Подвійна гра Китаю на Близькому Сході: як Сі Цзіньпін поєднує мир і підтримку Ірану

Чи можна одночасно бути миротворцем і постачальником зброї? Саме це питання постає перед світом у квітні 2026-го, коли Китай під керівництвом Сі Цзіньпіна висунув чотирипунктовий план миру для Близького Сходу.

14 квітня, під час зустрічі з кронпринцем Абу-Дабі, Сі закликав до «мирного співіснування», поваги до суверенітету, верховенства міжнародного права та балансу між розвитком і безпекою. Пекін позиціонував себе як відповідального посередника, здатного запропонувати альтернативу «закону джунглів».

Але того ж місяця, за даними супутникового моніторингу та західних розвідок, з китайського порту Гаолань вийшли чергові іранські судна, завантажені натрієм перхлоратом – ключовим компонентом твердого ракетного палива. Китай залишається головним покупцем іранської нафти, забезпечуючи Тегерану до 90 % експортних доходів попри санкції.

КНР одночасно просуває миротворчі ініціативи й підтримує сторону конфлікту, що підсилює регіональну напруженість. Однак ця «подвійна гра» не є суперечністю, а радше свідомою геополітичною стратегією Сі Цзіньпіна.

Історичний фундамент: як Сі Цзіньпін побудував «комплексне стратегічне партнерство» з Іраном

Сучасне китайсько-іранське партнерство не виникло раптово. Його формування стало результатом цілеспрямованої політики Сі Цзіньпіна, який перетворив відносини з Тегераном із прагматичної співпраці на один із ключових елементів близькосхідної стратегії Китаю. Саме за його правління Іран перестав бути для Пекіна просто важливим постачальником енергоресурсів і почав розглядатися як стратегічний союзник у формуванні нового міжнародного порядку.

До приходу Сі китайські лідери дотримувалися значно обережнішого курсу. Ден Сяопін, Цзян Цземінь та Ху Цзіньтао підтримували стабільні контакти з Тегераном, однак уникали кроків, які могли б поставити Китай у відкриту конфронтацію із Заходом або порушити баланс відносин із Саудівською Аравією та Ізраїлем. Такий підхід відповідав традиційній зовнішньополітичній формулі КНР – «приховувати силу та вичікувати свій час» (taoguang yanghui).

Сі Цзіньпін запропонував інше бачення. Його зовнішня політика передбачала активніше просування китайських інтересів за межами Азії та створення мережі партнерств, здатних посилити глобальний вплив Пекіна. Саме тому Іран став особливо важливим партнером: державою з великими запасами енергоносіїв, вигідним географічним розташуванням та складними відносинами зі Сполученими Штатами.

Переломним моментом став січень 2016 року. Лише через кілька днів після набуття чинності Спільного всеосяжного плану дій щодо іранської ядерної програми Сі Цзіньпін прибув до Тегерана. Символізм цього візиту був очевидним: він став першим китайським лідером, який відвідав Іран за останні чотирнадцять років, а також першим главою великої держави, що прибув до країни після часткового зняття міжнародних санкцій. Саме тоді сторони оголосили про встановлення «комплексного стратегічного партнерства» – найвищого рівня двосторонніх відносин у китайській дипломатичній ієрархії. З цього моменту співпраця почала виходити далеко за межі традиційної торгівлі нафтою.

Логічним продовженням цього курсу стало підписання у 2021 році 25-річної угоди про стратегічне співробітництво. Документ передбачав масштабну взаємодію в енергетичному секторі, транспортній інфраструктурі, фінансах, цифрових технологіях та сфері безпеки. Хоча багато положень угоди залишаються рамковими, її політичне значення важко переоцінити: вперше Китай офіційно закріпив готовність будувати довгострокові відносини з Іраном незалежно від міжнародного тиску чи зміни політичної кон’юнктури.

Причини такої зацікавленості є не лише економічними. Для Китаю Іран – це водночас джерело енергетичної безпеки, транспортний коридор у межах «Поясу і шляху» та геополітичний партнер у протистоянні американському впливу. Тому сучасні китайсько-іранські відносини розглядаються не як ситуативний союз, а як довгостроковий проєкт, сформований особисто Сі Цзіньпіном, який є тісно пов’язаним із його баченням майбутнього світового порядку.

Саме цей фундамент допомагає зрозуміти головний парадокс сучасної китайської політики: Пекін позиціонує себе як нейтрального миротворця на Близькому Сході, але водночас залишається одним із найважливіших зовнішніх партнерів Ірану. І чим міцнішими стають ці зв’язки, тим складніше розглядати Китай як повністю неупередженого посередника.

Китай як «миротворець»: дипломатична стратегія Пекіна

У квітні 2026 року Сі Цзіньпін представив нову миротворчу ініціативу щодо Близького Сходу під час зустрічі з кронпринцом Абу-Дабі Халедом бін Мохамедом Аль Нахаяном. Китайський лідер запропонував чотирипунктовий план, який став черговою спробою Пекіна закріпити роль «відповідального миротворця» на глобальній арені.

