По 25 молодих чоловіків із кожного блоку табору — такі списки у 2024 році Організація солідарності рохінджа намагалася змусити скласти лідерів громад у Бангладеші. Людей набирали для війни в сусідній М’янмі, звідки вони втекли від переслідувань. Вербувальники обіцяли гроші, повернення додому й громадянство, залякували та викрадали. Ці обіцянки стосувалися саме того, чого біженцям роками бракувало: заробітку, документів і можливості залишити табір. Проте навіть відмова від пропозиції не гарантувала безпеки. Озброєні групи діяли поруч із житлом родин і могли забрати людину силоміць.
Як табори стали довготривалим простором без виходу
Рохінджа є переважно мусульманською меншиною, пов’язаною з північним Ракхайном на заході М’янми. М’янманська держава тривалий час представляла їх як чужинців із Бенгалії, хоча багато родин мають локальну історію проживання в Ракхайні. Закон про громадянство 1982 року закріпив їхнє виключення з політичної спільноти. Але держава не визнала рохінджа окремою етнічною групою М’янми й залишила значну частину спільноти без громадянства.
Бездержавність для рохінджа означала не абстрактний юридичний статус, а щоденне обмеження життя. Вона звузила доступ до пересування, освіти, праці, медичних послуг, реєстрації шлюбу і судового захисту. Людина без громадянства не має стабільного захисту від держави. Вона також не має гарантованого способу повернутися додому, якщо її вигнали силою.
Тож у 2017 році м’янманська армія перетворила це правове виключення на масове вигнання. Після нападів рохінджанського озброєного угруповання на пости безпеки військові розгорнули каральну операцію в Ракхайні. Села спалювали, цивільні тікали до Бангладешу, а понад сімсот тисяч людей перейшли кордон за кілька місяців. Сьогодні в країні перебуває близько 1,2 мільйона рохінджа, а нове насильство в М’янмі з 2024 року змусило втекти до сусіднього Бангладешу ще приблизно 150 тисяч людей. Бангладеш прийняв рохінджа, але не створив для них модель постійного життя. Тож Дакка пов’язала майбутнє цієї спільноти з поверненням у М’янму. Така позиція має внутрішнє пояснення: інтеграція понад мільйона людей тиснула б на землю, ринок праці, місцевий бюджет, екологію і політичну конкуренцію в Кокс-Базарі. Проблема в тому, що тимчасове рішення стало постійним станом.
Повернутися до М’янми рохінджа заважають бойові дії та переслідування. Навіть там, де хунта втратила контроль, безпека не настала: Армія Аракану обмежує пересування рохінджа, відбирає майно й примусово набирає людей до своїх лав. У Бангладеші біженці також не отримали можливості оселитися назавжди: влада пов’язує їхнє майбутнє з репатріацією, а доступ до роботи залишається обмеженим. Гуманітарна допомога забезпечує їжу, лікування та інші щоденні потреби, але не може гарантувати безпеку в М’янмі або змінити політику Бангладешу. Тому родини роками залишаються в таборах: повернення небезпечне, а можливості облаштувати самостійне життя в країні прихистку обмежені.
Як табірна залежність створює умови для набору
Місто Кокс-Базар стало найбільшим простором життя рохінджа за межами М’янми. Табори розташовані біля кордону з Ракхайном, насамперед у районах Ухія і Текнаф. Відстань до річки Наф і прикордонних маршрутів має безпекове значення. Адже вона робить табори доступними для посередників, контрабандистів і озброєних груп, які працюють по обидва боки кордону.
Коли чоловік не може легально заробляти, обіцянка виплати за службу може приваблювати його як спосіб прогодувати родину. Сама скрута ще не означає, що його завербували силоміць. Важливо, чи знає він справжні умови служби й чи може відмовитися без загрози для себе та близьких. У таборах озброєні групи використовували неправдиві обіцянки виплат, погрози родинам і викрадення. Тому за участю у війні могли стояти різні обставини: розрахунок на заробіток, обман або пряме насильство. Брак роботи посилював залежність від таких пропозицій, а погрози й викрадення позбавляли людей можливості безпечно відмовитися.
