Нанкінська різанина: онтологічна травма у відносинах Японії та Китаю

Одним із найболючіших історичних епізодів Другої світової війни в Азії стало захоплення японською армією тогочасної столиці Китаю – міста Нанкін у грудні 1937 року. Протягом кількох тижнів після падіння міста війська Імператорської армії Японії вчинили масові вбивства, зґвалтування та пограбування китайського цивільного населення. За даними післявоєнних трибуналів, у Нанкіні було по-звірячому знищено щонайменше 200 тисяч беззбройних людей, а кількість випадків зґвалтувань за перший місяць окупації сягнула близько 20 тисяч. Китайські джерела зафіксували цифру у 300 тисяч жертв, яка викарбувана на меморіалах і стала частиною національного наративу КНР. Натомість окремі японські дослідники називають значно менші цифри (від десятків тисяч до ~200 тисяч), а радикально налаштовані японські ревізіоністи взагалі заперечують сам факт «бійні». Ця розбіжність у оцінках і трактуваннях Нанкінської різанини перетворила історичну подію на колективну травму, що глибоко впливає на ідентичність обох націй і отруює двосторонні відносини.

Чому історична пам’ять впливає на політику

Для багатьох китайців Японія досі асоціюється з образом ворога, що спричинив невимовні страждання – і цей образ підтримується державою через освіту, музеї та офіційні ритуали пам’яті. У Японії ж питання історичної відповідальності є предметом внутрішніх суперечок: частина суспільства і політикуму визнає провину та наголошує на пацифізмі, тоді як інша частина (особливо націоналістично налаштовані кола) применшує або заперечує масштаб злочинів, називаючи, наприклад, похід у Китай «благородною місією визволення Азії» і ставлячи під сумнів дані про масові вбивства в Нанкіні.

Офіційно японський уряд визнає, що в Нанкіні мали місце масові вбивства цивільних, і не заперечує факти жорстокості, утім уникає конкретних цифр і терміну «різанина», а окремі заяви посадовців з ревізіоністськими поглядами час від часу підривають щирість японських вибачень. Таким чином, онтологічна небезпека – загроза для базових уявлень держав про самих себе – проявляється через історичну пам’ять. Для Китаю будь-яке «забуття» Нанкіну рівнозначне зраді власної ідентичності, а для Японії надмірне покаяння стикається з бажанням захистити свою післявоєнну «пацифістську» самість.

Онтологічна безпека держави

Поняття онтологічної безпеки походить із соціології (Ентоні Ґідденс) і означає не фізичну безпеку, а радше відчуття стабільності «самості», безперервності й цілісності ідентичності суб’єкта. В міжнародних відносинах цей підхід розвинений авторами Дженніфер Мітцен, Брентом Стілом та ін., які стверджують, що держави прагнуть підтримувати усталений наратив про себе, навіть якщо для цього доводиться жертвувати короткостроковими інтересами. Травматичні події, що кидають виклик основоположним уявленням нації про власну історію, здатні викликати відчуття онтологічної невизначеності. Щоб відновити цю екзистенційну стабільність, держави вибудовують наративи пам’яті – офіційну інтерпретацію минулого, яка «вписує» травму в цілісну історію й надає їй сенсу. У випадку Нанкінської різанини, Китай інтерпретує її як доказ багатовікового приниження «китайської нації» зовнішніми агресорами і, водночас, як катарсис, після якого настав тріумф перемоги в 1945 році та відродження країни під проводом КПК. Японія ж після 1945 року сформувала ідентичність «мирної нації», що відмежовується від мілітаристського минулого – тож надмірна увага до військових злочинів сприймається частиною японського суспільства як загроза цій позитивній самості, тоді як інша частина суспільства, навпаки, вважає відверте визнання провини необхідною умовою моральної цілісності держави.

Тут треба застерегти, адже політика пам’яті є вкрай політизованою, більшість джерел (особливо підручники чи музеї) відображають певну офіційну точку зору держави, тому містять елементи пропаганди. Існує конкуренція наративів: китайські, японські (а також тайванські та західні) історики іноді доходять діаметрально протилежних висновків щодо фактів Нанкінської різанини та їхнього значення. Через це в матеріалі відсутня категоричність щодо, наприклад, числа жертв – натомість фіксується «коридор оцінок» і пояснюється, чому він різниться (знищення документів японськими військовими, неповнота переписів, політична мотивація завищувати чи занижувати цифри тощо). Ще один виклик – лінгвістичний, доводиться враховувати нюанси перекладу: скажімо, японське слово 「owabi」– вибачення – може бути перекладене китайською як 道歉, але сприймається не завжди як щире покаяння, залежно від контексту. Попри ці обмеження, аналіз багатьох різнорідних джерел дозволяє скласти об’єктивнішу картину того, як пам’ять про Нанкін сформувала політичний дискурс і поведінку двох азійських сусідів.

