Глибоке кризове становище та диктатура у Мʼянмі не є новою сторінкою в історії країни та не бере свій початок під час військового перевороту 2021 року. Натомість це болісний для мʼянмарців стан, що супроводжує країну від моменту здобуття Бірмою незалежності від Великої Британії у 1948 році.
*Нотатка: у тексті вживаються назви країни відповідно до часового періоду: до 1989 року — Бірма; після 1989 року — Мʼянма
Нексус занепаду
Мʼянма, якою ми знаємо її сьогодні, опинилася на мапі світу в ході британських завоювань. Сучасні кордони країни охоплюють землі, на яких проживали різноманітні та часто ізольовані одна від одної спільноти, що сповідували відмінні релігії, спілкувалися різними мовами та були частиною окремих цивілізацій. В ході трьох англо-бірманських війн, від 1824 по 1885 роки, британські війська захопили не лише останнє незалежне королівство Мандалай, а й навколишні території вздовж узбереж Бенгальської затоки та Андаманського моря та північні нагірʼя, що увійшли до складу сучасної Мʼянми. Цей етап в історії країни зіграв вирішальну роль у формуванні держави після звільнення від зовнішнього управління з боку англійців. Саме європейський колоніалізм запустив конфлікт навколо етнічної та релігійної приналежності бірманців, що вже понад 80 років підживлює громадянську війну в країні. Адміністрація Британської Бірми мала неоднорідний характер: поки бірманців продовжувати експлуатувати задля отримання якомога більшого прибутку з багатих на ресурси земель, нагірʼя майже не були контрольовані. Британці взялися за неоднорідний та мінливий політичний ландшафт, обʼєднавши при цьому близько 135 різних етнічних груп, а розмежування інтенсивності адміністративного впливу лише погіршило ситуацію. До того ж, Бірма фактично була приєднана до Індії з імпортованою структурою управління, що вже існувала, без урахування особливостей місцевого контексту. Це створило повністю відірвану від суспільства країну з кризою ідентичності, ізольованістю від світу та диформованим державотворенням, що разом призвели до тотального матеріального та інтелектуального зубожіння нації. Бірма сформувалася як військова окупація з чіткою расовою ієрархією. В ході Другої світової війни та японського вторгнення 1942 року, британці та їхні спільники залишили Бірму, а більшість території та її економічну інфраструктуру було дощенту розбомблено. Опісля Британія повернулася лише на кілька років, щоб незабаром покинути “країну” без сильної інституції, що сприяло початку Громадянської війни 1948 року, яка триває до сьогодні.
Проблемне демократичне відродження
До 1962 року при владі у Бірмі перебував переважно цивільний уряд, який в майбутньому замінила військова влада. За рік до проголошення незалежності, 12 лютого 1947 року, лідери кількох етнічних груп (представники Чин, Качин, Шан та перехідного бірманського уряду) у присутності спостерігачів від каренів підписали Панлонзький договір про створення Бірманського союзу. Лідер бірманців Аун Сан, батько майбутньої лідерки опозиції мʼянмарській хунті Аун Сан Су Чжі, підкреслював у своїй промові намір майбутнього уряду створити рівні умови для всіх етнічних груп в межах новоствореного союзу. Однак, незважаючи на заявлені сподівання, реальному центральному урядові не вдалося повністю інтегрувати всі етнічні групи, зважаючи на відсутність довіри останніх до бірманської більшості та непослідовну внутрішню політику. Фактично, протягом наступного десятиліття уряд не міг досягти консенсусу щодо напрямку, в якому варто рухатися країні. У звʼязку з цим, на противагу цивільній адміністрації, активізували свою діяльність повстанські сили. Якщо комуністи боролися за повну заміну крихкого демократичного уряду, то етнічні меншини відстоювали право на власну автономію та федералізм. Байдуже ставлення бірманського уряду до вимог меншин та пізніше впровадження націоналізованої політики лише поглибило вже наявний розкол у державі. Наприклад, проголошення буддизму офіційною релігією держави та буддистський націоналізм на фоні численних історично сформованих мусульманської, індуїстської, християнської та анімістичної спільнот.
