Вашингтон на Кавказі: чи стане транспортна дипломатія Трампа ключем до миру між Вірменією та Азербайджаном?
Зустріч Президента Сполучених Штатів Америки, Прем’єр-міністра Вірменії та Президента Азербайджану у Вашингтоні 8 серпня 2025 року стала подією, яка привернула увагу міжнародної спільноти. За декілька тижнів до того, як було оголошено про намір провести тристоронній саміт, у ЗМІ почали поширюватися чутки про майбутню залученість США до врегулювання питання так званого Зангезурського коридору. Оприлюднена інформація викликала жваву дискусію на різних інформаційних майданчиках і сформувала сприйняття саміту як потенційного кроку до остаточного розв’язання одного з ключових питань постконфліктного діалогу Південного Кавказу – розблокування транспортних комунікацій.
Хтось переглядав новинну стрічку з надією побачити омріяні заголовки про підписання «мирної угоди XXI століття», інші ж різко критикували Дональда Трампа, звинувачуючи його адміністрацію у прагненні перетворити регіон на арену реалізації власних геополітичних амбіцій. Попри відчутний скептицизм з боку громадськості, зустріч принесла цілком реальні результати. У ході саміту лідери трьох країн парафували текст мирної угоди та узгодили концепцію, яка передбачає розблокування наземного сполучення між Азербайджаном і його ексклавом Нахічевань через територію Вірменії.
Що передувало потребі створення коридору?
Історія двосторонніх відносин між Азербайджаном та Вірменією характеризується тривалими територіальними суперечками й глибокою недовірою. Її витоки можна простежити ще з часів панування Російської імперії, проте справжнього загострення конфлікт набув у період радянської окупації.
Після приходу більшовицької армії у 1920 році питання державної приналежності Нагірного Карабаху, Зангезуру та Нахічевану постало особливо гостро. Намагання радянської влади перебудувати політичний ландшафт регіону супроводжувалося штучним перекроюванням кордонів і створенням нових адміністративних утворень.
Обидві сторони мають різні, але доволі цікаві версії того, як відбувся остаточний розподіл територій. За твердженням вірменської сторони, Революційний комітет Азербайджану у своїй заяві визнав Нагірний Карабах, Нахічевань і Зангезур частиною Вірменії. На підставі цієї заяви в червні 1921 року Національна рада Азербайджанської РСР ухвалила декларацію, яка передбачала передачу територій Вірменії. На початку липня у Тбілісі відбувся зʼїзд партії, де було підтверджено новий статус Карабаху. Втім, вже на наступний день рішення було змінено. За кінцевим словом Йосипа Сталіна Нагірний Карабах отримав статус автономної області у складі Азербайджанської РСР. Нахічевань, у свою чергу, здобув особливий статус автономної республіки у складі Азербайджану з ширшими повноваженнями самоврядування.
Такий розподіл територій цілком задовольняв тодішнє керівництво СРСР, однак не знаходив підтримки серед місцевого населення. Особливе обурення викликало включення Нагірного Карабаху, населення якого майже на 94 % складали етнічні вірмени-християни, до складу переважно мусульманського Азербайджану. Багато дослідників ще тоді називали це рішення «бомбою уповільненої дії». Її вибух пролунав наприкінці 1980-х років, коли на тлі перебудови та послаблення радянської влади спалахнуло відкрите протистояння.
1988 рік закарбувався в історичній пам’яті народів як час, коли колишня «велика держава» виявила ознаки слабкості, а радянська тоталітарна система переживала очевидний занепад. Усвідомлення поступової втрати контролю з боку Москви стало каталізатором масових протестів у союзних республіках. Символічною точкою відліку стало 20 лютого 1988 року, коли вірменське населення Нагірно-Карабаської автономної області звернулося до Верховних Рад Азербайджанської та Вірменської РСР з офіційним проханням вивести регіон зі складу Азербайджану та приєднати його до Вірменії.
Висловлене прагнення отримало відмову та заклало підвалини для подальшої ескалації, що досягла свого піку після розпаду СРСР у 1991 році й тривала до 1994-го. У новітній історії регіону ці події отримали назву Першої карабаської війни. Збройне протистояння завершилося тим, що вірменські сили встановили контроль над Нагірним Карабахом та сімома прилеглими районами Азербайджану. Припинення бойових дій стало можливим завдяки підписанню Бішкекського протоколу за посередництва Росії, Киргизстану та ОБСЄ (хоча документ насправді не був повноцінною мирною угодою).
