Південно-Східна Азія посідає особливе місце в зовнішній політиці Японії: через Південно-Китайське море проходить основна частина японського експорту та імпорту, насамперед енергоресурсів і сировини для промисловості. Водночас це один із найшвидше зростаючих регіонів у світі, а конкуренція за вплив, розвиток нових логістичних маршрутів та забезпечення їхньої безпеки в ньому перетворили Південно-Східну Азію на одну з ключових арен суперництва сучасної міжнародної політики. Завершення Другої світової війни стало початком докорінної трансформації зовнішньої політики Японії, яка позначилася відмовою від мілітаризму та переходом до пацифізму. Це дозволило країні зосередитися в першу чергу на економічному розвитку. Основними інструментами японської політики стали економічна допомога, інвестиції, розвиток торгівлі та підтримка регіональної інтеграції.
Абе
Проте посилення територіальних суперечок у Південно-Китайському та Східно-Китайському морях на початку нового тисячоліття засвідчило необхідність перегляду та доповнення повоєнної зовнішньої політики Японії в регіоні. Зростаюча турбулентність та тиск з боку Пекіна на країни АСЕАН, особливо В’єтнам та Філіппіни, з якими Китай має територіальні суперечки, вимагали від Токіо нової стратегічної відповіді. Ця відповідь почала формуватися ще на початку 2007 року, коли Сіндзо Абе у своїй промові в індійському парламенті окреслив бачення нової архітектури безпеки, що поєднує Тихий та Індійський океани, та закликав до тіснішої чотиристоронньої співпраці між Японією, США, Австралією та Індією. У травні 2007 року відбулась спроба інституціоналізації цієї концепції. За ініціативи Абе на полях АСЕАН відбулася перша зустріч у форматі Чотиристороннього безпекового діалогу, однак вже у вересні того ж року Абе пішов у відставку, а на початку 2008 року новий прем’єр-міністр Австралії Кевін Радд заявив, що його країна не буде брати участь в переговорах із партнерами, що поставило цю ініціативу на паузу.
Другою спробою реалізації цього бачення стало повернення Абе до влади у 2012 році. У тому ж році він опублікував статтю “Азійський демократичний безпековий діамант”, яка фактично стала програмою його зовнішньої політики. Абе виходив із того, що саме свобода судноплавства, відкритість морських шляхів та дотримання міжнародного права створили передумови для економічного процвітання держав регіону, а тому їхній захист повинен стати спільним завданням демократичних країн. Державами, які він вбачав захисниками цього порядку, так само, як і в 2007 році, мали бути США, Індія, Австралія та Японія. Абе стверджував, що взаємозв’язок безпекової ситуації у Східно-Китайському та Південно-Китайському морях є нерозривним. Поступки Китаю в одному з цих регіонів неминуче призвели б до посилення його позицій в іншому, що створило б загрозу свободі навігації та міжнародним морським комунікаціям. Тому він закликав до співпраці задля протидії будь-яким одностороннім спробам змінити статус-кво силовими методами та до збереження заснованого на правилах міжнародного порядку. Вразливим аспектом цієї концепції став надмірний фокус на взаємодії чотирьох великих держав, які не входять до регіону. Частина країн Південно-Східної Азії сприйняли це, наче їхні інтереси відсувалися на другий план.
Саме усвідомлення цього обмеження спонукало до подальшої еволюції політики. У серпні 2016 року на Токійській міжнародній конференції з розвитку Африки Абе офіційно представив концепцію “Вільного та відкритого Індо-Тихоокеанського регіону”. На відміну від “Азійського Діаманта”, концепція “Вільного та відкритого Індо-Тихоокеанського регіону” значно розширила коло потенційних партнерів, інтегрувавши до неї держави АСЕАН. Акцент також було змінено, нова концепція концентрувалася не лише на безпековому вимірі, а й на досягненні економічного процвітання, просуванні верховенства права, свободи судноплавства та вілльної торгівлі, що подається як альтернатива китайській політиці “Лінії дев’яти пунктирів”. Ключовим аспектом стратегії є акцент на зв’язності, що передбачає не лише розвиток інфраструктури, яка повинна фізично зʼєднати Тихий та Індійський океани, а й поглиблення освітньої та культурної взаємодії.