Вже 2 березня 1962 року владу до своїх рук перебирає товариш Ан Сана у боротьбі проти британського колоніалізму — Не Він. Тривалий час після проголошення незалежності Збройні сили Бірми (Тадмадав) залишалися доволі слабкими, а їхній функціонал зводився до боротьби з повстанцями. Незважаючи на це, генералу вдалося здобути легітимність в очах народу. Одразу після військового перевороту Не Він розпустив парламент та заборонив діяльність всіх політичних партій, що ознаменувало завершення парламентської демократії та початок військової диктатури на чолі з етнічними бірманцями. Причиною зміни влади офіційно вважалася необхідність придушення етнічних заворушень та збереження цілісності держави. Фактично, йдеться про забезпечення внутрішньої стабільності шляхом примусу. Новий уряд Не Віна було названо Революційна Рада, що взяла курс на трансформацію Бірми в соціалістичну державу. Нова конституція 1974 року закріпила намір уряду країни дотримуватися політики ізоляціонізму та соціалістичної програми націоналізації, що дозволило вкорінити традицію тіньової економіки. Також було закріплено адміністративний поділ території країни: було створень сім етнічних національних штатів та сім адміністративних областей, заселених переважно етнічними бірманцями. Прикордонні райони, де проживають переважно представники меншин, перебували під контролем понад 20 етнічних збройних угруповань (наприклад, Араканська армія, Національна армія Чину, Каренська національна армія та інші). Також у 1982 році було введено систему, що закріпила розподіл громадян країни на “повноправних”, “асоційованих” та “натуралізованих”, з яких лише “повноправні громадяни” мали доступ до голосування, займати будь-які політичні посади та здобувати вищу освіту.
Одночасно з цим, з 1948 року Бірма продовжує дотримуватися принципу нейтралітету у своїй зовнішній політиці в асоціації з глобальним рухом неприєднання, одним із засновників якого вона є. Хоча Бірма отримала запрошення доєднатися до АСЕАН ще в 1967 році, уряд країни відхилив пропозицію у звʼязку з антикомуністичним характером Асоціації та її намір посилити обороноспроможність регіону шляхом відповідного союзу.
Чотири вісімки та зародження опозиції
У своїй праці “Держава у Мʼянмі” Р. Г. Тейлор зазначає: “У ті рідкісні історичні періоди, коли держава не є домінуючою в суспільстві інституцією, а змушена постійно конкурувати з іншими групами, що мобілізуються проти нею з метою узурпації влади, окремі особи чи угрупування вживають заходи для спроби відновлення її панування”. Так, вільні від зобовʼязань перед іншими інститутами суспільства актори розпочинають процес, у ході якого формуються нові моделі розвитку держави та її звʼязків із суспільством. Вже у 1988 року Бірму сколихнув новий військовий переворот. Корупція, дефіцит продовольства та різкі зміни в економічній політиці (зокрема, зміна валюти на честь Не Віна в період економічної кризи) призвели до початку масових протестів.
8 серпня 1988 року студенти Янґону зібралися на повстання, яке увійшло в історію з приміткою “8888” на честь дати початку ключових подій. Жорстоке поводження з протестувальниками та арешт близько тисячі студентів викликали масову підтримку по всій країні та обʼєднали мільйон осіб різної етнічної та релігійної приналежності. До акції приєдналися ченці, працівники портів, держслужбовці та релігійні лідери. За офіційними даними в ході демонстрацій постраждали 440 осіб, хоча за словами свідків число жертв складало принаймні 1000-3000 осіб. Понад 10 тисяч дисидентів покинули Янґон, що дало початок “демократичного рух в екзилі”. На фоні масштабних протестів Бірма отримує новий демократичний авторитет — Аун Сан Су Чжі, що закликає більш ніж 500 тисяч співвітчизників до другої боротьби за незалежність. Однак, вже 18 вересня військова група Генерала Са Маунга оголошує взяття під контроль країни та підготовку до багатопартійних виборів. Через вісім днів було сформовано новий перехідний військовий уряд під назвою Державна рада миру та розвитку (SLORC, State Law and Order Restoration Council). Офіційну назву країни також було змінено на Союз Мʼянма, або просто Мʼянма.
