НАТО після Анкари: як Європа переходить від стримування до воєнної індустріалізації

Упродовж десятиліть європейське стримування спиралося на американську військову присутність, технологічну перевагу НАТО та припущення, що велика затяжна війна на континенті залишилася в минулому. Це дозволяло європейським державам скорочувати армії, запаси й резервні виробничі потужності, покладаючись на підтримку США у разі масштабної кризи.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну зруйнувало цю модель. Виявилося, що сучасної зброї недостатньо без боєприпасів, ремонтної бази, стійкої логістики та спроможності швидко відновлювати втрати. Саміт НАТО в Анкарі позначив перехід від дискусії про оборонні бюджети до питання виробничої спроможності – здатності Європи перетворювати кошти на серійне озброєння, запаси й реальну військову силу.

Від Гааги до Анкари: коли обіцянка витрачати перетворилася на вимогу виробляти

Відправною точкою нинішнього оборонного курсу НАТО став саміт в Уельсі 2014 року. Після російської анексії Криму союзники домовилися зупинити скорочення оборонних бюджетів, поступово наблизити їх до 2% ВВП і спрямовувати щонайменше 20% видатків на закупівлю основного озброєння та науково-дослідні розробки. Ця формула мала повернути європейські армії до модернізації після двох десятиліть «мирних дивідендів». Утім, вона залишалася передусім фінансовим орієнтиром: визначала, скільки держави повинні витрачати, але майже не відповідала на питання, де, у яких обсягах і в які строки має вироблятися необхідне озброєння.

Повномасштабна війна Росії проти України показала обмеженість такого підходу. Зростання оборонного бюджету не гарантує швидкого поповнення арсеналів, якщо виробництво артилерійських снарядів, ракет і систем ППО залежить від кількох перевантажених підприємств, а розширення потужностей потребує багаторічних контрактів, нових заводів, сировини та кваліфікованих працівників. Саме тому на саміті в Гаазі 2025 року НАТО перейшло від старої двовідсоткової планки до зобов’язання щороку інвестувати в оборону й безпеку 5% ВВП до 2035 року. Із них щонайменше 3,5% мають фінансувати основні військові потреби та виконання погоджених цілей у сфері спроможностей, а ще до 1,5% – критичну інфраструктуру, цивільну готовність, кіберзахист, інновації та оборонно-промислову базу.

У новій формулі бюджети вже не існують окремо від результатів, які має отримати Альянс. Гаазька декларація прямо пов’язала 5%-ве зобов’язання з наявністю сил, озброєння, інфраструктури, високої бойової готовності та стійкості. Анкара розвинула цю логіку, визначивши пріоритетами: далекобійне високоточне ураження, інтегровану протиповітряну і протиракетну оборону, безпілотні системи, розвідувальні спроможності, штучний інтелект і створення спільного трансатлантичного цифрового середовища для ведення бойових дій. В Анкарській декларації ці напрями вже подані не як окремі технологічні проєкти, а як частини єдиного завдання – одночасно закрити військові дефіцити, розширити промислову базу й підвищити здатність Альянсу витримувати тривале протистояння.

Показово, що зміна почалася ще до Анкарського саміту. За десятиліття частка оборонних видатків європейських членів НАТО і Канади зросла з 1,4% їхнього сукупного ВВП у 2014 році до 2,3% у 2025-му, а загальна сума інвестицій перевищила 570 млрд дол. США (у порівнянних цінах 2021 року). У 2025 році всі союзники досягли або перевищили старий двовідсотковий орієнтир, тоді як у 2014-му таких держав було лише три. На 2026 рік НАТО очікує, що п’ять країн уже виконуватимуть нову планку у 3,5% за основними оборонними потребами, а сімнадцять – досягнуть 1,5% у ширшій категорії безпекових інвестицій, тобто частина Альянсу рухається швидше за формальний дедлайн 2035 року.

