Нова стратегія партнерства між Папуа – Новою Гвінеєю та США: американська відповідь Сі Цзіньпіну?

Наприкінці травня Вашингтон підписав низку домовленостей з урядом у Порт-Морсбі. Найбільшої уваги серед них отримав пакт про посилення співпраці у сфері оборони (Defence Cooperation Agreement). Процес підписання пройшов на тлі зниження дипломатичного представництва американської делегації, яку в Папуа – Новій Гвінеї очолив Держсекретар США Ентоні Блінкен. Головний американський дипломат підмінив на землі папуасів Джо Байдена, поки господар Білого дому екстрено повертався до Штатів, аби узгодити стелю державного боргу. Системне розширення партнерства такого типу в регіоні Океанії відразу сприйняли як беззаперечну перемогу Вашингтона над Пекіном.

Після підписання оборонної угоди з Соломоновими Островами торік похизуватися прикметними політичними здобутками на півдні Тихого океану КНР не може. Піднебесна крок за кроком натикалася на гострі піки ласих до політичного торгу океанійських суспільств – регіональні оглядачі навіть почали говорити про глухий кут китайської дипломатії в Океанії.

Паралельно цим процесам до регіону поступово проникають зовнішні гравці, які донедавна не відігравали важливої ролі на локальній політичній мапі. Тож яким став стан справ у Океанії з плином року від моменту укладання оборонних домовленостей між Соломоновими Островами та КНР? Та чи принесе новий етап співпраці між Вашингтоном і Порт-Морсбі серйозні зміни в регіональний баланс сил? Розбираємося далі в матеріалі.

Перспективний ресурс чи новий валютний пилосос?

Безсумнівно, Папуа – Нова Гвінея – найцінніша територія в регіоні Океанії. Це чи не єдина країна, яка бодай відповідає конвенційним критеріям потужної державності: розмір території, кількість населення, збройні сили, поклади природних ресурсів. За такими ознаками Папуа разюче виділяється на тлі океанійських колег, які через обмеженість та віддаленість території, а також вузьку демографію не можуть претендувати на помітну політичну роль навіть в межах локального регіонального поля. Це неминуче штовхає малі країни Океанії до заступництва та патронажу з боку зовнішніх гравців, які купують їхню політичну лояльність в ім’я «високих» стратегічних цілей. З іншого боку, згадані переваги породжують майже непереборні внутрішні протиріччя в Папуа – Новій Гвінеї, гостроту яких вкрай важко притупити без цілісної політичної культури та талановитих можновладців-диригентів.

Послаблює успіх державного адміністрування на землях папуасів нерозвинена комунікаційна мережа, яка паралізує внутрішній діалог між провладною елітою та громадянами. Папуаси у віддалених лісових районах подекуди навіть не підозрюють, хто сидить у Порт-Морсбі та чому ці діячі називають себе їхніми правителями. Населення Папуа – Нової Гвінеї становить майже 10 мільйонів осіб (9,21 млн у 2022 році). Водночас лише 1,66 млн папуасів мають постійний доступ до інтернету. Понад 7 млн жителів Папуа не виходили в мережу жодного разу у своєму житті.

Цей тренд відбивається полудою на оці всього регіону Океанії, адже територіально острівні держави віддалені від центрів зв’язку, тож прокладання підводних кабелів є вартісною задачею. Передчуваючи прекрасну нагоду розширити свій вплив, кілька років тому китайська компанія Huawei домоглася контракту на прокладання комунікаційних дротів до Соломонових Островів. Це викликало занепокоєння в австралійських спецслужб. Їм вдалося попередити цей крок та натиснути на уряд Хоніари – контракт перейшов австралійським телекомунікаційним компаніям. Слабка залученість Океанії до глобальної мережі призвела до вкрай впливової ролі альтернативних засобів масової інформації, які в інших регіонах світу вже сприймаються як релікти, – друковані газети та журнали.

Шпальти найбільш друкованих газет Папуа – Нової Гвінеї – Post-Courier та The National. ABC News/Natalie Whiting

Рівень проникнення інтернету в Папуа – Новій Гвінеї теж не високий і становить лише 18%. Тут варто зазначити, що проблема з доступом до глобальної павутини в Папуа пов’язана ще й із низьким відсотком жителів в урбанізованих районах (13,6%). Водночас саме ця вузька демографічна група, озброєна виходом у мережу, стає дедалі активнішою і помітнішою в суспільному й політичному житті країни.

