«Від Революції троянд до закону про іноагентів: що саме сьогодні реалізовує чинний уряд Сакартвело — грузинську мрію чи грузинський страшний сон?»

Сакартвело — маленька країна на Південному Кавказі з великою історією. У більшості українців вона асоціюється з неймовірними краєвидами, гостинним народом, смачними хінкалями чи запашним хачапурі. В умовах сьогодення ми також можемо згадати про Грузинський національний легіон, що допомагає українським військовим захищати нашу землю від ворога. 

Картвели та українці були й залишаються братніми народами, що з разу в раз підтверджує історія. До прикладу, бійці організації  УНА-УНСО у  1993-му році долучилися до грузинських військ в Абхазії. Під час російсько-грузинської війни у 2008 році президенти України, Литви, Польщі, Естонії та прем’єр-міністр Латвії прибули до Тбілісі, де взяли участь у масовому мітингу та продемонстрували свою підтримку дружньому народові. Також слід зауважити про функціонування Асоційованого тріо — регіональне об’єднання України, Грузії та Молдови, створене з метою пошуку додаткових інструментів задля прискорення вступу країн у ЄС, що демонструвало єдність Сакартвело зі Західним демократичним світом.

Читайте також: "Асоційоване тріо: гуртом і в ЄС легше йти"

Упродовж тривалого часу країна слугувала прикладом успішної демократичної трансформації. Вона ставала об’єктом захоплення для багатьох держав регіону, а книга «Чому Грузії вдалося» набула статусу бестселера.

Але прихід до влади уряду «Грузинської мрії» під патронатом Бідзіни Іванішвілі уніс суттєві зміни в зовнішньополітичну риторику держави, що втрачала чіткість, та у внутрішні інститути, які позбувалися незалежності. Відновлення авіасполучення з Російською Федерацією, відмова від переговорів щодо вступу до Європейського Союзу, ухвалення закону «Про прозорість іноземного впливу» та звинувачення України у  створенні  перешкод на шляху Сакартвело до ЄС стали маркерами трансформації державного курсу.

У цьому контексті закономірно постає ключове питання: що сьогодні реалізовує чинна влада Сакартвело — «Грузинську мрію» чи поступову трансформацію цієї мрії на грузинський політичний страшний сон? Про це у цьому матеріалі.

Революція троянд

Початок стрімкого розвитку Грузії прийнято ототожнювати з результатами  Революції троянд 2003 року, що ознаменувала собою падіння режиму колишніх радянських еліт й відкрила можливості для нових демократичних сил.

За іронією долі, другий президент Грузії Едуард Шеварднадзе, який прийшов до влади внаслідок перевороту, був усунутий із посади в результаті майже ідентичних подій. 

Ще за часів його перебування при владі увагу суспільства привертав молодий та амбітний міністр юстиції — політик із західною освітою, бездоганним знанням англійської мови та інноваційним баченням майбутнього країни — Міхеіл Саакашвілі.

Міхеіл Саакашвілі під час революції троянд у 2003 році. REUTERS.

У 2003 році в Грузії відбулися парламентські вибори, за даними екзитполів перемогу на яких здобув «Єдиний національний рух» на чолі з Саакашвілі. Однак офіційні результати оголосили переможцем чинну владу, що викликало масове обурення та змусило людей вийти на вулиці.

Кожна революція потребує свого лідера — харизматичного, упевненого й здатного запропонувати альтернативу. В Україні таким лідером став Віктор Ющенко під час Помаранчевої революції 2004 року, у Вірменії — Нікол Пашинян, який очолив протестний рух 2018 року. У Грузії ж цю роль взяв на себе Міхеіл Саакашвілі, політик, що відкрито критикував уряд, до якого донедавна сам належав.

Саакашвілі зміг об’єднати суспільство вірою в можливість змін. 22 листопада 2003 року опозиція захопила будинок парламенту, та її представники увійшли до зали засідань у той час, коли Едуард Шеварднадзе відкривав перше засідання парламенту, скликане після суперечливих виборів минулого місяця. За результатами дій протестних груп другого президента Сакартвело було усунуто з посади.

Народ переміг владу, а вже за рік, на президентських виборах, Міхеіл Саакашвілі здобув майже 96% голосів виборців при явці близько 88%, що стало безпрецедентним показником для пострадянського простору.

Отримавши значущий кредит довіри від грузинського народу, молодий політик, натхненний досвідом та шляхом першого прем'єр-міністра Республіки Сінгапур Лі Куан Ю, почав роботу зі створення власної кавказької версії Сінгапуру.

Першочерговим завданням нової влади стало подолання атмосфери безкарності, яка була характерною для періоду правління Шеварднадзе. Кампанія з утвердження верховенства права розпочалася демонстративно, через масштабні публічні арешти високопосадовців, бізнесменів і впливових фігур, пов’язаних із корупційними схемами,  але попри боротьбу з корупцією на найвищих ешелонах, прояви підкупної діяльності зберігалися серед звичайних громадян.

GEORGIAN NATIONAL VOTERS STUDY, October 2005 

Паралельно відбулася реформа державного апарату. На момент приходу до влади Саакашвілі та його команди у Грузії функціонували численні державні органи та інспекції, які не мали чітко визначених функцій; їх завдання часто перепліталися між собою, а, власне, робітники іноді не могли охарактеризувати напрям своєї роботи. Було прийнято рішення скоротити кількість міністерств з 18 до 13. Кількість підвідомчих агентств й установ зменшилася з п’ятдесяти двох до тридцяти чотирьох, а чисельність співробітників міністерств і відомств знизилася майже вдвічі.

