Туніс після Арабської весни: від демократичних сподівань до авторитарної реставрації
Туніс – колиска Арабської весни, де «Жасминова революція» змогла покласти початок сподіванням на соціальні та політичні зміни на теренах Близького Сходу й Північної Африки. Окрім того, чимало політичних оглядачів почали сприймати народні протестні рухи 2010-х років у регіоні як ключовий механізм повалення тривалих автократичних режимів.
Однак революційний оптимізм поступово зіткнувся із реальністю. Ті фундаментальні ідеали та надії, які підживлювали повстання, не виправдалися. Єгипет зазнав демократичного регресу з утвердженням військової диктатури; Сирія тільки нещодавно вийшла з безперервної громадянської війни; багата на нафту Лівія занурилася в хаос з ворожими угрупованнями; Ємен був втягнутий у проксі-війну, яка дестабілізує країну зсередини та сприяє ескалації напруженості в регіоні. Навіть заможні монархії Перської затоки, а також Марокко і Йорданію не оминула хвиля протестів, хоча реформи, започатковані у відповідь на суспільний тиск, мали переважно символічний характер.
Утім, постає важливе питання: чи справедливо зараховувати Туніс до числа держав, для яких Арабська весна завершилася провалом? На відміну від більшості країн регіону, Туніс розпочав власний унікальний «демократичний експеримент». Держава пройшла через зміну політичного режиму, або принаймні через таку її форму, яка відбулася без масштабного насильства чи повного усунення старої еліти. Адаптувавши нову політичну культуру, засновану на дотриманні свобод, плюралізмі, мирній зміні влади та активній участі громадян, Туніс став єдиним прикладом успішної демократизації серед країн, охоплених Арабською весною. Проте із приходом до влади президента Каїса Саїда у жовтні 2019 року в державі спостерігається поступове повернення на авторитарні рейки, що підриває найфундаментальніші здобутки «демократичного експерименту».
Як саме відбувався процес формування демократичних інституцій у Тунісі після революції? Наскільки виправданими є оцінки цього періоду як успішного «демократичного експерименту»? Чому країна, попри початковий прогрес, знову скочується до авторитаризму? Які інструменти та механізми використовує президент Каїс Саїд для концентрації влади у своїх руках? І головне – чи зберігається перспектива повернення Тунісу на шлях демократичного розвитку?
Як усе відбувалося? Від революційної ейфорії до демократії
Попри швидке усунення з посади багаторічного диктатора Зін аль-Абідіна бен Алі у січні 2011 року, його повалення створило глибокий інституційний вакуум у політичній системі Тунісу. В підсумку, після 23 років персоналістського режиму країна увійшла в перехідний період без належно вибудованого інституційного каркаса, здатного забезпечити стабільне та ефективне управління хоча б у короткостроковій перспективі. Безумовно, мирний характер трансформаційного етапу викликав схвальні оцінки, однак надмірна імпровізація, що супроводжувала цей період, спричинила те, що новоутворений уряд значною мірою ряснів залишками старого режиму. Зокрема, Фуад Мебазаа виконував обов’язки президента впродовж 2011 року, тоді як за правління Бен Алі він був спікером Палати депутатів та членом політбюро правлячої партії КДО*. Відтак, громадська реакція на обережні дії тодішнього прем’єр-міністра Мохаммеда Ґаннуші була переважно негативною. Революційна ейфорія, що охопила країну, формувала запит на кардинальні реформи – демонтувати політичну модель авторитарного режиму та розпочати інституційну трансформацію в напрямку демократичного врядування. Тому вже за кілька тижнів після повалення Бен Алі, Мохаммед Ґаннуші, під тиском протестного руху, був змушений залишити посаду. Його місце посів Беджі Каїд Ес-Себсі, якому довірили сформувати тимчасовий уряд, покликаний забезпечити стабільне управління державою впродовж перехідного етапу, що мав завершитись проведенням парламентських виборів до кінця 2011 року.
*Конституційне демократичне об’єднання - правляча партія Тунісу в період президентства Бен Алі (1988-2011). Формально проголошуючи політичний плюралізм, КДО фактично виконувала функцію «партії влади», інтегрованої в державний апарат.
