Загострення на Близькому Сході: погляд з перспективи Токіо

Японія – один з найбільших споживачів енергоносіїв у світі й критично залежна від імпорту нафти з Близького Сходу. Попри зусилля з диверсифікації, близько 95% сирої нафти Японія імпортує саме з країн Близького Сходу. Така концентрація джерел постачання є майже унікальною серед провідних економік і робить Японію надзвичайно вразливою до будь-яких потрясінь у цьому регіоні. Для Токіо нафта – це «кров економіки»: вона живить транспорт, промисловість і виробництво електроенергії, особливо після згортання частини атомної генерації унаслідок аварії на Фукусіма-1 у 2011 році.

Значна частка близькосхідної нафти надходить до Японії з кількох країн Перської затоки. Наприклад, у травні 2025 року із ~74,6 млн барелів імпортованої Японією нафти 90,9% походило з арабських країн регіону, передусім – з ОАЕ та Саудівської Аравії, меншими постачальниками є Катар та Кувейт. Така залежність навіть зросла після початку повномасштабної війни РФ проти України: у 2022-му японські компанії відмовилися від російської нафти (раніше близько 4% імпорту), тим самим іще більше підвищивши частку близькосхідних постачань. Іншими словами, сьогодні енергетична безпека Японії фактично синонімічна стабільності на Близькому Сході.

Історичний досвід підтверджує цю залежність. Під час нафтової кризи 1973 року арабські країни-експортери скоротили постачання нафти союзникам Ізраїлю, серед яких була і Японія, що тоді імпортувала ~77% нафти з країн Перської затоки. Результатом став різкий стрибок цін та сповільнення економіки – інфляція в Японії прискорилася, а промислове виробництво впало. Цей «нафтовий шок» змусив Токіо усвідомити, наскільки боляче можуть вдарити по країні далекі конфлікти на кшталт війни на Близькому Сході. Відтоді Японія неодноразово переживала менші за масштабом, але відчутні потрясіння через коливання цін на нафту або перебої з постачанням, спричинені близькосхідною нестабільністю.

Ормузька протока як важлива точка торгівельних шляхів

Географічний фактор, що робить Японію заручницею подій на Близькому Сході, – це Ормузька протока. Через цей вузький морський шлях між Іраном та Оманом проходить колосальний обсяг нафти й газу з регіону Перської затоки – близько 20% глобального попиту на нафту і газ транспортується саме через зазначену протоку.  Для держави, яка отримує основну частину близькосхідної нафти танкерами із Саудівської Аравії, ОАЕ, Кувейту, Катару та інших країн затоки, Ормузька протока є критично важливою артерією. Її перекриття або небезпека судноплавства означатимуть майже неминучу енергетичну кризу в самій Японії.

Нафтоналивні танкери в Перській затоці на шляху через Ормузьку протоку, 21 грудня 2018 р., REUTERS/HamadIMohammed.

У разі ескалації конфліктів, особливо за участі Ірану, ця протока опиняється під прямою загрозою. Тегеран неодноразово заявляв, що в разі ворожих дій з боку США або їх союзників може заблокувати протоку, аби «покарати» Захід за їхній санкційний тиск. Хоча досі Іран не вдався до такого крайнього заходу, самі погрози посилюють паніку на ринках. Так, під час чергового загострення у червні 2025 року, коли США підтримали ізраїльські удари по іранських силах, ціни на нафту різко підскочили до 100 доларів за барель на тлі побоювань щодо перекриття Ормузької протоки. Власники танкерів почали змінювати маршрути суден, аби мінімізувати час перебування в Перській затоці, або ж узагалі стали на якір в очікуванні деескалації. Лише сама загроза протистояння в цьому регіоні миттєво відбивається на глобальних цінах та ставить під удар економіку таких країн, як Японія.

Тож свобода навігації через Ормузьку протоку є життєво важливою для Японії. Усвідомлюючи це, Токіо останніми роками робить обережні кроки для захисту своїх судноплавних інтересів. Зокрема, після серії інцидентів із нападом на танкери в районі цієї протоки у 2019 році (серед яких був і японський танкер), уряд Японії вперше вирішив відправити до регіону обмежений військово-морський контингент. У січні 2020 року японські Військово-морські Сили Самооборони (JMSDF) направили есмінець та патрульні літаки для моніторингу ситуації поблизу Ормузької протоки. Важливо, що ця місія свідомо здійснювалася поза рамками очолюваної США коаліції з охорони судноплавства – Японія діяла автономно, аби не бути сприйнятою Іраном як учасник антиіранського альянсу. Такий крок підкреслив делікатне балансування: Токіо необхідно захистити свої нафтові маршрути, але водночас не спровокувати Тегеран на ворожість. Внутрішньополітичні норми також далися взнаки – японська конституція та суспільна думка обмежують участь країни у військових операціях за кордоном, тому місія була окреслена як «інформаційна та розвідувальна підтримка» без прямого бойового мандату.