Однак безпековий вимір залишився: для підтримки свободи навігації та морської безпеки Морські сили самооборони Японії суттєво активізували багатосторонні навчання, заходи з розбудови потенціалу та військово-морські операції. Послаблення правових обмежень на колективну самооборону та експорт озброєнь, які були прийняті ще у 2014 році, дало Японії більше інструментів для самостійного формування архітектури регіональної безпеки. Найяскравіше ця тенденція проявилася у відносинах з В’єтнамом і Філіппінами, оскільки саме ці держави є учасниками територіальних суперечок з Китаєм у Південно-Китайському морі та найбільше зацікавлені у підтримці власної морської безпеки. У тому ж 2014 році було укладено угоду про підняття рівня відносин з Вʼєтнамом до стратегічних. Наступним кроком стало ухвалення у 2018 році Спільної заяви про бачення розвитку відносин між Японією та В’єтнамом, у якій окремий акцент було зроблено на розширенні співпраці у сферах безпеки й оборони, зміцненні потенціалу берегової охорони, забезпеченні кібербезпеки та підтримці свободи судноплавства відповідно до норм міжнародного права.
Не менш важливим партнером Японії стали Філіппіни. Ще у 2015 році сторони підписали Спільну декларацію Японії та Філіппін про зміцнене стратегічне партнерство задля просування спільних принципів і цілей миру, безпеки та розвитку в регіоні й за його межами, яка заклала основу для поглиблення оборонного співробітництва. У період прем’єрства Сіндзо Абе співпраця у сфері безпеки між державами значно посилилася. Японія передавала Філіппінам патрульні кораблі та літаки спостереження, надавала допомогу у підготовці персоналу берегової охорони, а також регулярно проводила спільні навчання й консультації з питань морської безпеки. Таким чином, безпекове співробітництво з В’єтнамом і Філіппінами стало одним із ключових інструментів реалізації японської стратегії “Вільного та відкритого Індо-Тихоокеанського регіону” та водночас слугувало відповіддю на зростання військової активності Китаю в Південно-Китайському морі.
Важливою частиною зусиль Токіо після приходу Трампа до влади у США стало збереження міжнародного торговельного та фінансового порядку в регіоні. Усвідомивши зростаючу невизначеність, Японія взяла на себе роль провідного захисника заснованої на правилах системи міжнародної торгівлі, розглядаючи її як інструмент поглиблення економічної інтеграції з країнами АСЕАН та розширення присутності японського бізнесу в Південно-Східній Азії. Найяскравішим прикладом такого лідерства стала ситуація після виходу США з угоди про Транстихоокеанське партнерство на початку 2017 року, що на певний час створило економічний вакуум у регіоні та поставило під сумнів стару систему альянсів. Однак Японія взяла ініціативу на себе, доклавши зусиль для збереження досягнутих домовленостей, що призвело до успішного укладення Всеосяжної та прогресивної угоди про Транстихоокеанське партнерство, яка набула чинності в грудні 2018 року та до якої увійшли, у тому числі й деякі країни Південно-Східної Азії.
Еволюція зовнішньополітичної стратегії Японії за прем’єрства Сіндзо Абе пройшла шлях від вузького Чотиристороннього діалогу, орієнтованого на великі держави поза регіоном, до значно ширшої концепції “Вільного та відкритого Індо-Тихоокеанського регіону”, яка поставила саме держави АСЕАН у центр архітектури регіональної безпеки та розвитку. Свідченням успішності цієї трансформації стало офіційне визнання АСЕАН фундаментальних принципів цієї ідеї, зафіксоване у Спільній заяві 23-го саміту АСЕАН-Японія, ухваленій у листопаді 2020 року – через півтора місяця після відставки Абе. Це визнання стало можливим завдяки тому, що ця концепція не намагалася створити нові інституції, а доповнювала вже наявні механізми співпраці, не підриваючи центральну роль АСЕАН. Ухвалення цього документа засвідчило, що стратегічне бачення Абе залишилося після нього й стало довготривалою основою для японської дипломатії в регіоні.
Йошіхіде
Суґа Йошіхіде, який очолив японський уряд у 2020-2021 роках, у своїй політиці продовжував політику свого попередника Шіндзо Абе у Південно-Східній Азії. Серед численних напрямів взаємодії уряду Суґи з країнами Південно-Східної Азії особливе значення мали відносини з В’єтнамом та Індонезією, які демонстрували поєднання економічних, дипломатичних та безпекових інструментів японської політики в регіоні.
У жовтні 2020 року в якості свого першого закордонного візиту на посаді прем’єр-міністра Суґа відвідав В’єтнам, який на той момент головував АСЕАН, та Індонезію, яка є ключовою країною Асоціації. Такий візит мав не лише дипломатичне, а й стратегічне значення, адже це був сигнал, що Суґа продовжує курс Шіндзо Абе на зміцнення зв’язків із АСЕАН, яка залишається центральним партнером Японії у реалізації концепції стратегії “Вільного та відкритого Індо-Тихоокеанського регіону”. Під час цих візитів Суґа поглибив відносини Японії з АСЕАН, маючи можливість заявити про рішучий намір Японії поступово реалізувати стратегію FOIP у співпраці з країнами Південно-Східної Азії.