Тимчасовий уряд під керівництвом Беджі Каїда Ес-Себсі ініціював низку системних кроків, спрямованих на демонтаж інституційної спадщини авторитарного режиму та започаткування процесу формування нової політичної архітектури на основі демократичних принципів. Так, у межах перехідних реформ було розформовано органи політичного переслідування, зокрема таємну поліцію, а також офіційно ліквідовано керівну партію, яка протягом десятиліть утримувала монопольне становище.
Одним із найвагоміших рішень тимчасового уряду стало прийняття вимоги громадськості щодо формування Національних установчих зборів – перехідного органу, наділеного мандатом на розробку нової конституції та організацію демократичних виборів. Можна стверджувати, що Туніс зробив перший крок у напрямку формування нової політичної конфігурації, відкривши шлях до поступових демократичних змін.
Підсумки перших демократичних виборів до парламенту, проведених у жовтні 2011 року, чітко засвідчили провідні позиції партії «Відродження» (Ennahda) в постреволюційному Тунісі. Перемога поміркованої ісламістської партії може видатися несподіваною, зважаючи на те, що релігійна проблематика не була домінантною у протестному дискурсі, поступаючись місцем соціально-економічним вимогам.
Утім, не здобувши абсолютної більшості, партія була змушена піти на політичний компроміс і сформувала тристоронню коаліцію, об’єднавшись із двома світськими силами – Конгресом за Республіку та Демократичним форумом за працю і свободу*.
*Значущість політичного компромісу підтверджується тим, що партія “Відродження” сформувала коаліцію з ідеологічно відмінними політичними силами. Якщо сама Ennahda спирається на концепцію поміркованого ісламу, поєднуючи її з елементами популістичної риторики - зокрема щодо економічних трансформацій та подолання безробіття, то партії “Конгрес за Республіку” та “Демократичний форум за працю і свободу” належать до лівоцентристських сил та більше зосереджуються на питаннях громадянських свобод і підзвітності влади.
Прихід до влади уряду на чолі з партією «Відродження» позначив зміну характеру перехідного етапу, який почав суттєво відрізнятися від початкової фази, що вирізнялася відносним консенсусом між ключовими політичними акторами. В цьому контексті Туніс зіштовхнувся зі зростанням ідеологічного протистояння між світськими лібералами та ісламістами. Все чіткіше простежувалось, як ідеалізована модель демократизації поступово поступається прагматичній логіці політичних змін.
Основним об’єктом критики стала сама партія «Відродження», яку звинувачували в поглибленні кризи в країні, особливо після резонансного вбивства Чокрі Белаїда* – представника світської опозиції та члена Національних установчих зборів – у 2013 році. Внутрішньополітична динаміка в Тунісі нагадувала протистояння із взаємним тиском сторін: тоді як опозиційні сили та вуличні протестувальники апелювали до волі народу, партія «Відродження» наполягала на власній електоральній легітимності. Із подальшим загостренням кризи траєкторія переходу до сталої демократії ставала дедалі менш визначеною, а Туніс опинився під реальним ризиком бути зарахованим до числа країн, для яких Арабська весна завершилася повним провалом.
*Чокрі Белаїд - адвокат, правозахисник та лівий політик, один із найвідоміших лідерів світської опозиції після революції. Він очолював «Рух демократичних патріотів» та був одним із керівників лівої коаліції «Народний фронт», який обʼєднував 12 опозиційних партій.
Тунісці тримають плакат із зображенням покійного лідера світської опозиції Чокрі Белаїда під час похоронної процесії в районі Джебель Джеллуд в Тунісі, 8 лютого 2013 року. Фото: REUTERS/Anis Mili
Однак, обравши курс на політичний прагматизм, партія «Відродження» запевнила про готовність до діалогу з опозиційними силами і подальшої роботи над реалізацією «демократичного експерименту». «Ми дуже скоро вийдемо з цієї кризи. Ми в принципі приймаємо ініціативу UGTT* щодо початку діалогу з опозицією», - стверджував лідер партії Мохаммед Ґаннуші.
*UGTT (Загальний союз туніських робітників) - найбільша профспілкова організація в Тунісі.
Такий перебіг подій виразно контрастував із політичним розвитком Єгипту, де протистояння між світськими лібералами та ультраконсервативними ісламістами призвело до радикального зламу траєкторії країни: парламент було розпущено, демократично обраний президент Мухаммед Мурсі був усунений армією, а «Брати-мусульмани», наближеною до яких була туніська партія «Відродження», заборонені.