Шлях до формування гармонійно розвинутого та збалансованого суспільства Папуа – Нової Гвінеї блокує низка факторів:

·            вкрай неоднорідний ландшафт країни та, як наслідок, химерні патерни розселення і дроблена культурна окремішність певних суспільств;

·            примат інтересів відособлених племен над усіма іншими та спровокований цим непотизм і кумівство у вищих ешелонах влади;

·            закритість щаблів провладної еліти, яка блокує появу позасистемних політиків нового покоління;

·            патріархальна культура суспільства, де жінці відведено незначну соціальну та економічну роль;

·            «ресурсне прокляття», яке стає основою міжобщинної колотнечі й загрози сепаратизму.

·            низький рівень грамотності та соціальної мобільності.

Орієнтуючись на ці фактори, США й почали розбудовувати шляхи партнерства нового типу з урядом Папуа – Нової Гвінеї. Джеймс Марапе (прем’єр-міністр країни) намагається використати атмосферу протистояння Вашингтона й Пекіна для реалізації низки популярних загальнодержавних ініціатив, які дозволять заручитися підтримкою електорату та уникнути закидів щодо відродження неоколоніального режиму.

Делегати Папуа – Нової Гвінеї та США після підписання угоди щодо розширення двосторонньої оборонної співпраці. Adek Berry/AFP

Висвітлюючи травневий візит Блінкена до Папуа – Нової Гвінеї, переважна більшість медіа звернула увагу винятково на оборонну складову партнерства між двома країнами. Що й не дивно, адже внутрішні проблеми маленьких держав почасти лишаються поза фокусом глобальної стурбованості. Подібне нехлюйство та антипатія частково і призвели до поляризації центрів сили в Океанії і приходу КНР. Своєю чергою актуальний підхід Штатів віє системним характером і не обмежується лишень оборонним напрямом співпраці. Це свідчить про калібрування уявлення про Океанію в очах американських стратегів – відтепер держави й території регіону сприймаються не лише крізь лінзу геополітичного стримування Піднебесної, а радше як актори, лояльність яких необхідно завоювати комбінацією стриманого політичного тиску та інструментів м’якої сили.

Американський інструментарій папуаського зваблення передбачає передусім посилення спроможності уряду в Порт-Морсбі протистояти конфліктам та забезпечити стабільність (Strategy to prevent conflicts and promote stability). На це зосереджений 10-річний план фінансової підтримки, який Джо Байден запропонував Конгресу в березні. По суті ця ініціатива є цілим комплексом різношорстних заходів пом’якшення або викорінення внутрішньої міжплемінної напруженості, комунальної конкуренції та домашнього насилля – головних перепон на шляху до формування гармонійного суспільства Папуа. Ініціатива підтримується суміжним діалоговим форматом («Діалог 2+2»), необхідним для належної комунікації з урядом аби ефективніше вирішувати проблеми.

Логіка системного підходу Вашингтона цілком зрозуміла та націлена на переформування суспільного ландшафту в такий спосіб, щоби загроза американській присутності в стратегічно важливій країні не виходила принаймні зсередини. У цьому контексті легко провести паралель із позиціями Штатів на острові Гуам, який слугує найпотужнішим американським безпековим форпостом у регіоні Океанії. Водночас місцеві мешканці (так звані чаморро) тривалий час висловлюють занепокоєння щодо військової присутності США, яка до того ж невпинно зростає через КНР.

Іншим важелем є посилення засобів вирішення та попередження наслідків гуманітарних катастроф і природних лих. За достатньо широким формулюванням приховується насамперед формування стратегічного ресурсу для забезпечення продовольчої безпеки та здатності уряду надавати екстрену допомогу периферійним регіонам Папуа. У цьому контексті США забезпечують збройні сили Папуа – Нової Гвінеї новим обладнанням на понад 12 млн доларів. Що прикметно, частина коштів орієнтована на покупку святкової меморіальної уніформи та іменних шевронів для відзначення 50-ої річниці незалежності країни від Австралії. Це суто символічний крок, однак для регіональних держав подібні жести несуть високу цінність, адже подекуди армія асоціюється в суспільній свідомості з єдиним гарантом безпеки, а також символом колоніальної офіцерської лояльності.

Понад 1 млн доларів покликаний закласти основу прийнятного інвестиційного клімату в промисловому та сільськогосподарському секторах Папуа – Нової Гвінеї. Насамперед це охопить сфери видобутку природних ресурсів, здійснення розвідки на предмет відкриття нових перспективних покладів і проведення високотехнологічної геодезії.

