Падіння режиму Башара Асада: що чекає на Сирію у майбутньому?

27 листопада коаліція сирійських повстанських сил на чолі з угрупованням «Хайят Тахрір аш-Шам» розпочала наступ на позиції режиму Башара Асада в провінції Ідліб, що за 12 днів призвело до колапсу півстолітньої диктатури в країні. Послаблення рівня підтримки військ Асада з боку головних патронів сирійської автократії – Росії та Ірану – призвело до руйнування режиму зсередини під збройним тиском опозиції ззовні. Після краху 54-річної диктатури сім’ї Асадів Сирія все ще залишається розділеною та перебуває у процесі визначення власного майбутнього.

Нова влада, яка складається з представників різних угруповань, зустрічається з викликами стабілізації державної системи управління, об’єднання розділеної країни, продовженням бойових дій та все більш зростаючим впливом зовнішніх акторів. Хто формуватиме політику оновленої Сирії? Чи існує загроза відновлення громадянської війни? Хто із зовнішніх гравців переміг і програв унаслідок падіння режиму Асада? Про це все – далі в актуальному матеріалі.

Картковий будинок

До грудня 2024 року ніхто не очікував стрімкого колапсу Третьої Сирійської Республіки та режиму сім’ї Асадів. Війська диктатора контролювали 2/3 території країни, поступово відбувався процес дипломатичної реінтеграції Башара Асада у близькосхідну політику, стабілізувалася управлінська система режиму, і, на перший погляд, загрози для безпеки влади Асада були нівельовані. Ці фактори вказували на фактичну перемогу сирійського диктатора в громадянській війні. Проте 27 листопада коаліція повстанських сил розпочала наступ у північній провінції Ідліб, за кілька днів звільнивши від урядових військ Алеппо, Хаму та Хомс, а 8 грудня захопивши Дамаск, що ознаменувало падіння 54-річної диктатури партії Баас та сім’ї Асадів. Сам диктатор разом із сім’єю втік до Росії.

Що спричинило стрімкий розпад диктаторського режиму Башара Асада? Відповідаючи на це питання, варто виділити два чинники – зовнішній і внутрішній. Перший полягає у послабленні головних патронів та спонсорів режиму Асада, а саме Росії та Ірану. Москва з 2015 року була активно залучена у сирійський конфлікт на боці урядових військ, фактично врятувавши Башара Асада від краху в найкритичніші періоди війни. Збереження військових баз армії РФ у Тартусі та Хмеймімі закріпило за Кремлем статус гаранта безпеки влади Сирійської Арабської Республіки (САР).

Однак із початком повномасштабної збройної агресії Росії проти України у 2022 році російська влада змінила пріоритети та зменшила ресурси, необхідні для збереження потрібної чисельності військового контингенту в САР. У момент початку колапсу режиму Асада РФ віддала перевагу пожертвувати своїм сирійським союзником заради продовження наступальних дій в Україні. Президент Путін відкрито демонструє, що питання захоплення українських територій для нього важливіше, і всі військові ресурси спрямовані на російсько-українську війну. Російська Федерація у період активних бойових дій у Сирії 2015–2019 рр. використовувала переважно власні сили ВПС для підтримки Асада, тоді як основні завдання на землі виконували бойовики Ірану та ліванської «Хезболли».

Тегеран останнього року спрямував ресурси із САР до Лівану та на прямі ракетні удари по Ізраїлю. У рамках гібридної війни ВПС Ізраїлю регулярно знищували іранські військові об’єкти в Сирії, що також послабило можливості проксі-сил режиму аятол у Лівані – «Хезболли». У Третій ліванській війні, яка тривала з вересня по листопад цього року, Ізраїль знищив майже весь керівний склад «Хезболли», включно з її лідером Хасаном Насраллою, ліквідував великі запаси озброєння, знешкодив кілька тисяч членів угруповання та зруйнував логістичні шляхи, якими Іран переправляв зброю до Лівану. Велику частину бойовиків «Хезболли» було відкликано із Сирії до Лівану, що знесилило оборонний потенціал Сирійської арабської армії (САА) Башара Асада в районі Алеппо, де повстанці розпочали свій переможний наступ 27 листопада. У підсумку два головні союзники сирійського режиму – РФ та Іран – були сфокусовані на власних проблемах і в потрібний час не змогли або не захотіли допомогти президенту Асаду.