Втім, саме Анкара змінила критерій, за яким оцінюватиметься цей прогрес. Йдеться вже не лише про більш справедливий розподіл фінансового навантаження між США та європейськими союзниками, а про виробничу спроможність: кількість доступних виробничих ліній, строки постачання, запаси комплектуючих, ремонт, логістику, кредитування оборонних компаній і здатність швидко переводити нові технології у серійне виробництво. Напередодні саміту Генсек НАТО Марк Рютте прямо наголошував, що Анкара має бути не лише «про гроші», а про бойові спроможності та масштабування промисловості. На міжнародному форумі оборонної індустрії він сформулював цю зміну ще виразніше: НАТО потребує «трансатлантичної оборонно-промислової революції», у якій «гул машин має перетворитися на рев».

У цьому й полягає зв’язок між двома самітами. Гаага визначила обсяг ресурсів, які союзники мають мобілізувати, тоді як Анкара поставила питання про їхнє практичне наповнення.

Лідери держав – членів НАТО під час офіційного спільного фотографування на саміті Альянсу в Анкарі.

Понад п’ятдесят мільярдів на показ: що насправді винесли із саміту

Центральною цифрою Анкарського саміту стали понад 50 млрд дол. США нових закупівель і промислових домовленостей. Однак це не єдиний пакет і не сума вже підписаних контрактів: до неї увійшли замовлення, розширення чинних програм, меморандуми, листи про наміри та проєкти, які ще потребують переговорів. Тож «п’ятдесят мільярдів» стали радше політичною вітриною Анкари – демонстрацією готовності перетворювати нові оборонні бюджети на техніку, виробничі лінії й багатонаціональні програми.

Найпомітнішим рішенням став вибір Saab GlobalEye як майбутньої системи повітряного раннього попередження НАТО. Альянс розпочав переговори про придбання до десяти літаків на заміну E-3 AWACS. Один GlobalEye може коштувати 400–450 млн дол. США, а перші поставки очікуються з 2030 року. Водночас остаточного контракту ще немає. Паралельно Данія, Фінляндія, Німеччина та Норвегія заявили про намір придбати до п’яти MQ-4C Triton, які мають посилити тривале спостереження за Північною Атлантикою, Арктикою та морськими комунікаціями.

Не менш важливим став акцент на стратегічній мобільності. Сім держав підписали лист про наміри щодо створення багатонаціонального флоту Airbus A400M зі спільною експлуатацією, навчанням і технічним обслуговуванням. Одночасно Фінляндія стала дев’ятим учасником флоту A330 MRTT, десятий літак мають поставити у вересні 2026 року, а до 2029-го парк планують збільшити до дванадцяти машин. У цій логіці A400M забезпечує перекидання військ і вантажів, тоді як MRTT – дозаправлення авіації та підтримання операцій далеко від постійних баз.

Окремий блок рішень стосувався безпілотних систем. У межах ініціативи NATO Drone Edge союзники оголосили про виділення понад 40 млрд дол. США інвестицій у протидію дронам і підготовку операторів протягом наступних п’яти років. Це не централізований контракт, а рамка для майбутніх національних і спільних закупівель. Її поява відображає досвід війни в Україні, де масове застосування дешевих безпілотників змусило переглянути економіку ППО й шукати дешевші та масштабованіші засоби перехоплення.

Найбільш амбітною стала Deep Precision Strike Capability Investment Initiative. Дванадцять європейських союзників зобов’язалися протягом десяти років інвестувати понад 50 млрд дол. США у системи далекобійного високоточного ураження з дальністю від 300 до понад 2 000 км. Паралельно Велика Британія виділила 190 млн фунтів стерлінгів на ракети PrSM із дальністю до 500 км, перші поставки яких очікуються у 2027 році. Це показує подвійний підхід Європи: розробляти власні системи на майбутнє, але водночас купувати готові американські рішення для закриття нагальних потреб.

У промисловому вимірі найбільший резонанс викликав меморандум Lockheed Martin і Rheinmetall щодо можливого виробництва ракет ATACMS у Німеччині – першого поза межами США. Однак сторони досі не визначили обсяги, строки та фінальну структуру проєкту. Подібний статус має домовленість США, Німеччини, Нідерландів, Польщі та Швеції щодо створення європейського центру обслуговування PAC-3. Обидві ініціативи скорочують логістичну залежність від США, але не усувають технологічного контролю американських виробників.