З висоти пташиного польоту видно олійний завод компанії Idemitsu Kosan Co. в Ічіхарі, на схід від Токіо, Японія, 12 листопада 2021 р., REUTERS/ Kyodo.

Оскільки Токіо, попри спроби, не може гарантувати безпеку далеких морських шляхів військовим шляхом, Японія покладається на присутність у регіоні ВМС США та союзників, а також на власні стратегічні запаси нафти як «подушку безпеки». Станом на серпень 2023 року Японія накопичила резерви нафти обсягом ~480 млн барелів, чого вистачить приблизно на 236 днів. Це дозволить уникнути миттєвої кризи в разі короткострокового збою постачань, але не розв’яже проблему, якщо Ормузьку протоку буде перекрито надовго. Отже, ескалація на Близькому Сході ставить Японію перед вибором між економічними втратами та необхідністю більш рішучих дій для захисту важливих для неї торговельних шляхів.

Дипломатія між двома вогнями: Захід vs. Іран

Японія історично намагається відігравати роль миротворця і нейтрального посередника між Заходом та країнами Близького Сходу. Як азійська держава без колоніального минулого на Близькому Сході, вона зуміла зберегти дружні відносини і з арабськими країнами, і з Іраном протягом десятиліть. Цей дипломатичний капітал стає надзвичайно цінним у періоди криз. Токіо нерідко намагається пом’якшити жорсткі позиції своїх західних союзників, пропонуючи діалог з Тегераном. Одночасно японське керівництво доносить іранській стороні меседж про необхідність дотримання міжнародних норм, намагаючись запобігти відкритому конфлікту.

Читайте більше: Між Сходом і Заходом – в пошуку нової ідентичності Японії

Яскравим прикладом таких зусиль була історична місія тогочасного прем’єр-міністра Сіндзо Абе в Тегеран у червні 2019 року. Тоді вперше за 40 років глава японського уряду прибув до Ірану з метою знизити напруженість між Тегераном та Вашингтоном, який тоді вийшов з ядерної угоди і погрожував Ірану санкціями й силою. Абе привіз особисте послання від президента Дональда Трампа і закликав іранське керівництво не допускати ескалації в Перській затоці. Однак миротворча місія Японії наштовхнулася на жорстку реальність: просто під час перебування Абе в Тегерані в сусідній Оманській затоці стався напад на два нафтові танкери, одним з них був японський Kokuka Courageous. Інцидент не лише зірвав переговори, адже лідери Ірану холодно відреагували на ініціативу Абе, але й продемонстрував, наскільки безпосередньо японські інтереси можуть постраждати від загострення в регіоні. Хоча Іран заперечив причетність до атак, США поклали відповідальність на Тегеран, що поставило Японію у скрутне становище: сторона, з якою вона намагалася налагодити діалог, вдається до показових атак.

Цей випадок висвітлив дилему японської дипломатії. З одного боку, Японія – близький союзник США і член «Великої сімки» (G7), тому їй складно йти проти спільної західної лінії щодо таких країн, як Іран. Токіо підтримує основні заяви G7 стосовно близькосхідних питань і офіційно виступає за нерозповсюдження ядерної зброї, засуджує тероризм тощо. З іншого боку, Японія намагається уникати відкритої конфронтації з Тегераном, усвідомлюючи важливість двосторонніх відносин. Токіо балансує, часто пом’якшує формулювання спільних заяв або затримує впровадження найжорсткіших санкцій, щоб зберегти можливість діалогу з Іраном. Скажімо, після виходу США з ядерної угоди 2018 року Японія до останнього домагалася тимчасових виключень з американських санкцій, аби продовжити купувати іранську нафту для своїх нафтопереробних заводів (НПЗ). Після виходу США з ядерної угоди у 2018 році Японія, яка тоді імпортувала з Ірану 5,3% своєї нафти (162 тис. барелів на добу), під тиском Вашингтона змушена була припинити закупівлі, що призвело до скорочення імпорту іранської нафти на 63% у 2019 році та змусило японські НПЗ шукати альтернативних постачальників.

