Опів на другу: Чому «егоїстична» політика Південної Кореї не є тим, чим здається

Ще до приходу чинного президента Південної Кореї Лі Чже Мьона до влади у світовій та українській пресі почали з’являтися критичні матеріали про можливі форми «прагматичної» зовнішньої політики Сеула щодо Росії та України, а також про потенційну переорієнтацію зовнішньої політики країни у бік охолодження відносин із Вашингтоном і Токіо та зближення з так званою «віссю зла». 

У своїй інавгураційній промові Лі перепідтвердив, що пріоритетами його адміністрації є управління відносинами з сусідами Сеула з «практичної перспективи національних інтересів».

З деяких цих наративів складалося враження, що в одній із найбільших економік Азії та країні, яка співчуває Україні, до влади прийшли мало не проросійські та прокитайські сили, готові піти на будь-які поступки Пхеньяну та дистанціюватися від Заходу.

Однак через рік після приходу Лі Чже Мьона до влади можна констатувати, що в зовнішній політиці Південної Кореї, яка визначається балансом сил між фракцією «самостійників», представленою бюрократією Міністерства об’єднання, та «фракцією альянсу», представленою Міністерством закордонних справ і радником з національної безпеки, не відбулося «егоїстичного» повороту.

Хоча Лі й зробив певні кроки до покращення відносин із Росією та Китаєм, зовнішня політика «лівої» адміністрації не лише не здійснила розвороту на 180 градусів, а й у деяких аспектах розвинула досягнення попередньої консервативної адміністрації Юн Сок Йоля.

Новітня південнокорейська політична історія

Починаючи приблизно з демократизації 1990-х років, обличчя південнокорейської політики визначалося антагонізмом умовно консервативних і прогресивних сил.

Консерватори традиційно виступали за міцний союз зі Сполученими Штатами, військове стримування Пхеньяна та, останнім часом, за тісну координацію з Токіо.

Натомість прогресивні сили, представники яких сьогодні керують країною, а ще 30–40 років тому спалювали американські прапори, якщо й не займали прямо протилежні позиції, то щонайменше суттєво відхилялися від курсу, заданого консерваторами. Вони віддавали перевагу економічній взаємодії з Північною Кореєю, більшій автономії в межах альянсу зі США та критичнішому ставленню до Японії.

Найяскравішим втіленням загальної лінії прогресистів стала «Політика сонячного сяйва» — доктрина, запроваджена за президента Кім Де Чжуна у 1998 році та відроджена президентом Мун Чже Іном у 2017 році. Вона передбачала мирне врегулювання та майбутнє возз’єднання з Північчю через економічне співробітництво та діалог.

Саме ця політика стала причиною певного охолодження відносин між Сеулом і Вашингтоном, звинувачуючи останніх у тому, що вони можуть перешкоджати міжкорейському примиренню.

Протистояння двох таборів часто призводило до саботування довгострокових зовнішньополітичних ініціатив. Після того, як у 2011 році Конституційний суд Південної Кореї визнав уряд винним у недостатньому захисті прав жертв сексуального рабства часів Другої світової війни, консервативний президент Лі Мьон Бак на тлі падіння внутрішньої підтримки своєї адміністрації відмовився від спроб покращити відносини з Японією та перейшов до більш конфронтаційної позиції.

Його консервативна наступниця Пак Кин Хе у 2015 році підписала з прем’єр-міністром Японії Сіндзо Абе новий пакет компенсацій і чітко заявила, що питання вирішене «остаточно і безповоротно». Однак після приходу до влади у 2017 році прогресивного президента Мун Чже Іна угода була фактично дискредитована, що підірвало довіру Японії до Південної Кореї як до партнера з переговорів.

Втім, самі прогресивні сили ніколи не були монолітними. Починаючи з 2003 року, за каденції іншого прогресивного президента — Но Му Хьона — у прогресивному таборі сформувалася зовнішньополітична лінія розколу, яка зберігається й сьогодні: протистояння між «фракцією самостійників» та «фракцією альянсу».

Як тоді, так і зараз лакмусовим папірцем належності до тієї чи іншої групи була політика щодо Північної Кореї, яка значною мірою визначала зовнішньополітичні уподобання політиків щодо інших держав.

