Ризька нарада НАТО: які проблеми обговорюватиме Альянс?

2021 рік відзначився своєю турбулентністю, викриваючи старі, нібито врегульовані конфлікти, та провокуючи нові виклики для стабільності як у Європі, так і за її межами. Водночас на тлі загострення воєнно-політичної напруженості не спадає і пандемія коронавірусу з її економічними наслідками, а це призводить до того, що держави концентруються на забезпеченні власних національних інтересів, замість того, аби докладати зусиль для формування колективної відповіді на нові міжнародні виклики.

На цьому фоні міністри закордонних справ країн-членів Організації Північноатлантичного договору збираються 30 листопада-1 грудня у Ризі, щоб обговорити найбільш гострі проблеми й загрози для колективної безпеки. Тож що стоїть на порядку денному Альянсу – розповідаємо далі.

Чого чекати від зустрічі?

Під час пресконференції, приуроченої майбутній нараді, Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг уже окреслив ключові теми, які будуть розглядатися в Ризі. Серед них фігурують збільшення російської військової присутності на кордоні з Україною, «атака мігрантами» з Білорусі на східному фланзі НАТО, гібридні напади на Європу та їхні дестабілізуючі наслідки, розповсюдження ядерної зброї, боротьба з тероризмом, стратегія НАТО-2030, а також суперництво з Китаєм.

Якщо керуватися принципом «від нагального до буденного», то винесення питання російської загрози на перше місце є добрим знаком для України. Водночас можна сказати, що послідовність переліку проблем відображає ступінь складності їхнього вирішення для НАТО. За правилами, усі рішення Альянсу приймаються методом консенсусу, тобто за згодою всіх країн-членів організації.

Єнс Столтенберг під час пресконференції напередодні зустрічі на рівні міністрів закордонних справ НАТО, 26 листопада 2021. NATO press-office

Отже, користуючись логікою «ієрархії складності» можна сказати, що найважчим для блоку буде скласти спільну стратегію реагування на дії Москви біля українських кордонів. Враховуючи тісні зв’язки деяких країн Альянсу (Італії, Угорщини, Болгарії) з РФ та їхнє небажання шкодити своїм інтересам через Україну, відсутність консенсусу цілком вірогідна. Але все ж розгляньмо кожну з вищезазначених тем та вірогідні дії НАТО для їхнього вирішення детальніше.

Російські війська на кордоні України: як відреагує НАТО?

Уже другий тиждень Столтенберг невпинно повторює про те, що НАТО й далі надає Україні як політичну підтримку, так і практичну допомогу. Водночас він наголошує, що співпраця з Києвом спрямована на допомогу державі захиститися від агресії Москви, та це аж ні як не є протиставленням власне Альянсу проти Кремля. Сумнівно, однак, що Росія слухає подібні заяви – особливо після закриття свого представництва при штаб-квартирі НАТО в Брюсселі. Однак 26 листопада під час вже згаданої пресконференції, генсек використав у своїй промові дві фрази, що гарно доповнювали одна одну, з яких можна зробити певні висновки щодо подальших дій блоку.

Перша лунає ще з часів весняного загострення на кордонах України: «Якщо Росія знову застосує силу проти України, вона отримає відповідні наслідки за свої вчинки»; друга – «Україна партнер, а не член НАТО». Це означає, що принцип колективної оборони країн-членів Альянсу («напад на одного означає напад на всіх»), визначений 5 статтею Вашингтонського договору, не буде застосований для України (що очевидно). Тож можна констатувати що:

·       В Альянсу недостатньо єдності для надання власної військової підтримки Києву в протидії майбутній агресії РФ, допоки Україна не стане повноцінним членом НАТО.

·       Водночас країни-члени готові застосувати каральні дії проти Кремля шляхом розширення санкцій.

Є і невтішний висновок: така позиція Альянсу дає Кремлю чітке розуміння, що перетин кордону суверенітету України не означає перетин червоної лінії війни з НАТО. Разом з тим, все це не означає, що Україна не отримає військової підтримки від окремих членів НАТО, наприклад, Великобританії, яка висловила свою готовність надіслати від 400 до 600 військовослужбовців для підтримки України. Київ також може розраховувати на допомогу Польщі та країн Балтії, хоча вона залежатиме від вирішення ругої проблеми з промови Столтенберга – міграційної кризи на кордоні з  Білоруссю.

