Лейбористи потіснили ліберальну коаліцію – чого очікувати від нового уряду Австралії?

Понад дев’ять довгих років Лейбористська партія Австралії чекала в тіні опозиції свого повернення до влади. Результати травневих федеральних виборів до парламенту стали певною мірою сюрпризом для політичних оглядачів, але не через перемогу лейбористів. Лави законодавчого органу поповнила рекордна кількість незалежних кандидатів – 10 мандатів – та представників Зеленої партії – 4. Саме звитяги цих позасистемних гравців засвідчують збій двопартійної системи Австралійського Союзу, де панують Ліберальна та Лейбористська партії.

Це стало наслідком дедалі більшого народного невдоволення урядовою політикою в сенсі вирішення злободенних проблем «передової демократії південної півкулі». Перші пів року правління лейбористів дають змогу зробити певні висновки стосовно основних векторів напрямку руху Австралії. Перед новим урядом стоїть непроста задача не лише втримати прихильність виборців до наступного електорального циклу, але й повернути народний кредит довіри до двопартійної системи в цілому. Про те, який напрямок розвитку сучасної Австралії обрали лейбористи та куди він їх приведе – дізнавайтесь у цьому матеріалі.    

Політичне поле Австралії

У політичному середовищі країни-материка домінантними є Лейбористська та Ліберальна партії, проте цілком двопартійним його назвати не можна. Національна партія Австралії (колишня Аграрна) – це давній коаліційний супутник лібералів, тому в літературі та публічному дискурсі їх називають просто коаліція (The Coalition). Цей історично загартований політичний тандем неодноразово проявив власну ефективність в електоральній гонці проти Лейбористської партії – найстарішої повноцінної політсили в історії Австралії, яка сформувалася шляхом злиття різних профсоюзних рухів ще в далекому 1891 році – раніше за британський аналог.

Логотип коаліції лібералів та Національної партії Австралії

Австралія ще на зорі власного державного становлення була чітко соціально орієнтованою, тому не дивно, що історично найпершою партією стала саме Лейбористська. Саме ця політсила у фрагментованих формах профсоюзів насадила в Австралії виборче право для жінок раніше, аніж це було реалізовано в Європі та Північній Америці, а також робила чіткий акцент на забезпеченні прав пролетаріату, адже історія Австралії тісно пов’язана з хвилями індустріальних революцій та технологічних зрушень. Австралійський «національний проєкт» – це продукт індустріальних перетворень на рівні основи та стратегічної геополітичної потреби в надбудові. Роз’єднані британські колонії Австралії набирали сили та досвіду зовнішніх зносин завдяки торговій взаємодії один з одним товарами промислового та сільськогосподарського виробництва, а вже об’єднатися у федеративне утворення їх змусила загроза спочатку німецького, а потім японського експансіонізму.    

Перший лейбористський уряд в Австралії (та у світі загалом) на чолі з Джоном Вотсоном (по центру), 1904 рік

Ліберали в мейнстрімному політичному полі Австралії – це політики перш за все консервативного (як не дивно) крену, які тримаються традиційних правокрилих цінностей. Щоправда, ступінь консервативності варіюється. Досить очевидно це проявляється у лупоглядному порівнянні двох останніх послідовних ліберальних прем’єрів Австралії: Малкольма Тернбулла (2015-2018) та Скотта Моррісона (2018-2022) – обидва були лібералами, проте перехід партійного лідерства від одного до іншого засвідчив правий поворот у політиці партії. Політсила «годується» завдяки підтримці крупного бізнесу, тому вона виступає за зменшення податкового навантаження на великі корпорації, а особливо з енергетичного та видобувного сектору. Ліберальна партія Австралії вважається тісним прихильником американського вектору в зовнішній політиці та ідеологічно близька Республіканській партії США. Саме за синхронного правління ліберала Моррісона та республіканця Трампа Австралія визнала Єрусалим столицею Ізраїлю. А ще на  початку 21 ст. ліберальний кабінет Джона Говарда (1996-2007) долучався до всіх «бушівських авантюр» США на Близькому Сході.