Чотири події, що сприяли формуванню сучасної політекономії країни сталися майже одночасно у 1989 році: відхід від політики соціалізму та перехід до вільної ринкової економіки шляхом відходу від ізоляціонізму; розпад Комуністичної партії Бірми, що тримала під контролем північні нагірʼя вздовж китайського кордону; відкриття кордону з КНР; початок співпраці північних етнічних збройних угруповань, що підписали угоду про перемирʼя, з урядом країни. Інтенсифікація наркоторгівлі, масштабна вирубка лісів на експорт, розвиток нових індустрій (Мʼянма є найбільшим експортером нефриту у світі), потік грошей з чорного ринку в будівельний сектор та сферу нерухомості — все це породило специфічну систему капіталізму та клас бізнесменів, що отримали здатність значною мірою впливати на суспільство. Хоча SLORC і запустила розвиток економіки, основними реципієнтами вигоди від торгівлі були представники військової еліти та їхні партнери. Цивільне населення ж переймало на себе наслідки прогресу: розвиток інфраструктури країни здійснюється за рахунок примусової праці, зокрема, в етнічних штатах, а масштабний видобуток природних ресурсів лише погіршує стан навколишнього середовища та призводить до вимушеного переселення місцевих жителів.
В період воєнного стану посилилися переслідування дисидентів, багато з яких отримало тривалі терміни увʼязнення. Відповідно до плану уряду Са Маунга дійсно зʼявилася можливість формування політичних партій — так в Мʼянмі було зареєстровано понад 200 нових партій. Хоча серед них і були військові “маріонетки”, в цей період Аун Сан Су Чжі та двоє колишніх військових заснували Національну Лігу за Демократію (NLD, National League for Democracy), що стане головною опозиційною силою Мʼянми протягом наступних десятиліть. До 1980 року, в ході передвиборчої кампанії, SLORC заарештувала 2000-6000 членів NLD, а також посадила під домашній арешт лідерку партії, Аун Сан Су Чжі, та її заступника, Тін У. Незважаючи на здобуття NLD більшості голосів під час виборів 1990 року, SLORC відмовилася визнавати результати та передавати владу, що викликало хвилю глобальної критики. Натомість правляча партія оголосила початок “де-демократизації” Мʼянми, призупипиняючи в процесі дію конституції 1974 року. У 1991 році Аун Сан Су Чжі отримала Нобелівську премію миру, 1995 року її випустили з-під домашнього арешту, щоб відновити його у 2000-2002 та в 2003-2010 “для захисту” після невдалого замаху.
Однак трансформації Мʼянми торкнулися також питання, яке залишалося невирішеним останні двадцять років — чи приєднається країна до своїх колег у Південно-Східній Азії?
Нова сторінка в історії: дилема АСЕАН
23 липня 1997 року АСЕАН простягнула руку двом новим країнам, а саме, Мʼянмі та Лаосу. Але чому країна, що відмовлялася від членства раніше, проявила ініціативу щодо вступу? І чому лідери АСЕАН прийняли рішення пустити в Асоціацію “проблемного” гравця, повністю ігноруючи зовнішній та внутрішній спротив?
Після виборів 1990 року Мʼянма зазнала міжнародної ізоляції та посилення санкційного тиску з боку Заходу, що підштовхнуло SLORC до пошуку поблажливіших в питанні забезпечення прав людини партнерів. Уряд Мʼянми шукав можливість посилити зовнішню безпеку країни, збільшити обсяги торгівлі та інвестицій в регіоні, а також досягти більшого розвитку, і цією можливістю міг стати вступ до Асоціації.
АСЕАН, зі свого боку, теж мала низку причин не відтерміновувати членство свого стратегічно важливого сусіда, хоча це рішення значною мірою підірвало репутацію обʼєднання та відносини із західними партнерами, які відкрито критикували Найпʼїдо за придушення демократичної опозиції. І ЄС, і США звернулися до АСЕАН з пропозицією прийняти Мʼянму виключно за умови проведення відповідних політичних реформ, що, однак, традиційно не є вимогою до кандидатів у звʼязку з усталеною політикою невтручання. Оскільки Асоціація користувалася великою повагою на міжнародній арені та була головним представником регіону, вступ країни-парії лише підкреслив проблеми демократії в країнах-членах АСЕАН та актуальні конфлікти, наприклад, окупація Індонезією Східного Тимору. Можна виділити наступні причини такого рішення Асоціації: геополітичне; економічне; китайський фактор.
