Новий Узбекистан старого Мірзійоєва: що принесе країні «обнулення» президента?

9 липня в Узбекистані відбулися дострокові президентські вибори, на яких цілком прогнозовано переміг чинний голова країни Шевкат Мірзійоєв. Подія остаточно завершила процес побудови так званого «нового Узбекистану», про який новообраний президент оголосив на своїй інавгураційній промові у 2021 році.  Після приходу до влади у 2016 році, Мірзійоєву вдалося провести часткову лібералізацію після двох десятків років авторитаризму Іслама Карімова.

Проте до формування вільного демократичного суспільства та реформування політичної системи в Узбекистані ще далеко. Проведення конституційної реформи в рамках ініціативи побудови «нового Узбекистану» гарантувала централізацію влади в руках Шевката Мірзійоєва, «обнуливши» президентські терміни, що дозволяє йому очолювати країну до 2037 року.

Залишаються не вирішеними проблеми високого рівня корупції, недосконалої економічної системи та соціальної напруги в суспільстві, яке має великі надії на покращення життя в Узбекистані, обіцяне чинним президентом. І все це нашаровується на проблему сепаратизму в Каракалпакстані та геополітичну турбулентність в регіоні, спровоковану початком повномасштабного російського вторгнення в Україну.

Сьогодні Узбекистан активно шукає своє місце у новому міжнародному порядку, який несе як можливості, так і загрози для країни. Які довгострокові наслідки для Ташкента несе конституційна реформа та продовження перебування при владі Шевката Мірзійоєва? Чи може загостритися ситуація в бунтівному регіоні Каракалпакстані? Яке місце Узбекистан займає в геополітичній структурі Центральної Азії? Що в Ташкенті думають про російсько-українську війну та як реагують на нові реалії? Про це все – в актуальному матеріалі.

Конституція «обнулення»

Після перемоги на чергових президентських виборах у 2021 році, лідер Узбекистану Шевкат Мірзійоєв оголосив про ініціативу внесення змін до конституції. Це вже 15-та за рахунком конституційна реформа за період незалежності країни. На своїй інавгураційній промові 6 листопада 2021 року президент Мірзійоєв оголосив про розвиток концепції «нового Узбекистану», згідно з якою передбачався перегляд головного закону країни та реформування суспільно-політичної системи держави.

Процес формування нових поправок та їх затвердження було винесено у публічне обговорення, наскільки це можливо в автократичному режимі, який діє в Узбекистані. Було створено державний веб-сайт, де звичайні громадяни могли запропонувати свої варіанти змін до конституції, а саме прийняття реформи винесли на всенародний референдум. Від самого початку процес проходив проблематично: через бунти в Каракалпакстані довелося відтермінувати прийняття і змінити деякі поправки. Загалом, основні зміни в новій редакції конституції Республіки Узбекистан можна розділити на два розділи.

1.    Розширення прав громадян з метою, за словами самого Мірзійоєва, досягнення «піднесення людської гідності». Надання Узбекистану образу «соціальної держави», тобто закріплення права на соціальні пільги та збільшення фінансової допомоги населенню.

2.    Передача Сенату повноважень президента щодо призначення голів Антикорупційної агенції та Рахункової палати. І останнє, найважливий трек змін, який передбачає збільшення з 5 до 7 років термін президенства.

Остання поправка є фактично єдиною причиною всієї конституційної реформи в Узбекистані, оскільки дозволила чинному президенту Шевкату Мірзійоєву балотуватися на третій термін, здобувши «обнулення» попередніх років на посаді (попередня редакція обмежувала перебування у президентському кріслі в два терміни). Решта поправок здебільшого несе напівдекоративний характер, що значно не впливає на політичну систему країни. Дуже схожі процеси відбувалися в російській федерації в 2020 році та у Казахстані минулого року.