Схвалення політичної дорожньої карти та ратифікація прогресивної конституції на цьому етапі постреволюційного переходу відкрили шлях до проведення парламентських і президентських виборів у жовтні 2014 року. За їхніми результатами в новоствореній Асамблеї народних представників, що прийшла на заміну Національним установчим зборам, з’явився новий впливовий актор – партія «Поклик Тунісу»*. Вона швидко здобула відносну перевагу в парламенті, а її лідер, згаданий раніше Беджі Каїд Ес-Себсі, був обраний президентом. Цим фактично завершився чотирирічний перехідний період, який засвідчив вступ Тунісу в нову фазу «демократичного експерименту».
*«Поклик Тунісу» - світська політична партія, заснована у 2012 році. Вона виникла як широка коаліція лібералів, лівоцентристів, профспілкових діячів, прихильників спадщини першого президента Хабіба Бургіби та частини колишніх представників режиму Бен Алі.
Після парламентських виборів 2014 року політичне протистояння, що становило основу виборчих кампаній партій «Відродження» та «Поклик Тунісу», поступилося місцем прагматичній взаємодії в рамках панівної коаліції. Формування урядового альянсу між двома ідеологічно полярними силами було передусім зумовлене побоюваннями партії «Відродження» повторити єгипетський сценарій, відповідно до якого ісламістські рухи зазнали масштабного тиску та переслідувань після повалення президента Мухаммеда Мурсі. Хоча практика національного консенсусу сприяла стабільності в перехідний період, на цьому етапі «демократичного експерименту» вона почала більше шкодити, ніж допомагати. За умов відсутності ефективної опозиції обидві провідні політсили демонстрували більшу зацікавленість у зміцненні власних владних позицій, аніж у розбудові демократичних інституцій.
Підтвердженням цієї закономірності можна вважати приховане протистояння між лідерами партій у площині дискурсу прав людини. І Беджі Каїд Ес-Себсі (лідер партії «Поклик Тунісу»), і Рашид Ґаннуші (лідер партії «Відродження»), з огляду на потенційний розпад альянсу, прагнули зміцнити позиції своїх політичних проєктів, апелюючи до гасел про гендерну рівність. Водночас реалізація будь-яких практичних заходів у цих напрямках не передбачалась.
Крім того, уповільнення темпів демократичних реформ значною мірою було зумовлене інституційною слабкістю та опортуністичною поведінкою значної частини партій. Виявлені суперечності відображали перебудову всієї політичної системи Тунісу. Більшість партій, що виникли після 2011 року, мали переважно елітарний характер без чіткого програмного бачення та широкої суспільної підтримки, що спричинило загальну слабкість партійної системи й фрагментацію опозиційного поля. Додатковим ударом по становленню нової політичної культури стало те, що процес реалізації влади став більш залежним від окремих осіб, ніж від партійних інституцій.
Замість вироблення послідовної стратегії, здатної сприяти завершенню демократичного переходу, політична система Тунісу продовжувала перебувати у стані невизначеності. Водночас основи політичного консенсусу, що характеризували перший етап трансформації, почали втрачати свою значущість, поступаючись місцем все більш конфронтаційним моделям взаємодії між ключовими акторами. Попри це, спадщина інституціоналізму, поміркованості та відкритості допомогла країні здійснити мирний перехід і вберегла її від надмірного застосування сили, що спіткало інші держави регіону, проте адаптація до вимог і викликів постреволюційної епохи виявилася надзвичайно проблематичною. Відтак постає питання: «Чи можна оцінити спробу демократизації Тунісу як успішну?».
Туніський виняток чи ілюзія прогресу? Оцінка реалізації «демократичного експерименту»
Оцінка демократизації Тунісу після Арабської весни як доволі успішної спроби має неповноцінну перспективу в певному сенсі. Без сумніву, на тлі політичних траєкторій інших країн, охоплених революційними потрясіннями, Туніс дійсно виглядає як виняток із загальної картини. Проте важливо сформувати реалістичну парадигму, акцентуючи не тільки на позитивних аспектах, а й на прорахунках, що частково сприяли відновленню авторитарної моделі управління в державі.