Міхеіл Іашвілі, один із членів реформаторської команди тодішнього міністра економіки Грузії Кахи Бендукідзе, який брав участь у формуванні нового кадрового складу міністерства, згадує, що поставлене перед ним завдання було простим: «потрібно було вибрати розумних людей». У підсумку з майже тисячі співробітників, які вже працювали в ньому, залишилося не більше півсотні.

На ключові посади прийшло покоління молодих управлінців, часто з освітою та досвідом роботи за кордоном, які володіли іноземними мовами й мислили поза рамками пострадянської бюрократії. Значна частина нових міністрів мала досвід роботи в неурядових організаціях, що також вплинуло на стиль ухвалення рішень.

Примітним є кейс Саломе Зурабішвілі, французької дипломатки грузинського походження, яка була призначена міністром закордонних справ Грузії в 2004 році та стала першою жінкою на цій посаді. Під її керівництвом велися переговори щодо поступового виведення російських військових баз із території Грузії, що стало важливою частиною грузинської зовнішньополітичної стратегії. Також у цей період було активізовано дипломатичні контакти з країнами ЄС та іншими міжнародними партнерами на підтримку євроатлантичних прагнень Грузії.

Зміни в економічному секторі у той час вражали: унаслідок податкової реформи кількість податків було скорочено з 21 до 6. Відбулася дерегуляція бізнесу: було скасовано близько 80% ліцензій та дозволів, що дало змогу Грузії у 2011 році піднятися в рейтингу Doing Business на 7-ме місце.

Кампанія масштабної приватизації стала одним із фокусів у процесі реалізації економічних реформ. Продаж майже всіх державних активів  проходив під гаслом «Продається все, крім совісті».

Реформи були також упроваджені в митній сфері, що дозволило спростити процедури до мінімуму та створити умови, в яких розмитнення авто займало близько 15–30 хвилин.

За каденції третього президента зовнішньополітичний вектор країни зазнав суттєвих змін. Євроатлантична інтеграція стала системоутворювальним елементом зовнішньої політики Грузії. Хоча цей курс не мав конституційного статусу, він реалізовувався через практичні кроки співпраці з НАТО та ЄС і згодом був інституціоналізований шляхом внесення змін до Конституції. Грузія почала поступове впровадження технічних стандартів ЄС задля полегшення доступу до європейських ринків. Процес відбувався навіть без офіційних вимог Брюсселя. 

Попри масштабність і беззаперечну результативність реформ, певні недоліки політики Саакашвілі все ж таки були. Ключовою проблемою став так званий «революційний синдром», який характеризується тим, що політична еліта, яка прийшла до влади після революції, починає бачити будь-яку критику як загрозу власному мандату та державній стабільності. Саакашвілі формував образ реформатора та модернізатора, здатного забезпечити європейське майбутнє Грузії. Водночас у публічному дискурсі утверджувалася теза про те, що реалізація цього курсу можлива передусім за умови політичної консолідації навколо чинного керівництва. Опозиційні сили нерідко представлялися як такі, що ставлять під загрозу державну стабільність або можуть сприяти поверненню країни до проросійського вектора розвитку.

У 2004 році чотирнадцять лідерів громадянського суспільства та представників грузинської експертної спільноти відкрито звернулися до президента, виступаючи проти обмеження свободи вираження поглядів та політичної опозиції. Звернення було викладено у відкритому листі та підписано активістами. 

Експерт із права Давид Усупашвілі зазначав, що уряд, який повинен був намагатися заохочувати дебати, робив все можливе, щоб обмежити їх а

Тінатін Хідашелі, колишня лідерка впливової грузинської асоціації молодих юристів, в одній із своїх статей наголосила, що головним і, можливо, єдиним очікуванням від нового керівництва було змінити суспільне сприйняття держави та її інститутів. На думку активістки, цього досягнуто не було.

IRI, USAID, Baltic Surveys / The Gallup Organization, IPM - GEORGIAN NATIONAL VOTERS STUDY, September 2007

Окремою проблемною сферою для уряду країни стала криза в пенітенціарній системі. Міжнародні правозахисні організації та спостерігачі неодноразово фіксували порушення прав людини, зокрема випадки жорстокого поводження, неналежні умови утримання та застосування насильства щодо ув’язнених.

Публічне висвітлення цих фактів суттєво вплинуло на репутацію влади, оскільки задекларований курс на демократичні реформи та верховенство права вступав у суперечність із зафіксованими практиками. Це призвело до зниження рівня суспільної довіри до уряду та поставило під сумнів відповідність реформ заявленим стандартам.

Російсько-грузинські відносини

Відразу після вступу на посаду адміністрація Саакашвілі оголосила боротьбу з корупцією та відновлення територіальної цілісності Грузії головними пріоритетами нового уряду. Проте заява Саакашвілі після його дуже символічної інавгураційної присяги на могилі короля Давида IV у січні 2004 року вже натякала на домінування останньої мети: «Територіальна цілісність Грузії — мета мого життя».