Неодноразово країни-засновниці АСЕАН наголошували на необхідності обʼєднати всю Південно-Східну Азію, щоб ефективно протистояти новим глобальним викликам. Йдеться про врахування країнами не лише національних пріоритетів, а й інтересів регіону. Тому логічним виглядає спроба використати завершення Холодної війни та крах комунізму як плацдарм для розширення організації на всю Південно-Східну Азію. Зважаючи на історію політики ізоляціонізму Не Віна, відкритість SLORC до діалогу стала справжнім “вікном можливостей”, шансом, який лідери АСЕАН не хотіли втрачати. До того ж, тиск з боку західних партнерів дав протилежні результати — АСЕАН спроможна самостійно вирішити, хто підходить для членства в організації. Так, навіть спротив єдиних більш-менш функціонуючих демократій регіону, Таїланду і Філіппін, не зупинив швидкий вступ Мʼянми.
Економічний фактор передбачав розрахунок потенційної користі від виходу Мʼянми на ринок Південно-Східної Азії. Хоча країна була бідна та нерозвинена, зокрема, в порівнянні зі своїми сусідами регіону, вона могла б стати ідеальним ринком для економічно стабільних країн-членів завдяки наявності значного запасу природних та людських ресурсів. За попередніми оцінками, АСЕАН мала б становити 42% експорту та 40% імпорту Мʼянми.
Для країн Південно-Східної Азії розширення впливу КНР може мати згубний характер передусім через часто історичну недовіру до Китаю серед всіх членів АСЕАН та претензії КНР на Південнокитайське море. Мʼянма була першою некомуністичною країною, що визнала КНР та роками налагоджувала відносини з країною. І хоча Мʼянма не має виходу до Південнокитайського моря та не є напряму залученою в конфлікт, АСЕАН ж хотіла використати країну для підтримки балансу в регіоні. До того ж, існувала ймовірність, що Китай стане альтернативним джерелом підтримки для Мʼянми, якщо вона не буде інтегрована в регіон. КНР, зі свого боку, підтримав членство Мʼянми в АСЕАН з наміром просування власних інтересів та усунення впливу Заходу.
Політична турбулентність: від невтручання до першої інтервенції
Приєднання Мʼянми до АСЕАН однозначно мало певний позитивний вплив на ситуацію в країні, зокрема, це сприяло формуванню регіональної ідентичності тв визнання серед держав Південно-Східної Азії. Також інші країни-члени Асоціації стали її провідними інвесторами та партнерами. Однак, Мʼянма тривалий час не могла здобути репутацію ключового гравця, якому можна довіряти, зокрема через внутрішню політику Державної ради з питань миру та розвитку (SPDC, State Peace and Development Council), що замінила SLORC у 1997 році. Застереження АСЕАН щодо Мʼянми послабилися лише після впровадження економічних реформ 2011 року. Мʼянма ж навчилася ефективно маніпулювати АСЕАН заради збереження внутрішньої динаміки без зовнішньої інтервенції та репутаційних втрат.
Для АСЕАН Мʼянма стала експериментом, прецедентом та зразком. У своїй стратегії щодо “проблемної” країни-члена Асоціація спочатку дотримувалася принципів невтручання у внутрішні справи та уникала тиску щодо порушення урядом держави прав та свобод власних громадян — “тиха” дипломатія АСЕАН не передбачала відкриту критику хунти. Однак події 2003 року сприяли зміни ставлення країн-членів, зокрема, Індонезії, Таїланду та Філіппін, до правильності відсутності будь-якого втручання з боку організації. Так, пролунав заклик до формування стратегії “гнучкої співпраці”, що передбачала б: делегітимізацію підходу “хороший уряд без демократії”; примусовий перегляд політики невтручання; впровадження дискурсу навколо забезпечення країнами АСЕАН прав людини. Тепер переслідування хунтою опозиції, утиски етнічних меншин та використання примусової праці перестали бути просто “внутрішніми питаннями”, а ситуація в Мʼянмі стала відкритою для обговорення серед країн-членів та з європейськими партнерами. “Проблема Мʼянми” тепер може мати вплив на намагання організації інтегрувати Південно-Східну Азію.
У 2005 році АСЕАН скасувала майбутнє головування Мʼянми у звʼязку з порушенням прав людини та відповідною критикою з боку країн Заходу. Для країни це стало справжнім приниженням, що сприяло антагонізації SPDC членів Асоціації. Ігноруючи звинувачення, військовий уряд Мʼянми знову звернув на себе увагу всього світу, коли жорстоко придушив протести 2007 року — Шафранову революцію, названу на честь кольору вбрання буддистських ченців, які приєдналися, а потім очолили антиурядові протести разом з представниками “покоління 88” та NLD. Приводом для виступів стало рішення SPDC скасувати субсидії на пальне та ціни на газ. Спочатку мирний протест перетворився на збройний напад військових на протестувальників. Серед вбитих були неозброєні буддистські ченці та японські журналісти, а серед тисяч увʼязнених сотні померли у вʼязниці. Незважаючи на спроби АСЕАН вплинути на органи влади Мʼянми та сприяти демократизації країни, у 2007 році Асоціація не бачила прогресу з боку SPDC: ні діалогу з політичними партіями, ні політичних реформ, які організація вимагала від Тадмадаву в Сінгапурі того ж року.