До 2030 року США прагнуть інтегрувати до глобальної павутини до 70% населення Папуа – Нової Гвінеї, що дасть змогу, з одного боку, полегшити комунікацію між лояльним до Вашингтону урядом та пересічними мешканцями. Водночас доступ до мережі й медіа надасть американцям змогу формувати комфортний для себе інформаційний ореол у суспільстві Папуа та контролювати потоки пропаганди.

Фінальним акордом стало підписання оборонної угоди, яке, щоправда, затьмарило всі попередні етапи поступальної розбудови системної кооперації. Деталі пакту й досі лишаються прихованими – як, до речі, й у випадку оборонної домовленості між КНР та Соломоновими островами. Єдине, що відомо: США отримають доступ до військових об’єктів на території країни, якими зможуть користуватися у власних цілях (йдеться, імовірно, про аеропорти Момоте, Джексона та Надзаб, військово-морську базу Ломбрум, морські порти Лае й Порт-Морсбі). Для обслуговування інфраструктури Штатам доведеться тримати постійний контингент американських солдатів і офіцерів, однак в уряді Папуа запевнили, що створення військової бази наразі не обговорюється.

Партнери поки не оприлюднили ключових положень безпекової домовленості, що викликано, імовірно, можливою негативною реакцією всередині суспільства Папуа. Напередодні підписання угоди в мережі з’явилася копія драфту документу сумнівної достеменності. У ньому, зокрема, йдеться про цілковиту безкарність військовиків армії США на території Папуа – це відразу заперечили в тамтешньому уряді та заявили, що будь-який порушник правопорядку в країні, незалежно від того американець чи папуас, буде негайно покараний. Попри швидку реакцію на інформаційну провокацію (яку щоправда повністю применшити не можна, адже угоди в повному форматі обивателі ще не бачили) на вулицях Папуа зібралися стихійні мітинги. Переважно зачинателями маніфестацій ставали урбанізовані студенти вищих навчальних закладів – саме та пасіонарна демографічна меншість з доступом до інтернету, яка активно піднімає голову в політичному й суспільному житті Папуа – Нової Гвінеї.

Студенти Університету Гароки на мітингу проти підписання оборонної угоди зі США. RNZ

Активність молоді Папуа в політичному просторі власної країни проявилася у вельми неприємній, як не дивно, для українців (!!!) обставині – саме позасистемна молода інтернет-опозиція змусила піти у відставки міністра закордонних справ Папуа – Нової Гвінеї Джастіна Ткаченка, який є онуком українських емігрантів, що перебралися ще в минулому столітті до Австралії. Сам Ткаченко опинився на землі Папуа завдяки бізнес-діяльності – міністр займається вирощенням та продажем орхідей. Його конфлікт із громадськістю Папуа пов’язаний із підозрою в нецільовій витраті урядових коштів.

У соцмережах припустили, що дочка міністра веде надто розкішне життя за гроші платників податків, що нібито підтверджується світлинами з королівської інтронізації новоспеченого монарха Великої Британії Чарльза ІІІ. Делегацію Папуа до Лондона очолив саме міністр закордонних справ, адже прем’єр Джеймс Марапе не зміг відвідати церемонію з особистих причин. Слово за слово спалахнула словесна сутичка на просторах медіаплатформ, де Джастін Ткаченко вскипів та обізвав своїх співбесідників «мавпами», що сприйняли за расизм. Уряд підтримав заклики громадян до відставки конфліктного міністра, тому Ткаченко пішов із посади зі скандалом і достатньо підірваною репутацією як особистою, так і українською, адже в коментарях йому закидали білий колір шкіри та етнічне походження.

Багато амбіцій, мало амуніцій

Рік підвищеної уваги КНР до регіону Океанії – це історія про блискучий старт, який обернувся вкрай неоднозначним фінішем. Підписання оборонної угоди з Соломоновими островами торік загрожувало підривом досить крихкої архітектури партнерства країн Заходу на півдні Тихого океану. Тут відразу варто зробити ремарку, що говорити про такий собі єдиний блок держав Заходу, який сукупно протистоїть КНР, є серйозним перебільшенням. Політика США в регіоні достатньо тісно корелюється з австралійською, однак нині Вашингтон сигналізує про свій особливий океанійський курс, відмінний від країни-континенту. Приклад нової стратегії у відносинах з Папуа – Новою Гвінеєю – найкращий тому доказ. Варто зазначити, що підписання оборонної угоди між Порт-Морсбі та Канберрою було відкладено за ініціативи уряду Папуа, який не волів розігрівати й без того напружену ситуацію після кризових явищ, у які впадали урядовці напередодні (скандал Ткаченка, пакт зі США).

