Королівство Марокко: найстабільніша країна Північної Африки
Зазвичай Близький Схід і Північна Африка асоціюються з постійною нестабільністю, війнами, переворотами й гуманітарними кризами. Та попри це держава на західному узбережжі арабського світу стала острівцем відносної стабільності в регіоні. У цій статі розбираємося, як Марокко вдалося демократизуватися та залишитися дієздатною державою, аналізуємо його конфлікти з сусідами й питання, де все-таки закінчуються марокканські кордони.
Загальні відомості
Арабська самоназва країни – аль-Мамляка аль-Магрібія, що можна перекласти або як Королівство Магрибу, або Західне Королівство (від араб. гарб – захід). Назва вказує на те, що держава розташована на заході африканського континенту, а також на крайньому заході проживання арабів.
Назва ж «Марокко» прийшла до більшості європейських мов у XIX столітті з іспанської та португальської мов, де «Marueccos» і «Marrocos» пішли від імені міста Марракеш.
Марокко є парламентською конституційною монархією (і на сьогодні єдиною монархією Північної Африки), якою з XVII править династія Алавітів (спершу султанів, а з 1957 р. – королів), що поступово об’єднала під своєю короною усю сучасну територію країни. Із 1999 року главою держави є король Мохаммед VI бен аль-Хассан.
Площа території – приблизно 450550 км2 (із Західною Сахарою – 716550 км2). На сході країна межує з Алжиром, на півночі – з Іспанією (іспанськими африканськими територіями, права на які Марокко оскаржує), на південному заході – із Західною Сахарою (більшу частину якої контролює, що оскаржується частково визнаною Сахарською Арабською Демократичною Республікою), на південному сході – з Мавританією (із якою кордон повноцінно не розмежований через те, що пролягає пустелею, і через контроль прикордонних територій Західної Сахари силами САДР).
Населення Марокко становить близько 37 мільйонів осіб (разом із Західною Сахарою), 99% із яких є арабами й берберами та сповідують іслам сунітського напряму.
Під європейським протекторатом
Сучасна історія Марокко почалася в 1912 році після французької колонізації. Окупація та приєднання до Франції Алжиру в 1830-х роках і так зване «роздирання Африки» (scramble for Africa) кінця XIX – початку XX ст. пробудили у французів жагу до розширення своєї колоніальної імперії й захоплення інших північноафриканських земель. Із початку XX століття французькі дипломати почали поступово окремо домовлятися з європейськими колоніальними імперіями, які були зацікавлені в нових територіях в Африці, аби ті визнали Марокко зоною інтересів Франції.
У 1902 році Париж визнав італійські інтереси в Лівії (яку Італія поступово колонізувала після італо-турецької війни 1911-1912 рр.). У 1904 р. Велика Британія та Франція підписали договір, відомий як Entente Cordiale (сердечна згода – фр.), згідно з яким країни відмовлялися від колишніх претензій на колоніальні володіння одна одної. Частиною угоди стала «декларація щодо Єгипту та Марокко», у якій Франція визнавала британську окупацію Єгипту, а Британія брала зобов’язання не заважати діям Парижа в Марокко. У тому ж 1904 р. Франція погодилася з бажанням Іспанії забрати під контроль середземноморське узбережжя Марокко й розширити володіння поза межі своїх африканських фортець (найбільшими з яких були й залишаються Сеута та Мелілья). За цією угодою майже все середземноморське узбережжя Марокко потрапляло під вплив Іспанії окрім крихітної території без порту на сході, що залишалась під керівництвом Франції, і міста Танжер, яке, зважаючи на свою стратегічну значущість міста-порту поблизу Гібралтарської протоки, ставало міжнародною зоною.
З усіх держав, що мали інтереси в цьому регіоні залишалася лише Німеччина, яка бажала розширення впливу та території своєї молодої імперії. Німецько-французьке протистояння в Марокко ледь не стало причиною для великої європейської війни ще до 1914 року. Уперше це відбулося в 1905 р., коли німецький імператор Вільгельм II прибув до Танжера (через що цей епізод дістав назву Танжерська криза) на зустріч із марокканським султаном Абд аль-Азізом та проголосив, що «Німеччина зробить усе для захисту незалежності Марокко й німецьких інтересів на його землях». Вдруге – у 1911 р. (Агадирська криза), коли після французької окупації тодішньої столиці Марокко, міста Фес, Німеччина ввела в територіальні води країни два військові кораблі. Проте спільний тиск усіх європейських держав та угода про поступку деяких територій у Французькому Конго на користь Німеччини вирішили цей конфлікт.