Лейбористи Австралії – це прихильники демократичного соціалізму з особливим ухилом в програмі в бік питань захисту довкілля та притиснення видобувних корпорацій Австралії за руйнівний вплив на екосистему. Саме за лейбористського кабінету Кевіна Радда (2007-2010) була закладена програма переходу на відновлювальні джерела енергії, яку відклали в довгий ящик під час 9-річного перебування лібералів при владі (2013-2022). Лейбористи користуються підтримкою традиційно сильних в Австралії профспілок. Які, як ми зазначали раніше, зіграли ідеолого-формотворчу та державобудівну роль в історії Австралії. Попри усвідомлення США як безпекової парасольки, лейбористи намагалися розвивати також і альтернативні вектори у зовнішній політиці, зокрема згаданий вже нами Кевін Радд (китаїст за освітою) провадив політику, яку можна було назвати доволі кволою спробою пошуку балансу між США та КНР. Ідеологічно вони близькі Демократичній партії США. Саме після реставрації лейбористів у 2022 році за Ентоні Албанеса рішення про визнання Єрусалима столицею Ізраїлю було відкликано.

Позиції партій напередодні травневих виборів

Коаліція підійшла до моменту народного волевиявлення у дуже невиразному світлі. Насамперед уряд Моррісона тягнув за собою рецесію, спричинену наслідками пандемії, по-друге, австралійська спільнота була сколихана підписанням оборонного пакту між КНР та Соломоновими островами, який потенційно може оголити західне узбережжя Австралії перед китайськими ВМС. По-третє, питання, яке викликало найбільше стурбованості в громадськості, – це екологічна повістка. Австралія – один зі світових лідерів у сфері видобування вугілля. Австралійські компанії BHP та Rio Tinto – найприбутковіші вугільні корпорації у світі.

Дислокація вугільних електростанцій в Австралії. Вони становлять основу системи електрифікації країни, адже атомні електростанції там відсутні. Mehdi Azadi

Вперта позиція ліберальних урядів, які не прагнули змінити підходи до ведення промислової діяльності, посварила Канберру зі столицями малих країн Океанії, для яких питання клімату екзистенційно важливе. Щоб пересвідчитись у цьому варто переглянути виступи глав океанійських мікродержав на останній Генеральній Асамблеї ООН, а особливо звернути увагу на неформального лідера цього клубу – Фіджі.

Такий бекграунд ставив хрест на амбіціях Коаліції затриматися на насиджених місцях в уряді бодай ще на каденцію. Лейбористи вдало побудували власну передвиборчу кампанію, акцентуючи на соціальних потребах та кліматі, виступивши очевидною стороною «добра» на тлі «ліберально-націоналістичного ансамблю», образ якого було заплямовано мазутом, сажею та тисячами знищених видів рослин та тварин у масштабних лісових пожежах. Лейбористи взяли 77 зі 151 місця в парламенті, забезпечивши собі більшість та право на формування ексклюзивного урядового кабінету на чолі з Ентоні Албанесом. Проте, як вже зазначалось вище, сюрпризом стала не звитяга Лейбористського кабінету.

Новий прем’єр-міністр Австралії Ентоні Албанес. Lukas Coch/AAP

«Бірюзова хвиля»

Позасистемних кандидатів на цих виборах прозвали бірюзовими (teal). Загалом до парламенту пройшло 16 неконвенційних представників, з яких 10 були незалежними кандидатами, тобто збирали гроші на власні передвиборчі кампанії самостійно (зі світу по нитці). На виборах вони здивували не лише раніше небаченою кількістю здобутих мандатів, а також тим, що вирвали перемогу в кількох урбанізованих районах Австралії, які історично є вотчиною Ліберальної партії.

Крах перспектив Скотта Моррісона переобратися за результатами цієї кампанії був очевидним та передбачуваним. Ліберальна партія відверто йшла на вибори програвати. Проте цікавим є факт появи цілої плеяди незалежних мандатів, у руках яких є перспективи стати в майбутньому вагомою парламентською силою. Утім, їхній подальший успіх залежить від низки факторів. Серед яких на передовицях стоять результати роботи лейбористського кабінету, за якими його судитиме австралійське суспільство через 4 роки. Як зазначалося раніше, саме йому випала честь (або ярмо) рятувати 2,5-партійну систему Австралії.

Традиції політики країни-материка засвідчують, що партії та коаліції дуже довго оговтуються після руйнівної та безапеляційної поразки на виборах. Нормальним циклом є три «однокольорові» урядові кабінети до закономірного програшу на виборах. Це можна простежити в 21 ст. на прикладах урядів ліберала Говарда (1996-2007); лейбористів Радда-Гіллард (2007-2013); лібералів Еббота-Тернбулла-Моррісона (2013-2022).

«Бірюзову хвилю» вже охрестили в ЗМІ навіть революцією, очікуючи якісних та кількісних змін у складі парламенту в майбутньому. А проте, хоча проливання бірюзи у парламенті в такій кількості і виявилося неочікуваністю, вицвітання їхніх перспектив на наступних виборах піддається простішій маніпуляції рядового прогнозиста. У цьому сенсі найважливішим є знову ж таки перформанс кабінету Ентоні Албанеса, перші кроки якого провадяться в цілому в дусі стратегічних потреб та запитів австралійського суспільства.

