Пам’яті Джозефа Ная: ким був “творець м’якої сили” та чому ви маєте його прочитати
Пройшло вже майже 2 місяці як не стало Джозефа Ная-молодшого (1937-2025 рр.) – видатного академіка Гарвардської школи управління, який винайшов концепт “М’якої сили”, протягом 50 років мав безпосередній вплив на формування зовнішньополітичного курсу США, був визнаний найвпливовішим дослідником американської зовнішньої політики та про якого вкрай мало написано на українській Вікіпедії. Смерть Джо Ная стала символічною ще й тому, що за злою іронією долі вона припала саме на період значних змін у зовнішній політиці США за другої каденції Дональда Трампа, яка уособлює “занепад американської м’якої сили”. Ця стаття має на меті ознайомити українського читача з основними ідеями покійного професора, розповісти про його вплив на міжнародні відносини, та залучити до подальшого ознайомлення з ідеями, що саме зараз проходять перевірку часом.
Хоча Най і є іконою неолібералізму у міжнародних відносинах, сам професор вважав за краще називати себе “ліберальним реалістом”. Це найменування дуже влучно підсумовує ідеї, які червоною лінією проходили крізь усю кар’єру Ная: сила необхідна, але її недостатньо; мораль та інституції – ось те, що також має значення.
Академічний шлях Джо Ная розпочався у 1958 р. Народившись у маленькому фермерському містечку у Нью-Джерсі у багатодітній родині, Най зміг закінчити з відзнакою бакалаврат Принстонського університету з історії, а вже у 1964 р. отримав докторський ступінь з політології у Гарвардському університеті. Формування Ная як науковця припало на часи піку Холодної війни: Кубинська ракетна криза (1962); створення міжнародних інституцій таких як ООН, НАТО та Бреттон-Вудської валютно-фінансової системи; В’єтнамська війна та домінування жорсткої реалістичної зовнішньої політики, провідником якої був Генрі Кіссінджер.
Джозеф Най у класі Гарвардської школи управління в 1980 році. Harvard Kennedy School
В 1977 р. у співавторстві з іншим видатним американським дослідником міжнародних відносин Робертом Когейном, Най написав роботу, що стала класикою теорії міжнародних відносин та принесла йому звання “засновника неолібералізму” – “Сила та взаємозалежність: світова політика в перехідному періоді”. У книзі автори, спираючись на актуальні для сучасників приклади В’єтнамської війни та нафтового ембарго 1973 року, пояснювали, що сформована глобальна взаємозалежність між країнами створює проблеми, які можна вирішити тільки шляхом співпраці та створення колективних інституцій, а не жорсткими економічними чи військовими методами.
У цій роботі Най та Когейн змогли концептуалізувати два види взаємозалежності: складну – взаємозалежність, яка як павутина пов’язує країни у найрізноманітніших галузях суспільно-політичного життя та не має чіткої ієрархії; та асиметричну – та, де одна сторона може бути більш залежною, ніж інша, що дає менш залежній стороні більше важелів впливу. Саме Дж. Най ще у 1970-х зміг виявити сили та тенденції, що в подальшому будуть формувати набагато більш відомий нам процес – глобалізацію.
Всупереч поширеному міфу – Най не ідеалізував взаємозалежність. Так само, як менш закоханий із двох коханців може маніпулювати іншим, менш вразлива з двох держав може використовувати тонкі загрози своїм відносинам як джерело влади. Інституції для Дж. Ная – це форум на якому держави обговорюють масштаби цієї взаємозалежності, найкращі шляхи розв'язання загроз безпеці та визначають масштаб проблеми таким чином, який найкраще відповідає їхнім інтересам.
За що ми дякуємо Найєві?
Однак у першу чергу Дж. Ная знають не за теорію взаємозалежності, а за винахід терміну “м’яка сила”, який він описав у своєму есе для Foreign Policy у 1990 р. Стаття була написана наприкінці Холодної війни, коли майже половина американців вважала, що країна перебуває у занепаді. Ті, хто вірили в занепад найбільше були більш схильні до протекціонізму і виходу США з так званих “надмірних міжнародних зобов'язань”. Однак Дж. Най вважав, що Америка переживала не занепад, а “зміну в природі влади” та складнощі у адаптації до нових реалій.
Для Дж. Ная влада – це здатність змусити когось зробити щось, що інакше цей хтось не зробив би. Він стверджував, що час, коли влада визначалась силою у війні поступається владі, заснованій на можливостях технологій, освіти та економічного зростання: влада визначатиметься не ресурсами, а здатністю добровільно змінювати поведінку інших держав.