Військові під час Першої карабаської війни готуються до бою. GETTYIMAGES
Заморожений на папері конфлікт час від часу звучав відлунням пострілів на полі бою. У 2016 році світ став свідком так званої «чотириденної війни», а вже у 2020 році вибухнула Друга карабаська війна, що тривала 44 дні. Її підсумком стала деокупація Азербайджаном близько третини територій Нагірного Карабаху та всіх прилеглих районів. За два роки, у 2023 році, Баку домігся повного повернення власних території та остаточно закріпив свій статус країни переможця. Припинення вогню на полі бою заклало початок нового етапу у двосторонніх відносинах, запустивши процес обговорення умов майбутнього мирного договору.
Окрім військового питання, яке вже було вирішене на полі бою, Баку висував Єревану ще низку умов, виконання яких вважав необхідним, зокрема:
Зміна Конституції Вірменії. На перших її сторінках міститься посилання на Декларацію про незалежність, що на думку Азербайджану фіксує прагнення до об’єднання з Нагірним Карабахом та ставить під сумнів офіційне визнання територіальної цілісності країни:
“Верховна Рада Вірменської РСР,
виражаючи єдину волю народу Вірменії,
усвідомлюючи свою відповідальність за долю вірменського народу у здійсненні прагнень усіх вірмен і відновленні історичної справедливості,
керуючись принципами Загальної декларації прав людини та загальновизнаними нормами міжнародного права,
втілюючи в життя право народів на вільне самовизначення,
спираючись на спільну Постанову Верховної Ради Вірменської РСР та Національної ради Нагірного Карабаху від 1 грудня 1989 року «Про возз’єднання Вірменської РСР та Нагірного Карабаху», розвиваючи демократичні традиції незалежної Республіки Вірменія, заснованої 28 травня 1918 року,
маючи за мету створення демократичного, правового суспільства,
ПРОГОЛОШУЄ початок процесу утвердження незалежної державності”.
Другим питанням у діалозі виступала потреба розпуск Мінської групи ОБСЄ. Група була створена у 1992 році для сприяння мирному врегулюванню конфлікту між Азербайджаном та Вірменією щодо Нагірного Карабаху. Протягом десятиліть вона відігравала роль посередника у перемовинах. Проте з часом її ефективність знизилась.
Головною причиною закриття групи була потреба у більш ефективному форматі забезпечення та підтримання мирного процесу, який відповідав би сучасним реаліям та інтересам обох країн. Для Азербайджану закриття стало б можливістю більш прямо контролювати переговорний процес і забезпечити реалізацію стратегічних проєктів. Для Вірменії закриття групи означало перехід до нових форматів домовленостей, зокрема із США як гарантом безпеки.
Питання розблокування транспортних комунікацій між Вірменією та Азербайджаном довгий час залишалося ключовим чинником, що стримував процес нормалізації двосторонніх відносин. Окрім обговорення процедурних кроків щодо відкликання вірменських позовів до міжнародних судових інстанцій та запуску процесів делімітації й демаркації державних кордонів, обговорення маршруту завдовжки близько 42–45 км, що забезпечує Азербайджану безперешкодний наземний доступ до Нахічеванської Автономної Республіки, було особливо дискусійним.
Логістична проблема доступу до Нахічевані виникла одразу після розпаду СРСР та початку Першої карабаської війни, коли традиційні транспортні шляхи були заблоковані. Це призвело до обмеження економічних зв’язків й підсилювало напругу в регіоні. Відсутність прямого сполучення призводила до високих витрат на транзитні маршрути та залежності від третіх держав.
Зангезурський коридор
Задля вирішення доволі дискусійного питання кожна сторона висунула власні ідеї та умови перетину й функціонування транзитних маршрутів. Азербайджан активно просував ідею створення “Зангезурського коридору” – дороги, що починається на території Азербайджану, проходить через південну частину Вірменії, Сюнікську область та з’єднує Баку з ексклавом та Туреччиною. Маршрут передбачав розблокування доріг, залізниць та загальноекономічних зв’язків в регіоні. Варто зазначити, що основиним шляхом, що забезпечує наземний доступ Азербайджану до її ексклаву станом на зараз, є шлях через Іран, що активно використовується роками, але є довшим та ставить країну у певну залежність від сусіда.