У тому ж році серйозним викликом для центральної влади стала ситуація в Аджарії. У регіоні розпочалися масові протести, ініційовані рухами Kmara та Our Adjara, які вимагали усунення від влади регіонального лідера Аслана Абашидзе. Останній відмовлявся визнавати новообране керівництво країни та демонстрував готовність до відкритої конфронтації з Тбілісі.

Ескалація напруження досягла піку другого травня 2004 року, коли за наказом Абашидзе були підірвані мости через річки Какуті та Чолокі, що з’єднували Аджарію з іншою частиною Грузії. Ці дії він пояснив «оборонними міркуваннями», однак у столиці їх розцінили як спробу ізоляції регіону.

Із огляду на ризик збройного протистояння до процесу було залучено посередників. П’ятого травня до Батумі прибув секретар Ради безпеки Росії Ігор Іванов, який взяв участь у переговорах із Абашидзе. Наступного дня після зустрічі Аслан Абашидзе подав у відставку та залишив територію Грузії, утікши до Москви.

Повернення автономії під контроль центральної влади уряд подавав як досягнення, що відкриває шлях до відновлення територіальної цілісності держави. Серед стратегічних пріоритетів залишалося врегулювання конфліктів навколо Абхазії та Південної Осетії. Однак політичні та безпекові реалії, зокрема глибока залученість Росії в цих регіонах, суттєво ускладнювали реалізацію подібного сценарію.

Влітку 2008 року ситуація на грузинсько-осетинському напрямку стрімко загострювалася. Тбілісі та південноосетинські сепаратисти взаємно звинувачували одне одного в обстрілах населених пунктів. Паралельно Грузія та США проводили спільні військові навчання «Негайна відповідь», на що Росія відповідала  масштабними маневрами «Кавказ-2008». 

У ніч із 7 на 8 серпня, після обстрілів грузинських позицій і населених пунктів, Росія заявила про атаку на Цхінвалі та використала це як формальний привід для вторгнення. Уже дев’ятого серпня Москва оголосила про початок так званої «операції з примусу до миру», завдавши ударів по військових та стратегічних об’єктах Грузії.

До вечора дев’ятого серпня російські війська взяли під контроль значну частину Цхінвалі, а грузинські сили були змушені відступати. Одинадцятого серпня російська армія вийшла за межі зон конфлікту, просунувшись углиб території Грузії та захопивши порт Поті та місто Горі, що створило реальну загрозу штурму столиці. 

Як згодом зазначали посадовці, метою операції була здебільшого  політична дестабілізація, що мала відобразитися в примусі грузинської влади до капітуляції та формуванні більш лояльного до Кремля керівництва. Також це була своєрідна перевірка готовності Заходу до захисту своїх партнерів, ті звірства та методи, що РФ використовувала у Абхазії та Осетії, вона відтворила під час повномасштабної війни в України, тільки відмінність була в тому, що можливостей «кричати» про це у Грузії не було.

За результатами війни РФ закріпила свою присутність у регіоні та визнала незалежність Абхазії й Південної Осетії. У відповідь на це Тбілісі офіційно розірвав дипломатичні відносини з Москвою, формальні державні контакти між сторонами також були заморожені. Грузія вийшла з СНД й остаточно закріпила західний вектор розвитку.

Обкладинка видання “Український тиждень”2008 рік.

Війна з Росією підсвітила ознаки політичного напруження, що проявилися в масових протестах 2007 року, та поставила під сумнів модель управління, сформовану після Революції троянд.

Події 2007 року стали першим серйозним викликом для влади Міхеіла Саакашвілі. У вересні колишній міністр оборони Іраклій Окруашвілі публічно звинуватив президента в корупції та зловживанні владою, що створило умови для консолідації опозиційних сил навколо вимоги дострокових парламентських виборів. Десятки тисяч громадян зібралися перед парламентом у Тбілісі, також акції солідарності відбулися в Батумі, Кутаїсі та Зугдіді. Після кількох днів безрезультатних переговорів й оголошення голодування окремими опозиційними політиками влада перейшла до силового сценарію. 

Сьомого листопада поліція розігнала демонстрантів на проспекті Руставелі із застосуванням сльозогінного газу, гумових куль, водометів і спеціальних засобів, унаслідок чого понад 500 осіб отримали поранення. 

За результатами протестів Міхеіл Саакашвілі подав у відставку, після чого на 5 січня 2008 року було призначено дострокові президентські вибори. Третій президент зберіг посаду, отримавши 53,47 % голосів, але сам факт дострокового голосування засвідчив глибину політичної кризи. Переобрання не означало повного відновлення довіри, бо суспільство залишалося поляризованим, а критика влади ставала дедалі гучнішою. Утома від персоналізованого стилю управління, соціально-економічні труднощі та наслідки війни поступово підривали позиції провідної сили, створюючи простір для формування альтернативного політичного центру.

Грузинська мрія

Фундаментом до політичного зламу у сучасній історії Грузії стали парламентські вибори 1 жовтня 2012 року, на яких опозиційний виборчий блок «Грузинська мрія» під проводом бізнесмена Бідзіни Іванішвілі здобув переконливу перемогу над владною коаліцією «Єдиний національний рух» Міхеіла Саакашвілі, отримавши понад 54 % голосів за партійними списками та 85 із 150 місць у парламенті порівняно з приблизно 40 % і 65 мандатами у правлячої сили. 

