Західний вітер над Кавказом: чи витримає вірменська демократія тиск РФ?

Повномасштабне вторгнення РФ в Україну докорінно змінило сприйняття Москви як серед країн Заходу, так і у колі її найближчих сусідів.  Процеси переосмислення її ролі, як ключового гравця охопили регіони, що традиційно вважалися зоною впливу Кремля, серед яких й Південний Кавказ. Росія, яка десятиліттями утримувала Вірменію у своїй орбіті через розгалужену систему військової, економічної та безпекової залежності, тривалий час сприймала лояльність Єревана, як константу. Проте сучасні реалії демонструють протилежний процес, вказуючи на системну ерозію її впливу й стрімку зміну вектору вірменської зовнішньої політики.

Символічною межею цієї трансформації можуть стати чергові парламентські вибори у Вірменії. Цьогорічна електоральна кампанія вирізняється боротьбою між проєвропейськими прагненнями та залишками проросійських наративів, фактично стаючи референдумом щодо майбутнього статусу держави. Теза про зближення Єревана з Анкарою та відхід від Москви яка ще кілька років тому видавалася неможливою, сьогодні перетворюється на реальну дипломатичну стратегію.

У цьому матеріалі ми шукаємо відповідь на питання, чи можливий остаточний розрив безпекових зв’язків між Вірменією та РФ, як трансформувалася безпекова логіка країни та якими є перспективи нормалізації відносин із Азербайджаном?

Оксамитова революція 2018 року

Аналіз політики чинного уряду Вірменії потребує ретроспективного погляду на умови, в яких формувалися його ідеологічні засади. 2018 рік став переломним моментом сучасної історії країни. Дванадцятого квітня центральні вулиці Єревана заблокували тисячі громадян, які об'єдналися під гаслом “Зроби крок, відкинь Сержа”. 

Тригером для масових протестів стала спроба узурпації влади проросійським політиком Сержем Саргсяном, який обіймав посаду президента у 2008–2018 роках. Усвідомлюючи, що термін другого мандата добігає свого кінця, Саргсян ще у 2015 році ініціював конституційну реформу. За її результатами форму правління було змінено з напівпрезидентської на парламентську, що перерозподіляло ключові повноваження на користь прем’єр-міністра.

Вірменське суспільство та опозиція сприйняли цю реформу як інструмент для майбутнього збереження влади Саргсяна. Побоювання справдилися у квітні 2018 року, коли експрезидент, порушивши власну публічну обіцянку не претендувати на посаду голови уряду, був висунутий на пост прем'єр-міністра. Суспільство, яке ще з часів кризових виборів 2008 року накопичувало недовіру до правлячої еліти, відповіло масштабною кампанією громадянської непокори. Під проводом опозиційного лідера Нікола Пашиняна протестний рух охопив усю країну та включав у себе страйки, блокування доріг й урядових будівель. Події увійшли в історію як Оксамитова революція та швидко досягли першопочаткової мети. За кілька днів Серж Саргсян пішов у відставку й тим самим відкрив шлях до формування нового уряду та зміни політичного курсу Вірменії.

Мітинг під час Оксамитової революції 2018 AFP/Getty Images

Позачергові парламентські вибори 2018 року стали першими після революції. Блок «Мій крок» на чолі з Пашиняном отримав понад 70% голосів виборців, що стало свідченням вагомої суспільної підтримки. Вибори були визнані міжнародними спостерігачами як прозорі, конкурентні та демократичні.

У медіа часто порівнюють Оксамитову революцію у Вірменії з Революцією Гідності в Україні, але це — міф.

Революція в Єревані була спричинена внутрішніми проблемами: слабкою економікою, низькими заробітними платами, високим рівнем безробіття, відтоком молоді до інших країн, насамперед  до Росії, а також корупцією та непрозорістю влади. Протести громадян не мали на меті зміни зовнішньополітичного курсу держави, як це було у випадку з Україною, більша увага була спрямована саме на внутрішні перепони до розвитку квітучої та демократичної Вірменії. Суспільний запит на кардинальну зміну якості життя та подолання системної корупції став головним рушієм до зміни влади. 

Феномен високого рівня підтримки Пашиняна полягав у його позиціонуванні себе  як “народного кандидата”. Він мав тривалий опозиційний бекграунд і досвід безпосередньої боротьби з режимом. У 2010 році політик був засуджений до семи років ув'язнення за звинуваченням в організації масових заворушень після виборів 2008 року. Важливим фактором електоральної привабливості Пашиняна було те, що він сприймався як принципово нова фігура, абсолютно не пов’язана з колишніми правлячими елітами або так званим “карабаським кланом”, до якого відносяться Роберт Кочарян та Серж Саргсян. Вірменське суспільство отримало надію на демонтаж олігархічної системи.