Скорочення міжнародної допомоги посилює цей тиск. У 2026 році ООН попереджала, що скорочення фінансування може погіршити умови для рохінджа в Бангладеші. Допомога вже не покривала всі базові потреби, а доступ до освіти й роботи залишався обмеженим. Тож чим менше підтримки отримує родина, тим привабливішою може ставати пропозиція рекрутера, який пропонує гроші або обіцяє погасити борги.
Деякі підлітки в таборах говорили, що живуть гірше, ніж у М’янмі, й почуваються приниженими через відсутність документів і доступу до роботи. Навесні 2024 року серед них звучало бажання воювати за свою країну й у такий спосіб допомагати родині грошима. На ці настрої впливали тиск однолітків і соцмережі. Можна припустити, що обмежений доступ до освіти також відіграє роль: коли підліток має мало можливостей продовжити навчання й здобути професію, обіцянка заробітку в озброєній групі може здаватися привабливішою. Водночас інші підлітки намагалися уникнути вербування: через загрозу викрадення менше виходили з дому, а деякі батьки відправляли дітей ночувати за межі таборів або організовували патрулі. Тож бажання долучитися до війни не можна приписувати всій молоді: поруч із тими, хто сподівався заробити чи воювати за батьківщину, були ті, кого змушували погрозами й силою.
До того ж, обмеження пересування роблять біженців залежними від того, хто має вплив усередині табору. Вербувальники намагалися отримати списки молодих чоловіків через місцевих лідерів, а до людей приходили безпосередньо в помешкання. Можна припустити, що через знайомства й сусідські зв’язки їм нескладно з’ясувати, де живе потрібна людина та як знайти її близьких. За таких умов відмовитися від вербування ще не означає позбутися тиску: чоловік залишається за тією самою адресою, поруч із родиною, якій також можуть погрожувати. Табір стає пасткою, коли людина не може безпечно виїхати, а ті, хто її переслідує, мають до неї доступ.
Чому війна в Ракхайні створила попит на рохінджа
Після перевороту 2021 року м’янманська хунта воює одночасно проти кількох збройних сил. У Ракхайні її головним противником стала Армія Аракану – етнічне ракхайнське збройне угруповання, яке прагне фактичного контролю над штатом. Після 2023 року воно різко посилило наступ і поставило під удар позиції хунти в північному Ракхайні. А у грудні 2024 року Армія Аракану заявила про захоплення Маунгдо і контроль над кордоном із Бангладешем, що змінило баланс сил у регіоні.
Хунта втрачала території і людей. У лютому 2024 року вона активувала закон про військову службу, який давно існував на папері. Формально мобілізація стосувалася громадян М’янми. Рохінджа роками були позбавлені громадянства, але в момент військової нестачі хунта почала їх примусово залучати до військової служби. Вона не повернула їм громадянство, але вимагала від них залучення до війська.
Попит на рохінджа мав три причини. Перша – чисельність. Хунта потребувала людей для блокпостів, охорони баз, перевезення вантажів, розвідки місцевості й фронтових завдань. Друга – знання місцевості. Рохінджа походять із північного Ракхайну, знають села, дороги, річкові переходи і родинні мережі по обидва боки кордону. Третя – політичний розкол. Залучення рохінджа проти Армії Аракану підживлює недовіру між мусульманськими рохінджа і буддистськими ракхайнцями.
Армія Аракану також впливає на цей процес. Її наступ створив для рохінджа нову невизначеність. Багато хто пам’ятає насильство з боку м’янманської армії, але не має повної довіри і до ракхайнського збройного руху. Контроль Армії Аракану над новими територіями ставить питання про житло, безпеку, пересування, землю і майбутній статус рохінджа. Рохінджанські озброєні групи використовують цей страх і подають участь у війні як спосіб захистити громаду або повернути політичний голос у Ракхайні.