«Грузинська мрія» зародилася навесні 2012 року як широка коаліція політичних сил, які прагнули запропонувати альтернативний курс розвитку країни після дев’яти років домінування Саакашвілі. Під час кампанії партія обіцяла посилення демократії й верховенства права, зміцнення соціального захисту, реформи у сфері охорони здоров’я та суспільну підзвітність влади, а також «відновлення справедливості», включно з притягненням до відповідальності посадовців попереднього уряду, пов’язаних із порушеннями прав людини, зокрема у пенітенціарній системі. 

Під час одного з своїх передвиборчих виступів у 2011 році лідер партії, грузинський мільярдер, що заробив значні статки у РФ, зазначив, що  старт нового громадського руху є запорукою відновлення національної єдності та прискореної інтеграції Грузії із Заходом. 

Бідзіна Іванішвілі. gettyimages

«Від сьогодні на майбутнє ми прагнемо до розбудови держави, де порядність, гідність і професіоналізм створять фундамент для успіху, як кожного громадянина, так і держави в цілому. Ми прагнемо отримати довіру від наших абхазьких та осетинських співвітчизників для відновлення територіальної цілісності Грузії; гарантування зайнятості наших громадян із гідної платнею, при створенні справжнього правосуддя та зміцненні сподівань і віри наших громадян; утвердження цінностей західної демократії та інтеграції в євроатлантичні структури — замість того, щоб лише імітувати рух до Європи».

У перші роки свого правління «Грузинська мрія» дійсно зберігала демократичні механізми та курс на ЄС і НАТО, але з часом почали з’являтися сигнали про концентрацію політичної влади в руках чинної партії. Це проявлялося в контролі над парламентом, впливі на судову систему та зростанні тиску на окремі незалежні медіа.

Одним із важливих здобутків уряду стало запровадження безвізового режиму з ЄС у 2017 році, що значно розширило можливості громадян для подорожей до країн Шенгенської зони без візових вимог. Того ж року до Конституції Грузії був внесений пункт про європейську та євроатлантичну інтеграцію як стратегічний курс країни, що стало юридичною підставою для подальших кроків у цьому напрямі. 

Але чи можлива інтеграція до демократичних інституцій у поєднанні з тісним діалогом між Тбілісі та Москвою — це питання для панівної партії виявилося актуальним. 

У той час, коли влада країни послаблювала напругу у двосторонньому діалозі, грузини пам’ятали про події 2008 року та 20 % окупованих територій.  Уявімо 2036 рік: у залі пленарних засідань парламенту України відбувається Міжпарламентська асамблея з питань православ'я. У рамках заходу російський депутат займає місце спікера парламенту та проводить свій виступ із нього. Звучить дивно, чи не так?

А грузинам уявляти не треба, бо події «Гаврилової ночі» 20 червня 2019 року підсвітили рівень напруженості між грузинським суспільством та проросійськими політичними проявами. Візит до парламенту Грузії російського депутата Сергія Гаврилова, який очолював засідання Міжпарламентської асамблеї православ’я та вирішив зайняти місце спікера парламенту, викликав обурення громадянського суспільства та опозиційних депутатів. Вони увійшли до зали, порвали документи Гаврилова та зайняли крісло спікера, блокуючи проведення сесії. 

Після цього російська делегація перемістилася до готелю Radisson Blu Iveria, де зібралися громадяни для протесту, скандуючи гасла «Росія — окупант», «Ні — окупації», «Геть Путіна», «Геть Гаврилова». Аналогічні акції відбулися й у Зугдіді. До вечора зібралися тисячі людей, які вимагали відставки спікера парламенту, міністра внутрішніх справ та голови Служби держбезпеки. Після зіткнень із поліцією, застосування сльозогінного газу та гумових куль, понад 300 осіб було затримано, а близько 240 отримали поранення. Двоє протестувальників втратили зір, що призвело до появи у медіа прізвиська «Tvaltukharia» (у перекладі англійською «Eye-Taker»)  для тодішнього міністра внутрішніх справ Георгія Гахарії. 

Наступного дня, 21 червня, спікер парламенту Іраклі Кобахідзе подав у відставку, а депутат Закаарія Куцнашвілі відмовився від мандату.

Невдоволення громадян курсом розвитку, який обрала влада, активно проявлялося й у подальші роки. До прикладу, у 2020 році відбулися протести проти визнання результатів парламентських виборів. 18 листопада на проспекті Руставелі в Тбілісі відбувся мовчазний протест, організований опозиційними партіями, що був навмисно приурочений до візиту державного секретаря США Майка Помпео до Грузії. Громадяни утворили живий ланцюг, тримаючи в руках наліпки, що нагадували протоколи ЦВК з написом «Сфальсифіковано»; також серед натовпу рясніли грузинські та американські прапори. 

Новим витком демонстрації прагнення «Грузинської мрії» закріпити політичний вплив на далеку перспективу став арешт Міхеіла Саакашвілі, одного з найактивніших критиків обраного чинною владою курсу розвитку. Політик був затриманий у 2021 році після його таємного повернення до Грузії. На батьківщині він був засуджений до 12 років ув'язнення, що спричинило масові протести його прихильників під гаслом #FREEMISHA. 