Прихильники автономії вважали, що покращення міжкорейських відносин і діалог із Північчю зрештою допоможуть просунути денуклеаризацію, навіть якщо для цього Сеулу доведеться певною мірою дистанціюватися від Вашингтона. У такому підході необхідний посередник, тому «самостійники» прагнули підтримувати тісніші зв’язки з Китаєм, враховуючи значний економічний вплив Пекіна на Пхеньян.

Натомість прихильники альянсу, хоча й не мали настільки “яструбиних” поглядів, як-от консерватори, стверджували, що жоден примирливий діалог не змусить Північну Корею відмовитися від ядерної зброї. На їхню думку, повернути Пхеньян за стіл переговорів можна лише через санкції, стримування та політику тиску. Досягти цього слід не через переорієнтацію на Пекін, а через міцний американсько-корейський союз як єдину реальну гарантію стабільності на Корейському півострові.

Саме такий підхід категорично не подобався Північній Кореї, оскільки в розумінні Пхеньяна «денуклеаризація» означає, серед іншого, і повне виведення американських військ із Півдня.

Хто є відповідальним за сьогоднішню зовнішню політику Сеула?

Архітектором сьогоднішньої зовнішньої політики Південної Кореї багато в чому можна вважати чинного радника з національної безпеки Республіки Корея Ві Сон Лака. Колишній кар’єрний дипломат, який свого часу обіймав посаду посла в Росії, став одним із головних провідників просоюзницького прагматичного підходу Лі Чже Мьона до дипломатії.

Радник з національної безпеки Республіки Корея, Ві Сон Лак, дає інтерв'ю газеті The Korea Times, 2 травня 2025. Shim Hyun-chul

Ві Сон Лак представляє фракцію в адміністрації Лі, яка виступає за зміцнення союзу зі Сполученими Штатами. Щойно його кандидатуру було оголошено на посаду радника з національної безпеки, стало зрозуміло, що якщо спроби послабити союз і виникнуть, то точно не з боку Сеула.

У своїх міркуваннях Ві наполягав на продовженні курсу попередників щодо співпраці зі США та Японією. Водночас він підкреслював необхідність підтримувати діалог із Китаєм і бодай якийсь з Росією, а також намагання залучити Північну Корею до переговорного процесу, яка за півтора року до обрання Лі Чже Мьона офіційно оголосила возз’єднання з Півднем «неможливим» і закріпила цю позицію в конституційних поправках.

Ще до вступу на посаду Ві критикував дипломатичний підхід адміністрації Юн Сок Йоля, називаючи його шаблонним. На його думку, моделі поведінки, які працюють у відносинах із Вашингтоном, не можуть автоматично застосовуватися до взаємодії з іншими державами, насамперед із Китаєм та Росією. Саме тому він виступав за більш гнучку дипломатію.

Для пояснення свого бачення зовнішньої політики Ві запропонував наочну аналогію з годинником: «Уявіть, що США розташовані на позначці третьої години, а Китай — дев’ятої. В ідеалі Південна Корея на цьому циферблаті має перебувати приблизно на позначці пів на другу».

Водночас «фракція самостійників», неформальним лідером якої вважається міністр об’єднання Республіки Корея Чон Дон Йон, нікуди не зникла. Ця група була особливо впливовою за часів попереднього прогресивного президента Мун Чже Іна (2017–2022), активно виступаючи за відкритий діалог із Пхеньяном.

Схоже, саме Чон був головною фігурою, яка координувала спроби відновлення міжкорейського діалогу приблизно з червня по грудень 2025 року, публічно висуваючи делікатні або суперечливі ініціативи щодо Півночі без прямої вказівки на причетність президента.

Саме ця фракція відповідальна за більшість заяв, що закликали до більш рішучих кроків для покращення відносин із Пхеньяном, зокрема: послаблення санкцій ООН проти КНДР; зближення з Китаєм і розширення економічної співпраці; встановлення більш доброзичливих відносин із Росією; залучення Москви як посередника в міжкорейському діалозі.

Відкрита фаза протистояння між двома таборами розпочалася приблизно у грудні 2025 року. Тоді шість колишніх міністрів об’єднання оприлюднили спільну заяву, в якій висловили незгоду з проведенням Спільної корейсько-американської координаційної наради щодо політики стосовно КНДР.