Рохінджанські озброєні угруповання стали посередниками між таборами, кордоном і війною. Передусім ідеться про Організацію солідарності рохінджа та Армію порятунку рохінджа Аракану. Їхня активність не означає підтримки з боку більшості рохінджа. Навпаки, за відсутності масової підтримки ці групи можуть покладатися на гроші, обіцянки, погрози та примус для вербування. Міжнародні журналістські розслідування оцінювали, що з таборів могли бути мобілізовані від трьох до п’яти тисяч людей, часто примусово, із використанням фінансових стимулів і обіцянок громадянства. Дані дії не роблять рохінджа стороною війни як спільноту. Це означає, що озброєні актори навчилися перетворювати табірну безвихідь на мобілізаційний ресурс.
Як працює примусовий набір
Для набору угруповання намагалися залучати місцевих лідерів — маджі, які представляли мешканців табірних блоків. RSO тиснула на них, вимагаючи списки молодих чоловіків. Навесні 2024 року в таборах також луналиоголошення через гучномовці мечетей: чоловікам віком від 18 до 50 років наказували з’явитися на зустрічі з маджі. Озброєні люди проводили збори, де закликали біженців долучатися до війни в М’янмі. До волонтерів, які працювали в таборах, приходили безпосередньо в їхні помешкання. Так тиск проникав у повсякденне життя — через місцевих представників, публічні збори й візити додому.
Перший канал працює через гроші. Близьким обіцяють виплату, а чоловікові пропонують службу як коротку роботу біля кордону. Аванс може створювати додаткову залежність. Після отримання грошей відмова стає небезпечною, особливо якщо рекрутер вимагає повернути кошти або погрожує родині. Так фінансова допомога перетворюється на борговий гачок.
Другий канал працює через обіцянку статусу. Рохінджа можуть обіцяти документи, громадянство або можливість повернутися до землі в Ракхайні після служби. Ця обіцянка зачіпає одну з найглибших вразливостей спільноти. Людина без громадянства потребує не тільки безпеки, а й документів, права на дім і правового захисту. Тож рекрутер пов’язує ці потреби з участю у війні.
Третій канал працює через шантаж. Чоловікові можуть погрожувати викраденням, а його близьким — насильством. Відмову можуть подати як зраду громади. У середовищі, де табірна безпека залежить від локальних силових мереж, для тиску не обовʼязково потрібен офіційний наказ. Достатньо показати, що вербувальник знає адресу, борги, родичів і маршрути втечі.
Четвертий канал працює через викрадення. Озброєні групи можуть забирати людей із таборів, перевозити їх до М’янми і передавати місцевим посередникам або силам, пов’язаним із хунтою. У цьому випадку вербування переходить у торгівлю людьми. Людина переміщується через кордон як об’єкт контролю, а не як боєць із політичною мотивацією.
Один із біженців розповів, що 4 травня 2024 року члени RSO забрали до М’янми його 15-річного сина, 17-річного племінника та близько двадцяти інших хлопців і чоловіків. Рохінджанський боєць Абу Афна свідчив, що після переправлення човном до Маунгдо в середині того ж року військові хунти надали йому житло та зброю. Іноді рохінджа жили в одних кімнатах із солдатами армії, від переслідувань якої раніше втекли. За словами Афни та інших співрозмовників Reuters, хунта забезпечувала бійців зброєю, навчанням і грошима, а також обіцяла документи про громадянство.