Міхеіл Саакашвілі бере участь у судовому засіданні у режимі відеозв'язку. 3 липня 2023 року. Irakli Gedenidze/REUTERS

Точка неповернення

Продовжуючи політику максимального придушення громадянських свобод,  у 2023 році правляча партія ініціювала законопроєкт «Про прозорість іноземного впливу», що передбачав маркування медіа та НУО, які отримують понад 20 % фінансування з-за кордону, як «агентів іноземного впливу». Закон, який порівнювали з російським «законом про іноземних агентів», викликав масові протести, під час яких вперше в історії Грузії використали «коктейлі Молотова». 

У травні того ж року Росія відновила пряме авіасполучення з Грузією та запровадила безвізовий режим на 90 днів. Громадські активісти та опозиційні партії організовували акції, автопробіги та пікети біля парламенту й аеропорту. Попри протести та збір понад 6 тис. підписів у петиції, польоти відновилися, але ситуація продемонструвала широку суспільну незгоду з проросійською політикою влади та готовність громадян мобілізуватися проти рішень, що суперечать зовнішньополітичним інтересам країни.

Під плином часу задекларований раніше курс «Грузинської мрії» — не імітувати європейську інтеграцію, а здійснювати реальні трансформації для її пришвидшення — почав вступати в суперечність із практичними кроками влади. Кульмінацією цієї невідповідності стали парламентські вибори 2024 року, результати яких супроводжувалися звинуваченнями у масштабних фальсифікаціях.

Особливої уваги події надала активна залученість європейських політичних лідерів та громадських діячів. На підтримку грузинського суспільства виступили голови комітетів у закордонних справах парламентів Німеччини, Фінляндії, Швеції, Франції, Литви, Латвії, Естонії та Польщі, які перебували з візитом у Тбілісі та відвідали акцію протесту біля будівлі парламенту. Після участі у кліматичній конференції COP29 у Баку до протестувальників також приєдналася шведська екологічна активістка Грета Тунберг. Уряд вживав системних заходів для придушення протестних акцій, що включали масштабне застосування сили проти демонстрантів. За повідомленнями ВВС, під час розгону використовувалася навіть хімічна зброя часів Першої світової війни, що свідчить про готовність влади вдатися до надзвичайних і непропорційних методів стримування суспільного протесту. Офіційна реакція влади на звинувачення ВВС була виражена в запереченні наданих фактів та заяві про намір подати судовий позов проти ЗМІ, водночас ініціюючи власне розслідування інциденту, що викликає питання щодо прозорості та незалежності такого розслідування.

Дух спротиву стрімко зростав і набував системного характеру, однак змінити політичний курс уряду не вдалося. У розпал протестів влада оголосила про призупинення переговорного процесу щодо вступу Грузії до Європейського Союзу до 2028 року.

Розгін учасників проєвропейських акцій протесту. Getty Images

Станом на зараз понад 480 днів поспіль студенти й викладачі, офісні працівники, батьки з дітьми та громадяни різних поколінь виходять на вулиці, демонструючи незгоду з політичним курсом уряду та відмову визнавати його повноцінну легітимність.

Що відбувається зараз?

Попри масові демонстрації громадян та очевидне невдоволення політикою керівної партії, уряд продовжує реалізовувати власну політичну програму, часто ціною життя та добробуту звичайних людей. Відступ Тбілісі від демократичних норм помітний не лише всередині країни, а й визнається на міжнародному рівні. Ключові партнери Грузії, які донедавна розглядали її як зразкову державу на пострадянському просторі, почали переглядати формат співпраці.

Зокрема, Грузія та Велика Британія мають столітню історію дружніх відносин, започатковану візитами Олівера та Марджорі Уордопів до Сакартвело в 1894–1895 роках. Закохавшись у країну, вони присвятили їй численні книги та переклади грузинських класичних творів англійською, популяризуючи культуру та літературу Сакартвело на Заході. На їх честь був започаткований формат співпраці під назвою «Уордопський діалог», який довгий час слугував символом стратегічного та культурного партнерства.

Утім, нинішній уряд Грузії, відхиляючись від прозахідного курсу, спровокував припинення політичних контактів у межах діалогу, що демонструє втрату міжнародного кредиту довіри  та сигналізує про ризики ізоляції держави на світовій арені.

США також призупинили стратегічне партнерство з країною. Минулого року Конгрес ухвалив так званий MEGOBARI Act — законопроєкт, який є відповіддю на демократичну ерозію в Грузії та її поступове віддалення від євроатлантичного курсу. Документ передбачає запровадження санкцій проти грузинських посадовців, причетних до підриву демократичних інституцій, фальсифікації виборів, політичних переслідувань або просування російських інтересів. Водночас акт закріплює підтримку грузинського громадянського суспільства, незалежних медіа та євроатлантичної інтеграції країни. 

Фактично MEGOBARI Act став сигналом про те, що стратегічне партнерство США з Грузією більше не є безумовним і залежить від дотримання Тбілісі демократичних стандартів та зовнішньополітичного курсу, орієнтованого на Захід. 

Чинний уряд Грузії звинувачував адміністрацію Джо Байдена у впливі deep state на процеси прийняття рішень у країні та дестабілізації двостороннього діалогу. Проте намагання орієнтуватися на адміністрацію Дональда Трампа, яка менш сфокусована на питаннях демократії та свободи слова,  не дало відчутних результатів у практичній площині. Влада Грузії надсилала до США листи з пропозиціями відновити політичний діалог і започаткувати стратегічне партнерство «з чистого аркуша», проте відповіді на них так і не надійшло.