Найважливішим аспектом пропозиції була вимога щодо екстериторіального статусу коридору. Баку наполягав на тому, щоб транспортна артерія, що мала з'єднати основну частину Азербайджану з Нахічеванською автономною республікою через південну частину Вірменії, функціонувала без прикордоних чи митних перевірок. По суті, без юрисдикції чи законного контролю з боку Вірменії. Азербайджан вимагав забезпечення безперешкодного руху громадян, транспортних засобів і вантажів між західними районами відповідно до домовленостей 2020 року.
Зангезурський коридор. Tehran Times
В одному з своїх виступів Президент Азербайджану Ільхам Алієв заявив: «Наші вантажі тагромадяни не повинні щоразу бачити там обличчя вірменського прикордонника. Це наша вимога. Це законна вимога, справедлива вимога. Інакше наші громадяни опиняться в небезпеці». Це вкотре підкреслило принциповість позиції країни та підсвітило складність вирішення питання.
Зі свого боку Вірменія категорично відкидала концепцію Зангезурського коридору у запропонованому Баку форматі. Єреван побоювався, що реалізація даного проекту призведе до втрати контролю над частиною своєї території та суттєвого порушення її суверенітету. Це унеможливлювало погодження на вимоги Азербайджану без значних поступок. Ідея проєкту зіштовхнулася з емоційним супротивом з боку різних верств населення. Опозиція майстерно використовувала тему задля приниження чинного Прем’єр міністра Нікола Пашиняна, формуючи для суспільства меседж – якщо погодитесь, то навіть не помітите як станете частиною Азербайджану.
Також лунали критичні заяви щодо обмеженої ефективності пропозиції. Критики концепції коридору заявляли про те, що даний маршрут забезпечує більше переваг для Баку та у реальній площині не має на меті повноцінну деблокаду транспортних комунікацій у регіоні.
Розглядаючи питання залученості посередників до вирішення проблеми транспортної блокади варто згадати про роль РФ та умови, на яких було укладено припинення вогню між країнами. Документ був оприлюднений 09 листопада 2020 року. У пункті № 9 загального тексту зазначено:
“Усі економічні та транспортні зв'язки в регіоні будуть розблоковані. Республіка Вірменія гарантуватиме безпеку транспортних сполучень між західними районами Азербайджанської Республіки та Нахічеванською Автономною Республікою з метою забезпечення безперешкодного переміщення осіб, транспортних засобів та вантажів в обох напрямках.
Контроль за транспортними сполученнями покладається на Прикордонну службу Федеральної служби безпеки Росії.”
Нарис того, як деблокувати сполучення та хто буде здійснювати контроль був сформований ще 5 років тому, але не знайшов свого відображення у реальності. Зокрема це відбулося за рахунок того, що Кремль не був зацікавлений в остаточному мирному врегулюванні конфлікту.
Також варто згадати про позиції інших регіональних гравців, зокрема Ірану, що виступав проти коридору та сприяв активному поширенню критичних меседжів у ЗМІ та суспільстві. Кордон між країнами, Вірменією та Іраном, проходить на межі вже згаданої раніше Сюнікської області. Тегеран підтримує територіальну цілісність Вірменії та виступає проти ініціатив, що можуть поставити її під загрозу. На території Ірану проживає значна кількість етнічних азербайджанців, що за кількістю коливається від 15 до 30 млн осіб, тож одним з страхів керівництва є побоювання щодо пробудження сепаратиських настроїв на прикордонних територіях. У той самий час країна побоююється потенційного розширення впливу Туреччини. Періодично лунають опасіння, що, Туреччина після отримання прямого сполучення з “тюркським світом” почне нарощування економічного та військового впливу в регіоні, створюючи додатковий тиск на Тегеран.