Рохінджанські угруповання ставали посередниками між таборами й військом: набирали людей, організовували переправлення та подавали участь у війні як боротьбу за повернення додому. Хунта отримувала поповнення, використовуючи доступ цих груп до біженців у Бангладеші. Для керівників угруповань участь у боях могла бути способом посилити свій вплив у Ракхайні. Для завербованих вона означала ризик загинути або стати мішенню помсти за співпрацю з хунтою. Обіцянка повернення додому могла обернутися участю у війні, яка робила це повернення ще небезпечнішим
Що це змінює для Бангладешу і репатріації
Для Бангладешу примусовий набір створює проблему контролю над територією, яку держава формально адмініструє, але не може повністю ізолювати від війни за кордоном. Табори залишаються місцем гуманітарної допомоги, проте кордон із М’янмою перетворює їх на прикордонну зону конфлікту. Озброєні групи, контрабандисти, посередники морських маршрутів і кримінальні мережі користуються спільними вразливостями — бідністю, відсутністю статусу, страхом і залежністю від допомоги. Цей ризик не можна переносити на самих біженців. Безпекова проблема виникає через систему, у якій М’янма не гарантує прав, Бангладеш не допускає інтеграції, міжнародна допомога скорочується, а озброєні мережі отримують доступ до людей. Рохінджа стають одночасно об’єктом захисту й примусу.
Набір також погіршує перспективи повернення. Рохінджа бояться Ракхайну, де різні силові актори можуть контролювати їхні права, пересування і доступ до землі. Участь частини рохінджа в боях на боці хунти або пов’язаних груп створює підстави для колективної підозри проти ширшої спільноти. Більшість біженців не має стосунку до озброєних груп, але сама наявність рекрутських мереж робить політичне середовище для повернення небезпечнішим.
Армія Аракану після захоплення територій біля кордону з Бангладешем стала фактичним актором, від якого залежить майбутнє рохінджа в північному Ракхайні. Якщо вона контролює дороги, села, адміністративні центри і прикордонні переходи, повернення вже не залежить тільки від формальних рішень М’янми чи домовленостей Дакки. Воно залежить від того, чи зможе фактичний контролер території гарантувати безпеку, доступ до землі, свободу пересування і захист від помсти.
Додатково криза підштовхує рохінджа до морських маршрутів. Коли табір не дає роботи, статусу і перспективи повернення, люди шукають вихід через контрабандистів. У 2025 році майже 900 рохінджа загинули або зникли безвісти в морі, що стало найсмертоноснішим роком для таких переходів. Примусовий набір і небезпечні морські подорожі мають спільні передумови: бідність, безправність і брак безпечних шляхів виїзду з таборів. За таких умов люди більше залежать від посередників, які обіцяють заробіток або допомогу з переїздом, і мають менше можливостей захиститися від обману та насильства.
Юридична сторона примусу
Викрадення людей із таборів і переправлення до М’янми для примусової служби можуть мати ознаки торгівлі людьми. Стаття 3 Палермського протоколу визначає її через поєднання вербування або переміщення людини, застосування примусу, обману чи інших передбачених засобів і мети експлуатації. Тому важливо встановити, хто забрав людину, кому її передали та до чого змушували. Попередня згода на поїздку або отримана виплата не усувають ознак торгівлі людьми, якщо для залучення до експлуатації застосували погрози, обман чи насильство.
Питання громадянства робить цей примус особливо цинічним. У 2017 році переслідування з боку м’янманської армії змусили понад 750 тисяч рохінджа втекти до Бангладешу. У 2024 році та сама армія залучала рохінджа до війни, хоча держава роками відмовляла їм у громадянстві. Військові обіцяли документи про громадянство як винагороду за участь у боях. Для людей, позбавлених правового статусу, це могло важити більше за гроші: боєць Абу Афна пояснював, що саме документи були причиною його рішення долучитися. Так право, якого рохінджа домагалися роками, перетворювали на предмет торгу — обіцянку в обмін на ризик для життя.
Окремої оцінки потребує те, що завербованих змушують робити після переправлення. Звичаєве міжнародне гуманітарне право забороняє неоплачувану примусову працю або примусову працю, що супроводжується зловживаннями. Це важливо для оцінки випадків, коли цивільних змушують переносити вантажі чи виконувати інші військові завдання в небезпечних умовах. Якщо ж людей використовують для прикриття військових позицій від нападу, йдеться про використання живих щитів, яке також заборонене. Для такої кваліфікації потрібно встановити саме мету прикриття: перебування людини поблизу фронту саме по собі цього не доводить.