Важливо зазначити, що під демократією в Тунісі мається на увазі не модель, у якій громадяни безпосередньо беруть участь в обговоренні політики та ухваленні рішень. Натомість ідеться про ситуацію, коли країна втілює принципи демократичної системи, у межах якої ключові актори дотримуються встановлених процедур, а уряд загалом поважає закон. Іншими словами, Туніс став частиною демократичного світу, орієнтуючись на практичну реалізацію, а не на ідеалізовану концепцію.
Основним і, ймовірно, найвагомішим фактором уповільнення демократичних процесів стало ігнорування необхідних економічних реформ. Різні уряди трактували «демократичний експеримент» головним чином у контексті політичних змін, зосереджуючи увагу на створенні потрібних інституцій, розробці оновленої конституції та проведенні виборів. Окрім епізодичних антикорупційних акцій, економічна політика Тунісу значною мірою проводилася за інерцією, і жоден уряд не бажав ризикувати, впроваджуючи масштабні економічні реформи.
Крім цього, оскільки революція та її наслідки не приносила конкретних змін і покращень у повсякденному житті простих людей, у суспільстві закріпилась певна «втома від реформ». Ця тенденція сприяла частковій реконфігурації політичного ландшафту Тунісу з популяризацією політиків, які будували свої передвиборчі кампанії на умовних тезах «Раніше було краще». Яскравим прикладом є Абір Муссі, лідерка «Вільної дестуріанської партії» (Free Destourian Party) та відома прихильниця повернення до авторитарної моделі управління. Відчутну популярність її партія здобула завдяки послідовній антиісламістській риториці, а також апеляції до недоліків демократичного переходу, позиціонуючи себе як політсилу, здатну гарантувати стабільність.
Президент «Вільної дестуріанської партії» Абір Муссі виступає перед ЗМІ в Тунісі, 20 листопада 2021 року. Фото: REUTERS/Zoubeir Soussi
Другим чинником, який має деструктивний вплив на «демократичний експеримент» Тунісу, можна вважати іноземне втручання. Зокрема, Єгипет, ОАЕ та Саудівська Аравія були особливо зацікавлені у тому, щоб Туніс, як успішна модель демократії, зазнав невдачі. Їхня позиція була цілком зрозумілою: вдала демократизація Тунісу може стати прецедентом, який сприятиме аналогічним процесам всередині їхніх авторитарних режимів. У випадку країн Перської затоки методи впливу зводились до фінансування різних політсил всередині країни з метою посилення міжпартійної поляризації.
Третій фактор безпосередньо випливає з недоліків партійної системи Тунісу, яка посилила загальну слабкість процесу демократизації. Помилки були допущені ще на початку постреволюційного періоду, коли реформована нормативно-правова база, що регулювала парламентські вибори, стимулювала участь незалежних кандидатів та малих партій. Внаслідок цього у Тунісі, що раніше був позбавлений традицій справжнього політичного плюралізму, почали з’являтися численні дрібні партії. До прикладу, на парламентських виборах у жовтні 2019 року було зареєстровано 220 партій. Більшість із них орієнтовані на окремих лідерів і не мають чітких програм, позицій чи узгодженого політичного бачення. Такі недоліки заважають ефективно представляти інтереси виборців, створюючи натомість сприятливі умови для «партійного кочівництва». Крім того, поведінка більшості партій зазвичай формується згідно із «залізним законом олігархії», відповідно до якого ті, хто ухвалює рішення в партіях, є частиною олігархату або тяжіють до нього, віддають перевагу особистим амбіціям і здобуткам над інституційними покращеннями та маргіналізують рядових членів.
Безрезультатність політики консенсусу призвела до готовності громадськості підтримувати нові, більш радикальні партії на виборах 2019 року. Крім цього, доволі іронічно спостерігати як готовність до компромісів та поступок спричинила саме ту поляризацію і політичну нестабільність, якої вона була покликана уникнути.
Загалом, оцінюючи реалізацію «демократичного експерименту», обмеження лише категоріями «успішний» або «невдалий» є доволі спрощеним та недоречним підходом. Приклад Тунісу радше ілюструє випадок, коли весь процес демократизації на різних етапах мав значний неоднорідний ефект. Так, до прикладу, основною невдачею демократизації Тунісу можна вважати те, що ініційовані зміни здебільшого перешкоджали досягненню тих цілей, які мали пріоритетне значення в суспільному запиті. Він полягав у забезпеченні економічної й соціальної справедливості. Ця розбіжність зрештою призвела до того, що багато тунісців і насамперед партії та організації громадянського суспільства залишилися відносно пасивними, коли країна повернулася до недемократичної моделі управління. Однак короткострокова демократизація сприяла формуванню активного громадянського суспільства в Тунісі, що дає надію на тимчасовість перемоги популістської диктатури.