Історико-фактичний нарис Нанкінської різанини (1937–1938)

7 липня 1937 р. інцидент на мосту Марко Поло поблизу Пекіна ознаменував початок повномасштабної Японо-китайської війни (1937–1945). Після важких боїв за Шанхай восени 1937 р. японські сили рушили на захід і в грудні оточили Нанкін – тодішню столицю Китайської Республіки. Місто капітулювало 13 грудня 1937 р. Захоплення супроводжувалося хаосом: хоч китайські війська вже здалися, значна частина японських солдатів, розпалена багатомісячними боями та пропагандою, вдалася до жорстокої розправи над полоненими та мирними мешканцями міста. Протягом приблизно шести тижнів окупації (до лютого 1938 р.) японські підрозділи вчинили масштабні організовані страти військовополонених і цивільних чоловіків (під виглядом «зачистки» від переодягнених солдат). Зафіксовано численні випадки масових розстрілів, зокрема, тільки біля Муєшань (紫金山) було вбито від 4 до 20 тисяч людей одним епізодом. Одночасно відбувалися тисячі актів насильства проти цивільного населення: повальні зґвалтування (за різними оцінками від 4 тис. до 20–80 тис. випадків), грабунки, підпали. Свідки описували гіркі картини: «На кожні сто метрів нам траплялися трупи. Тіла цивільних лежали просто посеред вулиць, багато з них були жорстоко понівечені…», – записав у своєму щоденнику німецький бізнесмен Йоганн (Джон) Рабе, який очолював Міжнародний комітет Безпечної зони Нанкіна.

Посеред цих жахіть у місті діяла так звана Нанкінська зона безпеки – район, де група іноземних волонтерів і місіонерів (здебільшого громадян нейтральних країн) намагалася захистити біженців. Зону очолював згаданий Джон Рабе, парадоксально, член нацистської партії, але водночас гуманіст, якому китайці завдячують порятунком десятків тисяч життів. Разом з Рабе активну роль відігравала й американська місіонерка Міна (Мінні) Воттрин, яка прихистила понад 10 тисяч жінок у стінах жіночого коледжу Гінлін. Щоденники Рабе та Воттрин стали важливими первинними джерелами: вони день за днем фіксували випадки вбивств і насилля, надсилали протести до японського посольства. Зокрема, 17 грудня 1937 р. Рабе особисто написав офіційну скаргу на ім’я другого секретаря посольства Японії, де перелічив факти масових злочинів на території зони і наголосив, що японські солдати вбили «щонайменше 50–60 тисяч цивільних тільки всередині міських стін» за перші дні окупації.

Офіційна ж позиція КНР наполягає на «понад 300 тисяч загиблих» – ця цифра закріплена у всіх китайських підручниках і на Стіні пам’яті в меморіальному комплексі Нанкіна. Таким чином, розбіжності в цифрах стали не лише предметом академічної дискусії, але й політичним символом: у Китаї будь-які спроби зменшити число жертв сприймаються як небезпечний історичний ревізіонізм, тоді як у Японії наполягання Китаю на максимальній оцінці деколи трактується як інструмент пропаганди, покликаний вічно таврувати Японію.

Після війни різанина в Нанкіні була офіційно кваліфікована як воєнний злочин. На Токійському процесі 1946–48 рр. колишнього командувача японськими військами в Китаї генерала Мацуї Іване визнали винним, зокрема, за «нездатність запобігти різанині» і стратили. Окремий Нанкінський військовий трибунал у Китаї також судив кількох офіцерів (генерала Танаку Хісao було розстріляно за доведену організацію масових убивств). Проте багато винних так і не було покарано: низку високопоставлених осіб (включно з принцом Асакою, що командував штурмом Нанкіна) не судили з політичних міркувань. Ця незавершеність правосуддя пізніше стала одним з чинників, що уможливили заперечення різанини у післявоєнній Японії. З іншого боку, у свідомості китайського народу Нанкінська трагедія закарбувалася як символ національного горя і водночас як нагадування про ціну перемоги. Вже у 1947 р. в Китаї вийшла книга «Статистика жертв Нанкін», а після утвердження КНР пам’ять про різанину час від часу підігрівалася через масові заходи (хоч у 1950–60-х, за Mao, акцент більше робився на «класовій боротьбі», а не національній жертві). По-справжньому центральне місце ця подія посіла в китайському наративі з 1980–90-х років – про що далі.

<br>

На ілюстрації – карта битви за Нанкін (грудень 1937): червоним позначено напрямки наступу японських військ, коричневим – лінії оборони китайської армії. Джерело.