Примітним є нещодавній візит віцепрезидента Джей Ді Венса на Південний Кавказ, який обмежився зустрічами з Азербайджаном та Вірменією, залишивши Грузію, традиційного партнера США, поза основним діалогом. Головною метою візиту було обговорення реалізації маршруту ТRIPP, ініційованого адміністрацією Трампа, що має відновити логістичні комунікації між регіональними державами. Наразі Грузія виступає ключовим транзитним хабом, забезпечуючи товарообіг між Азією та Європою, проте поява альтернативного маршруту створює ризик зниження її домінантної ролі в регіональній логістиці.

Віцепрезидент США Джей Ді Венс зустрівся з прем'єр-міністром Вірменії Ніколом Пашиняном. Kevin Lamarque/AFP

Реакція влади на зміни в регіоні проявилася у вигляді дитячих образ. У грудні між Азербайджаном та Грузією загострився конфлікт. Протягом кількох місяців азербайджанські вантажоперевізники стикалися зі систематичними затримками, надмірно прискіпливими перевірками та відверто упередженим ставленням із боку грузинських митних служб. За свідченнями водіїв та експертів, їм погрожували штрафами, спілкувалися у грубій формі, а сама ситуація дедалі більше нагадувала не технічні труднощі, а політичний тиск. У публічному просторі навіть фіксувалися саркастичні зауваження на кшталт «користуйтеся своїм Зангезуром», що прямо вказують на невдоволення Тбілісі перспективою альтернативних транспортних коридорів в обхід Грузії.

Ці дії цілковито можна пов’язати саме з побоюваннями грузинської сторони втратити статус логістичного монополіста в регіоні. При цьому така поведінка є стратегічно програшною, бо у разі збереження напруги Баку та міжнародні компанії будуть змушені шукати альтернативні маршрути, що завдасть економічних збитків самій Грузії. 

Ситуація ускладнилася ще більше після того, як Азербайджан заявив про готовність експортувати власні енергоресурси до Вірменії транзитом через Грузію, що стало безпрецедентним кроком, який демонструє реальні зусилля з поступового утвердження сталого миру між двома державами. Замість того, щоб підтримати цей процес, Тбілісі запровадив транзитний тариф, що в майже 40 разів перевищує звичайні ставки. Це рішення викликало різку реакцію Баку та поставило під загрозу відносини, які роками вибудовувалися у конструктивному форматі. У ЗМІ почала зʼявлятися інформація про готовність Азербайджану розвивати логістичні маршути з Вірменією, як знак протесту до дій Сакартвело. У радянські часи існувала залізнична гілка, що з'єднувала Баку з Газахом, а далі йшла в напрямку Іджевана. Можливість відновлення цієї ділянки від нинішнього Газаха до умовного кордону з Вірменією розглядалася як один з варіантів вирішення ситуації.

Хоча повне зниження транзитної значимості Грузії найближчим часом виглядає малоймовірним, факт перебування країни поза основними регіональними змінами є сильним сигналом щодо її сприйняття західними партнерами. Чинний уряд, попри невдачі, намагається демонструвати власну силу опозиції та суспільству. Зокрема, нещодавно президент Міхеіл Кавелашвілі повідомив у своєму Facebook-акаунті, що під час заходів, присвячених відкриттю зимових Олімпійських ігор, грузинський президент та глава МЗС Мака Бочорішвілі провели короткий діалог із віцепрезидентом США Джей Ді Венсом і держсекретарем США Марко Рубіо. Цю зустріч було представлено як крок до потепління відносин із Вашингтоном, проте опозиція поставилася до неї критично.

Грузинський президент Міхеіл Кавелашвілі та глава МЗС Мака Бочорішвілі поспілкувалися з віце-президентом США Джей Ді Венсом. Facebook

Представник партії «Ахалі» із коаліції «За зміни» Тенго Тевзадзе зазначив:

«Це звичайний потиск рук, який “Грузинська мрія” намагається видати за потепління відносин зі США. Ті, хто справді зацікавлений у діалозі, навряд чи сприймають постать Кавелашвілі всерйоз. Показово, що в регіональному візиті Джей Ді Венса немає жодного акценту на Грузію».

Несприйняття чинного уряду Грузії також підтверджується діями Європейського Союзу, який донедавна був одним із найближчих партнерів країни. Чинна влада регулярно звинувачує Брюссель у втручанні у внутрішні процеси та нібито відході від «європейських цінностей». 

У відповідь на систематичне порушення демократичних стандартів у Грузії, зокрема ухвалення закону про «Прозорість іноземного впливу» та інших репресивних ініціатив — Рада ЄС 27 січня 2025 року офіційно призупинила дію безвізового режиму для грузинських дипломатичних, службових та офіційних паспортів.

Відтепер члени урядових делегацій та держслужбовці зобов’язані подавати візові заявки для поїздок до ЄС і втратять спрощений режим оформлення документів та низку пільг, передбачених попереднім договором. Ініціатива була підтримана 12 із 27 країн-членів ЄС, а нові спрощені правила щодо призупинення механізмів безвізового режиму набули чинності 30 грудня 2025 року та поширюються на всі держави ЄС. 

За словами європейських посадовців, у разі відсутності корекції політичного курсу обмеження безвізового режиму може поширитися й на звичайних громадян Грузії. У відповідь прем’єр-міністр Іраклі Кобахідзе заявив, що призупинення безвізу для держави не є «екзистенційним питанням», на відміну від збереження миру та стабільності в країні. 