Німецька канонерка Пантера, відправлена в 1911 році до вод Марокко
Так Марокко залишилося беззахисним перед французьким (та іспанським) імперіалізмом. Ще з початку XX століття Франція почала вводити війська на територію країни, окуповуючи її території під приводом «захисту своїх володінь від нападів із блоку марокканських племен». Цей процес завершився в 1911 р. окупацією столиці Фес, що французи пояснювали «необхідністю захисту європейської власності та законної марокканської влади від повстання, яке охопило країну). До того ж із початку століття Франція надавала великі кредити збанкрутілій марокканській економіці, тим самим «підсаджуючи» її на свій гачок у фінансовому плані.
У 1912 році марокканський султан був вимушений підписати Феську угоду, згідно з якою Марокко втрачало свій суверенітет і ставало французьким протекторатом, султан залишався лише номінальним главою, а всі керівні посади обіймали французи. Іспанія ж окрім раніше згаданого марокканського Середземномор’я (що стало Іспанським Марокко) отримала території в Південному Марокко – так званий сектор Тарфая, який знаходився на кордоні з Іспанською Сахарою (територією, де проживали берберські племена, і яка стала колонією Мадрида ще в XIX ст.). Було зазначено, що у випадку закінчення французького протекторату над Марокко Іспанія повинна повернути сектор Тарфая під контроль марокканської корони.
Поділ Марокко в 1912-1956 роках. Fanack
Так одна з останніх незалежних держав Африки потрапила під європейське колоніальне управління. Однак метрополіям не вдалося централізувати свою владу на марокканських землях. Вплив султана був міцний у містах, однак у сільській місцевості та пустелі справами заправляли місцеві племена, які впродовж усього колоніального правління завдавали суттєвої шкоди окупантам.
Найбільшим таким епізодом стала Рифська війна, коли племена гірського хребта Ер-Риф під проводом Абд аль-Кріма (або Абд аль-Керіма) проголосили на території Іспанського Марокко Рифську республіку. Іспанська армія зазнавала значних поразок від рифів, чиї успіхи надихали на повстання інші племена Південного Марокко, тож війна скоро перекинулася й на підконтрольні Парижу території. Лише французькими зусиллями антиколоніальне повстання вдалося зупинити. Під час Рифської війни загинуло понад 100 тисяч осіб, проти марокканців було застосовано хімічну зброю, а в Іспанії склалося коло вищих офіцерів, що в 1930-х рр. призвело до встановлення в Іспанії фашистської диктатури. Серед командирів Рифської війни був і майбутній диктатор Франциско Франко, який під час кампанії пройшов шлях від майора до генерала, та вирізнявся особливою жорстокістю як і до своїх солдатів, так і до сторони супротивника (зокрема цивільного населення).
Повстання проти колонізаторів продовжувалися й надалі. Широка громадянська непокора та зростання арабського націоналізму разом із глобальними процесами й трендом на деколонізацію після Другої світової війни логічно призвели до отримання навесні 1956 р. незалежності та возз’єднання Французького Марокко й середземноморського Іспанського Марокко (окрім тих територій, що були під контролем Іспанії до 1912 р., оскільки Мадрид вважає їх не колонією, а невіддільною частиною метрополії). У жовтні того ж року до країни доєдналася Міжнародна зона Танжер
Після деколонізації, територіальні суперечки з сусідами
Після отримання незалежності в Марокко, як і в багатьох постколоніальних країн, виникли конфлікти із сусідніми державами через територіальні суперечки.
Іспанія
Марокко висувало претензії до Іспанії щодо наступних територій:
1. Сектор Тарфая. Територія, яку за Феською угодою Мадрид був зобов’язаний повернути Рабату одразу після завершення французького протекторату, проте диктатор Франко відмовився це робити;
2. Іспанська Сахара. Марокко висувало претензії на території, нині відомі під назвою Західна Сахара, як на свої історичні землі, посилаючись на те, що деякий проміжок часу марокканські султани утримували контроль над країною через зв’язки з місцевими корінними племенами. Хоча коли Іспанія колонізувала її наприкінці XIX ст., вона не були частиною жодної держави;
3. Суверенні території Іспанії. Після деколонізації марокканського середземноморського узбережжя, Іспанія залишила під своїм контролем землі, що належали їй і до 1912 р. Найвідомішими з них є Сеута та Мелілья);
4. Іфні. Місто на західному узбережжі Марокко, яке в різні періоди контролювала Іспанія і в останнє здобула контроль над ним у 1860 р. унаслідок Іспансько-марокканської війни.