Відразу після його призначення в експертному середовищі та дипломатичних колах сформувався консенсус щодо неминучого охолодження відносин між Єреваном та Москвою. Ідеологічна несумісність Пашиняна з Путіним, а також демократичний характер зміни влади у Вірменії заклали підвалини для системного погіршення двостороннього діалогу.

Чи виправдав Пашинян очікування виборців?

Прем’єр-міністр Нікол Пашинян та уряд під його керівництвом стали для вірменського народу ковтком свіжого повітря. Новообраний політик докладав зусиль, щоб надати громадянам ширший доступ до своїх представників, в основному за рахунок частішого спілкування із пресою та через прямі відеотрансляції в соціальних мережах. Правоохоронні органи розпочали низку гучних розслідувань корупції, серед яких були справи мера Єревана Тарона Маргаряна, члена парламенту Манвела Григорянв та його сина, мер Ечміадзина Карена Григоряна, а також брата і племінника Сержа Саргсяна.

Перші кроки викликали значне схвалення з боку суспільства, втомленого від років політичної турбулентності та недовіри до влади. Здавалося, що найважчі часи залишилися позаду, а країна нарешті отримала шанс на стабільний демократичний розвиток.

Фото: в.о. прем'єр-міністра Вірменії Нікол Пашинян, РБК-Україна

Однак період оптимізму тривав недовго. Уже за два роки після формування нового парламенту Вірменія зіткнулася з найважчим викликом у своїй сучасній історії — ескалацією конфлікту у Карабасі. 44-денна війна 2020 року завершилася для Єревана поразкою.

Підписання тристоронньої заяви від 9 листопада 2020 року, яка зафіксувала втрату контролю над частиною регіону спровокувало масштабну внутрішньополітичну кризу. Опозиційні сили звинуватили уряд Пашиняна в капітуляції, політичній безвідповідальності та зраді національних інтересів. Прем'єр-міністр опинився під безпрецедентним тиском з боку реваншистських кіл, які вимагали його негайної відставки. Для розв'язання кризи влада пішла на оголошення позачергових парламентських виборів, які відбулися 20 червня 2021 року. 

За результати голосування “Громадянський договір” отримав 53,95% голосів, блок Кочаряна “Вірменія” — 21,11%, а альянс  “Честь маю” засновником якої є експрезидент Сержа Саргсяна — 5,22%. Попри те, що “Честь маю” не подолав 7-відсотковий бар'єр для блоків, згідно із законом він пройшов до парламенту, як третя сила для забезпечення мінімального представництва опозиції. 

Багато вірмен сприймали голос за Пашиняна не стільки на підтримку його курсу, скільки як висловлення протесту проти повернення “старої еліти” — політиків, пов’язаних з корупцією та залежністю від Росії. 

Основним конкурентом Пашиняна став Роберт Кочарян, експрезидент Вірменії (1998–2008) та перший президент невизнаної НКР, репрезентант “старої гвардії”, тісно пов'язаний із Кремлем, фігурант гучних антикорупційних розслідувань.

Український журналіст Віталій Портніков обґрунтовано характеризував Кочаряна як "вірменського Віктора Медведчука", що чітко підкреслює характер його особистих зв'язків із Володимиром Путіним. Період президентства Кочаряна асоціювався із придушенням свободи слова, тиском на громадянське суспільство та силовим розгоном протестів 1 березня 2008 року, що призвів до людських жертв.

Що відбувається зараз?

Поточна ситуація у Вірменії свідчить про безпрецедентну інтенсифікацію її роботи на  європейському векторі. Травень 2026 року став знаковою віхою для Єревана та всього Південного Кавказу. Столиця Вірменії перетворилася на головний майданчик загальноєвропейської політичної дискусії, прийнявши одразу дві масштабні події: 8-й Саміт Європейської політичної спільноти та перший в історії двосторонній Саміт Вірменія —  ЄС.

Проведення 4 травня 2026 року Саміту ЄПС у Єревані, який зібрав лідерів майже 40 держав континенту, продемонстрував новий рівень дипломатичної суб'єктності Вірменії. Знаковою стала участь віцепрезидента Туреччин, оскільки це був перший за тривалий час візит турецького посадовця  такого рангу до країни.