30 квітня в Узбекистані пройшов конституційний референдум, на якому за зміну основного закону проголосувало 90,21% громадян. А вже 8 травня Мірзійоєв оголосив про дострокові президентські вибори. Треба пояснити, що до 2016 року в Узбекистані панував жорстокий поліцейський режим Іслама Карімова, який керував країною 26 років. Під час його правління систематично придушувалася свобода слова, проводилися репресії проти опозиції та навіть масові розстріли, як наприклад в Андижані в 2005 році.  Після смерті диктатора, до влади прийшов колишній голова його уряду Шевкат Мірзійоєв.

Президент Республіки Узбекистан Шевкат Мірзійоєв. Reuters

Новий президент дав початок частковій лібералізації та ініціював низку реформ. Спочатку була проведена чистка від корупціонерів та представників «ташкентського клану» Карімова в органах влади та безпеки. Мірзійоєв спростив виїзд громадян Узбекистану за кордон, увівши біометричні паспорти та скасувавши радянську систему «виїзних віз». Також Ташкент провів девальвацію національної валюти, що знизила її курс удвічі. Успіхи реформ дали Мірзійоєву високу підтримку в суспільстві, але одночасно і великі очікування від політики влади в рамках концепції «нового Узбекистану».

Незважаючи на образ президента-реформатора, в Узбекистані Мірзійоєва все ще залишилися старі проблеми з корупцією, інфляцією та енергетичним сектором. Так наприклад, країну сколихнуло масштабне розслідування корупції в газовій галузі та корупційних зв'язків сім’ї президента з китайським бізнесом. Окрім цього, минулої зими аномальні холоди фактично зруйнували місцеву енергетичну структуру, через що деяким громадянам довелося розпалювати багаття у власних під’їздах. Стрімкий ріст інфляції в Узбекистані через російсько-українську війну додатково посилив тиск на владу. Проте рівень підтримки Мірзійоєва поки високий, і тому дострокові президентські вибори треба було провести якнайшвидше для збереження задовільного результату.

10 липня Мірзійоєва прогнозовано оголосили переможцем на дострокових виборах президента Узбекистану з результатом 87% при явці 70%. Представники опозиції фактично були усунуті, а решта конкурентів чинного президента мала мізерну підтримку, що і забезпечило впевнену перемогу останнього. Повторне обрання Мірзійоєва завдяки конституційній реформі дозволяє йому бути при владі в Узбекистані ще 14 років. Нові політичні реалії підтвердили панівне становище представників «самаркандського клану», членом якого є Шевкат Мірзійоєв та його прибічників у владі. Ще на початку 2000-х чинний президент очолював адміністрацію Самаркандської області, звідки він і почав рухатися вгору по кар’єрній драбині.

Формування «нового Узбекистану» несе за собою спробу цементування Шевката Мірзійоєва у кріслі президента та надає сигнал потенційного регресу у бік повернення до жорсткого стилю автократичного правління Карімова. Сьогодні в Узбекистані продовжується тиск на рештки опозиційних організацій, ЗМІ, журналістів та блогерів. Згідно з останнім звітом міжнародної організації «Репортери без кордонів» свобода преси в Узбекистані погіршилася за останній рік на чотири позиції, опустившись із 133 на 137 місце в рейтингу (Сайт Радіо Свободи, попри заяви влади, є заблокованим на території країни).

Разом з тим, для країни, яка пережила поліцейський авторитарний режим Карімова, той мінімум на треку реформ та лібералізації життя суспільства, започаткований чинним президентом, дає говорити про успіхи у розвитку країни. Шевкат Мірзійоєв – нетиповий автократ для Центральної Азії, оскільки опирається на популярність населення, що іноді впливає на його рішення. Перспективи побудови демократії в Узбекистані поки малоймовірні, але повернення до часів тотальної диктатури вже виключено. Так, Мірзійоєв все ще використовує методи Карімова для контролю влади, такі як утиски опозиції чи криваві розгони демонстрантів, проте великого масштабу вони не несуть і мають поодинокі випадки. Показовим випадком стало заворушення в автономномій республіці Каракалпакстан, де у липні минулого року розгорілися масові протести, що могло розпалити сепаратистські тенденції у регіоні.