Європейський Союз нині сприймається у Тбілісі як зовнішній чинник тиску, що стимулює уряд до ухвалення репресивних законів для контролю діяльності громадян. Одним із таких кроків стали зміни до закону про гранти, що фактично розширюють державний контроль над незалежними НУО та ЗМІ. За оновленою редакцією грантом вважаються кошти, передані будь-якою особою будь-якій особі в грошовій чи натуральній формі, які використовуються або можуть бути використані з наміром впливу на уряд, державні установи чи їхні рішення. Отримання такого фінансування можливе лише за попереднім дозволом уряду. Окрім того, грантом визнається передача коштів в обмін на надання технічної допомоги, передачу технологій, спеціалізованих знань, навичок, експертизи, послуг або іншої підтримки.

На практиці це створює суттєву невизначеність: найм іноземною компанією грузинського експерта за оплату може вважатися грантом, так само, як і переказ грошей із-за кордону родині в Грузії. Уряд поки не дав чіткої відповіді, як нововведення вплинуть на побутові перекази та що буде вважатися грантом, а що ні. Фактично це залишає простір для широкого тлумачення й потенційного використання закону як інструменту контролю.

За новим законодавством особам, які працюють за трудовим договором в організаціях, понад 20 % річного доходу яких надходить від іноземних сил, забороняється бути членами політичних партій протягом 8 років. Цей нормативний захід набирає додаткового значення на фоні того, що багато чинних парламентарів раніше мали досвід роботи в таких організаціях. Наприклад, нинішній прем’єр Іраклій Кобахідзе понад 9 років працював у структурах США та ООН, а спікер парламенту Шалва Папуашвілі — 17 років у німецькому фонді. Нині вони відмовляються визнавати цей факт, що підкреслює політичну вибірковість застосування закону.

Прем'єр-міністр Іраклій Кобахідзе виступив на конференції, організованій фондом «Відкрите суспільство — Грузія», започаткованим Джорджем Соросом. TV Pirveli.

Амбітна та проєвропейська Грузія вчора — сьогодні перетворилася на країну, де людина може опинитися за ґратами просто за стояння на тротуарі. 25 грудня у Тбіліському міському суді розпочався процес 24-річної Ані Ахметелі — перший відомий випадок у сучасній Грузії, коли людину судять за пасивну участь в акції протесту. За версією МВС, вона перешкоджала пересуванню громадян і не підкорилася законній вимозі поліції залишити місце акції, що, на думку правоохоронців, порушує закон «Про збори та маніфестації».

Країну, де під арештом опиняються журналісти, як-от засновниця видань «Батумелебі» та «Нетгазеті» Мзія Амаглобелі, звільнення якої вимагає низка міжнародних організацій.

Окремим чинником, що характеризує зовнішньополітичний вектор країни, є активізація діалогу Грузії з урядами Словаччини та Угорщини, які вирізняються євроскептичними позиціями та об’єднані риторикою захисту так званих «національних цінностей». Водночас не залишаються поза увагою і зв’язки між Тбілісі та Кремлем.

Значного розголосу в українському інформаційному просторі набули нещодавні попередження Європейського Союзу щодо можливого включення грузинського порту Кулеві до чергового пакета санкцій проти Російської Федерації. У підсумку Брюссель утримався від такого кроку, виключивши порт із проєкту 20-го пакета санкцій. У листі спеціального представника ЄС із санкцій Девіда О’Саллівана, адресованому міністерці закордонних справ Грузії Маці Бочорішвілі, наголошувалося, що грузинська влада разом із компанією SOCAR взяли на себе зобов’язання здійснювати діяльність у суворій відповідності до санкційного режиму ЄС.

Підставою для розгляду можливості запровадження санкцій стали дані Державної служби статистики Грузії щодо зовнішньої торгівлі за 2026 рік. Згідно з ними, країна, яка не має розвиненої нафтопереробної галузі, експортувала готові нафтопродукти на суму 56 мільйонів доларів США. Це викликало підозри, що під виглядом сирої нафти, зазначеної в документах, фактично здійснювався імпорт і реекспорт дизельного пального та бензину російського походження як грузинської продукції.

Додаткове занепокоєння викликають події 26 березня, коли в так званій «Донецькій народній республіці» було оголошено про прагнення підписання угоди з грузинською компанією щодо постачання вугілля та металу. Йдеться про співпрацю з компанією George Oil, власник якої відкрито заявляє про наміри налагодити торгівлю з Росією та використовувати сировину з Донбасу для виходу на ринки Туреччини й Індії. Угода ще не є підписаною, але активно обговорюється між компаніями.

Чому ніхто не може це змінити?

Незважаючи на численні політичні ув’язнення та щоденні протести, під фото з мітингів часто можна зустріти критичні коментарі на кшталт: «І це можна називати боротьбою?» — це питання заслуговує на детальніший аналіз.

Що потрібно для того, щоб революція вдалася? Часто відповідь можна звести до простої формули: до сильного супротиву та мобілізації громадянського суспільства додати дієву й об’єднану опозицію, здатну запропонувати альтернативний шлях розвитку.

Якщо з першим елементом проблем немає, бо суспільство здебільшого об’єднане спільною метою, то з другою частиною рівняння ситуація складніша.Чи є в Грузії опозиція? Є.Чи об’єднана вона спільною ідеєю? Ні.