Про стратегію співпраці Туреччини з тюркськими країнами у матеріалі: Туран: забута концепція минулого чи перспективний проєкт майбутнього
Перехрестя миру
Розглядаючи пропозицію Зангезурського коридору як малоймовірну для практичної реалізації, керівництво Вірменії висунуло власну альтернативну концепцію під назвою «Перехрестя миру». Ця ініціатива передбачає широку стратегію, що включає активне залучення регіональних гравців та потенційних зацікавлених політичних акторів. Під час участі у Міжнародній конференції “Шовковий шлях” у Тбілісі, Прем’єр-міністр Вірменії презентував основні принципи Перехрестя миру, яке має стати новою ланкою Середнього коридору та сприяти розблокуванню всіх ключових регіональних комунікацій.
Прем’єр міністр Вірменії презентує концепцію проєкту Перехрестя миру. Уряд РВ. 2023 рік
Південний Кавказ традиційно розглядають як важливий транспортний вузол, що з’єднує Європу та Азію, тому забезпечення вільного пересування вантажів і людей є критично важливим для розвитку експортно-імпортних потоків між численними країнами. Окремої уваги потребує транспортування енергетичних ресурсів, зокрема азербайджанського газу до Європи. На сьогодні для цього використовуються маршрути TANAP (приблизна довжина – 1 850 км), що починається на території Грузії, проходить через Туреччину та завершується в Греції; і TAP (~878 км), що є продовженням TANAP і проводить газ до Італії через території Греції, Албанії та Адріатичне море. Забезпечення безперешкодного функціонування цих маршрутів є важливим елементом регіональної стабільності та економічної взаємодії.
Дані за 2024 рік свідчать, що Трансадріатичний трубопровід (TAP) транспортував до Європи загалом 11,36 млрд кубометрів газу, що демонструє його зростаючу ефективність та значні економічні вигоди для двох із трьох країн регіону – Азербайджану та Грузії. Водночас Вірменія залишається ізольованою, що створює серйозні виклики для її позиціонування як вагомого регіонального актора та гальмує розвиток національної економіки.
Маючи на меті змінити закріплену парадигму регіонального розвитку, Єреван запропонував власний варіант розблокування транспортних комунікацій, позиціонуючи себе як відкритого та надійного партнера. Під час презентації Нікол Пашинян окреслив основні принципи концепції, дотримання яких є ключовим для Вірменії.
Принцип №1. Уся інфраструктура, включаючи дороги, залізниці, повітряні шляхи, трубопроводи, кабелі та лінії електропередач, функціонує під суверенітетом та юрисдикцією країн, через які вона проходить.
Принцип №2. Кожна країна через свої державні інституції на своїй території забезпечує прикордонний, митний контроль та безпеку всієї інфраструктури, включаючи проїзд через свою територію транспортних засобів, вантажів та людей. Фактично, найближчим часом у правоохоронній системі Вірменії буде створено спеціальний підрозділ, який матиме функцію забезпечення безпеки міжнародних комунікацій, що проходять через Вірменію, а також вантажів, транспортних засобів та людей, які їх використовують, звичайно, спільно з нашою патрульною поліцією.
Принцип №3. Ці інфраструктури можуть використовуватися як для міжнародних, так і для внутрішніх перевезень.
Принцип №4. Усі країни використовують усю інфраструктуру на основі взаємності та рівності. Відповідно до принципу взаємності та рівності, процедури прикордонного та митного контролю також можуть бути певною мірою спрощені.
Особливу увагу варто приділити першому принципу, який у своєму формулюванні фактично відхиляє пропозицію Азербайджану: надати транзитному маршруту екстериторіальний статус. Баку на різних рівнях та у різних формах відкинув запропоновану Вірменією ідею.
Порівняння позицій обох сторін чітко демонструє суттєві відмінності у підходах та принципових вимогах. Не можна ігнорувати, що питання так званого «коридору» розглядається на тлі глибокої взаємної недовіри між державами та активізації опозиційних сил у Вірменії. Політичні опоненти майстерно використовують як тему Нагірного Карабаху, так і питання транзиту азербайджанських товарів і громадян територією Вірменії для власних політичних цілей: радикалізації суспільства, підживлення реваншистських настроїв та дискредитації чинного Прем’єр-міністра в очах громадськості.