Водночас Анкара також винесла на перший план цифрову інфраструктуру. Компанії Accenture та Leonardo отримали семирічний контракт приблизно на 200 млн євро на створення захищеної хмарної мережі для близько 29 тис. користувачів. На тлі ракет і літаків ця угода виглядає менш помітною, але стосується саме «нервової системи» Альянсу – обміну даними, командування та координації в захищеному середовищі.

Паралельно НАТО запустило Front Door for Industry – єдиний канал доступу компаній до закупівель та інноваційних програм, а також NATO Engine, покликаний поєднувати виробників із підприємствами, що мають вільні потужності. Повноцінно ці механізми запрацюють лише у 2027 році, тому поки вони є радше інфраструктурою майбутнього масштабування, ніж уже досягнутим результатом.

Літак дальнього радіолокаційного виявлення та управління Saab GlobalEye під час польоту

Армія за межами поля бою

Анкарський саміт показав, що нова модель європейського стримування починається не на лінії фронту, а на виробництвах, здатних безперервно відновлювати арсенали й компенсувати втрати. Головний урок війни Росії проти України полягає не лише в поверненні артилерії, дронів чи масованих ракетних ударів, а у поверненні епохи промислової війни. Високоінтенсивні бойові дії швидко поглинають боєприпаси, техніку та людський ресурс у масштабах, до яких більшість західних армій після завершення холодної війни не готувалася. Європейська модель будувалася навколо відносно невеликих професійних сил, дорогих технологічних платформ і обмежених операцій за кордоном. Проте, ця концепція добре працювала в умовах, коли техніку втрачали одиницями, а не десятками, однак виявилася значно менш придатною до війни на виснаження, де перевага залежить не лише від якості першого удару, а й від здатності завдати сотий.

Саме в цьому полягає зміст воєнної індустріалізації. Йдеться не обов’язково про повне переведення цивільної економіки на воєнні рейки, а про поєднання військового планування з реальною пропускною спроможністю заводів, ремонтних підприємств і логістичних мереж. У дослідженні RUSI щодо специфіки промислової війни наголошується, що тривале протистояння виграє сторона, здатна не лише виставити перший ешелон, а й сформувати другий і третій – підготувати нові підрозділи, озброїти їх і підтримувати після втрат. Тому промислова витривалість стає частиною стримування: потенційний противник має оцінювати не тільки сили НАТО на початку конфлікту, а й те, наскільки швидко Альянс здатен відновлювати їх упродовж наступних місяців і років.

Найочевидніше ця проблема проявилася у виробництві боєприпасів. За оцінкою міжнародного інституту IISS, концерн Rheinmetall збільшив глобальну спроможність із випуску 155-мм снарядів приблизно вдесятеро порівняно з довоєнним рівнем – до 700 тис. на рік, із планом досягти 1 млн у 2026 році. Франко-німецька група KNDS паралельно нарощувала виробництво з приблизно 60 тис. снарядів на початку 2022 року до 100 тис. у 2025-му. Однак збільшення фінального складання боєприпасів не розв’язує проблему автоматично: виробничий цикл залежить від кількості пороху, вибухових речовин, детонаторів, металів, випробувальних потужностей і сертифікації. 

Військова платформа також не має цінності без обслуговування. Танки, гаубиці та системи ППО потребують запасних частин, діагностики, програмного оновлення й ремонту після бойових пошкоджень. Різноманітність систем, переданих Україні європейськими партнерами, одночасно створила додаткове навантаження на навчання, логістику та технічне забезпечення. Показовим стало формування мережі ремонтних центрів поблизу фронту: Велика Британія у 2026 році вперше офіційно підтвердила наявність чотирьох ремонтно-сервісних об’єктів в Україні, які повертають до строю бронетехніку, артилерію та допоміжні машини, а також повідомила про підготовку п’ятого. Цей досвід демонструє, що ремонтний цикл і відстань від майстерні до фронту безпосередньо впливають на кількість техніки, реально доступної військам.

Те саме стосується ширшої логістики. Сучасна армія може мати достатньо техніки, але втратити темп через нестачу пального, вагонів, мостів, складів або захищених маршрутів постачання. Аналітичний центр CSIS відзначає, що війна в Україні оголила вразливість транспортної інфраструктури, паливного забезпечення та військової мобільності в Європі. Тому оновлений План дій НАТО з оборонного виробництва прямо пов’язує оцінку промислових потужностей із формуванням запасів і логістичним плануванням. Завод, який може випустити ракету, але не має стабільного постачання компонентів або можливості швидко доставити виріб до підрозділу, не закриває оборонної потреби Альянсу.