Водночас, окрім США й Австралії, в Океанії до так званого «західного блоку» умовно можна приписати Францію і Британію – обидві країни мають схожу історію заволодіння територіями в регіоні та шлях колоніальних взаємовідносин. Єдина відмінність полягає в тому, що Франція нині безпосередньо залучена до регіональної кухні завдяки Новій Каледонії, Французькій Полінезії та низці менших острівних володінь. Водночас Британія Океанію покинула. Хоча й тут не можна обійтися без певних застережень.

Лондон – це помітний саме політичний гравець, ключовим ресурсом впливу якого умовно є авторитет та ностальгічна інерція. Британія в Океанії намагається діяти гібридними інструментами, підтримуючи достатньо немейнстрімні напрямки прокладання мостів комунікації. За умов втрати матеріального впливу на держави регіону, Британія надає допомогу таким організаціям, як «Об’єднаний фронт звільнення Західного Папуа» (Західна Нова Гвінея належить Індонезії). На думку влади в Джакарті, це повстанське утворення, яке бореться за відокремлення методами терору та залякування. Британія надала притулок очільнику фронту Бенні Венда, а штаб-квартира організації певний час дислокувалася в Лондоні.

Бенні Венда – очільник «Об’єднаного фронту звільнення Західного Папуа». Clara Moksha

Перший тривожний дзвіночок для КНР в Океанії зазвучав за результатами десятиденного турне тоді ще міністра закордонних справ Китаю Ван Ї. Хоча об’їхати за такий короткий термін 8 країн було надзвичайно зухвало, однак цей маневр не приніс Пекіну позитивних плодів. Повномасштабну угоду про партнерство з Китаєм країни Океанії відхилили, натомість Піднебесна обмежилася низкою двосторонніх домовленостей, але це й близько не було задачею, яку ставив перед собою китайський уряд.

Надалі важливим ресурсом у руках Пекіна була мікронезійська держава Кірибаті, яка, по-перше, влаштувала бойкот Форуму тихоокеанських островів, призупинивши участь у цій регіональній організації в липні 2022-го. У цьому КНР вбачала засіб для підриву основ регіоналізму на півдні Тихого океану. По-друге, Китай активно хитав підвалини судової гілки влади Кірибаті, намагаючись усунути Девіда Лабурне з посади судді Верховного суду Кірибаті. Цей діяч – чоловік Тессі Лабурне, лідерки опозиції в парламенті Кірибаті та колишньої амбасадорки до Тайваню, яка займає чіткий антипекінський курс. Прикметно, що Лабурне має австралійський паспорт (це поширене явище в Океанії, адже знайти кваліфікованих спеціалістів у себе в країнах досить складно, тому на допомогу приходить Канберра, але це ставить під сумнів незаангажованість роботи таких спеціалістів).

Девід Лабурне (справа) – суддя Верховного суду Кірибаті та чоловік лідерки опозиції в парламенті Кірибаті Тессі Лабурне. Pacific Islands Legal Information Institute

Потенційним партером Китаю мало стати Фіджі за уряду Френка Байнімарами, адже командор та колишній лідер фіджійської хунти виступав яскравим критиком політичного курсу Канберри за каденції прем’єр-міністра Скотта Моррісона (2018-2022). Однак у 2022 році Байнімарама програв вибори прозахідній коаліції партій на чолі з Сітівені Рабукою, який в історії Фіджі відомий тим, що вчинив у 1987 році два військові перевороти. Саме за посередництва нового уряду в Суві Кірибаті повернулося до Форуму тихоокеанських островів у січні 2023 року, тому багатокроківочка Пекіна з поступального повалення прозахідних регіональних інституцій в Океанії провалилася.

Прем’єр-міністр Фіджі Сітівені Рабука (зліва) та президент Кірибаті Танесі Маамау (справа). Sitiveni Rabuka Twitter. Січень 2023

Головною регіональною опорою позиціям КНР в регіоні лишаються Соломонові острови та особисто прем’єр Манассе Согаваре. Вже неодноразово в цій статті згадували оборонну угоду, яку держави уклали торік, однак відтоді градус внутрішньої напруги в суспільстві океанійської країни не спадав. На Соломонових островах вкрай потужні антикитайські настрої, підживлені давніми протиріччями між провідними острівними кланами: гуадалканальцями та малаїтянами – саме вони відіграли головну роль під час громадянської війни на Соломонових островах (1998-2003 рр.).