Однак наслідки найбільш руйнівного в історії Мʼянми та шостого за кількістю смертей в зафіксованій історії циклону Наргіз 2008 року стали першим прецедентом виправданої та успішної інтервенції АСЕАН. Оскільки військовий режим відкидав міжнародні пропозиції щодо гуманітарної підтримки жертв стихійного лиха, АСЕАН вирішило застосувати концепцію Обовʼязку захищати (R2P, Responsibility to protect), запропонувавши Мʼянмі три варіанти розвитку подій. SPDC погодилося, щоб АСЕАН, в кооперації з військовим урядом, очолила механізм реалізації програми з надання допомоги та відновлення в зоні, що постраждала. У такий спосіб міжнародна гуманітарна спільнота змогла відкрито зберігати власну присутність у країні, що вдавалося зробити раніше. Завдяки цьому, починаючи з 2008 року, роль АСЕАН транскордонній координації еволюціонувала та розширилася, хоча інституційні перешкоди (наприклад, одноголосний консенсус та невтручання) залишилися.
Трансформація Мʼянми. Роль АСЕАН
Після багаторічного міжнародного тиску вперше за 20 років у Мʼянмі пройшли багатопартійні вибори, що стали вирішальною пʼятою сходинкою Шляху до демократії, проголошеного Генералом Кхін Ньютом у 2003 році для формування “стійкої” державної конституції, яка відповідала б вподобанням Тадмадаву. І хоча влада досі перебувала в руках військових лідерів, а частина опозиції бойкотувала вибори 2010 року, які були, на думку багатьох критиків, “амбітною фальсифікацією”, це стало початком поступової лібералізації країни. Але рішення про початок реформ було прийняте не під тиском зовнішніх та внутрішніх факторів — це був повністю контрольований Тадмадавом процес лібералізації верхівки. Причиною змін могли слугувати бажання військової еліти контролювати розподіл сил в країні; послаблення залежності від КНР шляхом діалогу із Заходом; покращення становища власних громадян. Новий президент, Тейн Сейн, у своїй промові підкреслив ключову роль Збройних сил Мʼянми в житті країни. Хоча Тейн Сейн і мав репутацію “менш корумпованого” представника еліти, однак він був повністю вірний Тан Шве, колишньому голові SLORC та SPDC. Аун Сан Су Чжі та NLD погодилися піти на співпрацю з режимом та доєднатися до імплементації демократичних реформ, хоча відомий продемократичний активіст Най Він Монг зазначав, що зміни, запроваджені Тейн Сейном, “не менш ймовірно можуть закінчитися військовим переворотом”.
Яку роль зіграла АСЕАН у процесі демократизації Мʼянми? Зважаючи на попередній досвід, до 2010 року Асоціація залишалася спостерігачем, оскільки панувало переконання про необхідність внутрішнього джерела мотивації для успішної лібералізації країни, тоді як зовнішній тиск може гальмувати цей процес. Вбачання в політичній трансформації Тейн Сейна “значного кроку для подальшої демократизації Мʼянми” дозволило організації здійснити кроки для підтримки реформ. До того ж, моделлю для нового уряду стала одна з країн-членів АСЕАН — Індонезія. Експлуатація лідерами Мʼянми історичної схожості між країнами дало можливість використати Індонезію як успішний приклад лібералізації держави.
Також позитивний вплив на демократизацію Мʼянми мало рішення АСЕАН надати країні можливість головувати у 2014 році. Головування Мʼянми в АСЕАН мало символічне значення як для країни, так і для самої організації: йдеться про легітимізацію уряду країни, його реформ та стабілізацію регіону. Для Мʼянми це було питання гідності та визнання, зокрема, серед інших держав Південно-Східної Азії. До того ж, країни-члени знову ж таки розраховували на допомогу у врегулюванні конфлікту з Китаєм. Натомість Мʼянма вирішила дотримуватися традиції нейтральності, згадуючи актуальну проблему в документах без імен.