Особливий захист мають діти. Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо участі дітей у збройних конфліктах забороняє примусовий набір осіб до 18 років у державні збройні сили, а недержавним збройним групам — будь-яке вербування та використання осіб цього віку в бойових діях. Тому бажання підлітка заробити або воювати за батьківщину не робить його вербування угрупованням допустимим.
Для Бангладешу захист дітей від набору є також міжнародним зобов’язанням. Стаття 4 цього протоколу зобов’язує держави-учасниці вживати всіх практично можливих заходів для запобігання вербуванню дітей недержавними збройними групами, зокрема заборонити й криміналізувати такі дії. У таборах це потребує розслідування викрадень, захисту родин і свідків та можливості повідомити про погрозу без страху помсти. Очікування репатріації не може замінити захист людей там, де вони живуть зараз.
Можливі сценарії
У найближчі 6-12 місяців примусовий набір може зберігатися навіть без нового різкого загострення війни. Інерційний сценарій можливий, якщо угруповання збережуть доступ до таборів, а родини й далі боятимуться повідомляти про погрози. Його ознаками будуть повторні викрадення, вимоги надати людей і повернення вербувальників після поліцейських операцій. Окремі затримання за таких умов даватимуть лише короткий перепочинок, якщо організатори набору зможуть залучати нових виконавців і тиснути на свідків.
Сценарій обмеженого стримування має практичний прецедент. У травні–червні 2024 року біженці протестували проти примусового набору щонайменше в дев’яти таборах. У червні кількість зареєстрованих випадків набору дорослих чоловіків різко зменшилася; автори моніторингу пов’язували це, ймовірно, з активнішим втручанням правоохоронців і спротивом самих біженців. Такий результат може закріпитися, якщо учасники протестів і родини, які подають скарги, отримають захист від помсти. Ознакою поліпшення буде не лише зменшення повідомлень про набір, а й можливість чоловіків повернутися до роботи, навчання та громадських заходів без страху викрадення. Інакше менша кількість скарг може означати, що люди просто бояться говорити.
Негативний сценарій можливий, якщо потреба збройних груп у людях зростатиме, а захист у таборах слабшатиме. Скорочення допомоги може додатково посилити залежність родин від обіцяних виплат. На погіршення вказуватимуть частіші вимоги надати списки чоловіків, погрози табірним лідерам, напади на тих, хто чинить опір, і повідомлення про зникнення підлітків. Тоді родини можуть частіше переховувати дітей або намагатися вивезти їх із таборів через нелегальних посередників. Вирішальним буде те, чи зможуть біженці відмовлятися від набору й звертатися по допомогу без ризику для себе та близьких.
Примусовий набір стає можливим, коли озброєні групи можуть знайти людину, погрожувати її близьким і не боятися покарання. Бідність та відсутність громадянства посилюють цю вразливість, але не роблять рохінджа безпорадними: біженці протестували проти вербування, переховували дітей і намагалися захистити свої громади. Їхній спротив потребує підтримки. Якщо після скарги родина залишається сам на сам із вербувальниками, формальна можливість звернутися до поліції мало що змінює.
Бангладеш може посилювати захист від викрадень, розслідувати діяльність рекрутерських мереж і розширювати доступ до навчання та заробітку вже зараз, не чекаючи домовленостей про репатріацію. Безпечне повернення до М’янми потребує відновлення громадянства та реальних гарантій з боку тих, хто контролює Ракхайн. Доки цього немає, табори мають залишатися місцем прихистку, де людина може відмовитися від участі у війні без страху за себе й родину. Право рохінджа на дім і громадянство не повинно залежати від готовності взяти до рук зброю.
Автор — Єлизавета Самсонова, молодший дослідник програми “МБПЛ” аналітичного центру ADASTRA.
Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!