Пам’ять і наративи всередині Китаю

У перші десятиліття після війни Комуністична партія Китаю приділяла відносно небагато уваги Нанкінській різанині у публічному дискурсі. Це пояснюється кількома факторами. По-перше, трагічні події 1937–38 рр. сталися на території, котру обороняв уряд Гоміньдану (Чан Кайші) – а отже КПК не могла привласнити собі роль безпосереднього «захисника Нанкіна». По-друге, в 1972 році, на хвилі геополітичного зближення з США, Пекін пішов на нормалізацію відносин з Токіо та погодився «відкласти» питання воєнних репарацій – для того, щоб залучити японські інвестиції у відбудову країни. Відповідно, у 1970-х роках тема японських звірств не форсувалася: акцент робився на дружбі і «спільному майбутньому». Злам стався після 1989 року. Після придушення протестів на площі Тяньаньмень китайська влада, шукаючи нове джерело легітимності, розпочала кампанію «патріотичного виховання», де центральним компонентом стала історія століття національного приниження. У цьому наративі японська агресія 1930-х–1940-х років посіла особливе місце: перемога над Японією, представлена як заслуга саме КПК, подавалася як переломний момент відновлення китайської нації. У 1994 році ЦК КПК видав «Нарис реалізації патріотичного виховання», де підкреслювалася роль музеїв і меморіалів у формуванні національної свідомості молоді. Було створено сотні так званих «баз патріотичного виховання» – серед перших 100 об’єктів, визначених у 1995 р., 20% були присвячені Антияпонській війні опору (так у КНР називають Тихоокеанський театр Другої світової війни).

Одним із найважливіших символів цієї політики став Меморіальний зал пам’яті жертв Нанкінської різанини (南京大屠杀遇难同胞纪念馆) у самому Нанкіні. Він був відкритий у 1985 році, до 40-ї річниці перемоги над Японією, за особистого патронату Ден Сяопіна. Музей споруджено якраз на місці масового поховання (так званої «Ями десяти тисяч трупів»), що вже своїм просторовим рішенням перетворює його на сайт пам’яті із потужним емоційним зарядом. У 1995 р., до 50-річчя закінчення війни, меморіал був суттєво розширений. Його експозиція навмисно викликає шок: відвідувачів зустрічає величезний чорний хрест із числом «300 000» (кількість жертв) далі – експонуються останки загиблих у прозорих саркофагах, сотні фотографій і документів, що ілюструють жахи різанини. Музейні матеріали збиралися по всьому світу, зокрема деякі артефакти пожертвували японські громадяни, члени товариств дружби (наприклад, списки солдат, записи тощо). Меморіал у Нанкіні став місцем проведення офіційних жалобних церемоній. Особливо урочисто відзначалися круглі дати: 60-річчя (1997), 70-річчя (2007) і 80-річчя (2017) різанини.

Меморіальний зал пам’яті жертв Нанкінської різанини (南京大屠杀遇难同胞纪念馆), Нанкін. Джерело.

Окрім освіти та музеїв в Китаї також діють інші канали підтримки пам’яті про Нанкін: знято десятки художніх фільмів про ті події – від ранніх стрічок (наприклад, «Зима 1937 року») до сучасних (відомий фільм 2009 року «Нанкін! Нанкін!» або «Місто життя і смерті», який здобув міжнародні нагороди). У 2015 р., до 70-ї річниці закінчення війни, Китай випустив блокбастер «Квіти війни» (з Крістіаном Бейлом), що теж відтворює трагедію Нанкіна. Такі фільми, попри елементи драматизації, укорінюють в масовій свідомості чорно-білий образ історії: брутальні японські солдати – страждаючі китайські мирні мешканці – героїчні (хай і нечисленні) захисники. Важливо, що мас-медіа також висвітлюють будь-які спроби заперечити різанину закордоном. Кожна скандальна заява японського політика (на кшталт «нічого не було» чи «цифри перебільшені») негайно отримує широке висвітлення у КНР – обурливі статті, сюжети на ТБ, шквал коментарів в соцмережах. Це тільки підкріплює відчуття праведного гніву серед китайців та постійно підтримує високий градус недовіри до Японії.

Кадр з фільму “Нанкін! Нанкін!” 2009 рік. Джерело.