Мапа підконтрольних Іспанії територій у 1956-1958 рр. Royal Advisory Council for Saharan Affairs
Територіальні суперечки призвели до збройного конфлікту, який у Марокко називають Війна Іфні, а в Іспанії – Забута війна. У 1957-1958 роках марокканські партизани за підтримки свого уряду вели бойові дії в районі території Іфні. Іспанія зазнала низки поразок і вірогідно програла б повністю, але знову Франція прийшла на допомогу. Відправивши свої війська в зону конфлікту, Париж намагався одночасно зберегти свій вплив на вже незалежне Марокко й не дати можливості марокканцям стати успішним прикладом для алжирських повстанців (Алжирська війна вже тривала з 1954 р.). Четверта республіка була готова воювати пліч-о-пліч із фашистським режимом, аби тільки зберегти свій колоніальний вплив.
Після завершення війни Мадрид повернув Марокко Сектор Тарфая, а марокканські війська не залишили території в Іфні, які захопили впродовж війни.
Іспанські території після завершення Війни Іфні 1958-1969 рр. Royal Advisory Council for Saharan Affairs
У 1969 р. завдяки міжнародному тиску та постійним резолюціям ООН, Іфні було повернуто Марокко. У 1975 р. іспанці покинули Західну Сахару, однак ситуація з цією територією вийшла настільки складною та заплутаною, що вартує бути розібраною далі окремо. Спір щодо Іспанських суверенних територій продовжується й досі.
Алжир
Хоча свого часу обидві країни разом боролися проти французького імперіалізму, однак потім їхні відносини дуже швидко погіршилися, і зараз серед сусідів Марокко Алжир є головним його суперником.
Першим територіальним конфліктом між країнами стало проведення кордону поблизу алжирської провінції Тіндуф. Після окупації Марокко Франція кілька разів змінювала мароккансько-алжирський кордон, до того ж не усюди в пустелі він до цього був делімітований, адже вважалося, що ці землі не становлять жодної користі. Однак усе змінилося після знаходження родовищ залізної руди, і Рабат висунув претензії на території вздовж південно-західної частини їхнього кордону.
Зона територіальної суперечки між Алжиром та Марокко 1950-х – 1960-х рр.
Територіальна суперечка восени 1963 р. переросла в збройний конфлікт, відомий в арабському світі як Пісочна війна. Збройне протистояння закінчилося через місяць поверненням до статус-кво та підписанням згодом компромісної угоди про спільне використання родовищ у провінції Тіндуф.
Другим конфліктом між державами стало питання Західної Сахари. Після анексії території Рабатом у 1975 р. Алжир послідовно підтримує ПОЛІСАРІО – рух за незалежність Сахарської Арабської Демократичної Республіки. Причин для цього дві. Перша полягає в тому, що Алжир не хоче розширення впливу Марокко в регіоні та бажає сам мати вплив через дружні до себе сили. Друга – в поділі країн на блоки з часів Холодної війни, коли Марокко більше співпрацювало з США, а Алжир і ПОЛІСАРІО висловлювали ліві погляди та отримували підтримку від СРСР.
Відносини між країнами залишаються напруженими й до сьогодні. Кордон між країнами зачинений з 1994-го р., після теракту в Марракеші, у якому Марокко звинуватило алжирські спецслужби. А влітку 2021-го року Алжир розірвав з Марокко дипломатичні відносини, посилаючись на підтримку Рабатом терористичних рухів на території сусіда.
Мавританія
Із Мавританією в Рабата найпростіші стосунки з усіх його сусідів. Під кінець існування Іспанської Сахари обидві сторони висували свої претензії на ці території. Проте вони досягли компромісу в Мадридській угоді 1975 р., між Іспанією, Мавританією та Марокко, про поділ земель. Згодом, визнаючи нездатність контролювати ці території, Мавританія відмовилася від прав на них.
