Революція 2.0: чи можлива нова Арабська весна?
Автори – Приймак Олексій, головний редактор арабськомовного медіа Post-Past, в рамках рубрики "Думка на запрошення" для Аналітичного центру ADASTRA
11 січня в Х, колишньому Twitter, з’явилося зображення. На ньому п’ятеро чоловіків сидять за довгим столом, четверо з них – у балаклавах пісочного кольору. На столі перед ними – пістолет та один патрон. Позаду – зелений прапор Королівства Єгипет, яке існувало в період з 1922 по 1953 рік. На блискучому банері, під зображенням прапора, великими літерами надруковано слова«Harakat Thuaar 25 Yanayir» («Революційний рух 25 січня»).
Чоловік по центру світлини не ховає обличчя й уважно вдивляється в обʼєктив камери. Його ім’я – Ахмад аль-Мансур. Уже понад десятиліття він є професійним революціонером. На світанку Арабської весни, серії масових вуличних протестів та революцій у низці арабських країн на початку минулого десятиліття, найімовірніше, був учасником протестних акцій проти єгипетського диктатора Хосні Мубарака, а в 2013 році, після того, як 30-річний режим впав, прибув до Сирії, щоб допомогти місцевим революціонерам скинути їхнього тирана – Башара аль-Асада. Там аль-Мансур і залишився протягом наступних років, згодом вступивши до угруповання «Гайят Тахрір аш-Шам».
Коли на початку грудня 2024 року режим Башара аль-Асада врешті-решт було повалено, аль-Мансур почав активну діяльність онлайн. У своїх публікаціях у Х він залишав хештег #jak_aldur_ya_diktatur («твоя черга, диктаторе»), який є перефразуванням графіті сирійського підлітка «jak aldur ya duktur» («твоя черга, докторе»), що розпочало революцію в Сирії. Власне, за освітою Башар аль-Асад був офтальмологом.
Дописи Ахмада аль-Мансура, опубліковані з 11 по 13 січня, зібрали понад 10 млн переглядів. Він прагнув донести до публіки одне просте повідомлення: Арабська весна ще жива. Башар аль-Асад впав. І наступний у черзі – Абдель Фаттах ас-Сісі, президент Єгипту, який керує країною вже 11 років.
Майже весна
Напис за спиною аль-Мансура прямо відсилає до Арабської весни, адже саме так в Єгипті найчастіше її називають – Революція 25 січня (або Єгипетська революція 2011). Термін «Арабська весна» вигадали та розтиражували на Заході – уперше, імовірно, його використавамериканський політолог Марк Лінч у статті на «Foreign Policy» – проте немало людей на Близькому Сході досі намагаються уникати цієї назви.
Революція 25 січня отримала своє ім’я на честь дати початку мирних протестів 2011 року проти 30-річного правління Хосні Мубарака. Найрізноманітніші групи людей вийшли на вулиці, аби протестувати проти корупції, обмежень свободи слова, порушень прав людини та жорстокості силових структур. Того ж року протести, розпалені з подібних причин, відбувалися по всьому регіону – у Лівії, Ємені, Алжирі, Бахрейні, Сирії та інших державах. І попри те, що не у всіх країнах ці протести переросли в повномасштабні революції, імпульс Арабської весни сколихнув абсолютно всі суспільства Близького Сходу та Північної Африки.
Однак Арабська революція народилася не в Єгипті, а в невеличкій – принаймні в порівнянні із її сусідами – північноафриканській державі Туніс. Усе почалося з одного доленосного рішення 26-річного вуличного торговця Мухаммеда Буазізі – 17 грудня 2010 року він підпалив себе назнак протесту проти конфіскації його майна владою.
Мухаммед ніколи не закінчував старшої школи. Через втрату батька з 10 років мусив працювати на вулиці, продаючи овочі й фрукти після уроків. Йому не йшлося про політику чи свободу слова – Мухаммед лиш намагався прогодувати свою сімʼю з восьми людей. Усе, що він мав в умовах гострого безробіття та корупції, це візок з продуктами. І це «усе» в нього забрали, вимагаючи хабаря. Звісно, із Мухаммедом це траплялося регулярно – зазвичай питання вирішувалося 10 динарами (3 долари США на той час), утім цього разу сталося інакше. Він звертався зі скаргами до місцевої влади, але його було проігноровано. «Я так втомився, – казав Мухаммед своєму двоюрідному братові, – мені вже немає чим дихати».
А за тиждень після цього облився легкозаймистою речовиною й підпалив себе. Він помер в лікарні від отриманих опіків.