Пам’ять і наративи всередині Японії

У післявоєнній Японії тема військових злочинів, включно з Нанкіном, довго залишалася делікатною і напівприхованою. Відразу після капітуляції імператор Хірохіто у своїй відомій радіопромові (15 серпня 1945 р.) не визнав конкретних провин, а лише попросив народ «терпіти нестерпне» – вибачення як такого не прозвучало. У 1950-х – поч.1960-х, коли пам’ять про війну була ще свіжа, деякі японські посадовці робили жести доброї волі: так, у 1957 р. прем’єр Кіші Нобусуке (дідусь майбутнього прем’єра Сіндзо Абе) висловив «глибокий жаль» у Бірмі і «щире співчуття» в Австралії за страждання, завдані японцями. Проте ці заяви часто сприймалися як дипломатичні формальності, тим більше що Кіші сам був колишнім підозрюваним у воєнних злочинах. Перші чіткі вибачення Японії перед Китаєм прозвучали 1972 року під час нормалізації відносин: в спільному комюніке японський уряд «глибоко усвідомив відповідальність за величезні шкоди, завдані китайському народу у минулому, і глибоко кається». Китайці тоді погодилися не вимагати репарацій, задовольнившись цими словами. Цікаво, що у тексті не згадувалося слово «вибачення» – використано обтічне 「深く反省」 («глибоке каяття»). Надалі риторика змінювалася в залежності від політичного клімату.

З кінця 1980-х – початку 1990-х, із потеплінням відносин з Китаєм, японські лідери стали частіше робити офіційні заяви покаяння. Визначальним моментом став 50-річний ювілей завершення війни у 1995 році: прем’єр-міністр Томіті Мураяма виступив з промовою, де визнав, що японська колоніальна агресія завдала «незліченних страждань народам Азії», і висловив «щире вибачення» (основний меседж: 「痛切な反省と心からのお詫び」, тобто «глибоке каяття і від серця вибачення»). Ця «Декларація Мураями» стала своєрідним еталоном. Більшість наступників її підтверджували у тій чи іншій формі. Зокрема, під час візиту президента КНР Цзяна Цземіня до Японії в 1998 р. прем’єр Кейдзо Обучі усно перепросив, повторивши слова Мураями. Але очікуваного письмового вибачення так і не дали – у спільній заяві знов обмежилися фразою про «глибоке розкаяння» без слова «вибачення», що дуже розчарувало Цзян Цземіня і китайську громадськість. В Японії ж сам факт навіть усного «поклону» перед китайським лідером викликав змішані відгуки: ліберальна преса підтримала жест, а консервативні політики розкритикували Обучі за «надмірну поступливість».

У 2000-х рр. фон відносин погіршувався (про це далі в кейсах), але японські очільники все ж кілька разів повторили вибачення. Прем’єр Дзюн’їтіро Коїдзумі у 2005 р. (на 60-річчя закінчення війни) підтвердив «смуток і вибачення за нанесені страждання» азійським народам. Проте його щорічні відвідини синтоїстського храму Ясукуні (де шануються душі загиблих, включно з воєнними злочинцями) нівелювали ці слова і спричинили різкий осуд з боку Китаю і Південної Кореї. Прем’єр Сіндзо Абе (який прагнув «позбутися постійного почуття провини») у 70-ту річницю (2015) зробив складну заяву: формально він згадав ключові слова «агресія, колоніальне панування, вибачення», але додав, що «наші майбутні покоління не повинні вічно вибачатися, бо ми маємо рухатися вперед». Це викликало прохолодну реакцію Пекіна – мовляв, Абе висловив жаль, але одночасно поставив під сумнів потребу повторювати це надалі.

Японське суспільство неоднорідне в поглядах на Нанкінську різанину та взагалі на воєнну історію. Прогресивний табір (ліберали, ліва опозиція, академічна інтелігенція) з повоєнних часів наголошує на принципі 「謝罪と反省」 («вибачення і рефлексія»). Ці сили підтримують зусилля зі збереження пам’яті про злочини, виступають проти замовчування теми Нанкіна, організовують громадські ініціативи – наприклад, японські журналісти та історики переклали японською щоденники Джона Рабе та Мінні Воттрин, видають збірки документів про різанину (книга Honda Katsuichi «Подорож до Нанкіну» ще у 1970-х привернула увагу до трагедії). Також у 2000-х проводилася Спільна японсько-китайська комісія істориків, що намагалася зблизити трактування – хоча щодо Нанкіна консенсусу не досягли, проте японські науковці в цій комісії визнали: «масові вбивства в Нанкіні – незаперечний факт, кількість жертв дуже велика».

Протилежний полюс – консервативно-націоналістичні кола. Вони схильні або применшувати масштаб злочинів, або виправдовувати дії Японії. Найрадикальніші елементи взагалі заперечують, що різанина в Нанкіні мала місце (「南京虐殺はなかった」 – «нанкінської різанини не було» – такі гасла можна побачити на мітингах правих угруповань). Хоч це маргінальний крайній випадок, однак і мейнстрімні політики інколи робили скандальні заяви. Наприклад, у 1994 р. міністр юстиції Наґано Сеїсаку заявив, що «різанина в Нанкіні – вигадка»; йому довелося піти у відставку після міжнародного резонансу. У 2012 р. мер Наґої Такаші Кавамура сказав китайській делегації, що «не вірить у 300 000 загиблих у Нанкіні», це спричинило замороження побратимства між Наґоєю та Нанкіном. Подібні випадки – болючі удари по двосторонніх відносинах: китайська преса смакує їх як доказ «безсоромності» японців. Зрештою, навіть у правлячій Ліберально-демократичній партії Японії присутній «історичний ревізіонізм» –  прем’єр Абе відомий тим, що очолював організацію, яка виступала за перегляд оцінок Токійського трибуналу і «відновлення національної гордості».

