Кінець Brexit-епопеї: що далі?

23 червня 2016-го — 31 січня 2020-го. Три з половиною роки пішло у Великої Британії для того, аби фіналізувати на законодавчому й політичному рівнях свій вихід із Європейського Союзу.

За цей час у Сполученому Королівстві змінилося три прем’єри й відбулося двоє загальнонаціональних виборів. Та зрештою, країна отримала одну угоду про Brexit, укладену — усупереч загальному скептицизму та попри зусилля опозиції — Борисом Джонсоном.

Переказувати шлях до цієї угоди немає сенсу — його вже встигли відтворити в низці ЗМІ, як і пояснити, що насправді зміниться після 31 січня у Великій Британії та ЄС. Тож я вважаю за належне поглянути на Brexit під дещо іншим — суб’єктивним кутом зору.

Велика Британія: націоналізм + космополітизм

На парламентських виборах 12 грудня 2019 року переможців насправді було двоє. Консервативна партія отримала «монобільшість» у 80 голосів у Вестмінстері, а Шотландська національна партія — впевнену перемогу в себе на батьківщині, здобувши 48 із 59 місць (у 2017-му, нагадаю, їх було лише 35).

Але привертає увагу той факт, що обидві ці сили — представники правого крила політичного спектру. Для лейбористів та ліберал-демократів 12.12 стало днем повного розгрому — як для ідеології, так і для політичного керівництва. Можна сперечатися, у чому причина руйнування «червоної стіни» на півночі Англії, яка так довго була прихильна до лівих — і чому єврооптимісти на чолі з енергійною Джо Свінсон не змогли гальванізувати прихильників перебування Сполученого Королівства в ЄС, яких начебто й досі десь половина населення. Це тема для окремих роздумів.

Цікаво знати: Що заважає Британії покинути ЄС?

Нині ж як попередні, так і анонсовані дії уряду Джонсона підказують нам, що консервативна політика країни найближчим часом почне переплітатися з вибудовуванням давно забутого проєкту Global UK. Це й зацікавленість в Африці як торговельному партнері, і запровадження нової візової системи, й активне укладання низки двосторонніх торговельних угод (із яких першочергове значення матиме, звісно ж, угода зі США).

І водночас намагання заглушити націоналізмом центру «націоналізми» в регіонах, які символічно відкинули план Джонсона по виведенню країни з орбіти євроінтеграції. Перша міністерка Шотландії Нікола Стерджен продовжить розігрувати карту другого референдуму про незалежність — і головним є не результат такого референдуму (який Лондон усе одно не дасть провести), а тиск на громадську думку британців і — що важливо — європейців. Не забуваймо, що прапори ЄС продовжують висіти над Голірудом.

А Стормонту доведеться готуватися до 2024 року, коли їм доведеться вирішити долю Північної Ірландії в хиткому балансі політико-економічних домовленостей решти Великої Британії та ЄС. Власне, це голосування вирішить долю й усієї угоди Джонсона. І все це на тлі більш ніж імовірної зміни керівництва не лише в Північній Ірландії, а й у Республіці Ірландія, де 8 лютого мають відбутися дочасні вибори.

Європейський Союз: метод батога й пряника

Слід сказати відверто: нині в ЄС, та й у Великій Британії, мало хто вірить в успіх 11-місячних перемовин про майбутнє відносин між двома сторонами. Власне, які є підстави вірити, адже на укладання самих лише торговельних угод у ЄС йшло в середньому п’ять років? У випадку Сполученого Королівства додайте міграцію, ринок праці, співпрацю у сфері безпеки, ба навіть програми на кшталт «Еразмуса» — усе це має бути якось врегульовано й узгоджено.

Можна припустити, що Борис Джонсон піде на підвищення ставок — як він це вже робив восени 2019-го, ледь-ледь заступивши на посаду й пообіцявши «to get Brexit done». На практиці це означає жорстку риторику щодо ЄС, який, мовляв, не хоче поступатися; «мінівійни» на митниці або під час пунктів перетину європейського кордону (нагадаю, що в Сполученому Королівстві тепер буде й новий старий паспорт, як до 1973-го); зрештою, формат «тунельних перемовин» (tunnel negotiations), які так «допомогли» Терезі Мей за кілька місяців фіналізувати свою угоду про Brexit із ЄС (ну а тепер уже не буде й цієї альтернативи).