Історія Мухаммада Буазізі відгукнулася багатьом тунісцям. Серед всього іншого, вона показала, що несправедливість та жорстокість режиму в підсумку торкнеться кожного – навіть якщо вам байдуже на політику, навіть якщо ви не висловлюєте відкриту критику режиму. Вражені трагедією, люди вийшли на мирні протести, які влада зустріла насильством. З’явилася інформація про загиблих. Мирні акції швидко переросли в революцію, яка завершилася втечею туніського диктатора Зіна аль-Абідіна бен Алі. Усього за 28 днів із його 23-річним правлінням було покінчено.
Успіх туніської революції, яку на Заході прозвали Жасминовою революцією, надихнув інші арабські суспільства на протести проти авторитарних лідерів. Менш ніж за місяць після втечі бен Алі у відставку подав президент Єгипту Хосні Мубарак. Унаслідок сутичок між протестувальниками та правоохоронними органами в Єгипті загинули 846 людей, близько 6 000 осіб було поранено. Протягом 2011 року від влади також було усунуто лівійського диктатора Муаммара Каддафі та президента Ємену Алі Абдаллу Салеха. Один за одним падали довговічні режими. Звісно, для багатьох спостерігачів такий розвиток подій іще зовсім нещодавно здавався неможливим.
Мабуть, тоді безліч людей в регіоні та по всьому світу відчули ейфорію, але зараз, 14 років потому, згадки про Арабську весну викликають повсюдні суперечки. Спадок революції врешті-решт виявився похмурішим та кривавішим, ніж багато хто міг очікувати в ті зимові дні перших протестів.
Смерть та її друзі
Сирія, Лівія та Ємен занурилися в криваві громадянські війни з подальшим втручанням інших держав. Лівія та Ємен донині розділені між ворожими сторонами попри те, що колишні лідери, проти яких почалися тамтешні революції, уже мертві.
За цей час анархією, породженою громадянськими війнами, скористалися терористичні організації. Зокрема Ісламська Держава Іраку та Леванту (ІДІЛ) змогла захопити територію в Іраку та Сирії, розпочавши терор проти немусульман, релігійних меншин та всіх незгодних. Під приводом боротьби з ІДІЛ у війну вступила Росія, сконцентрувавшись натомість на допомозі дружньому режиму Башара аль-Асада. Російська авіація рівняла із землею цілі квартири з опозиціонерами, що призвело до значних цивільних жертв. Попри те, що в багатьох війна в Сирії асоціюється саме з ІДІЛ, іділівіці відповідальні менш ніж за 10% смертей у конфлікті. Натомість три чверті всіх смертей – це справа рук Росії, режиму Асада та Ірану з його маріонетковими силами. Смерть була всюди, і дедалі більше людей в регіоні почали замислюватися над тим, чи вартувала Арабська весна всіх цих страждань, які слідували за нею. Цього, звісно ж, і прагнули вороги революції.
Деякі арабські диктатори аргументовували своє довготривале правління тим, що, мовляв, регіон зануриться в хаос, жорстокість та війни на релігійному ґрунті, якщо вони підуть. Попри несправедливість, репресії та обмеження свободи слова така-сяка стабільність народу гарантувалася. Суспільство толерувало їхнє правління, а взамін одержувало безпеку. Зрештою, ці лідери тримали в пляшці секуляризму величезного джина – релігійний екстремізм.
На тлі цього деякі з них цілеспрямовано відмежовували ісламських фундаменталістів від політичного життя, позиціонуючи їх як загрозу правам меншин та загальній стабільності. Це ж, імовірно, і посприяло росту популярності цих груп під час революції: дехто бачив в них жертв, головних ворогів режиму, антонім до диктатур. Подібне сталося в Ірані в 1979 році, коли дисиденту Рухоллі Хомейні та групі ісламських фундаменталістів вдалося монополізувати революцію проти проамериканського секулярного диктатора навіть попри те, що саму революцію здійснили люди з найрізноманітнішими поглядами, зокрема й соціалістичними. Словом, нерідко на сцену Арабської весни виходили люди без значних сентиментів до демократії, лібералізму чи інших речей, яких могли очікувати оптимістичні західні коментатори.
Із часом низка революцій утонула в крові громадянських воєн, а колишні революціонери були розділені між собою світоглядно, політично, релігійно. У деяких інших країнах регіону, зокрема в монархіях Перської затоки, лідерам вдалося успішно «відкупитися» від людей, зробивши низку поступок й знизивши протестний потенціал. У решті країн за цей час відбувся «відкат» – хтось називає це контрреволюцією. Скажімо, в Єгипті під час військового перевороту 2013 року було скинуто першого демократично обраного президента – ісламіста Мухаммеда Мурсі. Відтоді країною керує Абдель Фаттах ас-Сісі. І немало західних коментаторів зійшлися на висновку: Арабська весна або померла, або доживає свої останні кволі дні.