На цій зустрічі південнокорейську сторону мало представляти МЗС, тобто структура, пов’язана з фракцією Ві Сон Лака. Саме такого формату також вимагав Пхеньян як передумови для будь-яких переговорів із Сеулом.

Фактично представники Міністерства об’єднання були незадоволені тим, що їх відсторонили від головного напрямку діяльності відомства — політики щодо Північної Кореї.

Хоча курування політики щодо КНДР на ділі залишилося за Міністерством об’єднання і, як результат, фракцією “самостійників”, в інших питаннях зовнішньої політики паритет залишився за “фракцією альянсу”, що нівелювало вплив північнокорейського питання на загальну лінію дипломатії Сеула. 

У самій “фракції самостійників” відбувся якісний зсув: публікація “Білої книги з об’єднання” у травні 2026 року змінила ставлення Півдня до Півночі, вперше на офіційному рівні визнавши їх «фактично двома державами».

Ві та Лі – контрольований баланс

Проте це протистояння виникло не випадково. Воно стало своєрідним механізмом балансування сил усередині адміністрації.

Якщо на посаду радника з національної безпеки Лі Чже Мьон призначив Ві Сон Лака — прихильника альянсу зі США, то на іншу ключову посаду, директора Національної розвідувальної служби (NIS), він поставив Лі Чон Сока — колишнього міністра об’єднання з набагато ближчими до «самостійників» поглядами.

Президент Південної Кореї Лі Дже Мьон виступає під час пресконференції з провідними помічниками в президентській адміністрації в Сеулі, Південна Корея, у середу, 4 червня 2025 року. Ahn Young-joon/Pool via REUTERS

Протистояння між Ві Сон Лаком і Лі Чон Соком почалося ще понад двадцять років тому. Під час роботи в адміністрації Но Му Хьона їхня взаємодія супроводжувалася гострими ідеологічними та інституційними суперечками щодо майбутнього американсько-корейського союзу. Будучи одним із найближчих помічників президента Но, Лі Чон Сок мав значний вплив і послідовно виступав за більшу стратегічну автономію Південної Кореї.

Прагматизм самого Лі Чже Мьона значною мірою походить від його особистого стилю керівництва. Багато людей із його оточення описують президента як «вирішувача проблем». За роки політичної кар’єри він здобув репутацію людини, здатної знаходити нестандартні рішення навіть у найскладніших ситуаціях.

Ще однією рисою Лі називають його виняткову проникливість та здатність «відчувати атмосферу» — те, що корейською називають словом нунчі (눈치), буквально — «вимірювати поглядом».

Як Лі та Трамп знайшли одне одного

Найяскравіше нунчі Лі проявилося під час його візиту до Вашингтона та у взаєминах із Дональдом Трампом. Південнокорейський лідер намагався зрозуміти, чого саме очікує американський президент і які вимоги для нього є принциповими.

Як і більшість союзників Америки, на початку другого президентського терміну Дональда Трампа Південна Корея опинилася під вогнем з боку США. Заяви президента Сполучених Штатів не додавали впевненості щодо надійності альянсу. Під час виборчої кампанії 2024 року він пригрозив вивести 28 тисяч американських військовослужбовців із «заможної» Південної Кореї, якщо Сеул не збільшить свої фінансові внески на утримання контингенту.

Крім того, існувала невизначеність щодо обіцяних тарифів. У квітні 2025 року, за два місяці до приходу Лі Чже Мьона до влади, США запровадили 25-відсоткові мита на південнокорейський експорт. Стало зрозуміло: доведеться домовлятися.

Попри початкові побоювання, що складні відносини з адміністрацією Трампа можуть послабити союз і навіть підштовхнути Сеул до пошуку компромісів із Пхеньяном, цей прогноз не справдився. Навпаки, прагматичний підхід Лі виявився чи не найкращим форматом взаємодії з американським президентом, який звик мислити категоріями угод і взаємної вигоди. 

Станом на момент написання статті Лі та Трамп провели дві зустрічі: у серпні в Овальному кабінеті та в жовтні на полях саміту АТЕС. Обидва саміти, особливо серпневий, стали показовими прикладами дипломатичної взаємодії й нині розглядаються як своєрідний кейс для інших лідерів, яким належить вести переговори з Трампом.