Для пояснення здатності однієї сторони зробити так, щоб інша сторона хотіла того ж Най використав термін “м'яка сила” (англ. “soft power”) на противагу "жорсткій силі" (англ. “hard power”), де одна сторона диктує свою волю іншій. Най наводить аналогію з “батогом, пряником та медом”, де батіг – це примус, пряник – винагорода, а мед – привабливість. Батіг і пряник обидва є проявом жорсткої сили, у той час як мед – м’якої, тому кожен лідер має прагнути до меду, як до походження своєї влади. Тобто Най пропонував створювати владу привабливих ідей, яка формуватиме бажання інших через культуру, ідеологію та інститути.
Причину зміни природи влади Дж. Най пояснював тим, що у сучасному світі використання військової сили, хоча й залишається однією з опцій, стає усе більш витратним, у той час як інші методи, такі як міжнародна кооперація, дипломатія, маніпуляції із взаємозалежністю тощо представляють менш затратні способи вирішення питань безпеки. Військова міць вже не є єдиним способом досягнення влади. Більше того, жорстка сила не універсальна: її досить важко конвертувати для вирішення проблем, пов'язаних, наприклад, зі зміною клімату.
Дж. Най не заперечував жорстку силу повністю, а наголошував, що обидва види сили повинні доповнювати одна одну залежно від ситуації. Макіавеллі казав, що краще, щоб державця боялися, аніж любили. Але насправді краще, щоб його і боялись, і любили одночасно.
Іншою причиною Най вбачав зміну ландшафту акторів міжнародних відносин. Якщо раніше суб’єктами міжнародних відносин були виключно держави (особливо великі держави), то з другої половини ХХ сторіччя усе більшу роль почали відігравати міжнародні інституції, корпорації та недержавні організації. Для Ная дискусія не зводилась до питання “хто важливіший: держави чи недержавні актори?” (скоріше за все держави). У сучасному світі саме складні коаліції з держав та НУО впливають на кінцевий результат міжнародної політики. З мінливістю акторів змінюються й цілі: якщо раніше держави дбали виключно про військову безпеку, що забезпечує їхнє виживання, то сьогодні в цей дискурс додались економічний, соціальний та екологічний виміри безпеки.
Ці зміни у пріоритеті питань національної безпеки підштовхують до змін у способах їхнього подолання. Сьогодні, як і в 1990 р., проблеми з якими стикаються країни (зміни клімату, епідемії, наркоторгівля, тероризм) не налаштовують держави одна проти одної, а через їхню глобальну природу змушують їх кооперуватися разом, у тому числі через Найєвську ідею загальної взаємозалежності держав. Так, якщо Мексика стане занадто вразливою для внутрішніх негараздів через послаблення національної влади, США можуть зіткнутися з новими проблемами (нелегальна міграція, наркотики, контрабанда), які можна було уникнути шляхом кооперації з урядом Мексики.
У світі здатність взаємодіяти з іншими стає основним джерелом влади і тут Сполучені Штати також лідирують. У подальшому Дж. Най розвинув цю концепцію: у книзі “Зобов'язані бути лідерами: Змінна природа американської влади” (1992), автор писав, що США, через свою унікальну історію, цінності, та розвинені культурні та технологічні можливості будуть нівелювати жорстку силу, що поступово замінюється всеосяжною м’якою силою, особливо на фоні підйому інших країн.
Історіографія Ная описує світ, де післявоєнна велич США змогла поширитись через те, що Штати вибрали шлях співпраці з іншими країнами, створивши тим самим "ліберальний міжнародний порядок", використовуючи міжнародні інститути, але це був взаємовигідний порядок. Попередній світовий порядок, заснований виключно на національних інтересах та “праві сильного”, був хаотичним – 1930-ті, десятиліття до створення ліберального порядку, що має альтернативну назву – “Брудне, брехливе десятиліття”, Най описує як час “депресії, тиранії, війни та геноциду”.
Одним із головних побічних результатів нової системи для Дж. Ная було забезпечення “Глобальних суспільних благ” (англ. “Global public goods”), таких як: чистий клімат, фінансова стабільність чи свобода морів. В обмін на підтримку системи, Сполучені Штати здобули в ній особливе місце, отримуючи вигоду від порядку, заснованого на свободі ринку та судноплавства, та стримуючи поширення "комуністичної загрози".
It's the geopolitics, stupid: Як Джо Най нагадав Америці, що союзники — це не баласт
На відміну від більшості діячів міжнародних відносин, які часто досягають успіху виключно або в академічній або прикладній сфері, Джозеф Най формував міжнародну політику Сполучених Штатів і як мислитель, і як дипломат.