Сирія – вісник нової весни?
Після років такої зневіри, страху, розчарування та втоми сталося нове неможливе: наприкінці 2024 року в Сирії, де громадянська війна, здавалося б, зайшла в глухий кут, а у світі розпочалася поступова нормалізація режиму Башара аль-Асада, опозиційні угруповання розпочали наступ проти сирійської арабської армії. Унаслідок цієї блискавичної кампанії Башар аль-Асад покинув країну, оскільки не міг опиратися опозиційним силам без допомоги його союзників, Росії та іранського проксі «Хезболли», які значно ослабли внаслідок інших воєн. Таким чином, забута багатьма сирійська революція не просто ожила, а здобула перемогу. За майже 14 років після її початку.
Тоді ж в багатьох постало питання: чи може Арабська весна пробудитися з анабіозу? Чи могла б ця несподівана й пізня перемога революції в Сирії надихнути інші суспільства регіону? Можливо, Сирія стала б «експортером революції»? Зрештою, до неї зʼїхалися революціонери з усього Близького Сходу й Північної Африки, аби взяти участь в повстанні проти Асада. Чи не захочуть вони повернутися додому й продовжити свою боротьбу там? Принаймні в деяких з цих революціонерів точно зʼявилися такі думки.
Ахмад аль-Мансур, єгиптянин із фото в Х, лідер Революційного руху 25 січня, мабуть, думав, що Сирія стане майданчиком для відродження та поширення цього революційного імпульсу. Проте зараз, за майже 4 місяці з моменту падіння Башара аль-Асада, видається, що така перспектива є або неможливою, або дуже віддаленою. У новій Сирії від теми Арабської весни не сахаються, як деінде в регіоні. У містах урочисто відзначали річницю революції. Тоді замість бомб вертольоти скидали на людей квіти.
Та водночас перед Сирією стоїть інша задача: переконати світ в тому, що нинішній уряд готовий і здатний захищати меншини, гарантувати рівність для всіх і, врешті-решт, сприяти переходу до демократії. Це потрібно новому керівництву для того, аби з Сирії було знято суворі санкції, накладені з початку громадянської війни, аби країна повернулася на світову політичну арену. З огляду на те, що після падіння Башара аль-Асада державу очолив Ахмад аш-Шараа, лідер найбільшої опозиційної групи «Гайят Тахрір аш-Шам» та колишній член «Аль-Каїди» в Сирії, якого США свого часу внесли до списку «особливо небезпечних терористів», зробити це не так і легко. У такий спосіб Сирія прагне продемонструвати прагнення до стабільності, а не до дестабілізації інших держав.
Не полегшують ситуацію й масштабні акти насильства проти меншин, які вже були зафіксовані в Сирії. Звісно, це може тривожити сусідні суспільства. Хтось із них, певно, думає: чим тут надихатися? Чи точно сценарій Сирії буде кращим за той, який одержали ми без «перемоги революції»? Поки що невідомо.
І, зрештою, якщо Сирія на найвищому рівні позиціонуватиме себе як очільницю Арабської весни, вона може відлякати від себе значну частину регіональних лідерів, чия підтримка наразі потрібна країні як ніколи раніше.
Тобто про те, що із Сирії пошириться вогонь нової революції, говорити поки зарано. Навіть революціонери-очільники, схоже, не зацікавлені в цьому. Зараз перед ними постали інші, безжально складні націєтворчі питання. І регіональна революція часом виглядає жертвою тих кроків, на які мусить йти Сирія.
Це досить очевидно, адже невдовзі після того, як Ахмад аль-Мансур почав активно публікувати дописи в Х, в яких відкрито погрожував президенту Єгипту й збурював єгиптян до революції, він раптово зник. Його арештували урядові сили.
Вочевидь, нова влада не може ризикувати перспективами розвитку відносин з Єгиптом. І хоч на момент написання цієї статті Ахмада аль-Мансура вже було звільнено, цей епізод таки є промовистим.
Революція не може розраховувати на Сирію (принаймні не найближчим часом), але це не означає, що відродження Арабської весни неможливе взагалі.
Слон у кімнаті
Революція може натомість початися з Гази. Чи, точніше сказати, з усього того, що йде разом із цією війною.