У фокусі неформальних лідерських дискусій перебували питання співпраці та координації дії для посилення стійкості демократії, розвитку транспортної інфраструктури й зміцнення економічної та енергетичної безпеки. Логічним продовженням дипломатичного марафону став перший історичний Саміт Вірменія — ЄС, який зафіксував перехід відносин Брюсселя та Єревана на якісно новий рівень. Подія чітко вписується в довгострокову логіку диверсифікації зовнішньої політики уряду. Головним практичним виміром саміту став прогрес на треку візової лібералізації. Голова делегації ЄС у Вірменії Василіс Марагос офіційно вручив міністерці внутрішніх справ Арпіне Саркісян перший звіт Європейської комісії щодо виконання Плану дій із лібералізації візового режиму. Брюссель позитивно оцінив реформи Єревана у сфері управління міграцією та захисту фундаментальних прав.

Поступовий розворот Єревана в бік Заходу очікувано викликає різку та агресивну реакцію з боку Російської Федерації. Одразу після завершення самітів представники МЗС виступили з критикою на адресу уряду. Вірменську владу звинуватили в наданні майданчика для антиросійської пропаганди, зокрема, через участь у заходах Президента України Володимира Зеленського та зраді союзницьких зобов’язань.

Критична риторика саміту Європейської політичної спільноти є лише ширмою для значно глибшої кризи — системного відходу Вірменії з-під контролю ключових інтеграційних проєктів Кремля: Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ) та Євразійського економічного союзу (ЄАЕС).

Історично саме ОДКБ та ЄАЕС виступають головними інституційними інструментами, за допомогою яких Росія утримувала пострадянські країни у сфері свого геополітичного впливу. Вірменія тривалий час залишалася ключовим елементом цієї системи на Південному Кавказі. Особливу роль відігравала ОДКБ — військово-політичний блок, створений у 1992 році під егідою Москви. Творці організації намагалися скопіювати архітектуру Північноатлантичного альянсу. Стаття 4 Статуту ОДКБ є прямим аналогом знаменитої статті 5 Вашингтонського договору НАТО. Вона чітко регламентує принцип колективної оборони та зазначає, що агресія проти однієї держави-учасниці розцінюється як напад на всіх членів блоку. У разі загрози безпеці, стабільності, територіальній цілісності чи суверенітету, підписанти зобов'язані негайно надати постраждалій країні всю необхідну допомогу, включно з військовою.

Лідери країн-учасниць ОДКБ, president.gov.by

Проте досвід Вірменії продемонстрував повну недієздатність цього механізму, коли країна зазнала серії нападів з боку Азербайджану у 2021- 2022 роках. Нікол Пашинян, коментуючи події тих років зазначив: «Станом на вересень 2022 року партнери в ОДКБ відмовлялися виконувати свої договірні зобов'язання перед нами щодо гарантування безпеки та територіальної цілісності Республіки Вірменія. Вони також відмовлялися постачати зброю та техніку на сотні мільйонів доларів, за які Єреван уже здійснила повну передоплату».

За словами прем’єра, така позиція становила екзистенційну загрозу для країни та свідчила про прихований намір членів організації знищити вірменську державність і повністю анулювати її суверенітет. Логічним наслідком стало заморожування членства Вірменії в ОДКБ та відмова від фінансування її структур. 

Другим інституційним ланцюгом на шиї, який наразі розриває Єреван, є Євразійський економічний союз — економічний прототип ЄС під проводом Росії. Інтенсифікація євроінтеграційного треку Вірменії ставить під питання її подальше перебування в цьому митному блоці. В урядових колах дедалі чіткіше артикулюють тезу про неможливість “сидіти на двох стільцях”, оскільки глибока інтеграція з внутрішнім ринком Брюсселя базово суперечить нормативній логіці ЄАЕС.

Реагуючи на ці процеси, Володимир Путін зазначив, що наміри Вірменії приєднатися до ЄС «потребують особливого розгляду», додавши, що країні необхідно якнайшвидше визначитися з вибором шляху, натякаючи на формат так званого «інтелігентного розлучення». 

Втрачаючи важелі впливу, Москва рефлекторно відтворює щодо Вірменії ті самі пропагандистські наративи, які свого часу застосовувалися проти України напередодні Революції Гідності. Показовою в цьому контексті стала заява голови Державної думи РФ В’ячеслава Володіна, який прямо порівняв європейські прагнення Єревана з українським Євромайданом. Апелюючи до проведення в Єревані Саміту Європейської політичної спільноти та присутності на ньому Президента України, Володін назвав політику Пашиняна «недружньою». Спікер Держдуми вдався до різких висловлювань, заявивши, що мова йде не про суверенітет Вірменії, а про політичну етику: «Мимоволі виникає паралель: саме так усе починалося в Україні. Чи потрібно це звичайним громадянам Вірменії?»