Фото: Сі Цзіньпін зустрічається з кронпринцем Абу-Дабі Халедом бін Мохамедом Аль Нахаяном під час презентації чотирипунктового плану миру. 14 квітня 2026 р. Xinhua News Agency

План складався з чотирьох ключових принципів:

1. Мирне співіснування та нова архітектура регіональної безпеки

Сі закликав до формування «спільної, всеохопної, кооперативної і стійкої архітектури безпеки» для Близького Сходу та регіону Перської затоки. Така формула є типовою для китайської дипломатії – вона передбачає багатосторонній підхід без домінування однієї держави.

2. Повага до суверенітету та територіальної цілісності

Китайський лідер наголосив на необхідності дотримання суверенітету держав, включно із захистом інституцій, економічних об’єктів та цивільного населення. Цей пункт відображає традиційний принцип китайської зовнішньої політики – невтручання у внутрішні справи.

3. Дотримання міжнародного права

Особливу увагу Сі приділив ролі міжнародного права. Він заявив: «Авторитет міжнародного права має бути захищений. Його не можна застосовувати вибірково або відкидати, коли це незручно, а також не можна дозволяти світу повертатися до законів джунглів». Фраза «закон джунглів» часто використовується китайськими політиками для критики односторонніх дій, які, на думку Пекіна, здійснюють США. Таким чином, дипломатична риторика Сі містить прихований геополітичний меседж.

4. Баланс між розвитком і безпекою

Останній пункт передбачає інтеграцію економічного розвитку та безпекових механізмів, а також створення сприятливого середовища для стабільності у регіоні Перської затоки. Це відповідає китайській концепції «розвиток як основа безпеки».

Ця миротворча ініціатива виглядає переконливо саме тому, що Китай підтримує відносно добрі робочі стосунки практично з усіма ключовими гравцями регіону. Пекін залишається одним з головних торговельних партнерів Саудівської Аравії та ОАЕ, активно розвиває економічне співробітництво з іншими країнами Перської затоки та навіть зберігає певний рівень діалогу з Ізраїлем. Позиція «дружньої країни» дозволяє Китаю пропонувати себе як нейтрального посередника – на відміну від США, яких більшість країн регіону сприймають як упередженого гравця.

Цей чотирипунктовий план Сі Цзіньпіна – це не перша й не поодинока ініціатива, а частина більшої стратегії Пекіна зі створення образу відповідального глобального лідера. Останні роки Китай дедалі активніше позиціонує себе як державу, яка не нав’язує рішення силою, а пропонує діалог, переговори та дипломатичні механізми врегулювання конфліктів.

Ще з 2013 року Сі Цзіньпін поступово розширював цю роль: держава пропонувала власні підходи до ізраїльсько-палестинського конфлікту, виступав із ініціативами щодо стабілізації Близького Сходу, а у 2023 році став посередником у відновленні дипломатичних відносин між Іраном і Саудівською Аравією.

Однак китайська миротворча дипломатія має і зворотній бік. Наприклад, 12-пунктний документ Китаю щодо війни Росії проти України у 2023 році був представлений як мирна ініціатива, але викликав критику через відсутність вимоги про повне виведення російських військ та інші положення, які могли відповідати інтересам Москви.

Головна особливість усіх китайських мирних ініціатив полягає у поєднанні дипломатичної активності та стратегічної обережності. Пекін пропонує широкі принципи врегулювання конфліктів, але часто уникає конкретних вимог, які могли б змусити його зайняти чітку позицію. Такий підхід дозволяє Китаю виступати посередником, підтримувати контакти з різними сторонами та водночас захищати власні інтереси.

Саме тут проявляється особливість китайської зовнішньої політики: Пекін прагне бути посередником у міжнародних конфліктах, але водночас кожна його дипломатична ініціатива пов’язана з власними геополітичними інтересами. Китай не просто пропонує мир – він формує власне бачення того, яким має бути новий світовий порядок.

Китай як економічна опора Ірану

Якщо в дипломатичній площині Китай намагається позиціонувати себе як нейтрального посередника та прихильника мирного врегулювання конфліктів, то економічна реальність демонструє значно складнішу картину. Саме в цій сфері найбільш помітною стає подвійна роль Пекіна: з одного боку – миротворець, з іншого – ключовий економічний партнер, без якого Ірану було б значно важче підтримувати свою військову та зовнішньополітичну активність.

Найважливішим елементом китайської підтримки є закупівля іранської нафти. Попри американські санкції та численні обмеження, Китай залишається фактично головним покупцем іранських енергоресурсів. За даними аналітичної компанії Kpler, у 2025 році Китай імпортував в середньому близько 1,38 млн барелів на добу іранської нафти, що становило понад 80% від загального обсягу морського експорту Ірану. Ці поставки забезпечували Тегеран десятками мільярдів доларів щорічних доходів, які спрямовувалися на фінансування державного бюджету, діяльність Корпусу вартових ісламської революції (КВІР) та регіональних проксі-сил.