Окремим елементом стає стійкість ланцюгів постачання. У НАТО вже визначили дванадцять критичних для оборони видів сировини, оскільки навіть великі складальні потужності втрачають значення без стабільного доступу до компонентів. Воєнна індустріалізація тому охоплює не лише заводи кінцевого складання, а й усю мережу постачальників, ремонтних підприємств і транспортної інфраструктури.

Воєнна індустріалізація, однак, не зводиться до масового випуску однакової продукції. Технології можуть застарівати швидше, ніж завершуються традиційні цикли розроблення й закупівель. Безпілотники, системи РЕБ та програмне забезпечення потребують постійних змін під нові засоби протидії. Саме тому Rapid Adoption Action Plan передбачає прискорені закупівлі, більше випробувань у реалістичних умовах і готовність іти на вищий ризик на ранніх стадіях розроблення. У новій моделі промисловість повинна одночасно забезпечувати масштаб і гнучкість – випускати тисячі систем, не заморожуючи їхню конструкцію на роки.

Тому стримування дедалі менше можна вимірювати лише кількістю літаків, танків або батарей ППО в строю. Важливо, скільки ракет є для кожної пускової установки, як швидко ремонтується пошкоджена техніка, чи існують резервні постачальники та наскільки довго армія може діяти без критичної допомоги ззовні. У цій моделі завод, склад, ремонтний центр, залізничний вузол і підготовлений інженер стають частиною бойового порядку. Найкраща зброя створює перевагу в окремому епізоді; промисловість визначає, чи зможе держава зберегти її протягом усієї війни.

155-мм артилерійські боєприпаси різних типів на тлі гусеничної бойової машини.

Гроші є, а конвеєра немає

Після саміту в Анкарі розподіл ролей між НАТО та Європейським Союзом став чіткішим. Альянс визначає, яких сил, запасів і систем бракує для колективної оборони, але не має власного бюджету, здатного профінансувати масштабну перебудову промисловості. Це завдання дедалі більше перебирає на себе ЄС. Представлений Єврокомісією план Readiness 2030 обіцяє мобілізувати до 800 млрд євро, однак ця цифра не означає появи спільного оборонного фонду такого обсягу. Близько 650 млрд євро мають виникнути завдяки послабленню фіскальних обмежень для національних урядів, а ще 150 млрд – через кредитний інструмент SAFE. Отже, більша частина «європейських» грошей залишається національними боргами і залежить від готовності окремих держав ними скористатися.

SAFE має перетворити це фінансування на спільний попит: держави отримують довгострокові позики ЄС для закупівель боєприпасів, ракет, ППО, дронів, засобів далекобійного ураження, військової мобільності тощо. Як правило, проєкт має об’єднувати щонайменше двох учасників, а частка компонентів із-за меж ЄС, країн ЄЕЗ / ЄАВТ та України не може перевищувати 35%. Це спроба одночасно збільшити замовлення, зменшити фрагментацію і залишити більшу частину вартості всередині європейської промислової бази. Водночас SAFE фінансує саме закупівлі, а не автоматичне створення нових заводів: між затвердженим кредитом і додатковою ракетою все одно залишаються національний план, тендер, контракт і багаторічний виробничий цикл.

Перші програми ЄС уже показали як можливості, так і межі такого підходу. Через ініціативу ASAP Брюссель виділив 513 млн євро на 31 проєкт із виробництва боєприпасів і ракет, що разом із приватним співфінансуванням мало залучити близько 1,4 млрд євро інвестицій. Майже три чверті коштів спрямували не на фінальне складання снарядів, а на виробництво пороху й вибухові речовини – «вузькі місця», без яких збільшення заявленої потужності залишається формальним. EDIRPA пішла іншим шляхом: із бюджетом лише 310 млн євро вона частково компенсувала витрати на координацію спільних закупівель і підтримала п’ять багатонаціональних проєктів за участю 20 держав. На тлі сотень мільярдів Readiness 2030 ці суми виглядають скромно, але саме вони стали першою перевіркою здатності ЄС фінансувати не окремі національні замовлення, а спільний оборонний попит.