Розуміння того, що ідеологічні та безпекові важелі Москви більше не діють на офіційний Єреван, спонукає Кремль до економічного шантажу. Головним інструментом маніпуляцій напередодні червневих виборів 2026 року стали спекуляції навколо російських знижок на енергоносії та доступу до ринку РФ.

Основним аргументом у цьому дискурсі є занижена вартість російського газу для Вірменії. Кремль намагається мобілізувати соціальні страхи вірменського суспільства, надсилаючи чіткий сигнал: «Зупиніть свій уряд, оскільки євроінтеграція зробить ваше життя дорогим». Для наочності розриву в тарифах, яким маніпулює Москва, доцільно порівняти поточні цінові показники. Ціна за 1 000 m3 для  Вірменії становить $177,5, а для Європи $600

Окрім газового шантажу, Росія погрожує Єревану обмежувальними заходами на ринках збуту. На тлі заяв Кремля про те, що Вірменія має негайно визначитися, а не затягувати час, російські посадовці почали озвучувати нереалістичні економічні прогнози. Зокрема, спікер Державної думи РФ В'ячеслав Володін у своєму нещодавньому виступі нагадав, що за час перебування Вірменії в ЄАЕС її економіка демонструвала стабільне зростання, а потенційний вихід із союзу та втрата російського ринку збуту, насамперед для вірменського агросектору та алкогольної продукції, може коштувати країні від 15% до 20% ВВП, що еквівалентно втраті щонайменше 5 млрд доларів.

У відповідь на тиск та вимоги уряд Нікола Пашиняна демонструє політику прагматизму й так званої керованої диверсифікації. Розуміючи критичну залежність від російського газу та логістичних шляхів Єреван уникає різких кроків. Тактика вірменської влади полягає в тому, щоб послідовно впроваджувати внутрішні реформи, адаптувати законодавство до стандартів ЄС та зміцнювати проєвропейський трек, але водночас не спалювати мости з ЄАЕС до моменту, поки не буде створено альтернативну подушку безпеки. 

Нікол Пашинян та Урсула фон дер Ляєн обговорили питання співпраці під час саміту Вірменія — ЄС,primeminister.am

Попри те, що в офіційних виступах уряд Вірменії наголошує на прагненні зберегти партнерські стосунки з РФ, остання почала застосовувати проти країни класичний інструментарій торгівельних воєн, які вона раніше вела проти України, Грузії та Молдови.

На початку травня з провідних російських онлайн-платформ Ozon, Wildberries почали масово зникати товари вірменських виробників начебто через технічні збої або невідповідності внутрішнім регламентам.

Роспотребнадзор офіційно заблокував імпорт та продаж продукції ключових вірменських виноробів та виробників алкоголю. Мова йде про компаній «ВЕДИ-АЛКО», «Абовянський коньячний завод» та «Винно-коньячний дом "Шахназарян"». Для розуміння логіки дій, варто просто поглянути на статистику, яка каже нам про те, що протягом 2023–2024 років Вірменія експортувала до РФ до 80% усього свого коньяку, а виторг виробників лише за 2025 рік становив мільярди рублів. Паралельно із цим триває заборона на ввезення мінеральної води «Джермук».

22 травня 2026 року Россельхознадзор увів тимчасові обмеження на ввезення всієї квіткової продукції з Вірменії нібито заради захисту фітосанітарного благополуччя РФ. Одночасно очільник відомства Сергій Данкверт заявив про виявлення системних порушень та початок масштабних перевірок вірменських овочів та фруків, що фактично означає запуск повного блокування вірменського агроекспорту на початку літнього сезону.

Використання Роспотребнадзору та Россельхознадзору як інструментів тиску є спробою демонстрації сили Кремля. Намагання влаштувати Вірменії штучну економічну кризу за два тижні до виборів має на меті показати виборцям ціну проєвропейського вибору Пашиняна та штучно підсилити позиції проросійських опозиційних сил. Проте такі провокації в реальності можуть мати зворотний ефект, остаточно переконавши вірменське суспільство у необхідності розриву з Москвою.

Економічний тиск намагаються синхронізувати з прямим політичним втручанням у виборчу кампанію. Показовим маркером став з квітневий візит Нікола Пашиняна до Москви, де під час публічної частини зустрічі російський лідер нагадав про те, що РФ надає Вірменії суттєві знижки на газ, а одразу після цього заявив, що Росії дуже хотілося б участі всіх політичних партій у прийдешніх виборах, з урахуванням того, що деякі з них налаштовані проросійськи. 

Ба більше, Путін прямо заступився за конкретних діячів, зазначивши, що певні громадяни наразі перебувають у місцях позбавлення волі, попри наявність у них російських паспортів. Очевидно, що головним адресатом цієї заяви був Самвел Карапетян — російський доларовий мільярдер вірменського походження, президент групи компаній «Ташир», яка донедавна контролювала 100% акцій «Електричних мереж Вірменії».