Нове становище та виклики
У січні 2014 року вперше в історії двосторонніх відносин США та КНР Мʼянма опинилася на перетині інтересів обох акторів як сфера майбутньої кооперації. Для Найпʼїдо Китай є найважливішим торговельним та безпековим партнером, який традиційно підтримує країну на тлі постійного міжнародного тиску. Також Пекін має значний вплив на етнічні збройні угруповання вздовж північного кордону та відіграє ключову роль у миротворчому процесі. Для КНР інтерес США до Мʼянми ототожнює пряму загрозу позиції Пекіну в регіоні. Рішення Аун Сан Су Чжі щодо кооперації з Тейн Сейном запустило процес покращення відносин з Вашингтоном, що значно вплинуло на інтереси КНР у Мʼянмі. Для багатьох китайських аналітиків “успіхи США [у Мʼянмі] досягаються за рахунок Китаю”.
Офіційно Сполучені Штати підкреслюють як причину відновлення кооперації намір підтримувати демократію та забезпечення прав людини, а не спробу завдати удар китайцям. Це правда, що китайський фактор зіграв роль у посиленні взаємодії США з АСЕАН за каденції Б. Обами, проте ключові ініціативи у Мʼянмі були спрямовані все ж таки на внутрішню політику та економічний розвиток без значного безпосереднього звʼязку з Китаєм. Важливо зазначити, що у своїй стратегії в Мʼянмі США неформально відігравали роль сторони, яка політично нагороджує за успішні реформи, а за економічну складову (фінансова допомога та інвестиції) відповідав головний партнер країни в Індо-Тихоокеанському регіоні — Японія. Зважаючи на це, для Пекіна суперником за вплив у Мʼянмі фактично був не Вашингтон, а Токіо, завданням якого було компенсувати негативний вплив після виведення китайських інвестицій починаючи з 2011 року.
Якщо США намагалися знайти спільну мову з Тадмадавом, то Китай, зі свого боку, доклав зусиль для встановлення міцних звʼязків з демократичною опозицією, що зіграло важливу роль у 2016 році, коли Аун Сан Су Чжі стала Державною радницею Мʼянми, тобто де-факто головою уряду. Для відновлення впливу КНР на Мʼянму Пекін не лише активно взаємодіяв з Аун Сан Су Чжі та представниками Збройних сил країни, а й використовував свій вплив на північні етнічні збройні угруповання, підкреслюючи його здатність контролювати перебіг мирного процесу. Для Китаю це можливість просувати ключові проєкти, реалізацію яких було призупинено попереднім урядом у спробах дистанціюватися від зовнішнього впливу. Та й мʼянманські чиновники розуміють, що будь-яка підтримка з боку Пекіну супроводжується очікуваннями щодо тісніших торговельних та економічних звʼязків.
Тант Мінт У у своїй праці “Прихована історія Бірми” зазначає, що для опозиційної партії NLD та її прихильників за кордоном пріоритетом була саме політика — лише зміна режиму може призвести до реальних змін. Однак вони не висували жодної теорії щодо того, як ситуація насправді може покращитися.
Перемога NLD на виборах 2015 року та прихід до влади найвідомішої борчині за демократизацію Мʼянми, Аун Сан Су Чжі, породили багато сподівань як внутрішньо, так і серед міжнародних партнерів. В реальності становище Державної радниці було надзвичайно хитким, а її політична сила обмеженою конституційно та з боку Тадмадаву. Повільні економічні реформи та погіршення демократичних стандартів викликали значну критику. Але найбільшого репутаційного удару було завдано у звʼязку зі ставленням уряду до мусульманської меншини рохінджа.
Переслідування рохінджа у переважно буддистській Мʼянмі почалося ще у XX ст., однак вершиною кризового становища стали атаки на штат Ракхайн (Аракан) у 2016-17 році та початок етнічних чисток рохінджа, що досі триває. Масштабний напад на рохінджа у 2017 році запустив міграційну хвилю в Бангладеші, Індії, Таїланді та інших країнах Південної та Південно-Східної Азії, в ході якої країну покинули сотні тисяч осіб. До 2016 року уряд Мʼянми наголошував на тому, що конфлікт є внутрішньою проблемою, а не темою для обговорення на черговому засіданні країн-членів АСЕАН. Однак цього разу новий цивільний уряд країни вирішив звернутися до членів Асоціації для спільного обговорення конфлікту та потенційної співпраці, хоча й переважно у сфері гуманітарної допомоги.