На відміну від минулих адміністрацій, сторони змінили фокус співпраці з обговорення архітектури безпеки у регіоні на суто економічні та прагматичні речі. Сеул зобов’язався інвестувати $350 млрд в економіку США, у той час як Лі зміг виторговувати зниження мит з 25 до 15%. Хоча як про зниження мит, так і про інвестиції було відомо ще у липні, саміт Трампа та Лі став “контрольною зустріччю”, що збудувала мости між лідерами та змусила американського президента поважати такого ж прагматичного лідера.

Відносини Трамп-Лі за принципом “ти мені, я тобі” показали найбільшу ефективність у співпраці з сьогоднішнім президентом Сполучених Штатів, який шукає миттєву вигоду та не переймається настільки абстрактними речами, як “довгостроковий порядок”.

Південнокорейський президент надзвичайно вдало адаптувався до нових реалій відносин із головним союзником. Його «нунчі» проявилося і в особистому підході до американського колеги. Знаючи схильність президента Сполучених Штатів до символічних жестів і його велику зарозумілість, Лі подарував йому копію корони корейських монархів. Особливо комічно це виглядало на фоні протестів “No Kings”, що відбувалися в той час у США.

Схоже, на радощах від подарунка Дональд Трамп таки погодився на довгоочікувану у Сеулі угоду про створення південнокорейського флоту атомних підводних човнів — важливий елемент стримування Північної Кореї та Китаю.

Президент США Дональд Трамп тисне руку президенту Південної Кореї Лі Чже Мьону, отримуючи в подарунок золоту корону. Кенджу, Південна Корея, 29 жовтня 2025 року Mark Schiefelbein / AP

Сам характер американо-корейського союзу певною мірою змінився. Він більше не сприймається як безумовна гарантія безпеки без необхідності взаємних зобов’язань. Проте причиною цього є не «егоїстична» політика Лі Чже Мьона, а зміна підходу самого Вашингтона, який дедалі менше готовий беззастережно фінансувати безпеку союзників.

Тому головним завданням Сеула протягом усього президентства Трампа було і, ймовірно, залишатиметься постійне підтвердження американських гарантій безпеки. Досягти цього можна через: збільшення власних оборонних витрат; інвестиції в обороноздатність країни; підвищення фінансового внеску за присутність американських військ.

Водночас певну невизначеність викликала зміна риторики. Якщо в документах часів адміністрацій Байдена—Юна містилося пряме формулювання: «Будь-яка ядерна атака Північної Кореї означатиме кінець режиму Кім Чен Ина», то в заявах адміністрації Трампа подібні формулювання вже не використовуються. Саме це породжує сумніви щодо надійності механізму стримування Пхеньяна.

Північна Корея: від надій до глухого кута

Мабуть, найбільш суперечливою сферою зовнішньої політики Лі Чже Мьона стала політика щодо Північної Кореї. Саме тут вплив «фракції самостійників» простежувався найвиразніше.

Попри дедалі агресивнішу риторику Пхеньяна після 2023 року, міжнародні ЗМІ регулярно повідомляли про ініціативи Сеула, спрямовані на пом’якшення напруженості.

Однією з відновлених за Лі ініціатив стала стратегія END — поетапний підхід, який починається з гуманітарної допомоги, культурних контактів та обмінів, переходить до нормалізації відносин через дипломатичне визнання та економічну інтеграцію і зрештою має привести до денуклеаризації.

Однак попри численні розмови про можливий «розворот» політики Сеула щодо Півночі, ця стратегія так і не вийшла за межі символічних жестів: обмежена гуманітарна діяльність неурядових організацій; демонстрація готовності вибачитися перед Пхеньяном за інциденти з безпілотниками; припинення кампаній із запуску агітаційних листівок через кордон; поступовий перехід у риториці від поняття «денуклеаризація» до нейтральнішого терміна «без’ядерний Корейський півострів».

Ці поступки навіть близько не нагадують політику попередніх прогресивних президентів, як-от Но Му Хьона, який просував створення міжкорейського промислового комплексу Кесон. Політика Лі радше спрямована на відновлення довіри та зниження ризиків після “безрозсудних” дій адміністрації Юн Сок Йоля.