Випробування бунтом

У перші дні липня кілька сотень жителів республіки Каракалпакстан (яка на правах автономії входить до складу Узбекистану) вийшли на вулиці столиці регіону – Нукус з вимогою скасувати поправки до конституції країни, згідно з якими ліквідовувався суверенітет автономії. З часом маніфестації перетворилися у бойові сутички з поліцією та нацгвардією. Відбувалися навіть спроби штурму адміністративних будівель. Ситуація настільки загострилася, що особисто президент Узбекистану Шевкат Мірзійоєв прибув до бунтівного регіону для стабілізації ситуації. У країні було введено режим надзвичайного стану. У протистоянні з поліцією загинуло 80 протестувальників та більше сотні було заарештовано.

Тригером протестів в регіоні став перший варіант конституційної реформи, де обмежувався суверенітет республіки Каракалпакстан. Коротко про саму автономію. Офіційна назва регіону – Республіка Каракалпакстан, яка має довгу історію державності. Після розпаду російської імперії, регіон переходив до складу Казахстанської АРСР, Туркменістанської АРСР, Російської РФСР та тільки у 1936 році став частиною Узбекистанської РСР. За цей час, Каракалпакстан отримав статус «Автономної Радянської Соціалістичної Республіки». 

Розпад Радянського Союзу надав шанс каркалпакам здобути свою незалежність (юридично Каракалпаксан залишався у складі узбекистанської держави, але фактично мав повну свободу дій у внутрішній та зовнішній політиці), проте з економічних та соціальних причин було вирішено «приєднатися» до незалежного Узбекистану. 1993 року сторони підписали міждержавний договір строком на 20 років про входження Республіки Каракалпакстан до складу Узбекистану. В угоді було закріплено право виходу автономної республіки шляхом «всенародного референдуму».

Акції протесту проти конституційної реформи Мірзійоєва на вулицях столиці автономної Республіки Каракапакстан - Нукуса. ST.org

Саме суверенітет та право виходу Каракалпакстану скасовувались у новій редакції конституції, якби її було затверджено. Так, з опису статусу Республіки Каракалпакстан було видалено слово «суверенна», а також забрано згадку про право республіки на відокремлення від Узбекистану. Поштовхом до початку бунту став арешт 1 липня керівника руху «Алга, Каракалпакстан» Даулетмурата Тажимуратова, котрий закликав місцевих вийти 5 липня на вулиці Нукуса проти конституційної реформи. Кілька тисяч людей стали учасниками протесту, на якому лунали меседжі «збереження суверенітету», «відставки місцевої влади» та навіть вимоги вийти зі складу Узбекистану.

У відповідь Ташкент ввів надзвичайний стан в країні, обмежив доступ до інтернету в бунтівному регіоні та дав вказівку силовим відомствам розігнати протест. Варто зазначити, що Каракалпакстан – це найбільш депресивний регіон Узбекистану. Примітивна інфраструктура, висока бідність, екологічні проблеми, низький рівень працевлаштування призводять до того, що цей регіон забезпечує майже третину всієї міграції з країни. Через погану соціально-економічну ситуацію в автономії майже щороку проходять масові протести.

Протягом останніх 30 років влада Узбекистану намагалась викорінити сепаратистські тенденції з автономії. Проводились арешти, репресії проти каракалпакстанської політичної та культурної еліти, громадських діячів, відбувалося контрольоване переселення узбеків до регіону для зміни етнічного складу населення (за приблизними оцінками, зараз в автономії мешкає 400 тисяч каракалпаків та 400 тисяч узбеків), що загострювало відносини між центральною владою та місцевими. Вищезгадані аспекти створювали проблему розвитку сепаратизму в Каракалпакстані та реальну загрозу територіальній цілісності Узбекистану (згадаємо про законне право виходу автономії). Центральна влада, цілком прогнозовано, спробувала внести поправки про ліквідацію суверенітету регіону до конституції, задля гарантування стабільного правління Шевката Мірзійоєва. Проте Ташкент не передбачав радикально негативної реакції від каракалпаків, для яких суверенітет своєї республіки є без перебільшення «сакральним» та доказом самоідентичності.