Актуальний приклад тонкої дипломатичної гри – реакція Японії на загострення на Близькому Сході в жовтні 2023 року. З початком нової фази конфлікту між Ізраїлем та угрупованням ХАМАС у Секторі Газа, Токіо опинилося перед непростим вибором: як висловити солідарність із західними партнерами та Ізраїлем, не відштовхнувши при цьому арабські країни? У результаті японський уряд зайняв виважену й обережну позицію, уникаючи різких заяв. У жовтні 2023 року, після нападу ХАМАС на Ізраїль, Японія засудила дії бойовиків, висловила співчуття жертвам і закликала всі сторони до стриманості, водночас уникаючи різких заяв щодо Ірану чи арабських країн, що відображає її дипломатичну обережність, зумовлену залежністю від імпорту нафти з Близького Сходу, який у 2023 році становив понад 95%. Балансування між союзницькими зобов’язаннями та національними інтересами стало для Японії постійною реальністю. Як член G7, країна формально приєднується до санкційних обмежень проти «проблемних» держав (Іран, Сирія, Росія тощо). Однак на практиці Токіо іноді шукає винятків, коли справа стосується критичних енергоресурсів. Показовий випадок – японська позиція щодо російської нафти після початку війни в Україні. Японія підтримала санкції G7, які передбачали встановлення цінової межі на російську нафту, та у 2022 році відмовилася від прямого імпорту сирої нафти з російських портів, обсяг якого до повномасштабної війни становив приблизно 4% від загального. Водночас Токіо домоглося винятку для продовження участі у проєкті «Сахалін-2», який постачає скраплений природний газ і нафту на японські НПЗ через японські консорціуми. Це рішення аргументувалося критичною важливістю енергопостачання для країни: відмова від «Сахалін-2» ще більше б змістила фокус на Близький Схід, посилюючи стратегічну залежність Японії від регіону, схильного до конфліктів. Таким чином, позиція Токіо полягала у збереженні мінімально необхідної участі в проєкті задля енергетичної стабільності, що, за їхнім переконанням, відповідає і західним інтересам.

Внутрішні дебати щодо оборони та безпеки

Близькосхідні кризи відображаються й на внутрішньополітичному дискурсі Японії, підштовхуючи до дискусій про роль Сил самооборони та принципи зовнішньої політики країни. Японська післявоєнна конституція (стаття 9) накладає суворі обмеження на використання військової сили за кордоном. Десятиліттями це означало, що Токіо уникало будь-яких військових залучень у регіональних конфліктах, роблячи акцент на економічній допомозі та дипломатії. Проте зміни в глобальному середовищі й безпекові виклики (у тому числі порушення ланцюгів постачання енергоносіїв) спонукали громадськість та політикум Японії до обговорення більш активної позиції держави. 

У 2000-х роках Японія зробила кілька безпрецедентних кроків: спрямувала невеликий військовий контингент до Іраку після 2003 року для гуманітарної допомоги та відбудови, а не для участі в бойових діях, та також розгорнула свої військово-морські сили для підтримки антитерористичних операцій – наприклад, здійснювала дозаправлення кораблів союзників в Індійському океані. Ці місії викликали жваві дебати в японському суспільстві. Противники наголошували, що навіть непряме залучення у конфлікти на Близькому Сході суперечить духу пацифізму. Прихильники ж аргументували, що в сучасному світі Японія не може лишатися осторонь, якщо хоче захистити свої національні інтереси, особливо такі критичні, як безперебійне постачання енергоносіїв.

Протистояння США та Ірану наприкінці 2010-х – початку 2020-х ще більше загострило ці питання. Коли у 2019 році в Ормузькій протоці почалися напади на танкери, серед яких були судна під японським прапором або з вантажем для Японії, уряд зіткнувся з дилемою: як забезпечити безпеку японської торгівлі, не порушивши закон і не втягнувшись у війну? Рішенням, як уже згадувалося, стала місія спостереження, але без мандату на участь у бою для корабля і патрульних літаків. Навіть такий обмежений крок вимагав узгодження позиції керівної Ліберально-демократичної партії з молодшим партнером по коаліції – партією «Нова Комейто», що традиційно дотримується пацифістських поглядів.  У центрі обговорення була теза про те, що участь Японії у військовому конфлікті на Близькому Сході, як і в будь-якому іншому, може суперечити внутрішньому законодавству та волі виборців.