Новий регламент European Defence Industry Programme має зробити цю політику постійною. EDIP отримав 1,5 млрд євро на 2025–2027 роки, з яких понад 700 млн передбачено безпосередньо на розширення виробництва боєприпасів, ракет, дронів, електронних та енергетичних компонентів. Перший конкурс на порохи, вибухівку й інші енергетичні матеріали обсягом понад 165 млн євро зібрав 83 заявки з 23 держав ЄС і Норвегії. Високий попит із боку компаній показує, що промисловість готова інвестувати, але також оголює диспропорцію між масштабом потреб і доступним грантовим фінансуванням.

Головною проблемою залишається не відсутність замовлень, а швидкість їх перетворення на продукцію. Вартість оборонних контрактів, укладених європейськими членами НАТО, після 2022 року майже подвоїлася – до понад 245 млрд дол. США, але закупівлі й надалі залишаються надто повільними та фрагментованими.

Європейська автономія з американських деталей

Після саміту виник головний парадокс переозброєння: Європа прагне скоротити стратегічні залежності, але найгостріші дефіцити закриває американськими системами. За даними інституту SIPRI, у 2021–2025 роках імпорт основних видів озброєнь європейськими державами зріс на 210% порівняно з попереднім п’ятиріччям, тоді як на США припадало 42% світового експорту. Європейські бюджети збільшуються, але значна частина цих коштів зміцнює трансатлантичні, а не суто європейські виробничі ланцюги.

Найпомітніше це проявляється у бойовій авіації. Винищувачі F-35 обрали тринадцять європейських держав, а до 2030-х років на континенті може експлуатуватися понад 500 таких машин. Таку саму модель відтворює домовленість про можливе виробництво ATACMS у Німеччині. Lockheed Martin і Rheinmetall підписали меморандум щодо першого центру виробництва цих ракет поза США, але фінальної угоди, визначених обсягів і строків серійного випуску ще немає. Німеччина може отримати виробничу лінію, проте ключові технології та експортний контроль залишатимуться американськими.

Домовленість щодо європейського центру обслуговування PAC-3 також стосується передусім ремонту й підтримання готовності ракет, а не перенесення повного виробничого циклу. Основне нарощування випуску ракети-перехоплювача PAC-3 MSE відбувається у США, де Lockheed Martin отримала контракт на 4,7 млрд дол. Центр у Європі скоротить строки обслуговування, але не усуне залежності від постачання нових перехоплювачів через Атлантику.

Подібна логіка стоїть за британською закупівлею комплексів PrSM (новітня американська високоточна балістична ракета малої дальності від компанії Lockheed Martin). Лондон виділив 190 млн фунтів стерлінгів на ракети дальністю до 500 км із першими поставками у 2027 році, однак закупівля залежить від погодження США та Австралії, а британська промислова участь поки залишається перспективою. Європа одночасно розробляє власні далекобійні системи й купує готові американські рішення для швидкого закриття дефіцитів.

Залежність поширюється і на розвідку, супутникове спостереження, дозаправлення у повітрі та цифрове командування. За оцінкою IISS, європейські союзники не можуть самостійно відтворити американський масштаб допоміжних повітряних і космічних спроможностей. Тому навіть європейські ракети й літаки часто залежать від американських даних, мереж зв’язку та цілевказання. Угода в Анкарі започатковує запускає радше трансатлантичну, ніж автономну європейську воєнну індустріалізацію. Виробничі й ремонтні потужності переносяться ближче до європейського фронту, однак критичні технології, програмне забезпечення та значна частина рішень залишаються під контролем США. Європа стає спроможнішою підтримувати американські системи на власній території, але ще не здатною вести тривале протистояння без американської технологічної та інформаційної опори.

Пуск балістичної ракети PrSM з реактивної системи залпового вогню M142 HIMARS.