Слід чітко усвідомлювати, що в 2010-2011 роках Арабська весна почалася не лише через жорстокість диктаторів, суворі обмеження свободи слова та несправедливість. Одним з головних чинників була економічна ситуація, в якій опинилися суспільства. «Мені вже немає чим дихати»,– казав Буазізі. Життя в країні ставало задушливим. Виплачувати нескінченні хабарі ставало дедалі складніше, а корумповані режими не були здатні на економічне піднесення. Таким чином, єдиним логічним висновком, хай навіть підсвідомим, було те, що режим має впасти. Лише такийсценарій може призвести до здобуття гідності, до кращого життя для тебе й твоїх дітей.
Усі інші передумови революції наклалися зверху. Це, звісно ж, не робить їх менш значущими. Просто спільний знаменник усіх революцій можна визначити доволі впевнено – це складна економічна ситуація, поєднана із політичною фрустрацією. Саме це породжувало відчуття втрати гідності.
Після нової ескалації ізраїльсько-палестинського конфлікту, яка розпочалася 7 жовтня 2023 року й триває донині, регіон почало лихоманити. Іран та його проксі, намагаючись розширити свою підтримку серед суспільств Близького Сходу, розпочали атаки на Ізраїль, позиціонуючи себе як єдиних захисників цивільного населення в Секторі Гази. Зокрема одна з проксі-груп Ірану, «Ансар Аллах», також відома як єменські хусити, почала здійснювати атаки на судна в Червоному морі. Це сильно вдарило по економіці Єгипту. Судна, побоюючись шляху через Баб-ель-Мандебську протоку, шукали інші маршрути, і внаслідок цього користування єгипетським Суецьким каналом, який сполучає Середземне море із Червоним морем, значно скоротилося. Економіка Єгипту сильно залежна від прибутків каналу: він є другим після туризму джерелом валютної виручки.
Так, справи пішли не надто добре: високий рівень інфляції, високі ціни, відключення електроенергії. Словом, потенційний економічний чинник.
З іншого ж боку, існує й політичний аспект. Після терористичного акту «ХАМАС» 7 жовтня 2023 року Ізраїль розпочав операцію в Секторі Гази, систематично порушуючи гуманітарне право. Це призвело до десятків тисяч жертв серед цивільних, що визнавав і сам премʼєр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу. Протягом 15 місяців мережею продовжували ширитися відео й фото з найрізноманітнішими жахіттями війни, які шокували й стрясали світову мусульманську спільноту. «Віряни у своїй взаємній любові, милосерді та співчутті подібні до єдиного організму: якщо одна частина відчуває біль, решта тіла реагує безсонням і лихоманкою», – казав пророк Мухаммад.
Поки це відбувалося, світові лідери не змогли примусити Ізраїль до дотримання норм міжнародного права. Можна припустити, що значна частка арабських суспільств іншого й не очікувала. Антизахідні настрої та упередження в регіоні були і є поширеними, а останній конфлікт їх лише, найімовірніше, загострив. «Від них іншого й не дочекаєшся», – казала мені дівчина з Іраку. А що, на думку багатьох представників арабських суспільств, могло б бути інакшим – це реакція їхніх лідерів.
У соціальних мережах неможливо не помітити значну кількість критики, яка виливається на арабських політиків попри загрозу покарань. Люди стверджують, що ті мали б робити більше. Іноді вони вимагають радикальних кроків. Хтось навіть ставить в приклад єменських хуситів, які обстрілюють судна й запускають ракети по Ізраїлю. І, врешті-решт, при гортанні стрічки можна натрапити на заклики до повстання проти місцевих лідерів.
Можливо, частина цього шуму неавтентична. Можливо, до неї доклав руку й Іран, розігруючи карту панісламізму, позиціонуючи себе та своїх союзників як гордість всієї умми. Та неможливо заперечити те, що ці наративи відгукуються багатьом людям. Серйозність ситуації визнають навіть регіональні лідери. Говорячи про можливість укладання саудівсько-ізраїльського договору, наслідний принц та фактичний правитель Саудівської Аравії Мухаммад бін Салман відверто зізнався американським колегам, що якщо він піде на цей крок, його життя опиниться під загрозою.
Відтак роздратування в арабських суспільствах присутнє. Додайте до нього той факт, що низка політичних проблем, які спричинили Арабську весну в 2010 році, так нікуди й не зникла, та отримаєте серйозну імовірність протестів. А докиньте сюди ще й можливий сценарій виселення палестинського населення за участі арабських держав, і ця імовірність стане ще очевиднішою. Можливо, не зараз. І, звісно, не точно: прагнення стабільності, безпеки й багатьох інших супутніх речей досі присутній, але вірогідність чимала.
Якщо революція почалася б знову, то, мабуть, у найбільш економічно вразливих країнах. І тих, хто очікує становлення ліберальних демократій європейського типу на Близькому Сході, результати нової Арабської весни могли б сильно розчарувати. Щоправда, для них це було б не вперше.