Водночас найбажаніші для Кім Чен Ина кроки — скасування санкцій і масштабне економічне співробітництво — навряд чи будуть реалізовані в осяжному майбутньому.

Крім того, Лі бачить головним посередником у переговорах саме Сполучені Штати, що суперечить традиційному підходу «самостійників», які віддавали цю роль Китаю. Як запевняє адміністрація Лі американських партнерів, стратегія END не повинна підірвати згуртованість альянсу навіть на тлі дедалі агресивнішої поведінки КНДР.

Чому Північ не йде на діалог з Лі?

Причин зміни риторики Північної Кореї може бути кілька. По-перше, значно зросли військові можливості КНДР. Це пов’язано з передачею певних російських військових технологій, набуттям бойового досвіду Корейською народною армією під час участі у російському вторгненні в Україну, а також зі збільшенням фінансових надходжень від продажу озброєнь російським збройним силам.

По-друге, Пхеньян дедалі менше зацікавлений у прямих переговорах із Сеулом. Північнокорейське керівництво переконане, що будь-які переговори щодо денуклеаризації Корейського півострова мають вестися лише з позиції сили та лише з тією стороною, яку воно вважає справжнім центром впливу на півострові — Сполученими Штатами. Саме цим пояснюються періодичні спекуляції щодо можливого нового саміту між Кім Чен Ином і Дональдом Трампом, які поки що не дали жодних практичних результатів.

Зіткнувшись із цим стратегічним тупиком, адміністрація Лі не мала іншого вибору, окрім переходу до «плану Б», який поєднує прагматизм із безпрецедентним нарощуванням військової потужності країни. Головним проявом цього курсу стало прагнення створити власні атомні підводні човни у співпраці зі США.

Варто також пам’ятати про загальне зниження інтересу південнокорейського суспільства до питання Північної Кореї. Всупереч поширеним міфам, більшість жителів Півдня ставляться до Півночі радше байдуже, ніж вороже або надто емоційно. Опитування East Asia Institute показало, що у 2025 році лише 33 % респондентів вважали ядерну та ракетну програму КНДР найбільшою загрозою для Південної Кореї.

Порівняно з 2024 роком цей показник знизився на 18 відсоткових пунктів. Загроза з боку Північної Кореї посіла лише третє місце серед зовнішньополітичних викликів. Попереду опинилися: стратегічне суперництво між США та Китаєм (65 %); поширення протекціонізму у сфері передових технологій (60 %).

При цьому північнокорейська проблема опинилася майже на одному рівні з питаннями зміни клімату (31 %). Згідно з тим самим дослідженням, важливість міжкорейських відносин у сприйнятті громадян також знизилася — з 52,6 % у 2024 році до 42,2 % у 2025 році.

Що Лі хотів та отримав від Росії?

Якщо не враховувати Північну Корею, то саме російський напрямок став тією сферою, де прогрес у вибудовуванні відносин виявився найменшим. Фактично єдиною реальною точкою дотику між Москвою та Сеулом залишалися російсько-північнокорейські відносини, які з 2024 року були підвищені до рівня «стратегічного партнерства».

Однак наприкінці 2025 року, не зумівши переконати Москву скоротити підтримку Пхеньяна, Лі Чже Мьон фактично визнав провал спроб перезапустити відносини з Росією, прямо заявивши, що відносини між Москвою та Пхеньяном розвиваються «у вкрай несприятливому напрямку».

Розрахунок Сеула полягав у тому, щоб залучити Китай і Росію до міжкорейського діалогу. Проте реальність показала, що ні Пекін, ні Москва не готові відмовитися від використання Північної Кореї як стратегічного інструменту власної політики. Це означає, що вони навряд чи погодяться на будь-який сценарій, який передбачав би ізоляцію Пхеньяна задля примусу його до відмови від ядерної зброї.

Щодо України, російсько-українська війна несподівано стала джерелом економічної вигоди для Південної Кореї. У Європі різко зріс попит на корейську оборонну продукцію: поставки танків і самохідних артилерійських установок до Польщі стали лише одним із прикладів цього процесу. За період із 2022 по 2026 рік оборонний експорт Південної Кореї приніс країні близько 24 млрд доларів.