Перебуваючи у Вʼєтнамі, премʼєр-міністр Суґа провів зустріч з тодішнім вʼєтнамським премʼєр-міністром Фуком, на якій вони домовилися про розширення політичної та економічної співпраці. Особливу увагу мав певний перелік речей, зокрема відновлення регулярних пасажирських рейсів в обидва боки та диверсифікація ланцюгів постачання. Серед цих питань особливу увагу приділили тіснішій економічній співпраці, зокрема розвитку інфраструктури, запобіганню стихійним лихам та співпраці в галузі сільського господарства. Таким чином, у спробі зменшити вплив Китаю економічна політика була не лише інструментом розвитку, а й мала безпековий характер.
Проте найважливішими були домовленості в безпековій галузі. Було підписано угоду про передачу оборонного обладнання та технологій. Суґа Йошіхіде назвав угоду “важливим кроком”, адже, за його словами, В’єтнам має вирішальне значення для досягнення їхнього бачення “Вільного та відкритого Індо-Тихоокеанського регіону”. Також обидва прем’єр-міністри підтвердили тісну співпрацю щодо регіональної ситуації та повністю підтримали “Перспективу АСЕАН щодо Індо-Тихоокеанського регіону” (AOIP), яка багатьма рисами схожа на FOIP.
В Індонезії прем’єр-міністр Суґа провів зустріч із президентом Джоко. На саміті Японія-Індонезія Суґа так само висловив повну підтримку AOIP. За результатами зустрічі обидва лідери домовилися співпрацювати як морські держави для реалізації вільного морського порядку. Крім того, був ряд домовленостей про співпрацю в політичних та безпекових галузях. Прем’єр-міністри також досягли домовленостей щодо поглиблення співпраці з метою покращення інвестиційного клімату в Індонезії. Серед узгоджених кроків – якнайшвидше проведення зустрічі міністрів закордонних справ та оборони, сприяння розвитку віддалених островів, взаємодія у сферах інфраструктури й розвитку людського капіталу, а також розширення двосторонньої співпраці для подолання наслідків пандемії COVID-19, зокрема шляхом зміцнення системи охорони здоров’я та забезпечення стійкості ланцюгів постачання. Як і з В’єтнамом, у такій політиці уряду Суґи Йошіхіде спостерігається безпековий характер.
Більшість згаданих ініціатив Японія фінансує через державну допомогу для розвитку (ODA), яку також продовжив надавати уряд прем’єр-міністра Суґи Йошіхіде. У рамках цієї ініціативи Японія бере участь у процесі економічного відновлення країн АСЕАН шляхом розширення фінансової підтримки приватного сектору через позики та інвестиції. Ця допомога спрямована на підтримку малих і середніх підприємств, розвиток якісної інфраструктури, підвищення доступності фінансових послуг, розширення можливостей для жінок у сфері економічної діяльності та реалізацію проєктів зеленого інвестування. Таким чином, Японія розширює свій власний вплив у країнах Південно-Східної Азії на противагу зростаючій присутності Китаю.
Важливим моментом у діяльності уряду прем’єр-міністра Суґи Йошіхіде також була активна робота над диверсифікацією ланцюгів постачання для зменшення залежності від Китаю. Через те, що Японія зіткнулася зі зростанням залежності своїх ланцюгів постачання від окремих джерел імпорту, держава почала поступово диверсифікувати виробничі бази в Азії. Зокрема, японські компанії скорочували концентрацію виробництва в Китаї та розширювали діяльність у таких країнах, як В’єтнам, Таїланд та Індонезія.
Отже, узагальнюючи, Суґа Йошіхіде на посаді прем’єр-міністра від самого початку своєї каденції обрав курс на зміцнення відносин між Японією та країнами Південно-Східної Азії. Водночас співпраця з В’єтнамом та Індонезією була лише частиною ширшої політики уряду Суґи щодо АСЕАН, яка також включала поглиблення взаємодії з Філіппінами, Таїландом, Малайзією та іншими партнерами у сферах цифрової трансформації, інфраструктури, розвитку людського капіталу та економічної стійкості. Він використовував не лише дипломатичні контакти, а й розширював співпрацю, використовуючи політичні, економічні та безпекові інструменти. Таким чином, він продовжував діяти за стратегією свого попередника Шіндзо Абе.