Оскільки міграція рохінджа мала значний транскордонний вплив на інших країн-членів АСЕАН, Асоціація запропонувала Мʼянмі допомогу у процесі репатріації. NLD ж, як і попередники, наголосила на преференції щодо двостороннього діалогу для вирішення кризи на противагу впровадженню регіональних ініціатив. Реакція на ситуацію з рохіджа продемонструвала здатність Мʼянми маневрувати в рамках АСЕАН. Сама ж організація зазнала міжнародної критики, в тому числі й від рохінджа, у звʼязку із відносно слабкою реакцією на події. Наразі ситуація залишається критичною, а процес репатріації майже неможливий навіть за наявності такого бажання в Тадмадаву, адже Збройні сили Мʼянми втратили контроль над більшістю території штату.
Повернення в минуле?
8 листопада 2020 року у Мʼянмі проходять вибори, на яких беззаперечну перемогу знову здобуває NLD. 1 лютого 2021 року Тадмадав здійснює військовий переворот, під час якого затримує Державну радницю Аун Сан Су Чжі та Президента Він Мʼїна, оголошує результати виборів “сфальсифікованими”, а отже недійсними, та анонсує нові вибори у 2023 році. Фактично переворот було сплановано майже одразу після оголошення перемоги NLD. Попередньо Тадмадав розраховував на зниження популярності Аун Сан Су Чжі через кризу з рохінджа, проте спростування нею геноцидальних обвинувачень проти військових керівників Мʼянми на засіданні Міжнародного суду ООН 2019 року дозволило їй зберегти підтримку громадськості перед виборами.
Військовий переворот 2021 року викликав бурхливу реакцію світової спільноти. США наклали санкції, Президент Генеральної Асамблеї ООН закликав негайно звільнити всіх політичних лідерів. Секретаріат ООН не заявив публічно про засудження подій у Мʼянмі через вето з боку КНР. Серед країн-членів АСЕАН реакція теж варіювалася: Малайзія описала переворот як “крок назад у процесі демократичного розвитку” та закликала всі сторони конфлікту дотримуватися принципів верховенства права; Індонезія закликала сторони дотримуватися принципів демократії та конституційного врядування; Сінгапур не визнав військовий уряд Мʼянми; Камбоджа, Філіппіни та Таїланд зазначили, що переворот є “внутрішнім питанням” Мʼянми, що не потребує зовнішньої інтервенції; Вʼєтнам та Лаос відмовилися від офіційної заяви, а Бруней закликав повернутися до діалогу з урахуванням інтересів мʼянманців.
Більш ніж 150 міжнародних організацій підписали відкритий лист, в якому вимагали рішучих дій щодо Мʼянми та розглядали ситуацію в тому числі як невдачу АСЕАН, а отже підкреслили сумніви щодо ефективності та мети діяльності організації. Через кілька місяців після захоплення влади Мін Аун Хлайна було запрошено на конференцію АСЕАН у Джакарті, де було представлено спільне рішення лідерів країн-членів щодо врегулювання ситуації у Мʼянмі — “Пʼятипунктний консенсус” (Five-Point Consensus), в якому АСЕАН закликає сторони конфлікту припинити застосування насильства та почати конструктивний діалог. Також було запропоновано відправити представника Асоціації для фасилітації переговорів та делегатів для зустрічі з усіма сторонами, а також надати гуманітарну підтримку країні. Військовий уряд Мʼянми, Рада державної адміністрації (SAC, State Administration Council), заявив, що дослухається до пропозицій АСЕАН лише після відновлення стабільності в країні. Існує думка, що “Пʼятипунктний консенсус” від початку був приречений на провал, оскільки не мав зобовʼязувальний характер, був легко проігнорований хунтою та використаний нею ж як ширма, щоб виграти час для ескалації репресій з мінімальними дипломатичними наслідками. Пандемія COVID-19 та смерті середини 2021 року лише посилили наслідки військового перевороту. Нездатність урядів країн-членів швидко відреагувати на звернення мʼянманців погіршило довіру громадян до організації, міжнародної інтервенції та регіональної дипломатії. Цього ж року почалася політична ізоляція нового уряду Мʼянми в АСЕАН.
Новий найкращий друг?