Опозиційні протести в Єревані. Abaca/EastNews.2024 рік
Зусилля адміністрації Дональда Трампа
Початок президентської каденції Дональда Трампа ознаменувався впровадженням нової стратегії розвитку країни, яка сформувалася в межах відомого гасла “Make America Great Again”. Визначаючи основні пріоритети своєї діяльності на посаді, Трамп неодноразово підкреслював прагнення виступати миротворцем і примирювати навіть найзапекліших ворогів. Ці амбіції стосувалися, зокрема, й висловлюваннь щодо війни в Україні. Президент заявляв про намір домогтися припинення вогню протягом 24 годин.
Розпочавши свою “миротворчу місію” з конфліктів у різних куточках світу, Дональд Трамп поступово дійшов і до врегулювання відносин між Вірменією та Азербайджаном. Навесні 2025-го спеціальний посланник США на Близькому Сході Стів Віткофф відвідав Баку та Єреван, запропонувавши сторонам перезавантаження діалогу під покровительством Вашингтона.Історично Сполучені Штати мали тісніше налагоджені зв’язки з Вірменією, значною мірою завдяки діяльності вірменського лобі та чисельній діаспори (за різними оцінками може сягати до 1.5 млн осіб). Водночас відносини з Азербайджаном розвивалися повільніше й були ускладнені чинністю поправки № 907 до Акту про підтримку свободи. Її суть полягала у запровадженні заборони на надання США прямої державної допомоги Азербайджану, доки він не припинить “блокаду та інші агресивні дії проти Вірменії та Нагірного Карабаху”.
Після терактів 11 вересня 2001 року, коли США активізували співпрацю з Азербайджаном у сфері боротьби з тероризмом та енергетичної безпеки, Конгрес дозволив призупиняти дію поправки. У подальші роки американські президенти регулярно користувалися правом видавати waiver(виняток), що фактично відновлювало можливість надання допомоги Баку, хоча сама норма продовжувала формально існувати в законодавстві. За підсумками вашингтонського саміту в Овальному кабінеті було оголошено про остаточне скасування поправки № 907.
Тристороння зустріч стала майданчиком для укладення низки угод між США та країнами Кавказу. Втім, у контексті нашого аналізу ключовим результатом стала напрацьована концепція “Маршрут Трампа заради міжнародного миру та процвітання (TRIPP).”
Ініціатива має на меті створення транзитного маршруту, який з’єднає основну частину Азербайджану з Нахічеванською Автономною Республікою через південні райони Вірменії. Траса, що пролягатиме вздовж кордону Вірменії з Іраном (приблизна довжина – 32 км), отримала назву на честь президента США Дональда Трампа.
Згідно з умовами домовленості, шлях залишається під суверенітетом Вірменії та діятиме у рамках її національного законодавства. Водночас інфраструктурне управління та технічний розвиток буде переданий консорціуму іноземних компаній, що діятиме під координацією американської сторони. Це рішення позиціонується як компромісна модель. Єреван забезпечує збереження контролю над Сюніком, тоді як Баку отримує гарантії стабільного функціонування транспортної артерії без ризику її раптового блокування.
Маршрут TRIPP задуманий як багатовимірний інфраструктурний коридор: сучасні автошляхи, залізниця, а у перспективі – трубопровідні та волоконно-оптичні мережі. Він відкриває пряме сухопутне сполучення між Азербайджаном і Туреччиною через Нахічевань, що дозволяє відновити транспортні шляхи, перервані ще на початку 1990-х років. Для Баку це означає стратегічну вигоду. Коротший та надійніший шлях експорту нафти й газу до Туреччини і далі до європейських ринків. Вірменія ж отримує шанс поступово вийти з транспортної ізоляції.
Офіційний Вашингтон підкреслює, що TRIPP відкриває перспективи масштабних інвестицій. За даними адміністрації США, щонайменше дев’ять великих компаній виявили зацікавленість у розвитку цього проекту, з них три – американські. Очікується створення консорціуму, який визначатиме підрядників та координуватиме будівництво.
Одразу після оголошення про досягнуті домовленості у ЗМІ почав поширюватися меседж, що США нібито беруть у довгострокову оренду частину території Вірменії терміном до 99 років. Цю тезу спростував Пашинян, наголосивши, що йдеться не про оренду, а про залучення американських компаній та інвесторів до процесу будівництва і розвитку маршруту.
«Коли ми вивчаємо правову та договірну базу, вивчається також законодавство сторін. У нашому законодавстві немає інституту «оренди дороги», ми не можемо такого зробити. Натомість ми сказали нашим американським партнерам, що те, що ви називаєте «орендою» в США, у нашому законодавстві називається «право будівництва»», – зазначив прем’єр в одному з інтерв’ю.