Питання Західної Сахари
Напевно, кожен, хто хоч раз пильно вдивлявся в політичну карту мапу, бачив на її північному заході позначку «Західна Сахара». Це одна з небагатьох територій у світі, що не визнається міжнародною спільнотою за жодною державою.
Така ситуація виникла у зв’язку з суперечливим процесом деколонізації Іспанської Сахари.
У 1970-х роках стало очевидно, що невдовзі Іспанія полишить цю територію. Стимулом для цього слугували багато факторів:
– Загальносвітовий тренд на деколонізацію;
– Тиск міжнародної спільноти;
– Програш у війні Іфні при спробі захистити свої колонії;
– Економічна невигідність утримання території;
– Активізація місцевих повстанців (у 1973 р. був створений Фронт ПОЛІСАРІО)
– Послаблення влади Франко, який останні роки свого життя вже майже не керував країною, та поступовий курс на демократизацію.
ООН у своїх резолюціях висловлювало необхідність проведення референдуму згідно з принципом «права націй на самовизначення», оскільки, відповідно до консультативного висновку Міжнародного суду, Марокко та Мавританія не змогли надати вагомих доказів, що пов’язували б ці території з їхніми державами у доколоніальний період.
Однак Марокко та Мавританія мали на ці території власні загарбницькі плани. У 1975 р. Іспанія вже прийняла Закон про деколонізацію Західної Африки, що окреслював процедуру самовизначення її населення, а ООН координувала місію з підготовки референдуму, коли за закликом короля Хасана II 6 листопада близько 350 тисяч цивільних марокканців перетнули кордон та просунулися вглиб території Іспанської Сахари. Небажання Іспанії вступу нової війни з Марокко, змусило її змінити свою політику і 14 листопада 1975 р. підписати з Рабатом та Нуакоштом Мадридські угоди про поділ цієї території між ними.
Мадридські угоди навіть не були опубліковані в офіційних іспанських джерелах, де повинні оприлюднюватися всі урядові документи, адже фактично порушували іспанське законодавство.
Із того часу й бере свій відлік історія невизначеності статусу Західної Сахари. Не погоджуючись з Мадридськими угодами, Фронт ПОЛІСАРІО почав збройну боротьбу та проголосив у 1976 р. утворення Сахарської Арабської Демократичної Республіки. У 1978 р., не справляючись зі збройною боротьбою (сили ПОЛІСАРІО навіть могли атакувати столицю Мавританії – Нуакшот) та внутрішньою кризою (у країні відбувся військовий переворот), Мавританія відмовилася від претензії на західносахарські території, і Марокко отримало можливість проголосити їх усіх своїми південними провінціями.
У 1980-х роках, закріплюючи успіхи своїх військ, Рабат побудував у Західній Сахарі бар’єр, що відокремлює території, контрольовані Марокко й САДР. Фактично Рабат не контролює вузьку смужку заявлених земель (близько 20% загальної території Західної Сахари), яка є певною буферною зоною між Марокко та Мавританією.
Поділ контролю над Західною Сахарою між Марокко та САДР
У 1991 р. за посередництва ООН сторони уклали мирний договір, і хоча в регіоні періодично спалахують сутички, активних бойових дій із того часу більше не велося.
У різні часи САДР визнавали до 84 держав-членів ООН, та наразі таких залишилося лише 36. При цьому більшість світової спільноти не визнає суверенітет Марокко над цими територіями. Таким чином статус Західної Сахари десятиліттями залишається невизначеним.
Королівство сьогодні
Внутрішня політика
Сьогодні Марокко є однією з найстабільніших арабських держав. За рівнем економіки та політичних свобод країна певною мірою схожа з Україною. За індексом демократії на 2022 рік держава з рейтингом 5,04 (до прикладу, рейтинг України – 5,42), посідає друге місце серед арабських країн, поступаючись лише Тунісу, в якому в останні роки сформувалася тенденція повернення до автократії через політику президента Каїса Саїда.