Для Китаю така співпраця є економічно вигідною. Через санкції Іран змушений продавати нафту зі значними знижками – часто на 7–12 доларів дешевше за світові ціни. Китайські нафтопереробні компанії отримують дешеву сировину, тоді як Іран, попри значні втрати, зберігає доступ до критично важливих фінансових ресурсів. У результаті йдеться про десятки мільярдів доларів щорічних доходів, які надходять до іранської економіки навіть в умовах міжнародної ізоляції.

Ці кошти мають не лише економічне значення. Для іранської влади прибутки від нафти є основою фінансування державного бюджету, а також діяльності Корпусу вартових ісламської революції (КВІР) – однієї з найвпливовіших військово-політичних структур країни. Через КВІР здійснюється підтримка регіональних союзників Ірану, включно з «Хезболлою» в Лівані, рухом хуситів у Ємені та іншими проіранськими угрупованнями на Близькому Сході. Крім того, значна частина ресурсів спрямовується на розвиток ракетної програми та виробництво безпілотників. Таким чином, кожен додатковий мільйон доларів від нафтового експорту прямо або опосередковано зміцнює військовий потенціал Ірану.

Значну увагу західних аналітиків привертає експорт з Китаю товарів подвійного призначення, зокрема хімічних прекурсорів для ракетного палива. Йдеться насамперед про натрій перхлорат – ключовий компонент для виробництва амонію перхлорату, окислювача у твердопаливних ракетних двигунах.

Супутникове зображення: Іранські судна в порту Гаолань, Китай. Березень 2026 р. Planet Labs / Washington Post Visual Investigation

За даними розслідувань Washington Post, Wall Street Journal та американських урядових джерел, у 2025–2026 роках було зафіксовано кілька поставок, здійснених через порти Чжухай (Gaolan) та інші. Іранські судна, зокрема ті, що належать державній компанії IRISL, транспортували значні обсяги прекурсорів, достатні для виробництва палива для сотень балістичних ракет типу Kheibar Shekan та Haj Qasem. Ці поставки відбувалися навіть після ударів по іранських виробничих об’єктах, сприяючи швидкому відновленню ракетного потенціалу. Обсяги цих поставок могли забезпечити виробництво достатньої кількості твердого палива для сотень балістичних ракет, включаючи сучасні системи Kheibar Shekan та Haj Qasem. Фактично виникла ситуація, за якої військові втрати Тегерана могли частково компенсуватися завдяки доступу до китайських матеріалів та логістичних маршрутів.

Окрім хімічних компонентів, західні уряди неодноразово висловлювали занепокоєння щодо експорту до Ірану електроніки, сенсорів, мікросхем, систем навігації та інших технологій подвійного призначення. Такі товари можуть використовуватися як у цивільному секторі, так і при виробництві ракетних комплексів, безпілотних літальних апаратів та засобів зв’язку. Хоча офіційний Пекін заперечує будь-яку участь у військовому співробітництві, значна частина подібних поставок здійснюється через приватні компанії, посередників та складні торговельні схеми, що ускладнює контроль за кінцевим використанням продукції.

Китай також відіграє ключову роль у допомозі Ірану в обході міжнародних санкцій. Китайські фінансові установи, посередницькі компанії та альтернативні платіжні системи (включаючи розрахунки в юанях) дозволяють Тегерану підтримувати зовнішньоторговельну діяльність. Ця підтримка включає логістичні мережі тіньового флоту, бартерні схеми та реекспорт технологій.

У результаті виникає парадокс. Формально Китай не бере участі у війні та не здійснює відкритих поставок озброєнь Ірану. Проте його економічна діяльність і торгівля товарами подвійного призначення створюють умови, за яких Тегеран може відновлювати власний військовий потенціал, компенсувати втрати та продовжувати реалізацію регіональної стратегії. Саме тому багато західних експертів дедалі частіше розглядають Китай не лише як зовнішнього спостерігача чи миротворця, а як одного з ключових непрямих постачальників ресурсів, необхідних для підтримання іранської військової спроможності.

У цьому полягає головна суперечність китайської політики. Пекін закликає до деескалації та переговорів, але водночас підтримує економічні зв’язки, які допомагають Ірану переживати санкційний тиск і відновлювати військові ресурси.

Висновок

Стратегія Сі Цзіньпіна на Близькому Сході у 2026 році – це класичний приклад китайського прагматизму: публічно виступати миротворцем, а приватно – бути незамінним економічним і технологічним партнером Ірану. Поки Пекін продовжує купувати іранську нафту і постачати товари подвійного призначення, його вплив у регіоні неухильно зростає.

У перспективі така подвійна гра може принести Китаю значні дивіденди: посилення позицій у Перській затоці, розширення «Поясу і шляху» та подальше ослаблення американського домінування. Водночас Пекін ризикує остаточно втратити довіру Заходу, який дедалі чіткіше бачить у Китаї не нейтрального посередника, а системного супротивника.

Наскільки успішною виявиться ця стратегія, покажуть найближчі роки. Але вже зараз очевидно: Китай більше не приховує свою силу – він активно її використовує, щоб перекроїти правила гри на Близькому Сході під себе.

Автор — Марія Ворона, дослідниця програми "Азія" аналітичного центру ADASTRA.

Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!