Назад у минуле? Авторитарна реставрація в епоху Каїса Саїда
Авторитарна реставрація в Тунісі за керівництва Каїса Саїда не є парадоксальним явищем у контексті сучасної історії. Розглянутий випадок радше демонструє глобальну тенденцію, коли демократично обраний лідер поступово монополізує владу у своїх руках. Проте якими обставинами можна пояснити перемогу професора конституційного права на президентських виборах 2019 року в Тунісі?
Насамперед тріумф Каїса Саїда зумовлений ілюзорним сприйняттям його особистості в туніському суспільстві. Для звичайного виборця він поставав як нова фігура, що не належала до традиційного політичного класу, який був дискредитований через свої політичні невдачі. Своєю чергою, сам К. Саїд намагався створити образ, у якому поєднувались риси стоїчної особистості, здатної витримувати страждання заради виконання своєї місії.
Другим фактором, який сприяв приходу майбутнього автократа до влади, стала ідейна платформа, на якій він побудував свою передвиборчу кампанію. Насправді К. Саїд уособлював типового лідера-популіста з традиційними фундаментальними ідеями, як-от просування волі справжнього народу й відмова від заангажованих еліт. Водночас із приходом до влади його політична риторика зазнала поступової трансформації: від «інклюзивного популізму» до форми «авторитарного популізму», в якій дедалі виразніше простежувалися акценти на посиленні позицій президента, антипарламентаризмі та демонтажі системи стримувань і противаг. Паралельно К. Саїд дедалі більше покладався на силові структури, що було зумовлено зростанням неспроможності режиму мобілізувати населення на підтримку реформаторських ініціатив.
Президент Тунісу Каїс Саїд складає присягу в Тунісі, 23 жовтня 2019 року. Фото: REUTERS/Zoubeir Soussi
Відновлення високоцентралізованої моделі, в якій влада зосереджена в руках президента, відбувалась через систематичні та швидкі заходи. Комплексна криза, спричинена економічною стагнацією, суспільним розчаруванням у партійній політиці та пандемією Covid-19, сформувала сприятливе підґрунтя для розгортання процесу монополізації влади.
25 липня 2021 року К. Саїд звернувся до статті 80 Конституції з метою введення надзвичайного стану під приводом «неминучої небезпеки» для інституційної стабільності та незалежності країни. На тлі масових протестів проти тодішнього складу Асамблеї народних представників таке радикальне рішення отримало певну легітимність і навіть підтримку з боку туніського суспільства. Подальші дії були спрямовані на зруйнування попередньої владної моделі, що стало можливим завдяки підтримці силових структур. Можна стверджувати, що це наближення до етапу, коли розпочинається активне формування нової політичної реальності, в якій фундаментальні принципи ліберального конституціоналізму опинились під загрозою.
Подальша логіка дій К. Саїда полягала у фіксації оновленої конфігурації впливу. З цієї метою у вересні 2021 року він видав Указ №117 «Про надзвичайні заходи», що встановлює тимчасову організацію влади, орієнтуючись на управління перехідним етапом, який мав завершитись ухваленням нової конституції через референдум. Указ відображав типово популістський підхід: народ хоче здійснювати суверенітет – конституція в її нинішніх положеннях є перешкодою для здійснення суверенітету народом – народ хоче зміни конституції. Таким чином, окрім надання президенту абсолютних повноважень, указ також регламентував його право призупиняти дію Конституції 2014 року.
Затвердження оновленого проєкту Основного Закону мало стати останньою стадією формування популістської автократії. Тому 25 липня 2022 року 94,6% виборців підтримали нову Конституцію, проте цей результат супроводжувався низькою явкою (30,5%), що стало першим сигналом про неспроможність нового режиму мобілізувати широкі верстви населення.
Відтак успішне впровадження К. Саїдом комплексу заходів, спрямованих на посилення політичного контролю, актуалізує питання: чому процес автократизації Тунісу відбувся настільки швидко та результативно?