Зображення сирійського президента Асада, пронизаного кулями, в будівлі провінційного уряду в Хамі. AP

Другий чинник, що вплинув на крах режиму, полягає у розчаруванні представників урядових структур та армії в гуманітарно-політичній стабілізації життя під керівництвом Башара Асада. До 2019 року проурядові угруповання та сили згуртувалися навколо чинної влади для збереження країни від загрози ісламського джихадизму. В історії Сирії завжди простежувалася боротьба між прихильниками світського та ісламського характеру держави. І тому більшість лідерів місцевих общин, племен та збройних угруповань підтримували режим Асада, адже альтернатива в особі радикальних ісламістів виглядала жахливою. Загалом сили поміркованої опозиції давно відійшли на другий план у боротьбі проти режиму, поступившись місцем таким джихадистським угрупованням, як «Хайят Тахрір аш-Шам».

Коли загроза ісламістів начебто минула після укладення угоди про припинення вогню у 2018 році, частина чиновницького апарату та суспільства втратила потребу гуртуватися навколо Башара Асада, який зруйнував їхні надії на стабілізацію життя в країні, не змігши відновити економіку та продовжуючи розкрадати національні багатства. Після втрати Алеппо наприкінці листопада більшість солдатів САА були деморалізовані та дезорганізовані, одночасно перебуваючи під масованою інформаційною атакою повстанців і Туреччини, що теж вплинуло на відсутність бажання в армії захищати режим. Фактично великі бойові зіткнення спостерігалися лише біля Алеппо, а потім армія режиму почала хаотично відступати до самого Дамаску, поки Башар Асад не втік з країни.

Під впливом двох чинників – ослаблених союзників та втрати довіри власних прихильників – диктаторський режим Башара Асада розвалився неначе картковий будинок, залишивши по собі спустошену і розділену Сирію.

Обличчя нової Сирії

Рушійною силою військової поразки режиму Асада стала повстанська коаліція на чолі з угрупованням «Хайят Тахрір аш-Шам» (ХТШ). Історія лідера ХТШ Ахмеда аш-Шараа та еволюції його організації з осередку «Аль-Каїди» до провідної військово-політичної сили у Сирії варта окремої уваги. Ахмед аш-Шараа (сирієць за походженням), який довгий час був відомий за псевдонімом «Абу Мухаммед аль-Джулані», у 2004 році брав активну участь на боці терористичної організації «Аль-Каїда» у війні проти американського контингенту в Іраку, познайомившись із майбутнім ідеологом ІДІЛ Абу Бакром аль-Багдаді та відсидівши термін у в’язниці Абу-Грейб. З початком громадянської війни в Сирії у 2011 році керівництво терористичної організації відправляє аль-Джулані на батьківщину з метою створення осередку «Аль-Каїди».

Проте з часом Абу Мухаммед аль-Джулані відколовся від «Аль-Каїди» та обірвав будь-які зв’язки з ІДІЛ, почавши будувати власний проєкт – «Джабхат аль-Нусра», який трансформувався у «Хайят Тахрір аш-Шам» (пер. «Організація визволення Леванту»). У підсумку бойовики ХТШ з тяжкими боями змогли закріпитися в провінції Ідліб і створити власні органи самоврядування у 2018 році.

Наступні 6 років організація почала трансформуватися у більш поміркований ісламістський проєкт, як і сам Абу Мухаммед аль-Джулані, який нещодавно почав використовувати власне справжнє ім’я – Ахмед аш-Шараа, що яскраво демонструє відхід лідера ХТШ від терористичного минулого. В провінції Ідліб було сформовано «Уряд спасіння» під керівництвом чинного в.о. прем’єр-міністра Сирії Мохаммеда аль-Башира. Таким чином аш-Шараа намагався вибудувати імідж серйозної політико-військової сили та головної альтернативи режиму Башара Асада.