Переозброєння без мобілізації

Найслабше місце постанкарської моделі – не виробництво як таке, а система ухвалення рішень. НАТО визначає дефіцити й цілі оборонних спроможностей, ЄС пропонує фінансування, але замовлення, технічні вимоги та вибір постачальників залишаються за національними урядами. Жоден із цих рівнів не контролює весь шлях від військової потреби до підписання серійного контракту. Тому кожен учасник може формально виконувати власне завдання, тоді як Альянс загалом отримуватиме дублювання одних систем і нестачу інших.

Саме тому встановлена Єврокомісією мета здійснювати щонайменше 40% закупівель спільно є насамперед політичним тестом. Спільна закупівля вимагає від держав погодитися не лише щодо технічних характеристик і строків, а й щодо виробника, розміщення підприємств та розподілу робочих місць. Європейцям доведеться або підвищувати податки й скорочувати інші видатки, або поступатися частиною суверенного контролю над обороною, або відмовлятися від окремих національних промислових пріоритетів. Без такого компромісу збільшення бюджетів залишатиметься сумою 27 програм переозброєння, а не єдиною оборонною політикою.

Друга проблема – нерівність можливостей усередині Європи. Держави з більшим фіскальним простором і потужним ОПК можуть швидше розміщувати замовлення, субсидувати підприємства та резервувати виробничі потужності. Країни з високим рівнем боргу змушені обирати між обороною та іншими бюджетними потребами. У результаті спільна загроза може породити переозброєння різних швидкостей, за якого промислове ядро концентруватиметься навколо кількох великих держав, а решта перетворюватиметься переважно на покупців. За оцінками МВФ, після значних оборонних стрибків дефіцит у середньому збільшується приблизно на 2,6 відсоткового пункту ВВП, а державний борг – на сім пунктів протягом трьох років. Отже, здатність виконувати рішення Анкари залежатиме не лише від сприйняття російської загрози, а й від запасу фінансової міцності кожної столиці.

Третій ризик полягає в тому, що різке збільшення попиту відбувається на ринку, де ключові сегменти контролюють кілька великих компаній. Обсяг невиконаних замовлень восьми найбільших європейських оборонних груп уже сягнули близько 291 млрд євро. Без спільного визначення пріоритетів додаткові кошти не обов’язково закриватимуть найкритичніші дефіцити НАТО. За таких умов бюджетне зростання може швидше збільшувати ціни, портфелі замовлень і прибутки, ніж кількість систем, доступних військам.

Європа, таким чином, намагається досягти мобілізаційного результату без єдиного мобілізаційного центру. Вона не переводить економіку на воєнні рейки, не створює єдиного замовника й не встановлює загальноєвропейської черговості постачань. Така модель може поступово зміцнювати оборону в мирний час, але її стійкість у кризі залишається неперевіреною. Без передачі частини закупівельних повноважень на спільний рівень і механізму вирівнювання фінансових можливостей Анкара ризикує запустити не європейську воєнну індустріалізацію, а дорогу конкуренцію держав за ті самі обмежені виробничі ресурси.

Висновки: Анкара ввімкнула таймер

Саміт в Анкарі не завершив переозброєння Європи – він запустив відлік часу, за який політичні декларації мають перетворитися на ракети, перехоплювачі, боєприпаси й підготовлені підрозділи. Відтепер силу НАТО визначатиме не лише обсяг оборонних бюджетів і технологічний рівень окремих платформ, а здатність виробляти їх серійно, ремонтувати після втрат і безперервно постачати на фронт. Саме тому головними показниками успіху Анкари стануть не оголошені мільярди, а темп заводських змін, строки виконання контрактів і кількість систем, які реально надійдуть до військ.

Європа вже зробила стратегічний вибір на користь переозброєння, але ще не визначила, якою буде його кінцева модель. Вона може створити спільну промислову базу, здатну витримувати тривале протистояння, або отримати мозаїку національних програм, американських технологій і черг за обмеженими виробничими потужностями. Домовленості в Анкарі дали Європі гроші, цілі й політичний імпульс, але не гарантують результату. Тепер європейське стримування має довести свою переконливість не в деклараціях, а в цехах: або Європа поставить оборону на конвеєр, або сама стане в чергу за власною безпекою.

Автор — Ангеліна Марущак, молодша дослідниця дослідницької програми "Європа" аналітичного центру ADASTRA

Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!