Грузинська альтернативна політична сила є доволі роздробленою та не готовою до консолідації зусиль заради боротьби проти режиму. ​​На місцевих виборах 4 жовтня 2025 року опозиція виявила значну внутрішню розділеність щодо тактики протидії правлячій партії. Вісім партій, включно з «Єдиним національним рухом», «Європейською Грузією», «Дроа», «Ахалі» та іншими, офіційно закликали бойкотувати вибори, вважаючи їх легітимацією влади та відмовою від демократичної конкуренції. Водночас окремі політичні сили, зокрема «Лело — Сильна Грузія» та партія «Гахарія — За Грузію» під керівництвом колишнього прем’єр-міністра Георгі Гахарії, вирішили взяти участь у голосуванні й висунули своїх кандидатів. Така тактична різниця підходів демонструвала, що опозиція не змогла висунути один узгоджений план дій, що послабило єдиний фронт проти чинної політичної сили і сприяло її домінуванню на місцевому рівні.

Зараз опозицію об'єднують дві ключові вимоги — звільнення політв'язнів та нові вільні вибори, але внутрішні протиріччя, на жаль, стають уповільнювачем змін. Попри спільний проєвропейський курс і критику дій «Грузинської мрії», частина опозиційних сил відмовилася вступати в коаліцію з ЄНР. Зокрема, партія «Гахарія – За Грузію» відкрито наголошує на прагненні дистанціюватися від прямого союзу з партією Саакашвілі.

Причини такого кроку мають як стратегічний, так і репутаційний характер. Частина опозиційних лідерів вважає, що асоціація з ЄНР, яка для значної частини суспільства пов’язана з політичним минулим 2000-х років і кримінальними справами проти Саакашвілі, може обмежити електоральну підтримку та ускладнити залучення поміркованого виборця. 

У результаті опозиційний табір стає фрагментованим, що послаблює його позиції в протистоянні та ускладнює формування єдиного альтернативного політичного центру.

Важливим елементом будь-якої політичної трансформації є наявність лідера, здатного об’єднати як альтернативну політичну силу, так і громадянське суспільство. В історії Грузії прикладом такої фігури став Міхеіл Саакашвілі. Нині ж аналогічної постаті немає, що створює суттєвий вакуум у політичному ландшафті. Без координуючого центру вплив опозиційної сили зменшується, політична вага падає, а популярність серед електорату скорочується.

Висновки

Грузія наразі перебуває у вкрай скрутному становищі. Країна роздроблена між маренням про зміни та реальною здатністю їх реалізувати. Народ Сакартвело готовий до боротьби та підтримки опозиційних сил, але потрібна спільна ідея, яка об’єднає громадян і політичну альтернативу. Опозиція, яка могла б стати такою об’єднаною силою та поставити майбутнє країни вище за власні рейтинги, наразі не є цілісною. Без цього консолідованого фронту будь-які прояви невдоволення, такі як мітинги або протести, лише сигналізують владі про напруження, але не змінюють реальної політичної динаміки.

Незалежні медіа та громадські активісти стикаються з постійним тиском. Участь у мирних акціях протесту може призвести до арештів, а законодавчі обмеження ускладнюють їхню роботу. Попри прагнення до змін, реальність часто демотивує. Серед протестуючих зростають сумніви щодо ефективності супротиву та здатності опозиції забезпечити реальні результати. Водночас картвели залишаються стійкими й вільними, демонструючи готовність відстоювати права та боротися за майбутнє своєї країни.

Перед початком 2026 року громадян запитали про їхні очікування на 2026 рік. Відповіді влучно ілюструють суспільний настрій:

Георгій: «Найбільше мене турбує, куди веде країну ця влада. Я сподіваюся, що 2026 року ми позбудемося диктатури й повернемося на шлях до ЄС. Минулого року влада запровадила стільки обмежень та каральних законів, що вільним людям стало неможливо навіть дихати. Проте ми не зупинимося, доки в уряді та парламенті сидять прокремлівські люди. Я очікую перемог та позитивних змін».

Ніно: «Я мрію, щоб мої діти та онуки жили в мирній країні. Зараз влада складається з бізнесменів, які “розбирають державу на частини”. Депутати прямо заявляють, що бюджет і країна належать їхній партії, а опонентам не платитимуть зарплату. У нормальній країні за це їх засудили б, а ми продовжуємо жити під такими правилами. Я сподіваюся, що 2026 року ситуація зміниться».

На жаль, мрії громадян можуть залишитися нереалізованими. «Грузинська мрія» здатна запровадити нові хвилі політично мотивованих ув’язнень та репресивних законів, ускладнюючи життя громадян. Біндзіні Іванішвілі байдуже на критику ЄС, висновки Гельсінської комісії та запуск Московського механізму проти Грузії.

Влада не відчуває реальної загрози від роздробленої опозиції. Нещодавно створений Альянс опозиції декларує перспективні зміни на папері, але чи зможуть слова стати вчинками, ми побачимо вже зовсім скоро. Відсутність змін найближчим часом може призвести до втрати довіри до опозиції та запустити процес пошуку протестувальниками нового лідера «серед своїх», не пов’язаного з політичним минулим.

Ми бажаємо дружньому картвельському народу сили та нагадуємо, що Україна მხარს უჭერს საქართველოს.

Авторка - Поліна П'ятниця, молодша дослідниця програми "Азійські студії"

Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!