Після колапсу асадівської диктатури ХТШ почало встановлювати контроль над головними містами країни, забезпечувати роботу системи державного управління, підтримувати відносну безпеку для цивільних та переформатовувати урядову структуру під нові реалії. Ахмед аш-Шараа вважається сьогодні фактичним лідером Сирії, з яким вже встигли зустрітися міністри закордонних справ Туреччини, Катару, України і представники США, ЄС та ООН.

Ахмед аш-Шараа, лідер «Хаят Тахрір аш-Шам» в селі Бесная в північно-західній провінції Ідліб у Сирії, 2023 рік. Omar Haj Kadour/Agence France-Presse

Новостворений тимчасовий уряд САР повністю складається з колишніх членів «Уряду спасіння» в Ідлібі, а під егідою Міністерства оборони узгоджено розпущення всіх повстанських угруповань і створення нової сирійської армії. Загалом кількість бойовиків ХТШ налічує приблизно 30 тисяч осіб – найбільше за чисельністю збройне угруповання Сирії. Такий силовий апарат, контроль урядових структур та міжнародне визнання робить Ахмеда аш-Шараа фактичним лідером країни. Потенційні опоненти ХТШ у боротьбі за владу з інших політичних сирійських організацій мають мінімальний авторитет, адже відіграли незначну роль у поваленні Башара Асада.

Важливим фактором у формуванні нової владної структури є Туреччина та підконтрольна їй Сирійська національна армія (СНА). Частина тимчасового уряду Сирії складається з чиновників, тісно пов’язаних з Анкарою, як, наприклад, міністр закордонних справ Асаад Хассан аль-Шайбані, який жив і навчався у столиці Туреччини останні кілька років. Саме ХТШ та Анкара будуть архітекторами нової влади, конституції та післявоєнного устрою постасадівської Сирійської Республіки.

Курдська проблема

Незважаючи на повалення режиму Башара Асада, війна у Сирії триває. Головна точка конфлікту знаходиться на північному сході країни, де підрозділи протурецької СНА перебувають у зіткненнях із Сирійськими демократичними силами (СДС), котрі складаються з курдських «Загонів самооборони» і бойовиків «Робітничої партії Курдистану» (РПК). Туреччина давно занепокоєна присутністю де-факто утвореної Курдської автономії на північному сході Сирії, що неодноразово ставало приводом для президента Реджепа Таїпа Ердогана проводити військові операції на півночі САР з 2019 по 2022 роки, створивши підконтрольну собі буферну зону в прикордонні. Тепер після падіння Асада Анкара почала активні дії проти курдських формувань із метою їх витіснення та ліквідації.

Структуру СДС у фінансовому та військово-технічному плані підтримують США для нейтралізації загрози ІДІЛ у Сирії. Свого часу Вашингтон використовував курдські «Загони самооборони» у війні проти ісламських джихадистів у період з 2014 по 2018 рр., коли спостерігався найбільший розквіт «Ісламської держави». Американська підтримка залишається головним стримувальним фактором для Туреччини у питанні прямого залучення у конфлікт із СДС, які Анкара звинувачує у підтримці терористичної РПК. Після зміни влади в Сирії 9 грудня сили СНА розпочали масштабний наступ на позиції СДС в районі Кобані та Манбіджа, що на півночі країни. За підтримки турецьких ВПС та артилерії СНА вдалося вибити курдів із міста Дейр-ез-Зор та з ряду населених пунктів біля ріки Євфрат. Наприкінці грудня США змогли досягти узгодження тимчасового перемир’я між СНА та СДС, але вже 1 січня бої фактично відновилися.