Кішіда
Якщо Суґа Йошіхіде був зосереджений на продовженні реалізації стратегії FOIP для підтримки спадкоємності зовнішньої політики Шіндзо Абе, то його наступник, Фуміо Кішіда, почав модернізацію цієї стратегії розширенням інструментів впливу, які також використовувалися й у співпраці з країнами Південно-Східної Азії.
Фуміо Кішіда загалом зберіг спадкоємність політики своїх попередників щодо держав регіону, проте він робив акцент на довгостроковій співпраці інституційного характеру. Однією з ключових подій його каденції став Спеціальний саміт Японія-АСЕАН у грудні 2023 року, присвячений 50-річчю дружби та співробітництва між сторонами. За його результатами було ухвалено Joint Vision Statement та Implementation Plan, які визначили пріоритетні напрями подальшого партнерства, зокрема у сферах економіки, цифрової трансформації, енергетики, розвитку людського капіталу та морської безпеки. Це засвідчило прагнення Японії перейти від окремих двосторонніх ініціатив до комплексного стратегічного партнерства із союзниками у Південно-Східній Азії.
За каденції прем’єр-міністра Фуміо Кішіди змінилася сама роль АСЕАН у співпраці з Японією. Країни регіону спочатку розглядалися як ринок збуту для японських товарів, місце розміщення виробництва японських компаній та джерелом дешевої робочої сили. За каденції Кішіди АСЕАН почала перетворюватися на партнера у технологічному розвитку та альтернативне джерело для японської економіки. Держави Південно-Східної Азії оцінювалися не лише як об’єкти впливу, а й як важливі економічні партнери. Таке переосмислення ролі країн АСЕАН входить до концепції економічної безпеки Кішіди, у межах якої держави регіону почали розглядатися як ключові партнери у формуванні стійких ланцюгів постачання. Якщо раніше АСЕАН відігравала переважно роль виробничої бази для японських компаній, то за уряду Кішіди регіон став важливим партнером у зменшенні економічної залежності Японії від окремих ринків та розвитку нових технологічних напрямів.
Особливістю політики уряду Кішіди стало розширення інструментів реалізації FOIP через створення нових механізмів безпекового співробітництва. Найважливішим з них стала Official Security Assistance (OSA), започаткована у 2023 році. Це програма грантової допомоги, яка зосереджується на наданні військового обладнання, постачанні та інфраструктури збройним силам країн-однодумців для посилення морської безпеки. Першим отримувачем такої допомоги стали Філіппіни. За цим механізмом ВМС Філіппін отримали берегові радіолокаційні системи. Ця держава, ставши першою, яка отримала допомогу за програмою OSA, має важливе стратегічне значення для Японії, оскільки має доступ до важливих морських шляхів. За програмою OSA серед інших країн Південно-Східної Азії допомогу також отримала Малайзія у вигляді обладнання для моніторингу та спостереження, а Індонезії передали високошвидкісні патрульні катери Таким чином, Кішіда створив новий механізм для посилення безпекових можливостей партнерів, зокрема і в Південно-Східній Азії.
Окремим напрямом співпраці уряду Кішіди з АСЕАН стала зелена трансформація. Через ініціативу Asia Zero Emission Community Японія прагнула запропонувати різні шляхи енергетичного переходу залежно від національних умов країн Азії, які враховують їхні економічні потреби та різний рівень розвитку. Так, кліматична політика стала не лише екологічним напрямом, а й інструментом посилення економічного впливу Японії.
Таким чином, політика прем’єр-міністра Фуміо Кішіди стосовно країн Південно-Східної Азії не лише продовжує політику його попередників, а й закладає нові механізми взаємодії від безпекових інструментів до екології. Тобто уряд Кішіди став перехідним етапом між традиційною економічною дипломатією Японії в АСЕАН та більш комплексною моделлю економічно-безпекового партнерства, яку продовжили наступники.
Такаїчі
Дипломатичним дебютом премʼєр-міністерки Санае Такаїчі став саміт АСЕАН, на якому вона пообіцяла переорієнтувати стратегію “Вільного та відкритого Індо-Тихоокеанського регіону” в бік її практичної реалізації, що фактично продовжило курс, закладений Шінзо Абе. Проте за риторикою стоїть глибша трансформація відносин Японія–АСЕАН. У своїй промові у Вʼєтнамі у травні 2026 року, Такаїчі закликала до розбудови FOIP, в якому країни співпрацюють одна з одною, слугуючи основою для миру та процвітання.
