі Балтійського моря. 

Отже, одним із визначальних чинників трансформації регіональної системи безпеки Балтійського моря стала переорієнтація безпекової політики Швеції – відхід від озброєного нейтралітету на користь колективної оборони в межах НАТО. Проте ця переорієнтація не була миттєвим поворотом. Еволюційними залишаються окремі елементи процесу: поступове зближення з Альянсом, поглиблення військової взаємодії з Балтійськими державами, відновлення оборонних спроможностей і поетапне інституційне залучення до західної системи безпеки. Саме тому на питання “еволюція чи трансформація?” відповіддю є не “або”, а “та”: Швеція пройшла шлях від держави, яка лише опосередковано підтримувала регіональну безпеку, до безпосереднього учасника колективної оборони та власника одного з ключових геостратегічних вузлів регіонального безпекового порядку – острова Готланд. Відтак, перетворення шведської безпекової політики стало якісним завершенням попередньої безпекової траєкторії.

Автор — Анастасія Брус, інтерн дослідницької програми "Європа" аналітичного центру ADASTRA

Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!