Лінія зіткнення протурецьких сил СНА та СДС на півночі Сирії станом на 2 січня 2025 року. ISW

Присутні сигнали підготовки Туреччиною нової військової операції проти сирійських курдів відразу після інавгурації нового американського президента Дональда Трампа, з яким у президента Ердогана хороші стосунки. Анкара сподівається, що нова адміністрація змінить власний підхід до питання підтримки курдів та присутності американських військ на підконтрольній СДС території. Під час минулого президентського терміну Дональд Трамп послабив допомогу СДС на прохання Туреччини та нещодавно заявляв про відсутність потреби США втручатися в сирійські проблеми. Цілком можливо, новий господар Білого дому мінімізує підтримку СДС, таким чином надаючи Анкарі неофіційний дозвіл на нову військову операцію проти курдських сил.

Фактичний лідер Сирії Ахмед аш-Шараа закликав СДС скласти зброю, що означає зацікавленість Дамаска у нейтралізації курдської автономії на північному сході країни. Під час гарячої фази громадянської війни представники курдів регулярно ситуативно співпрацювали з режимом Башара Асада проти повстанських джихадистських формувань, частина з яких стала кістяком нової сирійської влади. Такий факт свідчить про туманні перспективи збереження позицій СДС, якщо не будуть прийняті умови Туреччини про роззброєння і розпуск РПК.

Переможці та переможені

Головним бенефіціаром падіння режиму Башара Асада стала, безсумнівно, Туреччина, яка фактично отримала значний контроль над політичним життям Сирії. Із самого початку сирійської революції у 2011 році та подальшого розгортання громадянської війни Анкара надавала військову та економічну підтримку опозиційним силам. Президент Ердоган розірвав усі контакти із Башаром Асадом, з яким у нього були приятельські стосунки, а також закликав до зміни влади в САР. З часом Туреччина прямо втрутилася у громадянську війну, розпочавши у 2020 році військову інтервенцію на північ країни. В Анкарі гостро стояла проблема сирійських біженців на території Туреччини, загроза РПК (яка базувалася в Сирії) та посилення іранського впливу в САР.

Після стабілізації ситуації на лінії зіткнення у 2018–2020 роках турецька влада була залучена до переговорів щодо мирного врегулювання громадянської війни в Сирії, насамперед в Астанинському форматі. Ердоган націлився на досягнення вигідних для себе домовленостей із Асадом для збереження політичної й військової присутності Туреччини в САР. Протягом останніх чотирьох років між Анкарою та Дамаском за російського посередництва обговорювався післявоєнний устрій країни. Навіть восени Росією планувалася організація особистої зустрічі президента Туреччини та сирійського диктатора, яка мала врегулювати ситуацію, бо турки продовжували підтримувати повстанські угруповання СНА та ХТШ. Проте Башар Асад відмовлявся від саміту з Реджепом Ердоганом, ставлячи умовою початку особистих перемовин виведення турецьких військ із півночі Сирії.

Міністр закордонних справ Туреччини Хакан Фідан та фактичний лідер Сирії на зустрічі в Дамаску, 22 грудня 2024 року. Ministry of Foreign Affairs of the Republic of Türkiye

Зупинка переговорного процесу змусила Туреччину збільшити обсяги фінансової, військової та розвідувальної допомоги силам опозиції. Очевидно, що Анкара знала про плани наступу ХТШ у напрямку Алеппо. Турки сподівалися локальним наступом повстанців посилити власні переговорні позиції у потенційних майбутніх перемовинах із режимом Асада, але ситуація розвивалася настільки стрімко і несподівано, що змусила президента Ердогана переглянути власні цілі та заявити про Дамаск як головну ціль опозиційних сил. Втеча Башара Асада закріпила за Туреччиною перемогу в сирійському конфлікті.

Анкара має значний вплив на тимчасовий уряд Сирії та її лідера Ахмеда аш-Шараа. У перші тижні після падіння режиму до Дамаска на зустріч із новою владою прибули міністр закордонних справ Туреччини Хакан Фідан і голова турецької розвідки Ібрагім Калин. Найближчим часом очікується візит президента Ердогана, який очолить економічну делегацію, що оцінюватиме масштаби потрібних ресурсів для відновлення інфраструктури САР. У Дамаску чекають на притік турецьких інвестицій, що сприятиме стабілізації життя в країні. Туреччина у короткостроковій перспективі закріпила за собою політичне, військове та економічне лідерство над Сирією, внаслідок власної активної участі в падінні режиму Башара Асада. Це не рахуючи відкритого вікна можливостей для Анкари у питанні нейтралізації курдської проблеми.