Утім, поступово рамки інтерпретації конституції розширюються. Прийняті у 2015 році нові закони про безпеку дозволили Японії брати участь у колективній самообороні – тобто допомагати союзникам, навіть якщо сама Японія прямо не зазнала нападу, за умови загрози її існуванню. Теоретично, це відкриває можливість більш активної участі в міжнародних операціях з підтримання безпеки мореплавства. Уявімо, що Іран реалізує погрозу перекрити Ормузьку протоку силою – США і союзники можуть розпочати військово-морську операцію для забезпечення свободи навігації. Раніше Японія не могла б прямо долучитися; тепер же уряд матиме юридичне підґрунтя для участі (наприклад, відправити мінні тральщики чи логістичну підтримку), обґрунтовуючи це життєво важливими інтересами країни. Скоріш за все, кожен такий крок супроводжуватиметься гострими внутрішніми дискусіями та вимагатиме суспільної підтримки. Проте сам факт, що такі сценарії обговорюються – свідчення повільної еволюції оборонної політики Японії під впливом нестабільності на кшталт близькосхідної.

Варто також зазначити, що Японія інвестує у нерозривно пов’язані з безпекою гуманітарні та економічні проєкти на Близькому Сході. Вона була донором для післявоєнної відбудови в Іраку та Афганістані, фінансує проєкти розвитку в Єгипті, Йорданії, надає значну гуманітарну допомогу сирійським біженцям тощо. Ці ініціативи мають на меті й сприяти стабілізації регіону в довгостроковій перспективі, що відповідає національним інтересам Японії. Адже стабільний Близький Схід – запорука безперервних постачань енергоносіїв.

Висновки

Попри свою географічну віддаленість, Японія не стоїть осторонь подій на Близькому Сході, як у питаннях енергетики, так і в ширшому геополітичному контексті. Її енергетична та економічна безпека напряму залежить від стабільності цього регіону: понад 90% нафти надходить із країн Перської затоки, а будь-яке загострення в регіоні практично відразу спричиняє зростання цін на нафту, перебої в постачаннях та ризики для японської промисловості.

Такі конфлікти ставлять Японію перед складними зовнішньополітичними виборами між солідарністю із західними союзниками та необхідністю зберігати робочі відносини із близькосхідними партнерами, постійно балансуючи між Заходом та Сходом. Вона намагається зберігати зв’язки з такими ключовими постачальниками, як Саудівська Аравія та ОАЕ, але водночас уникає надмірної конфронтації з Іраном, адже останній неодноразово був важливим енергетичним партнером (до 2019 року – понад 5% імпорту). Історія візиту Сіндзо Абе до Тегерану у 2019 році або реакція Токіо на війну в Газі 2023 року показують обережну тактику японської дипломатії: підтримувати діалог навіть із «проблемними» країнами, не розриваючи відносини, але водночас не відходячи від союзницьких обов’язків перед США та G7.

Військово-політичний вектор Японії також поступово змінюється. Попри пацифістську Конституцію, країна відходить від принципів повного невтручання та бере участь у гуманітарних та безпекових місіях, патрулює Ормузьку протоку, обговорює можливість розширення участі в міжнародних морських операціях. Водночас Токіо у свій час інвестувало у відновлення Іраку та Афганістану, підтримує інфраструктуру Єгипту, допомагає сирійським біженцям, роблячи внесок у довгострокову стабільність Близького Сходу. Це підтверджує тезу, що Японія більше не просто спостерігач. Токіо – активний, хоча й обережний, гравець у регіоні, що прагне зберегти свої геополітичні позиції та гарантувати енергетичну безпеку, адже усвідомлює, що «далека» криза часто має дуже близькі наслідки.

Авторка – Марія Гірняк, дослідниця програми "Азія" аналітичного центру ADASTRA.

Підтримайте вихід нових матеріалів від ADASTRA. Ваш внесок для нас важливий!

Фото на прев'ю: експрем'єр Фуміо Кісіда вітає міністра економіки ОАЕ Абдулла бін Тук Аль Марі, під час прийому в Абу-Дабі, Об'єднані Арабські Емірати, липень 2023. UAE PRESIDENTIAL COURT / VIA REUTERS