Найбільш дражливий символ – це синтоїстський храм Ясукуні в Токіо, де серед душ полеглих воїнів увічнені і 14 страчених воєнних злочинців (включно з генералом Мацуа і прем’єром Тодзьо). Китай вважає, що будь-який візит чинного японського лідера до цього святилища «порушує дух вибачень», адже там героїзують військових злочинців. 

Відвідувачі моляться у храмі Ясукуні напередодні річниці капітуляції Японії у Другій світовій війні в Токіо, Японія, 14 серпня 2019 року. REUTERS/Kim Kyung-Hoon

До 1985 р. це питання було менш гострим, але після офіційного візиту прем’єра Накатоне в Ясукуні (1985) Китай вперше голосно заявив протест. У 2001-2006 рр. прем’єр Коїдзумі, попри протести, ходив туди щороку – що буквально заморозило двосторонні контакти на політичному рівні. Пекін відмовлявся проводити саміти, поки тривають ці «ображаючі почуття» візити. 2013 р. Сіндзо Абе, сходивши в Ясукуні, викликав справжню бурю: крім Китаю і Кореї, навіть США висловили «розчарування» цим кроком. Надалі Абе більше не ходив (щоб відновити відносини), але продовжував надсилати ритуальні підношення. Його наступники вже особисто не відвідували храм – очевидно, усвідомлюючи негативні наслідки. Втім, окремі міністри чи депутати це роблять, і китайська сторона щоразу різко реагує, висловлюючи «глибокий осуд».

На державному рівні у Японії не існує музею, присвяченого Нанкіну (на відміну від Хіросіми чи Нагасакі, де є великі музеї). Проте є декілька невеликих приватних музеїв, створених ентузіастами, які намагаються зберігати пам’ять про злочини японської армії. Також час від часу влаштовуються виставки фотографій, документальні покази, лекції очевидців (до 2000-х ще були живі деякі японські ветерани, котрі каялися і свідчили про різанину – приміром, колишній солдат Адзума Сіро публічно описав свої дії в Нанкіні і попросив вибачення у китайців, за що вдома отримував погрози від ультраправих). На жаль, такі ініціативи залишаються нішею, тоді як загальнонаціональна політика пам’яті зосереджена більше на героїчних жертвах Японії (вшанування своїх полеглих) і на трагедії атомних бомбардувань. У цьому контексті китайці часто дорікають: мовляв, Японія представила себе у світі жертвою Хіросіми, але забуває, що сама зробила в Нанкіні.

Варто зазначити, що японський уряд іноді балансує між внутрішньою та зовнішньою аудиторією. Одні й ті самі особи можуть всередині країни говорити одне, а назовні інше. Наприклад, Сіндзо Абе на міжнародній арені підтверджував «вірність вибаченням попередників», але на зустрічах з однопартійцями натякав, що «історія складніша». Така непослідовність підриває довіру. 

Як онтологічна травма конвертується у зовнішню політику

Історична пам’ять про Нанкінську різанину безпосередньо впливає на кілька ключових вимірів політики безпеки та взаємодії Японії і Китаю:

(a) Довіра vs. підозра. Пам’ять про минулу агресію створює довготривалий дефіцит довіри між двома народами. Китайці масово не довіряють японським політикам: наприклад, опитування Pew і китайського Global Times останніх років стабільно показують, що понад 80% китайців негативно ставляться до Японії. Причина – «Японія недостатньо покаялась, японські лідери у душі залишаються реваншистами». Тому в будь-яких кризових ситуаціях Пекін схильний підозрювати найгірше. Приміром, у 2010 р., коли поблизу спірних островів Сенкаку (Дяоюйдао) стався інцидент із китайським рибальським човном і японською береговою охороною, китайська громадськість вибухнула обуренням не лише через сам випадок, але й із загальним підтекстом «японці знову принижують китайців, як у 1937-му». Протести тоді хоча і були локалізовані, але помітно позначилися на відносинах. Ще масштабніше це проявилося у 2012 році, коли Японія націоналізувала частину островів Сенкаку. У Китаї прокотилися масові антияпонські протести (підпалювали навіть японські заводи та машини). На демонстраціях було чимало антияпонських гасел історичного характеру – люди несли плакати «Пам’ятай про Нанкін» і навіть заклики типу «бий японців».