Для стабілізації ситуації в розпал липневих протестів до столиці Каракалпакстану прибув особисто президент Шевкат Мірзійоєв. Під час виступу перед місцевим парламентом, голова держави запевнив, що буде проведено перегляд скандальних поправок, таким чином пішовши на поступки протестувальникам. 4 липня парламент Узбекистану зберіг суверенітет Каракалпакстану у проєкті поправок до конституції країни. Одразу наступного дня ситуація у регіоні стабілізувалася, та масові акції протесту припинилися.

Влада Узбекистану спромоглася «дипломатично» вирішити проблему, хоча і не без жертв та жорстких дій з боку силовиків. Мірзійоєв показав себе як людину, що готова до компромісів та безкровних вирішень конфліктів. Стабілізація ситуації в країні стала для президента обов’язковою опцією перед важливою для нього конституційною реформою. Загострення подій в Каракалпакстані ставили під загрозу прийняття нової редакції конституції країни та її легітимізації, що для автократичних країн важливий аспект. Окрім цього, мирне вирішення кризи допомогло підтримати статус Мірзійоєва як «демократичного» лідера та зберегло позитивний імідж серед країн Заходу, з якими останнім часом інтенсифікувалося співробітництво.

Регіональний гравець

За правління Шевката Мірзійоєва зовнішня політика Узбекистану переформовувалася з безпекового вектору на торгово-економічний. Результатом даного курсу Ташкента стало відкриття нових ринків збуту для узбецьких товарів, потенціал яких раніше використовувався лише частково. З 2016 року Узбекистан досягнув кількаразового збільшення товарообігу з Казахстаном, Киргизстаном і Таджикистаном. 

Характерною рисою зовнішньої політики Ташкента є термін «економізація», який полягає у пріоритетності торгового треку перемовин із закордонними партнерами. Так, основою стратегічного партнерства Узбекистану з КНР є інфраструктурна ініціатива Сі Цзіньпіна «Пояс і Шлях». У рамках проєкту уряд Мірзійоєва підтримує співпрацю у сферах транспорту, торгівлі, інвестицій, енергетики та високих технологій. Ташкент активно бере участь у розробці програм із відкриття транспортно-логістичних маршрутів, що поєднують Центральну Азію з Півднем та Європою через Китай.

Пекін – це найбільший торговий партнер Узбекистану, якому виділяє щорічно кілька мільярдів доларів кредиту. Флагманським проєктом в рамках узбецько-китайської співпраці можна назвати залізничну магістраль «Китай – Киргизстан – Узбекистан». Вона повинна з’єднати одним логістичним ланцюжком Західну частину КНР, Іран, Туреччину та Європу. Проєкт перебуває у стадії планування, а саме будівництво планується почати восени цього року, але у майбутньому залізнична магістраль може привести великі надходження до бюджету Узбекистану та закордонні інвестиції.

В рамках економізації зовнішньої політики, Узбекистан обрав вектор на інтенсивну інтеграцію країни в міжнародний фінансовий, торговельний та економічний простір. Так, за перший термін правління Мірзійоєва, країна уперше у своїй історії отримала суверенні кредитні рейтинги від – S&P, Moody's і Fitch. Було розширено співпрацю з МВФ, Світовим банком, Азіатським банком розвитку (триває процес обговорень щодо вступу в СОТ). У 2019 році Узбекистан вступив у Тюркський союз (Азербайджан, Казахстан, Киргизстан і Туреччина). Завдяки приєднанню до організації Ташкент збільшив торгово-економічну взаємодію з найближчими сусідами в регіоні через спрощення митних та транзитних процедур. Окрім цього, узбекистанська влада досягла значного прогресу в отриманні статусу бенефіціара Загальної системи преференцій Європейського союзу (GSP+). Ведуться перемовини щодо підписання угоди з вільної торгівлі з одним з основних економічних партнерів – Республікою Корея.