Самвел Карапетян, Роман Шеломенцев

Улітку 2025 року Карапетяна було затримано в Єревані за жорстку критику уряду та звинувачено у закликах до повалення чинної влади. Зараз олігарх перебуває під домашнім арештом, що дозволило йому успішно сконструювати образ мученика та борця проти режиму. Заснований на початку 2026 року блок Карапетяна «Сильна Вірменія» миттєво перетворився на головного інституційного партнера Кремля. Проте тут виникає ключова юридична колізія, бо Самвел Карапетян має потрійне громадянство, що за вірменським законодавством прямо забороняє йому балотуватися в депутати або претендувати на крісло прем'єр-міністра. Через це виборчий список очолив його 35-річний племінник Нарек Карапетян, який володіє повним політичним правом на обрання, веде активну медіакампанію, роздає інтерв'ю та координує масові мітинги, виступаючи фактичним обличчям свого дядька на виборах.

Окрім «Сильної Вірменії», Москва та місцеві реваншистські кола використовують ширший спектр політичних питань для максимального розхитування ситуації. Другий президент Вірменії та лідер альянсу «Вірменія» Роберт Кочарян намагається залякувати суспільство, заявивши в одному зі своїх нещодавніх інтерв'ю, що якщо Нікол Пашинян буде переобраний у 2026 році, на країну чекає «Західний Азербайджан». Кочарян свідомо використовує пропагандистські нарративи, щоб спровокувати у суспільстві екзистенційну паніку. Показово, що цю тезу швидко підхопила вірменська редакція Sputnik, пов’язана з Маргаритою Симоньян. Наочно демонструючи, що російська пропагандистська машина працює в повній синергії з вірменськими олігархічними опозиціонерами. Внутрішньополітична стратегія РФ у Вірменії зразка 2026 року змістилася, бо замість старих еліт Кремль зробив ставку на фінансовий ресурс олігархату та медійне залякування через тему нової війни, прагнучи створити в новому парламенті потужну проросійську меншість, здатну паралізувати будь-який рух Вірменії в бік Європейського Союзу.

Чинний уряд у свою чергу вдало абстрагується від цієї істерії і попри тиск продовжує реалізовувати суверенний зовнішньополітичний курс. Особливо примітним у цьому контексті є покращення двостороннього діалогу між Єреваном та Анкарою. Історично Туреччина є природним союзником Азербайджану, а відносини між цими двома державами повністю вкладаються в концепцію «один народ — дві країни» і мають чітко окреслені юридичні рамки співпраці, закріплені, до прикладу, у Шушинській декларації. Саме на знак солідарності з Баку під час Першої карабаської війни у 1993 році Туреччина в односторонньому порядку закрила кордон із сусідньою Вірменією. Між країнами десятиліттями не було навіть базових дипломатичних відносин, проте сьогодні результати кропіткої дипломатичної роботи можна побачити у реальній площині.

У Єревані усвідомлюють, що нормалізація стосунків з Анкарою напряму залежить від прогресу в діалозі з Баку, тому влада системно працює над комплексним врегулюванням. Кожен успішний крок на шляху до укладання фінальної мирної угоди між Азербайджаном та Вірменією, до прикладу, нещодавно  підписаний протокол 13-го засідання комісії з делімітації державного кордону, в межах якої сторони обмінялися проєктами інструкцій, порядками роботи експертних груп, особливостями складання картки кордону та оформлення документів, автоматично запускає процес примирення з Анкарою. Практичним вираженням нормалізації діалогу стало офіційне відновлення прямих торговельних відносин між Туреччиною та Вірменією. Завдяки новому митному регулюванню товари, які раніше постачалися через треті країни, переважно через Грузію, тепер можуть офіційно маркуватися із зазначенням кінцевого пункту призначення або відправлення «Вірменія» чи «Туреччина», що закладає фундамент для майбутнього відкриття сухопутного кордону.

Не менш важливим елементом суверенного курсу Єревана є залучення нових глобальних гравців до формування безпекової та логістичної кон'юнктури в регіоні. Нещодавнім прецедентом стала демонстрація збройними силами Вірменії перших сучасних самохідних артилерійських установок Caesar, придбаних у Франції. Париж постачає до країни сучасні бронетранспортери, переносні зенітно-ракетні комплекси, протитанкові ракетні комплекси та новітні радіолокаційні станції. 