Міграційні виклики

«Диктаторський режим Лукашенка в Білорусі і далі цинічно використовує вразливих людей для посилення тиску на Польщу, Латвію та Литву», – заявив Столтенберг під час своєї зустрічі з президентом Польщі Анджеєм Дудою. Водночас голова РП наголосив, що за міграційною кризою стоїть підтримка Москви.

Шеренга польських прикордонників на кордоні з Білорусcю, 27 листопада 2021. Irek Dorozanski/DWOT

Але навіщо це Кремлю? Якщо РФ справді готується до нападу на Україну, то такі дії мають сенс – вони розсіюють сили, ресурси та увагу потенційного супротивника, тобто НАТО. Якщо східний фланг повністю зосередиться на вирішенні білоруської міграційної кризи, ресурси на допомогу Україні скоротяться в декілька разів. Важливо зазначити, що постраждалі від цієї гібридної агресії Білорусі Литва та Польща є чи не найбільшими фасилітаторами якнайшвидшої євроатлантичної інтеграції України.

Додаткові дискусії на полях ризької зустрічі розгорнуться й навколо інших міграційних потоків: через Туреччину, Грецію, Італію та Іспанію. Мігранти йдуть суходолом через територію Туреччини та через Середземне море. Тому у північних союзників можуть виникнути питання, якщо перевага у вирішенні проблеми мігрантів стрімко відійде до країн Сходу, які до цього не так сильно страждали від мігрантів.

Тож пошук консенсусу для східних країн може перетворитися на серйозну проблему для всієї організації. По-перше, через неочікуваність. Ніхто не думав, що мігранти підуть на Європу через східні кордони. Декілька років тому ніхто би й не повірив, що Білорусь цілеспрямовано «звозитиме» до себе вихідців зі Сходу для подальшої дестабілізації Європи. Західні демократії просто не очікували цього з тієї причини, що ідея порушення прав людини державою з метою дестабілізації інших акторів міжнародних відносин виглядала сюрреалістичною. Проте сьогодні це нова реальність.

«Нові» вже класичні гібридні напади

Країни-члени НАТО стабільно зіштовхуються із гібридними загрозами в інформаційному, економічному, енергетичному та кібер- просторах з 2014 року, а то й раніше. За результатами Вельського саміту 2014-го був створений NATO Strategic Communications Centre of Excellence – перший функціональний підрозділ Альянсу в Ризі, спрямований на раннє виявлення гібридних загроз та протидію їхньому втручанню до інформаційного простору кожної з країн-членів.  З 2015 року НАТО застосовує стратегію проти гібридних загроз, з роками модернізуючи її шляхом створення нових органів протидії такому типу атак.  У 2016 році на Варшавському саміті Альянс визначив кіберпростір новою сферою своїх військових операцій та взяв на себе додаткові зобов’язання надати пріоритетність посиленню кіберзахисту національних мереж та інфраструктури країн-членів. А вже у 2017 році був заснований Європейський центр із протидії гібридним загрозам під егідою ЄС та НАТО.

Тож, як бачимо, за ці роки блок доклав чимало зусиль для протидії гібридним загрозам у кібер- та інформаційному просторах для захисту своєї критичної інфраструктури, формування критичного мислення та стійкості до дезінформації громадян країн-членів. Але порочне коло пізньої реакції все ще не зламано.

Протидія гібридних загроз у НАТО працює таким чином: РФ застосовує новий, абсолютно неочікуваний метод гібридної атаки => Альянс страждає від його застосування на собі => засуджує його застосування з боку РФ, розпочинаючи пошук способів протидії => розбудовує нові інституції для колективної протидії => пристосовується. І тут цикл розпочинається знову. Цього разу через «атаки мігрантами». На жаль, в Альянсу поки не виходить працювати на випередження.

Можливо, НАТО слід навіть замислитись над створенням інституції, яка досліджуватиме потенційні гібридні загрози, навіть ті, які виходять за межі здорового глузду. Як сказав Столтенберг: «Ми не знаємо, чого очікувати від РФ».

Ядерна зброя

Це, мабуть, одна з найбільш дискусійних та болісних тем для блоку. Її багатосторонність охоплює власне політику ядерного планування НАТО (включно з розміщенням ядерної зброї в Європі), реагування на нове військове оснащення РФ (гіперзвукові ракети, протисупутникові снаряди) й стрімке зростання традиційної та ядерної зброї Китаю, збільшення видатків на оборону країн-членів.