Політика Сеула щодо Києва загалом залишилася незмінною. Південна Корея, як і раніше, відмовляється постачати Україні летальне озброєння. Сеул вагається щодо приєднання до програм прямих поставок зброї PURL, посилаючись на ризик негативної реакції з боку Росії. Усі нинішні поставки залишаються в межах категорії нелетальної допомоги.

Тому складно звинувачувати Лі у будь-якому «підіграванні» Москві, якщо навіть значно більш проукраїнська консервативна адміністрація Юн Сок Йоля так і не наважилася на прямі поставки летальної зброї Україні.

Тема енергоносіїв, хоча й становить інтерес для російського керівництва та державних нафтових компаній, ніколи не була стратегічною основою російсько-південнокорейських відносин. До 2022 року Південна Корея імпортувала з Росії лише близько 5 % усієї нафти. Після грудня 2022 року імпорт російської нафти був повністю припинений.

Однак війна в Перській затоці внесла свої корективи. Через блокування Ормузької протоки Південна Корея втратила приблизно 70 % поставок сирої нафти та близько половини поставок нафти й нафтопродуктів. У результаті Сеул опинився серед держав, які були змушені звернутися до Москви по екстрені поставки енергоносіїв.

Проте нинішні обсяги імпорту російської нафти залишаються відносно невеликими. Після відновлення нормального судноплавства через Ормузьку протоку ці показники, найімовірніше, знову скоротяться. 

Постачання російської нафти не можна розглядати як доказ особливої «прагматичності» політики Лі. По-перше, вони були викликані надзвичайними обставинами. По-друге, Південна Корея не стала винятком: у 2026 році Японія, яка не характеризує власну політику як «прагматичну», також відновила закупівлі російської нафти.

Однак історія з нафтою є лише другорядним епізодом порівняно з головною невдачею Сеула — нездатністю зупинити або хоча б уповільнити зближення Росії та Північної Кореї. Саме це було головною метою діалогу Південної Кореї з Москвою.

До 2022 року Росія була десятим за обсягами торговельним партнером Південної Кореї. Обсяг двосторонньої торгівлі у 2021 році оцінювався приблизно у 22 млрд доларів. Після завершення російсько-української війни Сеул, без сумніву, буде зацікавлений у відновленні втрачених економічних зв’язків із Москвою, насамперед у сфері енергетики. За президента Лі Чже Мьона такий прагматичний підхід навряд чи викликає сумніви.

Також не можна виключати, що залучення Росії до обговорення корейської проблематики стане дещо простішим після завершення війни, коли російсько-північнокорейські відносини втратять нинішній стратегічний характер. Втім, на сьогодні слід констатувати, що зміни у відносинах між Сеулом і Москвою залишаються переважно риторичними, а не практичними. Найімовірніше, така ситуація збережеться протягом усього періоду російського вторгнення в Україну.

Головний сюрприз адміністрації Лі

Найбільш несподіваним політичним результатом президентства Лі Чже Мьона стало виведення японсько-південнокорейських відносин на принципово новий рівень.

Традиційно прогресивні сили Південної Кореї ставилися до Японії дуже критично, розглядаючи її як колишню колоніальну державу, яка так і не пройшла повного історичного каяття. Політика прогресистів нерідко призводила до зриву ініціатив, спрямованих на покращення двосторонніх відносин. Сам Лі Чже Мьон, який тривалий час був одним із символів ліберального табору Південної Кореї, після приходу до влади також сприймався багатьма як політик, що займе жорстку позицію щодо Токіо. 

Проте сталося протилежне. Попри належність до лівого табору, президент Південної Кореї не лише зберіг досягнення попередньої консервативної адміністрації, а й зміг їх розвинути. Це виглядає ще більш примітно з огляду на події в самій Японії. Там до влади прийшла Санае Такаїчі — одна з найконсервативніших фігур правлячої партії, відома своїми ревізіоністськими висловлюваннями щодо історії та неодноразовими відвідинами храму Ясукуні.