Катар став ще одним переможцем від зміни влади у САР. Доха з 2011 року розірвала всі зв’язки з Асадом, розпочавши активну підтримку різних повстанських угруповань, переважно джихадистського ідеологічного орієнтиру. Після втечі сирійського диктатора катарському керівництву вдалося реалізувати свої довгострокові капіталовкладення в рух опозиції, одночасно послабивши політичний вплив Саудівської Аравії, ОАЕ та Йорданії. Ці країни перебувають у складних стосунках із Дохою, і свого часу вони значно сприяли реінтеграції Башара Асада у регіональні процеси.

Ізраїль здобув значні стратегічні переваги від колапсу диктаторського режиму в Сирії. Це означає фактичне знищення іранського геополітичного проєкту «шиїтської вісі спротиву». Відразу після втечі Башара Асада Тель-Авів розпочав дії із захоплення сирійської частини Голанських висот і знищення військових та науково-дослідницьких об’єктів у Сирії. Таким чином, Ізраїль позбавив нову сирійську владу більшості мілітарних активів режиму Асада, таких як хімічні лабораторії, ракетні дослідницькі центри та збройні склади.

Ізраїльська влада занепокоєна розширенням впливу Туреччини та приходом до влади ісламістських угруповань. Це змушує уряд Біньяміна Нетаньягу проводити дії на випередження, щоб нейтралізувати військову потугу ще не сформованої постреволюційної Сирійської Республіки. Ізраїль розглядає фактичну анексію всіх Голанських висот, а також потенційну співпрацю з СДС для протистояння турецької присутності. Проте головний здобуток для Тель-Авіва – це вигнання Ірану із Сирії.

Ісламська Республіка Іран внаслідок падіння режиму Башара Асада зазнала стратегічної поразки на Близькому Сході. З 2011 року Тегеран почав вкладати військові та фінансові ресурси у збереження влади лояльного до себе диктатора Сирії, щоб забезпечити розширення шиїтської вісі від Ірану до Лівану. «Вісь спротиву» – це геополітичний проєкт іранського режиму з метою створення із держав, де проживає шиїтське населення, власної підконтрольної мережі проксі-сил для здобуття статусу регіонального лідера.

Портрети диктатора Сирії Башара Асада (праворуч) та верховного лідера Ірану аятоли Алі Хаменеї встановлені на вході до табору біженців Ярмук для палестинців на південь від Дамаска, 26 березня 2024 року. Louai Beshara/AFP

Колапс диктатури Асада поставив крапку на перспективах цього проєкту. Окрім того, що Тегеран втратив лояльний до себе режим у Сирії, іранці також позбулися шляхів постачання озброєння та контрабанди до Лівану, щоб підтримувати власне проксі «Хезболлу», значно послаблену після тримісячної війни з Ізраїлем. Така втрата може поставити під сумнів існування не лише «Хезболли», але й стати початком внутрішньополітичної кризи внаслідок конфліктів усередині іранського істеблішменту, невдоволеного зовнішньою політикою консервативного крила. Цілком ймовірно, що падіння режиму Башара Асада може спровокувати дестабілізаційні процеси в Ісламській Республіці.

Росія вкотре продемонструвала беззмістовність власних безпекових гарантій перед союзниками, що спочатку стало помітним у Вірменії, а тепер – у Сирії. У своїй промові під час візиту до САР у 2017 році президент РФ Володимир Путін запевняв про безмежну підтримку Башара Асада у громадянській війні: «Якщо терористи знову піднімуть голову, ми завдамо їм ударів, яких вони ще не бачили». Проте через сім років пріоритети Москви змінилися у бік продовження війни в Україні, і Кремль не був готовий відправляти додаткові сили на допомогу союзнику в Дамаску. Росія втратила ще більше авторитету на міжнародній арені та статус гравця на Близькому Сході. Тепер перед РФ стоїть загроза виведення всього військового контингенту з Сирії, насамперед з авіабази Хмеймім та порту Тартус.