Най зміг виховати ціле покоління дипломатів, які у своїй роботі спирались на діалог та можливості багатосторонніх міжнародних інститутів. Їхнім головним інструментом був не військово-промисловий комплекс США, а багатосторонні інституції, договори, альянси та ціла плеяда фінансованих урядом організацій з миру та розвитку.
На дипломатичній ниві Най займав ключові посади в уряді Дж. Картера та Б. Клінтона, пов’язані з міжнародними відносинами та безпекою.
Джордж Буш-старший та Най у 1998 р. Harvard Kennedy School
Головною спадщиною Ная на державних посадах можна вважати його вдалу спробу запобігання розпаду безпекової архітектури встановленою США у регіоні Східної Азії.
На початку 1990-х, з обранням президентом Сполучених Штатів демократа Білла Клінтона концепт “геополітики” багато в чому змінився на концепцію “геоекономіки”. Простіше кажучи, для нової адміністрації у Вашингтоні ведення відносин у регіоні почало зводитись суто до економічних зв’язків, нехтуючи кооперацією у сфері безпеки, яке було зумовлене закінченням американо-радянського протистояння та планом скорочення “роздутого військового бюджету після Холодної війни”.
Зникнення фактору Холодної війни само по собі створювало невизначеність у тому, як США будуть надалі вести відносини з іншими країнами, у тому числі головними союзниками. Зростали сумніви щодо подальшої необхідності американської мережі союзів у Східній Азії.
Головним же гаслом часів передвиборчої кампанії Клінтона стала фраза “Це економіка, дурнику” (англ. “It's the economy, stupid”), акцентуючи увагу на необхідності сфокусуватись на проблемах американської економіки та уникати відволікання на зовнішню політику.
Погіршувалось усе тим, що США та Японія були у складному стані економічного протистояння: США нарікали на непропорційний торгівельний баланс на користь Токіо та несправедливі торгівельні бар'єри для американських товарів на японському ринку; Японія, яка знаходилась у рецесії, у свою чергу не бажала йти на поступки. Градус підскочив так сильно, що деякі письменники почали казати про невідворотність американо-японського протистояння, а сам Най побоювався, що відносини можуть змінитись з союзницьких на ворожі.
Президент Сполучених Штатів Білл Клінтон і прем'єр міністр Японії Рютаро Хасімото під час підписання Спільної декларації, 1996 р. Nippon.com.
Тривога за майбутнє політичного порядку у регіоні підштовхнули Джозефа Ная до написання звіту “Стратегія безпеки Сполучених Штатів для Східного Азіатсько-Тихоокеанського регіону”, більш відомого як “Звіт Ная”. В першому параграфі звіту, Най писав: “Безпека як повітря: ви не помічаєте її допоки вона не зникає… Американська присутність – це запорука стабільності як політичного, так і економічного порядку у регіоні”.
Головна теза цього звіту: безпека та економічний добробут США безпосередньо залежать від політичного порядку в Східно-Азійському регіоні, а отже збереження цього порядку шляхом його підтримки (військової, економічної, політичної) – національний інтерес США. Дж. Най попереджав, що підрив безпекового порядку призведе до подальшого підриву політичного та економічного порядку у регіоні. Підтримка альянсів з Японією та Південною Кореєю сприяють підтримці стабільності регіонального порядку, а отже відповідають національним інтересам Сполучених Штатів. У звіті Най заявляє, що: "Немає більш важливіших двосторонніх відносин, ніж ті, які у [США] є з Японією."
США не просто спостерігає за збереженням регіонального порядку – вони формують регіональний порядок своєю присутністю. Вихід США з регіону міг обернутися більшою вразливістю перед Китаєм і Росією, які на той час відроджували свою міць; новою регіональною гонкою озброєнь, яка зробила б вихід Вашингтону з регіону більш витратним, ніж подальша присутність. Присутність Сполучених Штатів у Азії забезпечує їм крісло за столом переговорів з регіональних питань, в першу чергу економічних. Най був тим, хто запевнив керівництво США у готовності союзників, насамперед Японії, до змін та розбудови власної безпекової стратегії в нових реаліях пост-Холодної війни. У доповіді Най доводив необхідність збереження американської присутності не у властивій йому манері ліберального інституціоналізму, а використовуючи цілком реалістичні аргументи: збереження балансу сил, економічний інтерес, безпека американських територій у Тихому океані.
Проте напруженість у двосторонніх відносинах зберігалась навіть після публікації звіту: у 1998 р. Білл Клінтон вирушив у 10-ти денний візит до Китаю і повернувся додому, не відвідавши Японію, що породило ідею можливого “виходу США з Японії”. Але поступово Най разом з також нині покійним Річардом Армітеджем змогли досягти двопартійного консенсусу щодо важливості американо-японського альянсу.