Паралельно Вірменія проводить диверсифікацію військово-технічного співробітництва на азійському напряму за рахунок придбання індійських далекобійних гаубиць ATAGS та реактивних системи залпового вогню Pinaka.

Артилерія СAESAR, militarnyi.com

Кейс, коли провідна країна НАТО напряму постачає військове обладнання державі, яка формально все ще залишається членом ОДКБ, ще донедавна сприймалася б міжнародними аналітиками, як абсурдний жарт, проте сьогодні це стало новою реальністю Південного Кавказу.

Окрему стратегічну роль у процесі регіональних змін відіграють Сполучені Штати Америки. Нещодавно стало відомо, що США мають намір надавати Вірменії американську військову техніку та обладнання в межах програми закордонних військових продажів. Про це йдеться у Хартії всеосяжного стратегічного партнерства.

Документ передбачає розширення співпраці у сфері оборони та безпеки та участь вірменських військових в американських навчальних програмах.

Штати взяли на себе функцію ключового медіатора в питанні деблокади важливих транспортних шляхів. Знаковою віхою на цьому треку стали події восьмого серпня 2025 року, коли у стінах Білого дому за американського посередництва сторони парафували текст мирної угоди. Головним досягненням цих перемовин було узгодження концепції розблокування регіональних комунікацій під офіційною назвою «Маршрут Трампа за мир та процвітання». Запуск логістичного проєкту ставить крапку на  нав'язуваному Москвою «Зангезурському коридорі», рух яким, за  домовленістю 2020 року, мав контролюватися  Прикордонною службою ФСБ РФ. 

Читайте також: Вашингтон на Кавказі: чи стане транспортна дипломатія Трампа ключем до миру між Вірменією та Азербайджаном?

Чого очікувати від прийдешніх виборів?

Поточні соціологічні показники демонструють, що партія “Громадянський договір” попередньо отримує 32% прихильності.На другому місці з результатом 6% перебуває блок «Сильна Вірменія», що перетворює Самвела Карапетяна на головного опонента чинної влади. Решта опозиційних сил, представлена альянсом «Вірменія» Роберта Кочаряна (3%), «Процвітаючою Вірменією» (1%) та «Крилами єдності» (1%), формує розпорошений фронт, який намагається грати на страхах та національних травмах населення.

У виборчому полі можна чітко виокремити кардинальну різницю між візіями лідерів перегонів. Нікол Пашинян послідовно просуває концепцію «реальної Вірменії», яка базується на визнанні міжнародно визнаних кордонів та відмові від гасел про повернення вірмен до Карабаху, що дозволяє країні інтегруватися в європейський безпековий та економічний простір. 

Натомість Самвел Карапетян та його союзники будують свою кампанію на радикальній антиазербайджанській риториці та штучному нагнітанні паніки. Заяви лідера «Сильної Вірменії» про те, що після приходу до влади його блок законодавчо заборонить азербайджанцям купувати землю, нерухомість чи отримувати подарунки у Вірменії, є класичним зразком популізму. Карапетян свідомо маніпулює міжнародно-правовою темою права на повернення біженців, поширюючи дезінформацію про нібито «300 тисяч азербайджанців, які вже готуються скуповувати вірменські села, школи та дитсадки». Ця тактика залякування спрямована на повну дискредитацію Пашиняна, якого опозиційні медіаресурси відкрито таврують як «агента Баку й Анкари», зокрема за рахунок запуску ксенофобських агітаційних роликів з апокаліптичними картинами майбутнього Вірменії під турецьким протекторатом у 2031 році.

У відповідь на цей тиск партія уряду обрала стратегію контратаки, що вилилося в безпрецедентну риторику на останніх  передвиборчих мітингах. У відповідь на напади залишків колишньої карабаської верхівки, прем'єр-міністр відкритим текстом назвав представників поваленої псевдоеліти дезертирами, які втекли з поля бою «зі швидкістю Ferrari», залишивши рядових солдатів, а тепер намагаються погрожувати законній владі в Єревані.

Заяви Пашиняна про те, що він «із коренем вирве» будь-які спроби заявляти про існування паралельного уряду чи парламенту Карабаху у Вірменії, демонструють його рішучість повністю ліквідувати будь-які зачіпки, які Росія могла б використати для внутрішнього перевороту та дестабілізації. Паралельно з жорсткою риторикою уряд Вірменії перейшов до рішучих дій на юридичному та безпековому фронтах, завдавши удару по агентурних мережах Кремля. 