Антияпонські демонстрації в Нанкіні 16 вересня 2012, зняті на дорозі Чжун'ян. REUTERS/Kyodo

Це свідчить, що пам’ять про старі злочини понижує поріг ескалації: щойно виникає конфлікт (навіть суто територіальний чи економічний), він швидко набуває емоційного забарвлення історичної помсти. З японського боку також є недовіра: після того, як Китай почав швидко нарощувати військову потугу у 2010-х, у японських стратегів поширився наратив, що «Китай мріє помститися Японії за минуле і тому становить загрозу». Наприклад, колишній прем’єр Сіндзо Абе неодноразово порівнював сучасні дії КНР з нацизмом і казав, що якщо Японія не зміцниться, то може повторити долю захоплених нацистами країн (прозорий натяк на старі страхи). 

(b) Легітимність і мобілізація. Уряди обох країн звертаються до історії як до засобу підсилити власні позиції у внутрішній та зовнішній політиці. Для Пекіна апелювання до пам’яті Нанкіна – безпрограшний хід, щоб консолідувати населення під прапором партії. Особливо це проявляється у кризові моменти: коли всередині країни є невдоволення (економічні труднощі чи політичні проблеми), КПК часто переключає увагу на зовнішнього ворога, «нагадуючи» про давні кривди. Так було у 2005 році: економічний спад і соціальна напруга в КНР збіглися з виходом скандального японського підручника – влада дозволила (або не надто зупиняла) масові антияпонські протести, що дещо випустили пару народного гніву, але перенаправили його з КПК на «традиційного ворога». Ці протести (квітень 2005) стали найбільшими з 1989 року – «найнижчою точкою відносин за 33 роки» від 1972 р. Японські установи громили по всьому Китаю, а в Шанхаї навіть били японських бізнесменів. Цікаво, що влада потім закликала припинити погроми – тобто тримала процес під контролем, використавши його рівно настільки, наскільки потрібно для демонстрації позиції. З японського боку історія теж використовується як інструмент легітимації, але іншим чином. Прем’єри, які йдуть на жорсткі кроки (примріом, відвідування Ясукуні або заяви про переозброєння), часто роблять це, щоб заручитися підтримкою консервативної частини електорату, що вважає історичні вибачення приниженням. Сіндзо Абе в 2013 р. пішов до Ясукуні цілком з внутрішніх міркувань – показати, що він патріот і шанує предків, а заодно насолити сусідам (що теж сприймається певними колами як плюс). Аналогічно, коли Японія 2015 року вирішила переглянути оборонну доктрину і дозволити своїм силам діяти за кордоном, уряд аргументував це тим, що «ніколи більше не допустимо трагедії Хіросіми і Нагасакі» – тобто апелював до своєї власної історичної травми, яка легітимує мілітаризацію у очах японців, але в очах сусідів виглядає лукавством (бо про Нанкін не згадують). 

(c) Нормотворення і міжнародні інститути. Травматична історія відобразилася і у міжнародних нормах та документах, які регулюють відносини Токіо і Пекіна. Приклад – вже згаданий договір 1972 року: Китай тоді заклав норму про «великодушну відмову від репарацій», що стало наріжним каменем подальших претензій (мовляв, ми вам фінансово простили, але морально ви маєте каятися). Японія, своєю чергою, у мирному договорі 1978 р. з КНР прописала принцип невтручання у внутрішні справи, сподіваючись, що Китай не порушуватиме тему історії. Ці базові документи – самі по собі компроміс історичної пам’яті: вони, по суті, зафіксували різне трактування (каяття vs. прощення) без фінального вирішення. Крім того, історичний наратив впливає на позиції країн в міжнародних організаціях. Найяскравіший приклад – ЮНЕСКО і реєстр «Пам’ять світу». 2015 року Китай подав туди документи (щоденники, відео) про різанину в Нанкіні з метою міжнародного визнання трагедії. Японія активно заперечувала, навіть погрожувала припинити фінансування ЮНЕСКО. Попри це, досьє було прийнято. Японська сторона після того вимагала «реформи процедури», аби враховувати всі думки – намагаючись унеможливити односторонню реєстрацію матеріалів, що їй не вигідні. Фактично, дипломатична боротьба точилася навколо глобальної колективної пам’яті: Китай прагнув закріпити свою версію у світовому просторі, Японія – заблокувати або принаймні піддати сумніву її об’єктивність (апелюючи до «конфлікту поглядів»). 

(d) Імідж та «м’яка сила». Пам’ять про Нанкін відбилася і на дипломатії м’якої сили. Для Китаю вона стала частиною того, що іноді називають «дипломатією жертви»: представляючи себе постраждалою стороною, Китай намагається здобути симпатії інших країн і моральну перевагу. Наприклад, у 2015 році, святкуючи 70-річчя перемоги, Пекін запросив лідерів багатьох держав (переважно з Глобального Півдня) на грандіозний парад, де центральним меседжем було вшанування героїзму Китаю в боротьбі з фашизмом. Тим самим Китай позиціонував себе як одну з головних жертв і переможців Другої світової, що має право на особливе місце в світовому порядку (подібно до того, як це робить Росія, експлуатуючи пам’ять про війну). 