Пан Най з Річардом Л. Армітажем під час слухань у Сенаті з питань національної безпеки у 2007 році. Alex Wong / Getty Images.
У 1996 р. президент Клінтон та прем’єр-міністр Рютаро Хасімото підписали “Спільну декларацію безпеки США та Японії”, у якій обидва лідери підтвердили незмінну важливість альянсу США та Японії, позначивши його “наріжним каменем” стабільності та процвітання в Азійсько-Тихоокеанському регіоні.
Згодом двопартійна підтримка альянсу перетворилась на “Поворот до Азії” при адміністрації Барака Обами. Аж до своєї смерті обидва дослідники публікували періодичний звіт щодо стану американо-японського альянсу. Після смерті Джо Ная та транзакційної політики президента Трампа щодо Японії можна констатувати, що американо-японський альянс втратив одного зі своїх захисників.
Як вмирала неоліберальна спадщина
Будучи впевненим у могутності США протягом усієї кар’єри, під кінець життя Най почав всерйоз турбуватися подальшою долею американської м’якої сили та сприйняття Сполучених Штатів у світі. У своїх останніх мемуарах Дж. Най був стурбований тим, що США, через протистояння з Китаєм та те, що він називав “внутрішніми змінами”, може втратити важливий аспект “м’якої сили” – внутрішню чесноту та привабливість для інших.
Перший, та особливо другий терміни Дональда Трампа, ознаменували значні скорочення, а подекуди повне скасування фінансування та закриття міжнародних інституцій м’якої сили США. За тиждень до своєї смерті у ефірі CNN Джозеф Най дав свій вирок, що схоже “Дональд Трамп не розуміє м’яку силу”.
Тривога Ная була пов'язана не з фігурою Трампа, а із “втомою американців від ліберального порядку” як такого: райони США, які найбільше постраждали від перенесення виробництва за кордон у ході глобалізації, напевно, мали тенденцію підтримувати Трампа; медіанна заробітна плата США практично не збільшилася з 1979 р.; значні демографічні зміни в ході свободи переміщення призвели до того, що менш ніж через три десятиліття білі американці більше не будуть расовою більшістю в США тощо. Якщо це так, то є сенс припускати, що тенденція на скорочення міжнародної співпраці продовжиться і після Д. Трампа.
Джозеф Най говорить під час інтерв'ю в Гарвардському університеті у 2018 році. Alamy
Воркотіння з приводу того, що "Америка надто багато платить за безпеку багатих країн" було і до президентства Дональда Трампа. Однак надзвичайний успіх нової системи у забезпеченні повоєнної безпеки, запобіганні конфліктам між її членами (Франція-Німеччина, Японія-Південна Корея тощо) та стабілізації світу, призвів до консенсусу щодо її важливості та необхідності подальшої підтримки з боку США.
Проте сьогодні ситуація змінюється: опитування 2013 р. показало, що 52% американців вважають, що "США мають займатися своїми справами на міжнародному рівні та дозволити іншим країнам справлятися з [міжнародними проблемами] якнайкраще самостійно", порівняно з 30% у 2003 р. Вчора це була думка лише частин населення Сполучених Штатів, сьогодні тієї ж думки притримуються люди, які визначають американську політику.
У той же час прогалини в м'якій силі США активно заповнюють Росія і Китай, впливаючи тим самим на громадську думку як у Західних країнах, так і в країнах Глобального півдня. Свою останню статтю за декілька днів до смерті Най закінчив словами: "Китай цінує м'яку силу і готовий заповнити вакуум, який створює Трамп." Це були останні рядки професора, які сьогодні звучать як тривожне напуття.
Дж. Най попереджав, що через втрату основоположних цінностей США ризикують втратити власну ідентичність, яка формувала її привабливість для усього світу. Знаючи любов Трампа до жорстких мір, Най наголошував, що жорстка сила переважає м’яку у короткостроковій перспективі, але поступається їй у довгостроковій. Наводячи цитату Сталіна, який випитував “Скільки дивізій має Папа [Римський]?” Най прозорливо помітив, що папство існує і сьогодні, тоді як сталінського Радянського Союзу давно вже немає.
До самої смерті, Най з гіркотою дивився на поступове згасання американської м’якої сили. Оплакуючи втрату Дж. Ная, люди сумують не лише про втрату великої людини, але й світу, що він нам залишив.
Автор – Ян Шот, дослідник Аналітичного центру ADASTRA
Сподобався матеріал? Підтримайте подальший вихід статей, ставши патроном ADASTRA