Арійський наступ на регіон

Поки Китай намагався пробити бодай одне нове вікно до Океанії або хоча б прочинити старі ширше, на регіональному обрії засяяла зірка нового зовнішньополітичного гравця – Республіки Індія. Хоча помітною діяльність Делі стала тільки зараз, одначе регіональному Форуму співробітництва Індії та Тихоокеанських островів (FIPIC) ось-ось стукне 10-річний ювілей (його запустили в 2014 році, а перший саміт пройшов на Фіджі). Чому Фіджі? Відповідь проста: понад 40% населення країни – це етнічні індійці, які перебралися на острови наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. як наймані британцями робітники на цукрових та бавовняних плантаціях. Крім того, уряд Байнімарами, який станом на 2014 рік лише позбувся накладеної політичної блокади з боку Австралії, шукав всіляких можливостей диверсифікувати пул виходів на регіональні платформи багатостороннього співробітництва.

Прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді під час промови на Форумі співробітництва Індії та Тихоокеанських островів у Порт-Морсбі. Adek Berry/ AFP. 2023

Для Індії країни Океанії – це насамперед із десяток голосів у Генеральній Асамблеї ООН, адже політичною місією Делі є реформування Ради Безпеки, розширивши представництво постійних членів. Зокрема, на цьому терені Індія активно співпрацює з Японією, Німеччиною та Бразилією в межах так званої Великої четвірки (G4 Nations).

З іншого боку, скликання форуму в столиці Папуа – Нової Гвінеї у травні 2023 року мало передусім політичний підтекст, адже відбувалося на тлі візиту Блінкена та втечі до Вашингтона Байдена. Нині організація опирається на формальну риторику й обіцянки розширити відносини в майбутньому. Нарендра Моді дав гарантії посприяти вирішенню проблеми кліматичних змін, розуміючи, наскільки ця тема чутлива для держав Океанії. Наразі варто підсумувати, що функціонування подібного інституту – це ресурс для прощупування регіонального грунту та оцінки ймовірної ролі Індії в Океанії. Делі припізнилося з процесом економічної модернізації, запущеної лише в 90-х роках, однак саме зараз прокладений курс почав приносити плоди, тому Індія поступово відкривається світу, вбачаючи своїм обов’язком представляти інтереси країн глобального Півдня.

З дощу та під ринву

За рік китайського прориву в Океанії регіональна палітра зазнала чималих змін. Витверезний тичок з Соломоновими островами переконав країни так званого «західного блоку» переглянути підходи до регіональної стратегії. Зараз на порядку денному відчуваються більш автономні курси, гегемони покладаються на власні сили, подекуди йдучи в розріз з інтересами нещодавніх союзників. Розширення партнерства між США та Папуа – Новою Гвінеєю – прямий наслідок подібних позитивних зрушень. Цінність такі ініціативи несуть передусім малим регіональним країнам, які розгледіли в цьому перспективи для розбудови належної інфраструктури й покращення загального рівня життя для власних громадян – чого досягти власними силами через брак ресурсної бази просто неможливо.

Нині важко сказати, чи вплинув оборонний пакт між Вашингтоном та Порт-Морсбі на регіональний баланс сил. На нашу думку, найприкметнішим з усього виру дипломатичної активності в Океанії є загальна зміна підходів до розбудови регіональної стратегії, коли акценти розставляються на системному рівні, позиціонуючи сталість політичного клімату в далекій перспективі вище за мимовільні звитяги для електорату вдома. Варто очікувати, що свої підходи калібруватиме й Китай, який досяг певної стелі перспектив на півдні Тихого океану, зазнавши цілого каскаду регіональних невдач.

Океанія дійсно опинилася під пильним поглядом найбільших світових політичних гегемонів – на додачу до вже усталеного переліку акторів поступово долучається Індія, яка лише зараз почала відкривати для себе настільки далекі горизонти. Поки що цінні козирі Делі тримає при собі, приглядаючись до слабких точок океанійських суспільств, які підкупити надалі бути тільки важче.

Автор – Антон Кучеренко, експерт з Австралії та Океанії Аналітичного центру ADASTRA

Ставайте патроном ADASTRA, і, можливо, Моді теж спробує Вас підкупити.