Ключове питання тут – можливість повернення ядерних снарядів у Європі до рівня часів Холодної війни. Зараз вони становлять лише 10% від того, що було. Активна дискусія щодо їхнього повторного розміщення у Європі знову розпочалася з агресії РФ проти України у 2014 році. Тут є такий собі континентальний розподіл прибічників та противників такого розвитку подій. З одного боку – США, які підтримують повторне розміщення своєї ядерної зброї в Європі (а це вбиває мінімум двох зайців одним пострілом: захист європейських країн від військової загрози РФ та закріплення над цими державами безпекової парасольки США без додаткових невдоволень з їхнього боку через посилену залежність).

З іншого боку – Європа з ідеєю без’ядерного врегулювання конфліктів. Сама ж ядерна загроза наблизилась аномально близько до кордонів НАТО внаслідок мілітаризації Росією Криму та Чорноморського регіону. І хоч поки що не має доказів того, що цей тип озброєння розміщений на півострові або «плаває на російському човнику у Чорному морі», вірогідність того, що скоро вона таки з’явиться тільки збільшується.

Тероризм не  на часі

Точніше, не на першому місці пріоритетності. Перше десятиліття ХХІ ст. можна було охарактеризувати гаслом «боротьба з тероризмом». У той час цей тип загрози був відносно новим, незрозумілим, застосовувався «нелегальними» суб’єктами на міжнародній арені.

З терактів 11 вересня минуло двадцять років і НАТО вдалося успішно адаптуватися до протидії потенційним загрозам від терористичних угрупувань. Водночас урок був засвоєний не лише Альянсом. Усі потенційні терористичні організації та режими розуміють ризики та наслідки, які будуть болючішими за вчинені ними злочини у випадку атак у країнах-членах.

Сполучені Штати й НАТО почали виведення своїх військ з Афганістанe, квітень 2021. Associated Press

На сьогодні немає акторів, які б могли безкарно чинити терористичні акти. Робити заяви про те, що у довгостроковій перспективі такі не з’являться – неможливо. Проте говорити про відновлення тероризму можна буде лише у тому випадку, коли існуватиме суб’єкт, себто терористична організація, яка розуміє, що навіть після вчинення відповідного терористичного акту зможе проводжувати своє існування та успішно протидіяти  наслідкам свого терору.

Допоки цього не сталося, Альянсу просто необхідно підтримувати  свої потужності реагування на терористичні акти, оновлювати їх та моніторити появу потенційних терористичних загроз, а для цього не обов’язково виносити тероризм на верхівку порядку денного.

Огляд стратегії

Не забудуть союзники обговорити й процес розробки стратегії НАТО -2030. У рамках ризької зустрічі відбудеться певний проміжний контроль її підготовки. Міністри обміняються сигналами щодо її пунктів: що кого влаштовує, а що не влаштовує, позитивні, негативні аспекти. Коротше кажучи – відбудуться здорові, природні обміни думками, які характерні при розробці таких важливих документів, як стратегія найбільшої оборонної організації світу на 10 років. У рамках цієї дискусії, крім вже згаданих тем, напевно, пролунають і тези про загрозу зміни клімату, екологічної катастрофи та необхідність подальшого активного технологічного розвитку країн членів НАТО. Прийняття ж самої стратегії чекаємо влітку 2022 року на саміті в Мадриді 29-30 червня.

Китай: друг чи ворог? Продовжуємо визначатись

Альянс досі не визначився у своєму статусі відносин із Китаєм. Друг? Ворог? Суперник? Інвестор? Дискусія в Ризі щодо Китаю також належить до категорії підготовки до прийняття стратегії 2030, оскільки ця тема є дуже контроверсійною для країн-членів блоку. Порушення прав людини в КНР, геноцид уйгурського народу, питання Тайваню, який практично визнала Литва, скепсис щодо платформи «17+1», величезні китайські інвестиції до Європи. Співпраця має як свої переваги, так і недоліки. Альянсу все ще потрібно визначатися, чого в цьому рівнянні більше. До уваги також необхідно брати тиск США на Європу у питанні Китаю. Самі ж Штати вбачають у Пекіні потенційну загрозу з претензіями на роль другої країни-гегемона та відродження біполярної системи у новому форматі.

Авторка – Лоліта Лежаніна, стажерка Міністерства закордонних справ України, для Аналітичного центру ADASTRA