Постер з 70-річчя перемоги, Пекін. 2015. Джерело.

Економіка vs пам’ять: «двоєдиність» взаємозалежності

Парадоксально, але Японія і Китай мають надзвичайно тісні економічні зв’язки, які співіснують із глибокою історичною недовірою – цей феномен в науці дістав назву «холодна політика, гаряча економіка» (сейрей-лейко, 冷たい政治と熱い経済). Впродовж десятиліть діяла концепція розмежування політики й економіки (政経分離, seikei bunri): сторони ніби-то погоджувалися не дозволяти політичним (зокрема історичним) суперечкам шкодити торговельно-інвестиційній співпраці. Так, навіть у 1980-х, коли були протести через підручники, японські підприємці продовжували масово інвестувати в Китай, а Китай радо приймав гроші, відділяючи «історію – окремо, бізнес – окремо». Цей принцип особливо відчувався у 1990-х – на поч. 2000-х: незважаючи на тертя через Ясукуні чи інциденти на шельфі, двосторонній товарообіг зростав двозначними темпами, японські корпорації будували сотні заводів у КНР (які китайці охоче відкривали). Бізнес-еліти з обох сторін виступали «буфером»: так званий «Японо-китайський комітет з економічного співробітництва» регулярно зустрічався, щоб вирішувати практичні питання, і намагався не згадувати політичні теми. 

Однак із загальним погіршенням стосунків після 2010 ця модель почала тріщати. Бар’єр, що відділяв економіку від пам’яті, подекуди зломився. Найбільш наочно це проявилося у згаданому 2012 році, коли антияпонські погроми змусили японські компанії тимчасово згорнути виробництва у Китаї, а продажі японських авто там впали на 50% за місяць. Китай, зі свого боку, запровадив неофіційний бойкот на японські товари (приміром, держпідприємствам тихо наказували не купувати японську техніку). Відносини від цього лише втратили: знизився рівень торгівлі, японські інвестиції почали переорієнтуватися на Південно-Східну Азію. Показово, що з 2010 р. Китай випередив Японію і став другою економікою світу – тобто в плані сили вони помінялися місцями. З цієї точки зору японці, можливо, стали боятися, що Китай вже не стримає свій історичний гнів заради грошей, бо грошей і так вистачає. Відтак Токіо, як пишуть експерти, почав зменшувати залежність від китайських ринків (стратегія «China+1», коли заводи переносять з Китаю до В’єтнаму, Індії та ін.). Пекін теж почав використовувати економічні важелі як покарання: приклад – ембарго на експорт рідкоземельних металів у 2010 р., неофіційно пов’язане з інцидентом біля Сенкаку. Японія зробила висновки – останніми роками вона активно диверсифікує постачання критичної сировини, стимулює «другий виробничий фронт» поза Китаєм (під гаслом «де-ризикування»). І все ж, взаємна економічна залежність залишається дуже високою. Китай – найбільший торговий партнер Японії (близько 22% експорту йде в КНР), а Японія – один з топ-джерел інвестицій у Китай. 

Висновки

Нанкінська різанина 1937–1938 років перестала бути суто історичним епізодом – вона перетворилася на онтологічну травму, яка глибоко вплетена в національну ідентичність Китаю і впливає на міжнародну поведінку КНР. Для Китаю пам’ять про Нанкін – сакральна рана, що виправдовує його підозри до Японії та моральні вимоги до неї. Для Японії ж ця тема – незагоєний біль провини і ганьби, який, на думку багатьох японців, вони вже спокутували, а на думку інших – від якого слід відмежуватися заради власної самоцінності. Така протилежність установок робить історичний фактор стабільно наявним у двосторонніх відносинах, але це не означає, що він некерований.

Аналіз показує, що онтологічна травма може по-різному впливати на політику: за несприятливих умов – підсилювати ворожість (спалахи протестів, розриви діалогу), за сприятливих – стримувати (боязнь повторити жахи війни може стимулювати пацифізм). Відносини Японії та Китаю за останні 50 років пройшли через фази і більш мирного співіснування (1970–80-ті), і гострого протистояння (2000-ні), але історичний компонент був присутній завжди, хоча і з різною інтенсивністю.