Такаїчі окреслила пакет предметних ініціатив у регіоні АСЕАН: зміцнення стійкості ланцюгів постачання через ініціативу “POWERR Asia”; співпрацю у сфері штучного інтелекту в рамках “Ініціативи спільного творення ШІ між Японією та АСЕАН”; концепцію “цифрового коридору” FOIP, що охоплює підводні кабелі, Open RAN, супутниковий зв’язок та повністю оптичні мережі; розширення CPTPP (Всеосяжної та прогресивної угоди про Транстихоокеанське партнерство); а також співпрацю у сфері безпеки, зокрема морської, через механізми OSA та ODA. Таке поєднання інфраструктурних, безпекових та цифрових інструментів “економічно-безпекової дипломатії” стало основою політики премʼєр-міністерки в регіоні. Водночас на тлі глобального скорочення допомоги оцінки Інституту Лоуї вказують, що допомога Південно-Східній Азії у 2026 році скоротиться на 2 млрд доларів, а японські витрати на ODA вже впали на 6% у 2024 році, тоді як їхній фокус на внутрішній економічній політиці, ймовірно, створює додатковий тиск на скорочення цієї статті видатків.
Оскільки Такаїчі ідеологічно є частиною консервативного крила ЛДП, повʼязаного з Шінзо Абе, не відмовляючись від яструбиних поглядів, вона вже у перший тиждень на посаді оголосила про плани довести оборонні витрати до 2% ВВП до весни 2026 року, прискоривши попередній графік на два роки, і чинний уряд Такаїчі справді виконав цей план, орієнтуючись тепер на 2025 фінансовий рік. Уряд Такаїчі дійсно прискорив графік – за підсумками 2025 фінансового року через поєднання основного та додаткового бюджетів оборонні витрати Японії перевищили позначку 2% ВВП, випередивши початковий графік на два роки. Ця мілітаризація курсу створює тертя з обережним, “хеджуючим” підходом країн Південно-Східної Азії. Дослідники ISEAS зазначають, що такі кроки Токіо, як підтримка розширення присутності НАТО в Азії або пропозиція колишнього премʼєра Ішіби щодо “азійського НАТО”, виглядають нечутливими до стратегічних настроїв Південно-Східної Азії й недооцінюють нюансований, хеджуючий підхід регіональних держав, котрі зберігають глибокі економічні й дипломатичні зв’язки з Китаєм та остерігаються дій, що можуть бути сприйняті Пекіном як надто провокаційні. Тому Токіо свідомо обирає поступові, ретельно вивірені кроки, що сигналізують про поступову еволюцію курсу, зважаючи на власні інституційні обмеження та політичні реалії регіону. Проте така тенденція не завжди підтримується: Китай переніс пропагандистську кампанію, приурочену до 80-ї річниці поразки Японії у Другій світовій війні, з внутрішньої на міжнародну арену, використавши історичні образи для тиску на треті країни, після того як Такаїчі заявила, що тайванська надзвичайна ситуація може становити “загрозу існуванню Японії”.
Загалом, позиції Такаїчі суттєво зміцнилися після позачергових виборів у лютому 2026 року: ЛДП під її керівництвом здобула 316 із 465 місць у Палаті представників, а разом з партнерами по коаліції – конституційну більшість у дві третини, що стало найпереконливішою перемогою в сімдесятирічній історії партії. Це відкриває простір для більш рішучих кроків у сфері оборонної реформи, що безпосередньо позначається на балансі сил у Південно-Східній Азії – регіоні, де Токіо намагається поєднати роль економічного партнера з роллю дедалі активнішого гравця безпеки, не втрачаючи довіри країн, які традиційно уникають вибору між великими державами.
Висновок
Отже, еволюція політики японських урядів щодо країн Південно-Східної Азії демонструє поступовий перехід від переважно економічної взаємодії до комплексного стратегічного партнерства, що поєднує економічні, безпекові, технологічні та дипломатичні інструменти. Якщо Шіндзо Абе заклав концептуальні засади сучасної політики Японії через стратегію “Вільного та відкритого Індо-Тихоокеанського регіону”, то Йошіхіде Суґа забезпечив її спадкоємність і практичну реалізацію. Фуміо Кішіда розширив її, доповнивши новими механізмами безпекової та економічної співпраці, а уряд Санае Такаїчі зробив акцент на цифрових технологіях, стійкості ланцюгів постачання та посиленні оборонного компонента. Попри еволюцію інструментів і пріоритетів, незмінною залишалася стратегічна мета Японії — зміцнення власних позицій у Південно-Східній Азії, підтримка заснованого на правилах міжнародного порядку та формування мережі партнерств, здатних забезпечити баланс сил в умовах зростання впливу Китаю.
Автори — Борис Каплун, Владислава Яковенко та Сергій Базан, інтерни програми “Азійські студії” аналітичного центру ADASTRA
Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!