В ухваленому британським парламентом законопроєкті про Brexit можливості відстрочки перехідного періоду не передбачено. Але це положення в разі необхідності можна буде легко змінити — як свого часу перенесли Brexit із 31 жовтня 2019-го на 31 січня 2020-го. Це ще один козир Джонсона на перемовинах із європейськими колегами: мовляв, часу все менше, а угода потрібна й вам теж.

Вам може сподобатись: Не піти по-англійськи: чому Британія йде з ЄС і коли це все-таки станеться?

І, сподіваюсь, як саміт ЄС 17-18 жовтня, так і вибори у Великій Британії 12 грудня минулого року показали: прогнози — річ невдячна. А сліпе покладання на них здатне викликати когнітивний дисонанс — річ не надто приємну. Тож не слід думати, що буде або продовження перехідного періоду, або провал британсько-європейських перемовин. Звісно, можна прораховувати ймовірність того чи іншого варіанту, але…

Автор цих рядків досі пам’ятає, як на початку жовтня 2019-го авторитетний британський мозковий центр Institute for Government визначив дуже високою імовірність «жорсткого» Brexit. І не менш яскраво пам’ятає соцопитування перед виборами 12 грудня, більшість яких пророкували Консервативній партії більшість — але не абсолютну.

Іншими словами: псефологи й соціологи мають право на існування. Але вони помиляються — і це факт.

Україна: Brexit як можливість

Для України вихід Великої Британії з ЄС все ж варто оцінювати більше як можливість — можливість вирішити на свою користь три критичних для нас питання двосторонніх взаємин.

Візи. Тоді як громадяни Великої Британії як члена ЄС (і ще рік тимчасово за указом українського президента) користуються правом безвізового в’їзду до України, з українцями ситуація цілком протилежна. Сполучене Королівство не перебуває в «шенгені» й може встановлювати свої правила прикордонного контролю — як, приміром, та ж Україна. А відмови українцям у британській візі стали сумнозвісними — як через велику кількість, так і через їхнє обґрунтування.

Британська послиня в Україні Мелінда Сімонс заявила, що з 2021 року уряди обох країн почнуть обговорювати угоду про візовий режим. Це позитивний сигнал — варто лише вчасно ним скористатися.

Торгівля. Двостороння торговельна угода між Україною та Великою Британією замінить правила, передбачені в Угоді про асоціацію Україна-ЄС. І, як з’ясувалося, її текст уже майже готовий — а до завершення «перехідного періоду» його мають встигнути погодити й фіналізувати, стверджує торговий представник України Тарас Качка. І це — черговий позитивний сигнал.

Зовнішня політика. Для України цей напрям цікавий, передовсім, посиленням санкційного тиску на Росію. За межами ЄС Велика Британія, яка загалом була одним із найактивніших адвокатів антиросійського треку в євроінституціях, теоретично зможе запровадити нові заходи проти РФ. Питання в тому, чи є для них нині підстави.

Спецоперація російських агентів ГРУ в Солсбері завершилася висилкою дипломатів. Від чинних секторальних санкцій ЄС Велика Британія відмовлятися не збирається. Варіант моделювання американського «акту Магнітського» був би доречним, якби не згадати приклади тих же Литви й Латвії, які запровадили схожі заходи як члени ЄС.

Іншими словами, розраховувати на нові агресивні кроки британців проти РФ не варто. Але й «нормалізації» відносин штибу ПАРЄ теж, найімовірніше, не буде.

***

Насамкінець дозволю собі наголосити: після 31 січня 2020 року в житті аналітиків Brexit настала не перманентна відпустка, а тимчасовий відпочинок.

На мить вони можуть згадати 2018-ий — а через кілька тижнів знову збирати польові звістки з брюссельського фронту перемовин Великої Британії з ЄС — і розважатися, прогнозуючи: то що ж тепер буде в році 2021-му? Угоду укладуть — а чи продовжать перехідний період? Чи, може, Джонсон буде змушений піти у відставку? Чи, може, із ЄС захоче вийти ще якась країна?

На щастя чи на жаль, відповіді на ці питання стануть відомими лише тоді, коли потреба в цих питаннях, власне, і відпаде. Та не варто засмучуватись. Так нині влаштований наш динамічний і непередбачуваний світ.

Автор – Олег Павлюк, для Аналітичного центру ADASTRA