США виходять із переговорного процесу у статусі справжнього миротворця. Посередницькі зусилля Дональда Трампа отримали позитивну оцінку з боку обох лідерів. Ільхам Алієв та Нікол Пашинян неодноразово підкреслювали значний внесок Вашингтона у встановлення стабільності на Південному Кавказі. У своїй публікації в соціальних мережах Прем’єр-міністр Вірменії зазначив, що Трамп зробив те, чого до нього не вдалося нікому. Ільхам Алієв у свою чергу заявлявпро бажання номінувати Трампа на Нобелівську премію миру.
Водночас адміністрація чинного президента отримала ще й стратегічну довгострокову присутність у регіоні, яка може використовуватися як інструмент тиску на впливових гравців: Іран та Росію. У контексті Ірану варто звернути увагу, що реалізація проєкту на практиці передбачає максимальну залученість США у різних форматах співпраці, зокрема через будівництво транспортної інфраструктури в безпосередній близькості до іранських кордонів. Це викликало неоднозначну реакцію в самій країні. Радник верховного лідера Ірану Алі Акбар Велаяті заявив: “Цей коридор не стане воротами для найманців Трампа – він стане їхньою могилою.” Водночас президент Масуд Пезешкіян під час візиту до Вірменії 19 серпня 2025 року висловив готовність до конструктивного діалогу. Він наголосив на важливості збереження контролю над транспортними шляхами, що проходять через Іран та акцентував на прагненні обговорити занепокоєння у форматі діалогу із вірменськими посадовцями, продемонструвавши менш радикальний і більш прагматичний підхід.
Стратегічне ослаблення Росії
Доцільно також розглянути наслідки американської ініціативи для позицій Російської Федерації на Південному Кавказі. Безпрецедентним є сам факт активного залучення США до просування мирного порядку денного в регіоні на такому високому рівні. Кавказ протягом десятиліть сприймався як «задній двір» Москви, де Кремль вибудував багаторівневий вплив і системно реалізовував стратегію «поділяй і володарюй». Нарощування імперських амбіцій позбавляло російське керівництво здатності об’єктивно оцінювати власні можливості.
Перші дзвіночки про ослаблення значимості країни в регіоні були помітні ще у грудні 2025 року, коли збиття російськими ППО азербайджанського цивільного літака отримало тверду реакцію з боку Баку. Подальшим каталізатором охолодження стали серпневі ув’язнення та репресивні дії проти азербайджанської діаспори в Росії.
Про те, як Азербайджан поступово відвертається від Росії у матеріалі: Від стратегічного партнера до геополітичного опонента: як Азербайджан відвертається від Росії
У випадку з Єреваном акценти змістилися на підтримку проросійської опозиції та її поступову підготовку до парламентських виборів 2026 року, що, у свою чергу, зустріло рішучу відповідь чинної влади. На початку червня уряд розпочав системну боротьбу з представниками церковної еліти, яка дедалі активніше інтегрувалася в опозиційний табір. Арешт 14 осіб, серед яких архієпископ Баграт Галстанян, відомий критик Пашиняна та фактичний лідер руху «Священна боротьба», був зартиманий за звинуваченням у змові із силовим сценарієм захоплення влади. За інформацією вірменських медіа, план передбачав не лише організацію протестів, але й координацію з представниками російської сторони.
Не менш резонансним стало затримання бізнесмена Самвела Карапетяна, російського олігарха вірменського походження, який контролював енергетичні мережі Вірменії та критикуючи дії влади пообіцяв вплинути на ситуацію “по- своєму”.
Російський слід у цих подіях виглядає переконливим. Кремль зберігає тісні зв’язки з частиною вірменських бізнесових еліт та духовенства й намагається використати їх як інструмент тиску на Єреван.
З огляду на те, що ще за домовленостями 2020 року на території майбутнього коридору передбачалася присутність російських військових, поява у 2025 році нової угоди з американським координуванням означає стратегічну поразку Москви. Вперше мирне врегулювання відбулося без Росії і навіть усупереч її інтересам, що зруйнувало багаторічну монополію Кремля на посередництво між Єреваном і Баку. Регіональні гравці фактично заявили, що відмовляються від російського посередництва і готові будувати майбутнє за підтримки західних партнерів.