Ключовою причиною вдалої узурпації влади президентом стало слабке протистояння з боку громадянського суспільства та опозиції. Те саме суспільство, яке на початку 2010-х змогло скинути режим Бен Алі, виявилося у стані виснаження та відчаю. Внаслідок цього не відбулося жодної суттєвої організованої протидії, а багато хто пасивно спостерігав за діями нового президента. Громадський запит на радикальні зміни в бік демократизації поступово змінився на риторику, в якій люди були готові прийняти новостворений режим в обмін на соціальний мир й економічне процвітання. Попри доволі поширену практику політичних репресій щодо опозиції, К. Саїд також розпочав формування серйозної афективної поляризації на внутрішньополітичній арені, створюючи середовище, в якому домінує антипатія та недовіра до конкурентних партій, кандидатів і соціальних груп. Як наслідок, громадянське суспільство та політична опозиція, що виступали ключовими акторами з реальними можливостями протидіяти подальшому відкочуванню країни до колишньої моделі управління, опинилися у стані фактичної бездіяльності та нині майже не становлять загрози для молодої автократії.
Чи можливо все виправити?
Переобрання Каїса Саїда на другу каденцію у жовтні 2024 року відображає песимістичні прогнози щодо перспективи повторної демократизації. Низька явка на президентських виборах, хоча й підтверджує тенденцію до неспроможності влади ефективно мобілізувати широкі верстви населення, не матиме суттєвого впливу на стабільність автократичного режиму.
Ймовірно, ми станемо свідками того, як К. Саїд все більше покладатиметься на службу безпеки та армію, які підтримали його в липні 2021 року. Також існує загроза посилення політичних чисток та впровадження ще більш обмежувальних заходів щодо неурядових організацій. Однак варто зауважити, що йдеться не про радикальні чи масштабні кроки. Режим Саїда радше дотримується логіки конституційних маневрів та реакційних рішень. Президент цілком усвідомлює, що значний тиск на громадський сектор та пряма конфронтація з «суспільними авторитетами» здатні повторно спровокувати значні соціальні потрясіння, що безпосередньо може спричинити другу «Жасминову революцію».
Прихильники президента Тунісу Каїса Саїда святкують перемогу на президентських виборах у Тунісі, 6 жовтня 2024 року. Фото: REUTERS/Zoubeir Soussi
Хоча другий президентський термін К. Саїда можна розцінювати як період подальшого зміцнення авторитарних тенденцій у країні, все ж існують загрози, які здатні поставити під сумнів стабільність режиму, а тому й відкрити повторну можливість для демократизації. Сьогодні політичне виживання автократії визначається тим, як влада зможе подолати соціально-економічні проблеми. У цьому контексті К. Саїд стикається із труднощами: ослаблення профспілок, які є перешкодою для впровадження непопулярних реформ, може спричинити серйозні соціальні потрясіння, тоді як спроби заспокоїти подібні організації можуть призвести до уповільнення темпів економічного розвитку. Тому досягнення певного балансу в цій дилемі сприятиме забезпеченню стійкості режиму до його повалення.
Хоча не варто формувати хибне уявлення, що падіння урядової моделі К. Саїда обов’язково призведе до відновлення процесу демократизації. Сама природа повалення автократичного режиму цілком визначає ймовірність подальших перспектив становлення демократичного врядування. Зазвичай повалення диктатора забезпечується передусім «інсайдерами режиму», тобто особами, які безпосередньо залучені до процесу управління. В такому випадку перспективи політичних перетворень у бік демократизації є мінімальними, а подальше функціонування режиму, проте вже з новим лідером, є найбільш імовірним.
Інший сценарій, за якого занепад автократії відбувається через народні заворушення, може більше сприяти демократичним змінам, хоча ймовірність таких перетворень теж залишається мінімальною.
Наразі подальші спроби позитивних змін у Тунісі будуть безпосередньо залежати від активності громадянського суспільства. Ті фундаментальні ідеї та цінності, які мотивували населення продовжувати боротися за демократичне майбутнє, майже нівельовані або стають спогадом. Туніс, як єдина держава, що змогла перейти від революційної ейфорії до реального втілення здобутків Арабської весни, знову опинився на орбіті авторитаризму, й подальші шляхи виходу з неї залишаються невизначеними.
Автор – Владислав Степура, молодший дослідник програми “MENA” аналітичного центру ADASTRA
Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!