Нині, у 2025 році, японсько-китайські відносини знаходяться в точці «обмеженого стабільного суперництва». Обидві країни визнають, що мають фундаментальні розбіжності (територіальні, геостратегічні), але намагаються підтримувати мінімальний діалог, уникати прямих зіткнень. В цьому контексті історична травма залишається тлом, яке за певних обставин може загострити ситуацію, але вже не є центральною темою дня. Однак за бажання її знову можна актуалізувати – і такі ризики ростуть у разі, якщо почнеться криза навколо Тайваню або інших «червоних ліній». Уявімо гіпотетично: якщо Японія втягнеться у конфлікт за Тайвань, Китай майже напевно звернеться до риторики «боротьби з японським мілітаризмом» – тобто Нанкін знов звучатиме звідусіль. Тому розуміння цієї психологічної складової дуже важливе для запобігання прорахункам.

Перспективи зміни траєкторії

Що могло б послабити отруйний вплив історії на політику? Є декілька можливих сценаріїв:

1. Поступова трансформація наративів через покоління. З плином часу безпосередніх свідків війни майже не залишилося. Покоління китайців і японців, які зараз домінують, успадкували погляди від своїх батьків, але самі не були очевидцями тих подій. Можливо, наступні покоління (ще молодші) будуть менш емоційно заряджені. 
2. Переформулювання офіційних політик пам’яті. Якби уряди Японії і Китаю знайшли мужність і мудрість змінити тон, це вплинуло б суттєво. Наприклад, японський прем’єр міг би відвідати Меморіал Нанкінської різанини в Китаї і особисто вшанувати пам’ять жертв (жоден чинний прем’єр такого не робив). 
3. Зовнішнє посередництво. Іноді третя сторона може допомогти примиренню, організувавши платформи і висунувши ідеї. Наприклад, європейські країни (Німеччина, Польща, Франція) могли б поділитися досвідом і запросити китайських та японських представників на спільні семінари. Німеччина, зокрема, могла б виступити фасилітатором діалогу істориків, враховуючи її успішне подолання нацистського минулого.
4. Зміна режимів/політичних курсів. Теоретично, якщо в Китаї чи Японії до влади прийдуть абсолютно нові політичні сили з іншою риторикою, це матиме значний вплив. Приміром, якби в Японії уряд очолила коаліція лівих/лібералів, яка зробила б вибачення більш щирими і позбулася ревізіоністів. 

Онтологічна травма у двосторонніх відносинах Японії та КНР залишається стабільним фактором, але його вплив піддається управлінню. Більше того, пам’ять про минуле не обов’язково тільки руйнівна: вона може слугувати нагадуванням про цінність миру. І Японія, і Китай декларують, що не хочуть війни – і кожна вказує на досвід 1930–40-х рр. як на доказ, чому війну треба відвернути. Якщо цю спільну основу вирізнити і плекати (замість акценту на звинуваченнях), то пам’ять про страшні події Нанкіна може стати не яблуком розбрату, а, як це не парадоксально, чинником зближення у протидії новим загрозам. Адже обидва народи знають ціну ескалації.

У світлі зростаючої геополітичної напруги у Східній Азії (питання Тайваню, ядерні амбіції Пхеньяна, гонка озброєнь) надзвичайно важливо не дозволити привидам минулого штовхнути регіон у повторення трагічних сценаріїв. Для цього потрібні зусилля як з боку лідерів (політична мудрість і сміливість примирення),  так і з боку суспільств (готовність чути один одного і робити кроки назустріч). Звичайно, повне зцілення онтологічної травми – це довгий шлях, але кожен пройдений крок означатиме більше безпеки та довіри в Азійсько-Тихоокеанському регіоні та світі.

Додатки (довідково):

1. Карта Нанкіна 1937–38 рр.: (див. вище інтерактивну карту, пунктирні лінії – безпечна зона, позначки – місця масових вбивств).
2. Список музеїв/меморіалів: Меморіал жертв Нанкіна (Китай), Музей війни китайського народу (Пекін, про війну проти Японії), Ясукуні Юсюкан (Токіо, про загиблих солдат), Музей миру в Хіросімі, Меморіал Джона Рабе (Нанкін), Музей історії Джиліна (про бактеріологічну зброю японців).
3. Опитування громадської думки.  За даними Genron NPO (Японія) і China Daily (КНР) на 2023 р.: ≈90% китайців мають погане враження про Японію, головна причина – «неправильне ставлення до історії»; ≈50–60% японців погано ставляться до Китаю, серед причин – «агресивна поведінка КНР зараз» і також «неприязнь китайців через історію». Однак молодше покоління показує трохи кращі взаємні оцінки (на ~10% більш позитивні).

Авторка – Марія Гірняк, дослідниця програми “Азія” Аналітичного центр ADASTRA

Сподобалась стаття? Підтримай вихід якісної української аналітики, ставши патроном ADASTRA. Ми цінуємо вашу підтримку!

Фото на прев’ю: Військові капелани тримають меморіальні дошки та останки загиблих солдатів під час вступу японської армії до Нанкіна. Джерело.