На перший погляд ніщо не віщувало швидкого покращення відносин між двома країнами. Однак перший закордонний візит Лі після вступу на посаду президента відбувся саме до Японії. За перші шість місяців після його обрання сторони вже провели чотири особисті зустрічі.

Для покращення відносин обом лідерам довелося піти на політичні поступки. Прем’єр-міністерка Японії була змушена суттєво пом’якшити риторику та відмовитися від відвідування храму Ясукуні. Лі Чже Мьон, своєю чергою, відійшов від багаторічної традиції південнокорейських прогресистів, які протягом десятиліть будували свій політичний капітал на “розчісуванні” старих ран залишених японським колоніальним правлінням — іноді вигаданих, частіше реальних.

Замість цього він зробив ставку на особисту дипломатію з Такаїчі та свідомо уникав публічних звинувачень Токіо у зв’язку з колоніальним минулим. Такий відхід від жорсткої лінії прогресистів демонструє прагматизм Лі в його найпослідовнішому вигляді.

Оскільки Північна Корея значно поглибила співпрацю з Росією, президент Південної Кореї фактично не має іншого вибору, окрім як підтримувати стабільні відносини з Японією для протидії дедалі тіснішій взаємодії між Китаєм, Росією та КНДР. 

Втім, майбутнє цих відносин ще належить перевірити часом. Наразі невідомо, як Лі відреагує, якщо Такаїчі ухвалить рішення, що здатні викликати сильне невдоволення південнокорейського суспільства. Варто пам’ятати, що вона є політичною спадкоємицею покійного прем’єр-міністра Сіндзо Абе, за часів якого японсько-південнокорейські відносини пережили одну з найглибших криз після нормалізації дипломатичних зв’язків.

Висновки

Попри попередній досвід перебування прогресивних сил при владі в Південній Кореї та неоднозначні заяви самого Лі Чже Мьона, реальність змушує Сеул діяти прагматично.

Зовнішня політика країни не зазнала різких змін. Більше того, в окремих напрямах адміністрація Лі навіть змогла розвинути досягнення попереднього консервативного уряду Юн Сок Йоля.

Там, де південнокорейська дипломатія потенційно могла здійснити поворот на 180 градусів — зокрема у питаннях міжкорейського діалогу або нормалізації відносин із Росією — адміністрація Лі швидко зіткнулася з жорсткими обмеженнями міжнародної реальності.

Схоже, що надії на повноцінне перезавантаження відносин як із Москвою, так і з Пхеньяном поступово згасають. Через об’єктивні зовнішні фактори — небажання Північної Кореї йти на компроміси, неготовність Росії переглядати свою політику щодо КНДР та дедалі активнішу роль Китаю в регіоні — фракція «самостійників» на момент написання статті фактично зазнала поразки у внутрішньополітичній боротьбі за визначення зовнішньої політики Південної Кореї.

Водночас попри відносно незначні зміни в зовнішній політиці Республіки Корея, питання її прихильності до системи колективної безпеки в регіоні залишається відкритим. Очікування настільки стримані, що перспективу вступу Південної Кореї до можливого військового альянсу в Індо-Тихоокеанському регіоні поки що доводиться відкладати на невизначений термін. Причиною залишається неоднозначна позиція Сеула щодо готовності брати участь у захисті Тайваню та колективній обороні.

Водночас Південна Корея вже демонструє практичні кроки, які свідчать про її залученість до регіональної системи стримування. Підписавши у Вашингтоні спільний інформаційний бюлетень у листопаді 2025 року, Лі Чже Мьон фактично погодився з посиленням американських систем звичайного (неядерного) стримування в регіоні для протидії всім загрозам, включно з Північною Кореєю.

Попри певну зовнішньополітичну відособленість, Південна Корея й надалі залишається частиною стратегічного простору, як і більшість західних держав. Вона не знижує рівень відносин із Заходом і продовжує розвивати оборонне співробітництво. Однак Заходу потрібно більше ніж просто південнокорейська зброя. Йому важливо зрозуміти, чи готова Південна Корея стати справді повноцінним стратегічним партнером. Якщо Сеул не зможе дати чітку відповідь на це питання, його прагматизм у підсумку може виявитися ані стратегічним, ані практичним.

Автор — Ян Шот, дослідник програми "Азія" аналітичного центру ADASTRA.

Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!