Доповнює економізацію зовнішньополітичної доктрини «багатовекторність» або «багатопланове стратегічне співробітництво», що характерно для більшості країн Центральної Азії. Узбекистан намагається розширити вектори співпраці з різними геополітичними акторами поза ЦА, такими як КНР, США, ЄС, Іран, Індія, Південна Корея чи Японія. Проте варто виокремити Пекін зі списку, оскільки вплив позиції останнього на політику Узбекистану цілком помітний. Економічна доцільність від кооперації з китайськими колегами ставить пріоритетність думки КНР для Ташкента на високе місце. Загалом це стосується дотримання  прокитайської позиції по різним спірним питанням міжнародної політики (проблема навколо Тайваню, замовчування геноциду мусульманського населення в Сіньцяні).

Важливим зовнішньополітичним партнером Узбекистану є і Сполучені Штати Америки, яка має довгу історію. Між країнами діє стратегічне партнерство та активно підтримуються співробітництво в галузі безпеки, економіки та культурних зв’язків. Така тісна кооперація сформувалася на початку 2000-х років, і пов’язана вона була з війною США в Афганістані, з яким Узбекистан має спільний кордон. У 2001-2005 рр. американці використовували узбекистанський аеродром Курши-Ханабад як базу власних ВПС, звідки завдавали удару по території Афганістану та надавали логістичну підтримку військовому контингенту союзників.

Після приходу до влади Мірзійоєва, торгово-економічна співпраця між Ташкентом та Вашингтоном значно зросла. Товарообіг Узбекистану зі США за підсумками 2022 року становив 436,8 млн. дол., що у два рази більше за аналогічні показники в 2020 році – 277 млн. дол.. У лютому Ташкент відвідав вперше за довгий час держсекретар США Ентоні Блінкен. США розглядають Узбекистан як одну зі своїх опорних точок у цьому регіоні, насамперед в економічному та безпековому вимірі.

Глави країн-учасниць саміту ШОС у Самарканді, 16 вересня 2022 року. Sergei Bobylev/AP

За останній рік відбулися прориви у відносинах із сусідами Узбекистану – Казахстаном та Киргизстаном. 3 липня Шевкат Мірзійоєв підписав закон «Про ратифікацію Договору між Республікою Узбекистан та Республікою Казахстан про демаркацію узбекистано-казахстанського державного кордону», узгодженого на зустрічі з президентом Токаєвим в Астані у грудні минулого року. Проте головним досягненням тієї зустрічі стало підписання угоди про союзні відносини Казахстану та Узбекистану.

Згідно з документом сторони у разі виникнення загрози збройного нападу на одну з країн договору з боку третіх держав, зобов'язуються негайно вжити заходів щодо мирного врегулювання конфлікту. Жодна з республік не допустить, щоб її територія і ресурси були використані з метою агресії проти іншого учасника договору. Також вони не братимуть участі в будь-яких блоках або союзах, спрямованих один проти одного. Встановлення такого союзу можна назвати проривним для Центральної Азії, оскільки такого раніше не було. Можна вже говорити про формування такого собі «протосоюзу» Ташкента й Астани, який має великі перспективи для розвитку. Це цілком переформатовує геополітичний ландшафт Центральної Азії у більш інтеграційне безпекове середовище, яке раніше обмежувалося лише економікою. Причиною таких дій Узбекистану та Казахстану стало повномасштабне вторгнення російської федерації в Україну, що послабило вплив і авторитет москви в ЦА.

Важливою подією для Ташкента стало вирішення територіальної суперечки з Киргизстаном. Протяжність кордону між двома країнами становить 1378 км, і до 2023 року було делімітовано й демарковано 1170 км. Найбільші диспути велися про залишкові 208 км та щодо доступу до водних ресурсів.  Через цю проблему у 2016 році країни опинилися на межі збройного конфлікту. Тоді Узбекистан висадив десант силовиків біля Орто-Токайського водосховища. У відповідь Бішкек направив на спірну ділянку додаткові сили, що спричинило зіткнення між військовими. Ситуацію вдалося стабілізувати, але коріння проблеми залишалося.