Гучне затримання Слідчим комітетом та Службою національної безпеки опозиційного політика Андраніка Теваняна – колишнього депутата від блоку «Айастан» і другого номера у поточному списку партії «Процвітаюча Вірменія» –  стало потрясінням для реваншистського табору. Офіційне звинувачення у державній зраді та шпигунстві розкрило цинічну схему. За версією слідства, Теванян був завербований спецслужбами РФ і за солідну винагороду у розмірі 622 тисяч доларів передав директору геополітичного центру «Россия — Кавказ» секретні відомості з закритих таємних засідань Національних зборів. До слова, Теванян у 2024 році очолив депутатську делегацію та відвідав окупований Росією Донецьк.

Андранік Теванян, First News Media

Під час затримання політик в кайданках вигукував заклики до  «боротьби проти турецько-азербайджанського порядку денного», що лише підкреслює лицемірство проросійських сил, які під патріотичними гаслами банально торгували суверенітетом власної держави. 

Чого очікувати після виборів?

Передвиборча кампанія у Вірменії увійшла у свою фінальну фазу, що дає змогу сформувати два сценарії розвитку подій.

Перший сценарій — найбільш реалістичний. Він передбачає, що партія Нікола Пашиняна зберігає крісло прем’єра, а “Громадянський договір” отримує більшість, навіть попри намагання Російської Федерації втрутитися у виборчий процес та розхитати внутрішню ситуацію. У разі реалізації цього варіанта чинний уряд здобуде новий мандат довіри та продовжить послідовно реалізувати проєвропейський курс. У довгостроковій перспективі він відкриває шлях до фінального підписання всеосяжної мирної угоди між Азербайджаном та Вірменією, що остаточно закриє питання демаркації та делімітації державних кордонів.

Політичне врегулювання автоматично запустить процес повної деблокади транспортних комунікацій у регіоні. Туреччина офіційно відкриє сухопутний кордон як для торговельних операцій, так і для регулярних пасажирських перевезень. Американська концепція розблокування — «Маршрут Трампа за мир та процвітання» — набуде конкретних практичних обрисів. Завершиться модернізація та будівництво нових залізничних шляхів і сучасних автомобільних сполучень. Торгівля між сусідніми країнами матиме шанси вийти на стабільний рівень, а Вірменія завдяки виходу з багаторічної логістичної ізоляції перетвориться на так зване «перехрестя миру». Країна зможе сформувати власний образ безпечного транзитного партнера, що надійно з’єднує ринки Європи та Азії.

Водночас є очевидним, що глибока економічна та гуманітарна залежність від Росії зберігатиметься й надалі. Перспектив для різкого, одномоментного розриву зв'язків із Москвою немає, тому Єреван буде змушений філігранно балансувати між двома світами. Уряд чітко усвідомлює залежність країни у сферах енергетичної безпеки та роздрібної торгівлі. Велику роль у цьому балансуванні продовжуватиме відігравати людський капітал та фактор чисельної діаспори. За даними Федеральної служби державної статистики Росії, станом на 2022 рік у країни перебувало 950 тисяч вірмен.

У перспективі найближчих 5 років, за умови збереження поточних темпів внутрішніх інституційних реформ, Вірменія матиме шанси досягнути запровадження безвізового режиму з Європейським Союзом. Вірменські виробники, обмежені російськими ембарго, переорієнтують свою продукцію на нові, стабільніші європейські та азійські ринки збуту. Паралельно відбудеться остаточна диверсифікація безпекового кластера, бо левова частина оборонних закупівель, новітнього озброєння та військових технологій постачатиметься західними партнерами, що створить передумови для юридичного оформлення остаточного виходу Вірменії зі структури ОДКБ.

Другий сценарій 

Другий сценарій несе в собі загрозу геополітичного розвороту та консервації країни у сфері російського впливу. У разі перемоги прокремлівського блоку «Сильна Вірменія» на чолі з Самвелом Карапетяном країна ризикує застрягнути в безпековій кризі через заморожування процесу мирного врегулювання. Новий уряд з високою ймовірністю відмовиться від парафованого у серпні 2025 року в Білому домі тексту мирного договору з Азербайджаном. У відповідь офіційний Баку вкрай скептично та з глибокою недовірою сприйматиме будь-які альтернативні ініціативи нового керівництва Єревана, що закриє вікно можливостей для деблокади транспортних коридорів та делімітації кордонів.

Стратегічний фокус на європейській інтеграції буде суттєво послаблений. Нова влада навряд чи ризикне повністю і публічно відмовитися від євроінтеграційного треку, щоб не втратити прихильність та не спровокувати протести частини проєвропейських виборців. Замість цього процес європейських реформ та візової лібералізації буде штучно буксувати під бюрократичними приводами. Основну геополітичну ставку Карапетян зробить на Російську Федерацію. Першими кроками його кабінету стануть спроби гармонізації діалогу з Кремлем. Усі прояви нещодавніх торговельних воєн — від заборони коньяку та мінеральних вод до фітосанітарних обмежень на агропродукцію і квіти будуть оперативно припиненні російською стороною, а взаємний товарообіг та робота на маркетплейсах повернуться у звичне русло.