Достатньо гнучкий режим і відносна економічна стабільність (принаймні порівняно з інших країнами регіону) дали можливість Королівству уникнути значних потрясінь у роки Арабської весни. Після початку демонстрацій королем Мохаммедом VI був запропонований пакет реформ, який зменшував Королівські повноваження на користь парламенту й уряду, а також урівнював жінок у правах із чоловіками та надавав берберській мові статус державної (разом з арабською). Хоча деякі опозиційні сили критикували поправки, через те, що вони недостатньо обмежували владу короля, загалом пропозицію сприйняли позитивно, зокрема в ООН, ЄС, та Лізі арабських держав. За офіційними даними поправки підтримали на референдумі понад 98% виборців.
Хоча влада короля все ще залишається суттєвою, подібна гнучкість дала можливість Марокко залишитися стабільною державою та піднятися за індексом демократії з 2011 р. з 3,83 до 5,04 пунктів.
Зовнішня політика
У зовнішній політиці Марокко переслідує дві мети: мати сильних глобальних союзників для протидії іншим гравцям у регіоні й добиватися визнання Західної Сахари марокканською територією.
Щодо першої мети, то Рабат із часів Холодної війни покладається на Сполучені Штати та загалом на Західний світ. Тоді як її головний супротивник – Алжир – був союзником СРСР, а тепер росії. Алжир є одним з найбільших покупців російського озброєння, а в листопаді 2022 р. країни провели спільні навчання поблизу кордону з Марокко. Такі дії стимулюють Рабат лише більше посилювати свої зв’язки із західним світом.
Щодо другої – у своїй зовнішній політиці Марокко готове йти на поступки іншим країнам у відповідь на визнання Західної Сахари її територією. Так, у 2020 р. Королівство погодилося доєднатися до арабсько-ізраїльської нормалізації та підписало Авраамічні угоди в обмін на визнання Західної Сахари марокканською з боку США. А 17 липня 2023 року цей процес завершив Ізраїль, так само визнавши марокканський суверенітет над спірними територіями.
Марокко в контексті російсько-української війни
Хоча офіційно Рабат підтримує Україну у війні, країна довгий час не займала активної позиції, та продовжує активно співпрацювати з рф.
Марокко не брало участі в перших голосуваннях ООН, щодо вторгнення росії в Україну: від 2 березня про засудження російського вторгнення й від 7 квітня про припинення членства росії в Раді з прав людини, відмовившись у такий спосіб на початку повномасштабної війни висловити свою позицію. Згодом однак, вірогідно під тиском США, які є головним союзником Рабату та важливим постачальником високотехнологічної зброї до Королівства, Марокко доєдналося до зустрічей на авіабазі Рамштайн, ставши членом консультативної групи з оборони України, та пообіцяло надавати більше допомоги.
Разом із цим є дані про зростання темпів російсько-марокканської торгівлі, насамперед в агрокультурній сфері. Марокко залишається третім за величиною торговельним партнером росії в Африці, а в першій половині 2022 року, російський експорт до країни збільшився вдвічі.
У сфері енергетики, намагаючись диверсифікувати шляхи виробництва електрики, у жовтні 2022 р. країна підписала договір з російською державною корпорацією «Росатом», яка сприятиме побудові в Королівстві атомної електростанції, що зокрема охоплює спільну розробку уранових родовищ та постачання російського ядерного палива.
Такі дії можна пояснити загрозою голоду в державі, неминучим зростанням цін на електроенергію (що викликане насамперед російською агресією), потребою диверсифікації засобів її виробництва й необхідністю балансування у відносинах з Алжиром, із яким у листопаді 2022 р. росія провела навчання неподалік від алжирсько-марокканського кордону.
Та попри це, згодом, через тиск США, країна все-таки зайняла активнішу позицію, та взимку стало відомо про передачу Україні не менше 20 танків Т-72Б (які до того ж пройшли модернізацію в Чехії) і запчастин.
Висновки
Після здобуття незалежності Марокко опинилося в типовій ситуації з територіальними суперечками та автократичними державними інститутами. Проте постійна гнучкість як у зовнішній, так і у внутрішній політиці, і рішучість у захисті земель, які марокканці вважали своїми, дали можливість країні порівняно стабільно об’єднати свої території та демократизуватися, ставши найуспішнішим прикладом північноафриканської держави.
Автор – Олександр Булін, експерт з Близького Сходу Аналітичного центру ADASTRA
Якщо вам подобаються наші матеріали, підтримайте роботу центру на Патреоні! Цим ви зробите свій внесок у розвиток української аналітики