Окрім цього, складною темою для врегулювання залишається статус анклавів. На території Узбекистану знаходиться киргизстанський анклав Барак, а в Киргизстані узбецькі території Шахімардан, Сох, Чон-Гара та Джангайл. Періодично також розпалюються конфлікти. Останнє велике зіткнення відбулося в травні 2020 року. Від початку свого правління Шевкат Мірзійоєв відновив перемовини щодо врегулювання територіальних диспутів, які призупинив свого часу попередній президент Іслам Карімов. На початку цього року сторони нарешті завершили процес демаркації кордону. Бішкек схвалив передачу водосховища Кемпір-Абад Ташкенту, а Киргизстан за цим документом отримає 19 699 га нових земель. Подія остаточно завершила процес врегулювання, хоча деякі проблеми з доступу до водних ресурсів та статусу анклавів залишаються.

Узбекистан став важливим майданчиком для переговорів та самітів. Тільки за останній рік в Самарканді відбулися саміти ШОС, ЦА+1, Організації тюркських держав та різні міжнародні бізнес-форуми. Активна участь в регіональних інтеграційних об’єднаннях дає змогу Ташкенту претендувати на роль медіатора. Саме за ініціативою Ташкента проходять жваві обговорення щодо безпекової ситуації в Афганістані, де владу захопив «Талібан». Узбекистан бере участь у міждержавних консультаціях по афганській проблемі з Пакистаном, Індією, рф, КНР, Таджикистаном, Киргизстаном, Казахстаном та Іраном. Окрім цього, Ташкент налагодив контакти із представниками «Талібану», які доволі часто відвідують Узбекистан для перемовин із владою щодо економічної допомоги та безпеки кордонів. За період президенства Шевката Мірзійоєва, країна почала інтенсивно діяти на міжнародній арені, фокусуючись на торгово-економічній складовій та вирішенні безпекових проблем.

російсько-українська війна

Як і більшість країн Центральної Азії, Ташкент цілком прогнозовано зайняв позицію нейтралітету щодо війни в Україні, розпочатої путіним. Узбекистан одним із перших країн регіону закликав припинити військові дії та не визнав незалежність так званих «лднр». 25 лютого 2022 року, Шевкат Мірзійоєв мав телефонну розмову з владіміром путіним, де за версією пресслужби кремля начебто віднісся «з розумінням» до дій рф в Україні. Але потім адміністрація президента Мірзійоєва спростувала це твердження. Узбекистан також не визнав анексію росією Херсонської, Запорізької, Донецької та Луганської областей. Місцева влада закликала власних громадян, котрі їдуть на заробітки до росії не брати участь у війні під загрозою кримінального переслідування і заборонила служити їм в армії рф. Ташкент намагається відмежуватися від російсько-української війни, але тісне співробітництво з рф триває.

росія – це другий найбільший торгово-економічний партнер Республіки Узбекистан, навіть незважаючи на деградацію російської економіки після лютого 2022 року. Ташкент залежний від російського газу через нездатність покрити власні потреби. В Узбекистані частка газу в енергобалансі перевищує 80%, при щорічному зростанні його внутрішнього використання у 7-10%. Окрім цього, існують зобов’язання з постачання природного газу до КНР, що створює дефіцит, який необхідно закрити за рахунок імпорту російських енергоносіїв. «Газпром» контролює ключові нафтогазові родовища Узбекистану через мережу офшорних компаній спільно з місцевими олігархами.

Західні санкції змусили москву переформатувати торгово-економічний вектор на Схід, насамперед в Центральну Азію. Завдяки паралельному імпорту рф отримує підсанкційні товари та технології транзитом через Узбекистан, Казахстан, Киргизстан та Вірменію. Повертаючись до енергоносіїв, то минулого року владімір путін запропонував Астані й Ташкенту створити «газовий союз» для підтримки поставок між трьома країнами та іншим покупцям, включаючи КНР. Лідери Казахстану та Узбекистану відмовилися від путінської ініціативи, так як це загрожувало обмежити суверенітет республік в енергетичному питанні і допомогло б рф продавати свою нафту в обхід санкцій.