Радість виборців результатам голосування за бірюзових кандидатів. Joe Armao/The Sydney Morning Herald

Значно цікавішим у плані ефектів від поступу бірюзових парламентарів є корегування ідеологічного фокусу Ліберальної партії: цілком імовірно, що вона відійде від своєї консервативної лінії, принаймні щоб надолужити втрачені місця в урбанізованих районах. У контексті звитяги незалежних кандидатів варто згадати, що більшість з них – жінки. Можливо, на наступних виборах до парламенту Австралії ті самі ліберали наважаться виставити кандидата-жінку, що достатньо нетрадиційно не тільки для їхньої партії, а й для австралійської політики загалом. З 1901 року лише один раз представниця жіночої статі приміряла на себе мантію прем’єр-міністра (Джулія Гіллард у 2010 році).

Зовнішня політика Австралії в контексті глобальних викликів

Попри певні розбіжності у внутрішньополітичній адженді, сучасні лейбористи та ліберали розділяють солідарну позицію у підходах до австралійської стратегії у полі зовнішньої політики – чітко проамериканську. Спроби лейбористських кабінетів розбудувати з КНР альтернативу відносинам з США відверто провалилися в 10-х роках, тому в безпековому плані Канберра нині чітко спирається на Вашингтон, хоча Лейбористська партія навіть зараз прагне розколоти кригу з Піднебесною. Ключовими маркерами цементування зовнішньополітичного курсу стали відновлення участі Австралії в безпековому діалозі QUAD у 2017 році, торговельний бойкот Китаєм австралійських товарів після того, як Канберра запросила додаткове розслідування щодо походження вірусу Covid-19 (2020) та посилення співпраці Піднебесної із Соломоновими островами (2022). Безпекова загроза Китаю переважила зиск від економічної кооперації, як наслідок, Канберра та Пекін вступили в етап стратегічного протистояння – обидві партії розділяють цей погляд, що позбавляє зовнішню стратегію зайвих коливань.

Попри уражену репутацію ліберального кабінету Моррісона, основною зовнішньополітичною заслугою його правління стало оголошення альянсу AUKUS. Дуже приваблива на папері ініціатива спокусила також і лейбористів, які висловили повну підтримку її реалізації. Якщо охарактеризувати її коротко, то AUKUS – це американський план зведення атомного підводного флоту Австралії, основною задачею якого стане кооперація з американськими, корейськими та японськими ВМС, а також морськими силами країн Південно-Східної Азії з метою «замкнення» КНР в межах Південнокитайського моря.

Якщо оцінювати тихоокеанську стратегію США, то обмеження КНР кордонами «лінії 9-ти пунктирів» (так зване накидання «кілець анаконди») – це стратегічна ціль низького порядку. Цілковитим втіленням місії китайського стримування все ж буде перегляд Китаєм експансивних апетитів у бік континентального Далекого Сходу (російський Сибір) – ціль вищого порядку, – коли огорнуті навколо китайської шиї «кільця анаконди» стиснуть Пекін у смертельній хватці та змусять шукати альтернативних шляхів втілення гегемоністичної стратегії «глобального Китаю». План американців дуже простий: витіснити КНР з моря, утвердити її як сухопутну силу та зіштовхнути головами з політично близькою Росією.

План «Анаконда» розроблений Вінфілдом Скоттом для блокади конфедератів з моря в часи Громадянської війни в США 1861-1865. J.B. Elliot

У цьому геостратегічному полотні Австралії виділено особливе місце, адже передові атомні технології Вашингтон вирішив надати саме їй. Вище згадувалося, що план AUKUS «привабливий на папері» – і це дійсно так. Лідери Австралії, США та Британії – учасники пакту AUKUS – розраховують на спуск перших атомних субмарин на воду за 10 років, проте в Австралії на часі немає належної інфраструктури для збагачення урану, щоб виробляти атомні реактори та бракує військових спеціалістів для приведення атомного підводного флоту в дію, не говорячи про нестачу досвіду управління суднами такого калібру та відсутністю військової доктрини атомних субмарин загалом.