Міжнародна ізоляція та бажання зменшити вплив КНР призвели до пошуку нового стратегічного партнера. Історично Мʼянма та Росія (до 1991 року СРСР) не вели активну комунікацію та співпрацю, як з Китаєм. Активізація звʼязків між країнами почалася вже після 2011 року, коли Мʼянма поступово почала робити кроки на зближення із Заходом. Спочатку уряд країни був обережно налаштований щодо Росії, адже остання мала дещо напружені відносини із Заходом через вторгнення на територію України та анексію Криму у 2014 році. Однак Москва показала себе як відданого прибічника мʼянманської хунти: перше подвійне вето КНР–РФ 2007 року та майбутні голосування в ООН; підтримка у конфлікті з рохінджа всупереч внутрішній опозиції з боку чеченського лідера Р. Кадирова; експорт кращої за китайську військової техніки тощо. Якщо КНР була незадоволена військовим переворотом у 2021 році, адже це могло зашкодити інтересам країни у Мʼянмі, Росія висловила беззаперечну підтримку хунти та продовжила постачання зброї, яку Тадмадав використовував під час та після повстання проти власних громадян.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року лише більше зблизило країни, які поділяють спільні риси — і Мʼянма, і Росія перебувають під санкціями та шукають способи посилити власну безпеку та економіку. Військовий уряд Мʼянми позиціонує себе як найвідданіший друг Росії, який повністю підтримує дії Москви щодо України.
Спроби відновлення діалогу
Не всі країни-члени АСЕАН підтримали рішення ізолювати уряд Мʼянми. До того ж, якщо Камбоджа та Лаос були послідовними у своїх висловлюваннях щодо подій у країні, Таїланд, на противагу попереднім рокам, став новим близьким союзником хунти в АСЕАН. Це повʼязано перш за все з тим, що Премʼєр-міністр Таїланду в цей період, Прают Чан-Очі, також прийшов до влади шляхом військового перевороту у 2014 році. До того ж, в Таїланді також існує конфлікт між буддистами та мусульманами. Таким чином, критика та покарання Мʼянми з боку АСЕАН може пізніше поширитись далі: на Таїланд, Лаос та Камбоджу.
Після виборів в Таїланді у лютому 2026 року, новий уряд на чолі з Премʼєр-міністром А. Чарнвіракулом перейшов до принципу конструктивного відновлення взаємодії з Мʼянмою, прихильниками якого є також Майлайзія та Бруней. Так, Бангкок побачив можливість відновлення дипломатичного становища країни шляхом затвердження Таїланду як провідної держави АСЕАН. Та й у відновленні діалогу з Мʼянмою представники Таїланду вбачають можливість сприяти регіональній стабільності.
У звʼязку з цим пролунала пропозиція двовекторної стратегії, що ґрунтується в тому числі на принципі “Трьох Р”: регіоналізму, релевантності та стійкості (Three Rs: regionalism, relevance and resilience). Регіоналізм передбачає регіональний підхід до взаємодії з Мʼянмою та відхід від “Пʼятипунктного консенсусу” на користь більш конструктивного підходу. Релевантність включає в себе підвищення міжнародної значущості Бангкоку, одночасно зміцнюючи авторитет АСЕАН у сфері управління. Третя складова, стійкість, концентрується на необхідності вирішення кризи шляхом діалогу для уможливлення вирішення питань регіональної безпеки.
За ініціативи Таїланду у липні 2026 року вперше після 2021 року лідери країн-членів АСЕАН зустрілися за одним столом з Президентом Мʼянми Мін Аун Хлайном. Лідер Мʼянми публічно розкритикував мирний план АСЕАН, “Пʼятипунктний консенсус”, назвавши це дискримінацією Мʼянми. Він також поділився планами щодо стабілізації ситуації в країні, наприклад, шляхом проведення переговорів з представниками етнічних збройних угруповань та активізацією боротьби з наркоторгівлею. Цього ж літа Мін Аун Хлайн здійснив турне, відвідавши кілька стратегічно важливих партнерів, як-от Індію, КНР, та Таїланд. Ця поїздка також є частиною плану щодо нормалізації відносин з АСЕАН за підтримки Таїланду. Залишається спостерігати, наскільки успішними будуть спроби зацікавлених акторів нормалізувати відносини АСЕАН з Мʼянмою шляхом відповідного консенсусу.
Автор – Вероніка Яшнова, молодша дослідниця програми “Азійські студії” аналітичного центру ADASTRA
Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!