Президент Узбекистану Шевкат Мірзійоєв у компанії президента Казахстану Касим-Жомарт Токаєва та кремлівського диктатора владіміра путіна на параді до «Дня Побєди» в москві, 9 травня. Прес-служба президента Республіки Узбекистан

В офіційного Ташкенту спостерігається м’яке невдоволення від військової авантюри путіна, що призвела до глобальних економічних та енергетичних проблем (прикладом є невизнання псевдо референдумів та слова про підтримку територіальної цілісності). Проте, частково політична та торгово-економічна залежність від кремля змушує притримуватися хороших відносин з росією. Окрім цього, узбекистанський істеблішмент має тісні контакти з російськими політиками та бізнесом. Не випадково президент Узбекистану Шевкат Мірзійоєв цьогоріч відвідав так званий парад побєди  на 9 травня у москві, який став ще одним актом жалюгідності путінського режиму. Ташкент у майбутньому не змінить своєї позиції нейтралітету щодо російсько-української війни, але можливим є зменшення допомоги в питанні обходження санкцій через тиск Заходу.

Підсумки

Остання конституційна реформа в Узбекистані гарантувала чинному президенту Шевкату Мірзійоєву перебування при владі до 2037 року. Нові поправки розширили свободи та права громадян, але основний акцент було спрямовано на «обнулення» термінів Мірзійоєва для отримання ним можливості балотуватися на посаду втретє. Після перебування на посаді Шевкат Мірзійоєв отримав імідж реформатора, провівши кілька важливих реформ, що покращили життя країни. Проте автократичний характер режиму залишається, як і утиски опозиції. Найбільшим викликом для Ташкента за останній рік стали бунти в автономній Республіці Каракалпакстан, де протестували проти обмеження автономії згідно з першою версією конституційних поправок. Чинний президент продемонстрував свою готовність для компромісів та скасував скандальну поправку, стабілізувавши ситуацію в регіоні.

На зовнішній арені Ташкент дотримується «багатопланового стратегічного співробітництва» в поєднанні з «економізацією». Тобто Узбекистан ставить у пріоритет торгово-економічне співробітництво. Найбільшим економічним партнером центрально-азійської країни є КНР, з якою активно налагоджені політичні та бізнес зв’язки по лінії інфраструктурної ініціативи «Пояс і Шлях». За останній рік Узбекистан активізував участь у різних регіональних інтеграційних об’єднаннях та проєктах, а місто Самарканд стало майданчиком для міждержавних самітів. Це  дає змогу Ташкенту сформувати свою посередницьку роль у регіоні. Важливим треком у зовнішньополітичній діяльності Узбекистану є формування союзницьких відносин з Казахстаном та врегулювання територіальних диспутів з Киргизстаном.

Офіційний Ташкент займає нейтральну позицію щодо російсько-української війни, проте зберігає тісні економічні відносини з москвою. У майбутньому не варто очікувати зміни цього відношення, хоча позитивні тенденції у поведінці узбекистанської влади спостерігаються: відмова від проросійского «газового союзу», заборона власним громадянам воювати на боці рф чи відмова приймати російських артистів, які підтримують війну. Зміна поведінки Ташкента можлива лише при катастрофічній поразці рф на полі бою в Україні, яка потенційно може запустити процес дезінтеграції путінського режиму. Вже зараз Узбекистан намагається розширити співробітництво з КНР, Туреччиною чи Заходом, страхуючи себе на випадок відходу росії з регіону.

Автор – Антон Ганоцький, експерт з Азійсько-Тихоокеанського регіону Аналітичного центру ADASTRA

Сподобалася стаття? Тоді підтримайте вихід нових матеріалів, ставши патроном ADASTRA. Цим ви робите свій внесок у розвиток вітчизняної аналітики!