Експрем’єр Австралії Кевін Радд, до досвіду якого ми сьогодні неодноразово зверталися, вважає, що пік китайських амбіцій припаде на третю п’ятирічку каденції Сі Цзіньпіна (тобто 2032-2037), саме у цей період КНР може спробувати «возз’єднатися» з Тайванем. До речі, такий сценарій цілком реальний в умовах наростаючої кризи системи «соціалізму з китайською специфікою в інтерпретації Сі», де давно актуальна швидка переможна війна з «сепаратистським» регіоном виглядатиме логічним важелем впливу на настрої населення та внутрішньо партійний авторитет «продовжувача традицій Мао». Утім, російський досвід «швидкоплинної війни» з Україною надколов упевненість китайців у пасивності реакції західного світу на небажану експансію. Крім того, Тайвань несе значно більшу стратегічну цінність для США та супутніх регіональних країн, аніж Україна, тому підтримка союзників по антикитайській опозиції буде значно активнішою, не виключається навіть пряма участь США в обороні острова.

Чи зможуть партнери по коаліції звести з нуля належну інфраструктуру для створення та підтримки у бойовому стані австралійських підводних ВМС до 2030-х років – залишається відкритим питанням. Це ставить під сумнів успіх створення подібного альянсу у форматі, який Вашингтон намагається педалювати. США не прагнуть створити ще один паралізований пакт в Тихому океані, де ініціативність та зацікавленість у його існуванні лежатиме винятково на плечах Вашингтона. Американці тому й залучили до альянсу британців та, імовірно, прагнуть включити японців, переформатувавши AUKUS в JAUKUS. США таким чином скидають з себе частину відповідальності, об’єднуючи промислові сили трьох союзників, які за контролю Вашингтона розроблятимуть передові технології (атомні двигуни для субмарин, надзвукові ракети та ін.) у власних національних, а також глобальних американських інтересах. Цей підхід дещо схожий на ізраїльський досвід, який вдалося втілити Вашингтону, створивши майже автономного технологізованого союзника у вкрай проблемному регіоні. У трьох країн (Японії, Британії та Австралії) чудові перспективи наслідувати приклад Ізраїлю, проте для цього необхідний час, політична воля та відчуття моменту.  

Онлайн-саміт лідерів Британії, Австралії і США. Mick Tsikas/AAP

З іншого боку, для Австралії AUKUS та атомні субмарини – це не лише інструмент стримування Китаю. Подібна передова технологія допоможе серйозно претендувати на суверенні права в Антарктиді. Зрозуміло, що жоден уряд публічно про це говорити не може не тільки в Австралії, але й у світі загалом, адже за Антарктидою закріплений статус нічийної землі (terra nullius). Проте біполярні тенденції, які нині відчутні у повітрі, активізація протистояння у космосі та переділ сфер геополітичного впливу на Землі може відкрити двері перед перспективами, які раніше вважалися неможливими. Глобальне потепління «розморожує» питання Антарктиди, де озброєна атомними субмаринами Австралія виглядатиме серйозним гравцем та реальним претендентом на найбільш жирний шмат покритого кригою материка.

Австралія претендує на найбільшу частку Антарктиди серед усіх держав світу – 42%. Creative commons

Саме такі виклики стоять перед австралійськими зовнішньополітичними стратегами у далекій перспективі та лейбористами в актуальному часовому розрізі. Австралію тривалий час зображували як анклав англосаксонського історичного збігу обставин та вкрай ізольовану від світових процесів державу. Нині фокус геополітичної уваги переключається на Далекий Схід та Тихий океан, і країна-материк, оточена океанійськими мікронаціями, опинилася під прямим світлом софітів.   

Шляху назад немає

Нераціональна політика австралійських ліберальних кабінетів загнала домінантні політсили у дуже скрутну ситуацію, коли спектр можливостей для політичних маневрів обмежений. Імовірно, прихід лейбористів – це найліпший сценарій виходу з усіх можливих. Останні соцопитування демонструють, що рівень підтримки кабінету Албанеса залишається на високому рівні. Передусім це викликано кліматичною повісткою, соціальними ініціативами та послабленням струн напруження у відносинах з Китаєм, які затягнула «орлина» політика лібералів, нацькованих республіканськими інтриганами у Білому домі. Що цікаво, схвалення роботи уряду лейбористів проходить в тіні економічної рецесії, що охопила весь світ після пандемії та російської війни – це свідчить про правильність підходу, який обрали лейбористами. Утім, їм ще доведеться заспокоювати водяну гладь від «бірюзової хвилі» та не допустити її переростання у шторм.  

Автор – Антон Кучеренко, експерт з Австралії та Океанії Аналітичного центру ADASTRA

Ставайте патроном ADASTRA, і нехай світло аналітики проллється на вас під час блекауту!