У безпековій сфері уряд «Сильної Вірменії» може пійти на відновлення співпраці в межах ОДКБ. У внутрішньому інформаційному полі розпочнеться кампанія з позиціонування Росії як «старшого брата» та безальтернативного безпекового партнера, який історично завжди підтримував вірменський народ і є близьким за духом, релігією та традиціями. На цьому тлі може відбутися модернізація 102-ї російської військової бази в Гюмрі. Поступово, через зміну законодавства під інтереси олігархату, у країні запуститься процес узурпації влади за класичними лекалами Кремля. За таких умова Вірменія може відтворити шлях сучасної Грузії, що буде формуватися через поступові, непомітні на перший погляд, але системні авторитарні кроки, за допомогою яких ліквідуються демократичні завоювання Оксамитової революції 2018 року.

Прихід опозиційної сили до влади реанімує тему Карабаху, але вже у суто деструктивному, маніпулятивному форматі. “Сильна Вірменія” не закликатиме до нової війни, проте почне активно інструменталізувати національну травму. У внутрішній та зовнішній політиці регулярними стануть жорсткі звинувачення на адресу Баку щодо знищення вірменської історико-культурної та релігійної спадщини на територіях, які повернулися під контроль Азербайджану. Медійний простір заповнять тези про необхідність гарантування безпечного та безумовного повернення вірменських біженців до своїх домівок у Карабасі. Ця риторика, з одного боку, дозволить Карапетяну задовольняти радикально налаштований електорат та демонструвати «патріотизм», а з іншого свідомо підтримуватиме високий рівень скепсису і взаємної ворожнечі у відносинах з Азербайджаном.

Висновки

Сьомого червня громадяни Вірменії обиратимуть не просто новий склад парламенту, а конкретний геополітичний та економічний шлях для своєї країни на роки вперед. Головним політичним підсумком цих виборів стане завершення періоду одноосібної монополії Нікола Пашиняна. Навіть за умови перемоги його партії “Громадянський договір” та збереження урядового кабінету, колишньої абсолютної більшості вони вже не матимуть. Проходження до парламенту фінансово потужного блоку «Сильна Вірменія» Самвела Карапетяна та інших реваншистських сил сформує у Національних зборах проросійський табір.

Для нового уряду це означатиме перехід у режим постійної виснажливої політичної боротьби. Опозиція може отримати достатньо мандатів, щоб саботувати реформи, блокувати стратегічні закони та підігрівати постійні вуличні протести. Через цих депутатів Кремль намагатиметься паралізувати євроінтеграційні процеси зсередини країни. Паралельно з цим Москва продовжуватиме тиснути на Єреван ззовні, використовуючи звичні економічні важелі — від раптових митних перевірок вірменських товарів на кордоні до тарифного шантажу в енергетичній сфері та маніпуляцій з трудовими мігрантами.

Результати голосування певною мірою вирішать майбутнє всього Південного Кавказу. Перемога чинного курсу дасть уряду легітимне право підписати остаточний мир з Азербайджаном, що дозволить запустити узгоджений у Вашингтоні «Маршрут Трампа за мир та процвітання» та відкрити сухопутний кордон із Туреччиною. За такого варіанта Вірменія вийде з багаторічної транспортної ізоляції та позбавить прикордонну службу ФСБ Росії контролю над своїми логістичними шляхами. 

У разі ж успіху блоку Карапетяна мирні переговори з Баку будуть скоріш за все заморожені. Спроби нової влади грати на національній травмі, знову піднімати тему Карабаху та обіцяти перегляд попередніх угод призведуть лише до нового витка напруги. Азербайджан відмовиться від діалогу з реваншистами, а Захід поставить на паузу проєкти з фінансової допомоги та безвізового режиму з ЄС. 

Червневі вибори стануть для Вірменії іспитом на політичну зрілість. Проросійські сили намагаються повернути країну назад у свою сферу впливу, активно залякуючи виборців новими військовими зіткненнями та бідністю без Росії. Якщо суспільство піддасться на цей популізм, Вірменія ризикує повторити нинішню долю Грузії, де за формальними гаслами ховається поступова втрата суверенітету. Збереження теперішнього прагматичного курсу — це достатньо складний шлях, але він є єдиним варіантом для Вірменії залишитися незалежною та безпечною державою.

Авторка — Поліна П'ятниця, молодша дослідниця програми "Азійські студії"

Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!