Реакція Кремля була суперечливою. З одного боку, офіційні заяви містили формальне схвалення кроків до стабільності, з іншого звучали прозорі застереження щодо «деструктивного втручання» зовнішніх сил і вимогу, щоб врегулювання дискусійних питань базувалося на рішеннях, вироблених країнами регіону за участі Росії, Ірану та Туреччини.
Попри втрату офіційних переговорних позицій, Росія зберігає низку важелів впливу. Йдеться про економічну залежність Вірменії від російських енергоносіїв, наявність військової бази у Гюмрі та тісні зв’язки з опозиційними партіями. Кремль може вдатися як до економічного тиску, так і до політичної дестабілізації у Вірменії, що вже сьогодні вимальовується у кампанії дискредитації уряду Пашиняна.
Висновки
Події, що відбулися у Білому домі, без перебільшення можна охарактеризувати як історичні для регіональної політики Південного Кавказу. Укладення рамкової концепції щодо врегулювання транспортного питання між Азербайджаном та Вірменією є важливим дипломатичним досягненням. Незважаючи на різні оцінки миротворчої діяльності Дональда Трампа, факт досягнення домовленості між сторонами, які довгий час демонстрували мінімальну готовність до поступок і мали суттєво протилежні позиції, є об’єктивною перемогою.
Опублікована інформація про угоду створює оптимістичні очікування щодо стабілізації та розвитку торговельних зв’язків у регіоні. Водночас нинішня концепція має скоріше нарисовий характер і ще не містить усіх деталізованих механізмів імплементації, що потенційно створює труднощі для практичного застосування домовленостей. Важливо аналізувати не лише текст угоди, а й конкретні дії та поведінку сторін у практичній площині.
З боку Азербайджану та Вірменії спостерігається потепління двостороннього діалогу. Риторика єреванської влади стає більш нейтральною, спрямованою на підтримання стабільного обговорення, без емоційно-провокаційних заяв. Проте періодично виникають точки напруги, зокрема через окремі висловлювання з Баку щодо іменування «Маршруту Трампа» як «Зангезурського коридору», які вірменською стороною сприймаються як ворожі.
На папері угода демонструє позитивні перспективи, але її ефективна реалізація залежатиме від постійного контролю, чітких юридичних та організаційних механізмів. Концепція має потенціал стати інструментом мирного розвитку та економічного співробітництва, проте реальний успіх визначатиметься здатністю сторін трансформувати рамкову угоду у практичні кроки, здатні подолати історичні протиріччя та політичні складнощі.
Окремо слід звернути увагу на нову розстановку сил у регіоні та зміну традиційних важелів впливу. Основними вигодонабувачами угоди виступають США та Туреччина. США отримують можливість для інвестицій, дипломатичну перемогу для власного іміджу миротворця, посилення впливу на Іран та часткове заміщення Росії в регіоні. Туреччина здобуває перспективу прямого транспортного зв’язку з Азербайджаном і, відповідно, інтеграцію у ширший простір тюркських держав Центральної Азії.
Програвшими у новій конфігурації виступають так звана «вісь зла» – Росія та Іран. РФ втрачає стратегічний вплив та можливості контролю у Південному Кавказі, а Іран позбавляється перспективи брати активну участь у формуванні регіонального порядку денного та отримує присутність США на власних кордонах.
Проєкт розроблений у Білому Дому є потенційно потужним інструментом для стабілізації регіону. Проте успіх реалізації вимагатиме об’єднання політичної волі сторін та здатності міжнародних акторів забезпечити контроль, підтримку та дотримання принципів домовленості у реальному житті.
Автор – Поліна Пʼятниця, молодша дослідниця програми «Азія» аналітичного центру ADASTRA
Сподобався матеріал? Підтримай вихід якісної української аналітики, ставши патроном ADASTRA. Ваш внесок для нас важливий!
Фото на прев’ю: President Donald Trump, from center, shakes hands with Armenian Prime Minister Nikol Pashinyan, from right, and Azerbaijan President Ilham Aliyev during a trilateral signing ceremony in the State Dining Room of the White House, on Friday.Mark Schiefelbein / AP