Хоча між Москвою та новою сирійською владою поки що тривають активні перемовини щодо збереження російської присутності на військових базах, є висока ймовірність того, що Росія все-таки залишить Сирію через кілька місяців. З іншого боку, росіяни почали перекидання військової техніки до власної бази в Лівії, де РФ підтримує лідера Лівійської національної армії генерала Халіфи Хафтара. Втрата баз у Сирії загрожує військовим операціям Москви з підтримки лояльних до себе режимів в Африці, насамперед у регіоні Сахелю. Безсумнівно, падіння режиму Башара Асада – це нищівний удар по геополітичних амбіціях Росії, але воно абсолютно ніяк не вплине на хід російсько-української війни.

Нова сирійська влада викликає занепокоєння у Саудівської Аравії, ОАЕ та Йорданії, які побоюються посилення джихадизму та ідей арабської революції, на хвилі якої і почалася громадянська війна в Сирії. Арабські монархії зі стабілізацією лінії фронту у 2020 році почали повільну нормалізацію стосунків із Башаром Асадом, працюючи над реінтеграцією САР у близькосхідну політику, наприклад повернувши Дамаск до Ліги арабських держав. Проте стрімке падіння диктаторського режиму зумовило перегляд підходу цих країн до сирійського питання.

На початку грудня ОАЕ та Йорданія намагалися не допустити ХТШ та протурецьку СНА до Дамаска, заохочуючи інше повстанське угруповання – Вільну сирійську армію (ВСА) – зайти до столиці першою. Проте це вже було запізно. Тепер арабські монархії вимагають від Ахмеда аш-Шараа обмеження впливу радикальних ісламістів на політику нової Сирії для встановлення тісних відносин. Частково це вже спрацювало. Перший закордонний візит голови МЗС тимчасового уряду Сирії Асаада Хассана аль-Шайбані до Саудівської Аравії підкреслив бажання Дамаска продуктивно співпрацювати з арабськими країнами.

США та Захід не надто активно були залучені в останні роки до ситуації в Сирії. Вашингтон зберігав лише військову присутність на сході країни, допомагаючи курдам із СДС. Зараз західні країни розпочали процес встановлення контактів із новою сирійською владою. Американці зняли винагороду за голову Ахмеда аш-Шараа, якого раніше вважали лідером терористичного угруповання. Перші дипломатичні делегації з Європи та США вже встигли зустрітися із новим керівництвом Сирії, запевняючи у готовності зняти санкції з країни у разі дотримання прав людини та інклюзивності в урядових структурах. 3 січня міністри закордонних справ Франції та Німеччини прилетіли до Сирії на зустріч із Ахмедом аш-Шараа, що свідчить про фактичне визнання з боку найбільших членів ЄС нової сирійської влади.

Незрозумілою залишається позиція Китаю, який довгий час підтримував режим Башара Асада. Офіційний Пекін говорить про «повагу до вибору сирійського народу та готовність до діалогу з новою владою», проте, враховуючи участь бойовиків уйгурської «Ісламської партії Туркестану» (забороненої в КНР) у формуванні військової вертикалі оновленої сирійської армії, відносини між Китаєм та САР можуть на деякий час заморозитися.

Повернення України

29 червня 2022 року режим Башара Асада визнав незалежність так званих «ЛДНР», а наступного дня Україна оголосила про розрив дипломатичних відносин із САР. Дамаск активно підтримував початок російсько-української війни, брав участь у вербуванні сирійських найманців та дотримувався російських наративів стосовно України. Після падіння режиму Асада сирійсько-українські відносини отримали нове дихання. Президент Володимир Зеленський відразу привітав Сирію із завершенням багаторічної диктатури та пообіцяв надати гуманітарну допомогу у вигляді 500 тонн борошна в рамках програми «Зерно з України». У стані опозиції відчутні проукраїнські настрої через спільну ненависть до Росії та можливу збройну допомогу з боку українських спецслужб.

Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга та фактичний лідер Сирії Ахмед аш-Шараа під час зустрічі в Дамаску 30 грудня. Ministry of Foreign Affairs of Ukraine

Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга став одним із перших високопосадовців, які відвідали з офіційним візитом Дамаск, провівши зустріч 30 грудня з фактичним лідером Ахмедом аш-Шараа і головою МЗС Сирії Асаадом Хассаном аль-Шайбані. У підсумку український представник заявив про готовність ділитися із Сирією досвідом збору доказів, розслідування та роботи з притягнення воєнних злочинців до відповідальності за скоєні злочини. Андрій Сибіга також додав, що Київ готовий відновити навчання сирійських студентів в Україні, а вже 31 грудня до Сирії прибудуть понад два десятки вантажівок, які доставлять 500 тонн українського борошна в межах гуманітарної програми «Зерно з України».

Голова сирійського МЗС аль-Шайбані заявив про встановлення «стратегічного партнерства» з Україною: «Між нами та Україною буде стратегічне партнерство на політичному, економічному та соціальному рівнях, а також наукове партнерство». Такі заяви говорять про початок процесу закріплення на високому рівні двосторонніх відносин між Києвом та Дамаском. Головною проблемою між Україною та новою владою Сирії залишається доля російського контингенту в близькосхідній країні. Київ передбачувано зацікавлений у витісненні Москви з регіону для послаблення геополітичних позицій Росії. Заяви Андрія Сибіги після зустрічі з аш-Шараа говорять про потенційне отримання Україною гарантій з боку нового сирійського керівництва щодо питання виведення російських військ. Україна також відновила роботу консульства в Дамаску.

Що далі?

У майбутній перспективі на Сирію чекають перехідні 2–3 роки, які підуть на створення нової конституції, формування міцних державних інститутів, стабілізацію економіки, досягнення миру та проведення виборів. Ахмед аш-Шараа оголосив про скликання Національної конференції діалогу на початку січня, що має вирішити питання нової конституції. Більшість збройних угруповань було розформовано та відправлено під централізований контроль Міністерства оборони тимчасового уряду. У країні відновлюється навчальний процес, робота громадської інфраструктури та повертаються сирійські біженці. Станом на 3 січня понад 115 тисяч сирійців повернулися додому за понад три тижні після падіння режиму Башара Асада, а надалі це число лише зростатиме.

Головною небезпекою для Сирії залишається невирішене питання курдів та внутрішня боротьба у стані нової влади. Конфлікт підтримуваної Туреччиною СНА та СДС може перерости у новий виток громадянської війни, який знову зупинить економічну відбудову країни, а потенційні розбіжності у стані опозиційних сил мають перспективу спровокувати політичну кризу. Поки ситуація в країні не стабілізується, не варто прогнозувати виключно один сценарій розвитку, бо Сирія під владою ХТШ може перетворитися на поміркований аналог Талібану в Афганістані або перейняти досвід турецької демократії. Ахмед аш-Шараа закріпив за собою статус лідера сирійської держави до нових виборів, які цілком можуть продовжити його правління й після них.

Втрата підтримки союзників та внутрішньополітична ерозія режиму Башара Асада за кілька днів зруйнували багаторічну систему утисків та насильства над сирійським народом. Нова влада демонструє наміри побудувати ефективну державу з ісламістським ухилом, де поважатимуться права релігійних меншин. Хоча попереду залишається чимало перешкод, які можуть зруйнувати весь прогрес, наприклад привид відродження ІДІЛ або конфлікти між різними угрупованнями. Туреччина та Катар посилюють у короткостроковій перспективі свій вплив на Сирію, а Іран і Росія майже втратили всі власні активи. Для України наслідки падіння режиму Башара Асада – це не лише історія про послаблення Росії, а й розуміння того, наскільки важливо зберегти підтримку союзників та суспільну готовність до опору ворогу.

Автор – Антон Ганоцький, Research Fellow Аналітичного центру ADASTRA

Підтримайте подальший вихід статей ставши патроном ADASTRA.